Запропонована нашій увазі сьогоднішня притча нашого Спасителя, дорогі брати і сестри, відносить до бенкету заможного чоловіка, котрий очікував на організованому ним заході багатьох людей. Через різні причини всі ці із багатьох людей відмовилися від такого гарного запрошення, що було переадресоване людям випадковим, яких воно від початку навіть не стосувалося, однак стало для них причиною прихильності господаря, від котрого на завершення притчі ми і чуємо ці доволі відомі слова про те, що «багато званих, та мало вибраних» (Лк. 14, 24).

     Цю притчу ми, звісно ж, розуміємо як заклик Господа до людини – як заклик Творця до творіння взяти участь у бенкеті вічності, бенкеті Його Царства блаженства та любові. Втім, в цьому і полягає найголовніша проблема, або ж навіть трагедія, людства, коли Бог звертається до нас із запрошенням долучитися до Його товариства, а ми прив’язуємось до тимчасових речей, стаємо більш прихильними до різноманітних турбот і піклувань, не вважаючи за потрібне використати наданий Богом час для того, аби із цим Богом поєднатися. Господь кличе людину до Себе, тому що сама людина була створена для життя у Бозі, але досить часто витрачає своє життя у рабстві тому над чим її було поставлено панувати.

     Найголовніше панування, яке має бути в житті християнина, це панування над гріхом, а точніше – рішуча відмова слідувати дорогами пристрастей і долучення до шляху праведності. Саме на цьому останньому, на шляху праведності, нас і мають зустріти слуги господаря, щоб повідомити нам радісну звістку – господар запрошує нас взяти участь у своєму бенкеті. І тут вже не буде виправдання тим, які не погодяться долучитися до господаря, аби розділити із ним велику вечерю його любові та гостинності.

     Однак у будь-якому випадку вибір залишається виключно за людиною. Святитель Ігнатій Кавказький говорить про це наступне: «Всіх закликає Милосердний Бог до спасіння, але мало хто слухається Його. Всі ми належимо до тих, хто покликаний через невимовну любов Божу … але мало хто з нас входить до числа обраних, тому що внесення до обраних надано нашій власній волі». Можна також додати, що Господь постійно кличе людину, постійно чекає на її повернення до Раю, постійно бажає кожному із нас спасіння, але тільки людина самостійно вирішує, чи відгукнутися, чи повернутися і чи здобувати дароване від Бога спасіння.

     Спасіння людини – це результат співпраці самої людини і Господа, Котрий через пізнання істини бажає спасіння кожному із нас (пор. 1Тим. 2, 4). Тут доцільно згадати заувагу преподобного Паїсія Святогорця, який вказує на те, що «духовна свобода є духовною покорою Божій волі». Звісно, необхідно зазначити, що така покора не є ознакою нашого поневолення від Господа, а логічним продовженням Його бажання для нас найкращого, адже якщо батьки дають власній дитині добробут і бажають їй тих чи інших благ – це не про поневолення, а про їхнє піклування та любов до своєї дитини.

     Ми всі є дітьми Божими, яким Люблячий Небесний Отець бажає виключно найкращого. У згаданій сьогодні притчі також це бажання найкращого, оскільки, як ми чуємо, господар велить слугам кликати малу кількість обраних не серед раніше запрошених, а шукати їх на дорогах та по загорожах і умовляти їх прийти (див. Лк. 14, 23). Невже ми можемо собі уявити, щоб рабовласник умовляти рабів бути присутніми за своїм прийомом їжі в якості повноправних учасників? Це аж ніяк неможливо! Тому Господь бажає нам виключно блага і одним із таких благ є присутність на Його вічному бенкеті.

     Мудрий ієрарх Православної Церкви приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир навчав: «Незважаючи ні на що, терпіння Господа, Його заклик залишаються постійними та незмінними, постійна любов Отця Небесного до нас – грішних і недостойних. Цей поклик лунає у всі часи та через усі наші життєві обставини». І це дійсно так! Тому що із часів земної проповіді Христа Спасителя і до сьогодення змінилося багато історичних та суспільних обставин, але людина залишається незмінною – вона залишається такою ж самою дорогоцінністю в очах Творця, залишається таким же запрошеним гостем до вечері Господаря всього світу, який був створений, згідно із Його Господньою премудрістю (пор. Пс. 103, 24), а сама людина за Його Божественними образом та подобою (пор. Бут. 1, 26).

     Все наше життя – це тривалий процес назустріч із Вічним Богом. Але навіть упродовж цього тривалого процесу слід знаходити можливість для того, щоб зупинитися і звернутися до Господа із подякою за надані Ним блага та ту любов, яку Він щомиті виявляє до Свого творіння. А ще важливо в нашому метушливому житті пам’ятати, що ми не самотні і не залишені, якщо ми разом із Господом, Котрий ніколи не залишає людину наодинці – тільки людина в змозі це зробити. Втім, це не шлях християнина. Наша дорога – це маршрут до Небесного Царства і нескінченного блаженства; наша дорога – це мандрівка від земних турбот до тихої гавані благословенних Обителей Небесного Отця; наша дорога – це дорога, на якій має бути відсутня та велика кількість гостей, що відмовилися від участі у вечері Господаря. І сьогодні Свята Церква вкотре нагадує нам про цю важливу та актуальну річ: ми – християни, ми ті, котрих Господар запросив у малій кількості для успадкування дарованого Ним спасіння та безмежного блаженства.

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, пошановуємо пам’ять прекрасного святого, ім’я якого відоме не тільки серед благочестивих християн, але навіть і серед представників інших віросповідань – ми прославляємо архієпископа Мир Лікійських святителя і чудотворця Миколая. Понад півтори тисячі років минуло із часу життя цієї дивовижної людини, але слава про його великі справи та служіння залишається незмінною, а любов до нього не зникає серед віруючого народу. Ми оспівуємо справи святителя Миколая і звертаємось до нього у молитвах і можна сміливо сказати, що він не залишає нас без допомоги і підтримки, доносячи наші благання до Престолу Царя слави і Господа нашого Ісуса Христа.

     Ім’я святителя Миколая асоціюється у нас із великим угодником Божим, ікони якого є буквально у кожній християнській родині. Втім, цей святий для нас, православних християн, також є реальним свідченням соборності Святої Церкви, яку він відстоював на Першому Вселенському Соборі, що відбувся рівно сімнадцять століть тому у невеликому містечку Нікея, але значимість його рішень стали доленосними для всієї повноти Церкви Христової. Крізь роки і століття ми згадуємо всіх отців, котрі брали участь в настільки важливому зібранні і прославляємо зокрема й святителя Миколая – доброго пастиря, який в потрібний час став на захист істинної православної віри – віри святої та апостольської.

    Преподобний Макарій Великий одного разу зазначив, що «фундамент віри – це духовна убогість і безмірна любов до Бога». Ці слова можна застосувати і до святого Миколая, який не просто звершував своє служіння у безмежній відданості Христу, але й став тим, кого ми іменуємо у тропарі взірцем віри та образом справжньої лагідності, яка є шляхом до успадкування заповіданої Христом землі (пор. Мф. 5, 5) і сама ця лагідність уподібнює людину до нашого Спасителя (пор. Мф. 11, 29).

     Ми дійсно знаємо, що святитель Миколай був саме такою лагідною особистістю, велич якої у простоті, а слава у смиренні. Народна любов до святителя – це не просто наслідок вшанування його сану, але жива вдячність за його постійну допомогу. Авторитет святого Миколая – це авторитет християнина, що кожен день свого життя направляв у бік Євангелія та турбувався про добробут Церкви і користь вірних Господу душ. Христова Церква – це боголюдський організм, де кожна людина є цінністю в очах Бога, Якому самовіддано служив великий угодник Миколай, оберігаючи свою паству від підступних єресей та згубних розколів, власним прикладом надихаючи вже і нас до гідного стояння у спасительній огорожі Царства Небесного, перебування в якому на землі ми можемо відчути саме у Православній Церкві.

     У творах блаженного Ієроніма Стридонського ми знаходимо такі слова: «У тій Церкві належить перебувати, Яка, будучи заснована апостолами, існує навіть до цього дня». Можемо лише додати, що як святий чудотворець Миколай багато століть тому був у заснованій апостолами Церкві, так само і ми перебуваємо в тій самій Церкві, із різницею лише в тому, що святитель уже увійшов в радість свого Господа (пор. Мф. 25, 21) , а ми ще звершуємо свою земну мандрівку до жаданого прийдешнього міста (пор. Євр. 13, 14), де святий Миколай молиться про кожну людину, яка із любов’ю схиляється до його блаженної пам’яті.

    Варто зазначити доволі важливий момент із життя святителя: на відміну від деяких інших святих, він не залишив для нас навіть найменшого записаного ним повчаннчя чи навіть вислову, але це не заважає вже не одне століття поспіль приходити до допомоги великого угодника Господа. Все життя святителя Миколая – це вже найголовніший твір, що кличе нас прямувати до Господа стежиною віри та соборності, слідуючи за дороговказами доброчесності, переповненим сосудом якої став Мир Лікійський архієпископ – провінційний архієрей, святості якого навчаються навіть у найвіддаленіших куточках світу.

     Цього року ми з вами згадуємо славну подію – річницю проведення Першого Вселенського Собору, пам’ять про який яскраво проглядається у таких славних постатях, до котрих відноситься і шанований сьогодні святитель, що також стояв на засадах збереження єдності духу у союзі миру (Еф. 4, 3). Свята Церква – це безцінний скарб такої єдності духу та миру, що був даний людству Христом Спасителем, примножений апостолами і переданий нам богомудрими і святими отцями, до яких ми звертаємо свої молитви в цілому і до кожного із них зокрема, як нині звертаємось і до святителя Миколая. Минуло сотні років з часу життя цього святого, але ми маємо можливість навчатися у нього любові до Христа, навчатися бути гідними спадкоємцями соборності Церкви, яку він відстоював в Нікеї, навчатися у нього жити із Христом, без Якого людина не може нічого робити (пор. Ін. 15, 5).

    Соборність і святість – це те, без чого не існує Христова Церква, вірним служителем Якої був святитель Миколай, котрий сьогодні об’єднує нас у молитві в день його пам’яті. Будемо прохати святителя про його допомогу, щоб завжди перебувати у церковній огорожі та пильнувати власне стояння в Христовій істині, прямуючи вузьким шляхом до благословенних обителей Небесного Царства, де разом із усіма святими приносить хвалу Богові і Мир Лікійський архієрей, котрого ми із любов’ю прославляємо. Сьогоднішній день хай буде для нас одним із важливих нагадувань, що поруч із Христом ми здатні успадкувати вічне життя; поруч із Христом нам надається можливість освятити своє земне життя променями Його Божественного світла; поруч із Христом – це поруч із Господом, біля Якого перебувають вірні та світлі душі.

Друк

     Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке сьогодні нашій увазі пропонує Свята Церква, звертає нашу увагу на досить важливе питання для віруючої людини: що нам необхідно чинити задля успадкування вічного життя (див. Лк. 18, 18)? В історії людства були періоди, коли різні персоналії вважали, що їхня необмежна земна влада чи масштабна слава можуть стати факторами для набуття вічності. До прикладу, єгипетські фараони або ж язичницькі римські імператори могли іменувати себе спадкоємцями того чи іншого поганського божка, але навіть ці регалії не стали причиною їхнього безсмертя, оскільки його можна успадкувати виключно разом із Христом, віра в Якого є реальним шляхом до вічного життя і майбутнього воскресіння (пор. Ін. 6, 40-47).

     Втім, вічність у Христі – це наслідок виконання Його завітів та заповідей, життя, згідно із Його Святим Євангелієм. Вічне життя без Ісуса – це безперестанне страждання душі у тенетах пітьми та відсутності світла Христового, мучительне буття поза орбітою любові Божої, до якої неможливо долучитися за межею смерті, тому що подібне долучення має стати для людини пріоритетом вже тут, на землі. Власне кажучи, Христос у сьогоднішньому Євангельському уривку, відповідаючи на запитання заможного начальника, теж не говорить чогось надприродного чи неможливого, а акцентує увагу на тому, що добре всім відомо – Він лише нагадує начальнику про те, що той знає заповіді (пор. Лк. 18, 20).

     Кожен із нас також знає заповіді – як старозавітні, так і новозавітні. Деякі старозавітні заповіді втратили свою актуальність із Пришестям до світу Христа, Котрий приніс і залишив для нас любов, але в цілому Господні веління добре нам відомі. Однак знання заповідей не завжди тотожне їхньому виконанню і це велика трагедія для християнина, який в Таїнстві Хрещення зодягається в нову людину за образом Творця, щоб стати причасником Його Божественного Воскресіння [див. Посл. Хрещення]. Стати таким причасником неможливо без власного хрестоношення та слідування за Господом шляхами Його заповідей, які є спасительними вказівниками у безумовно важливій мандрівці від тлінного буття до безкінечної вічності в Царстві Небесного Отця.

     В своїх творах преподобний Симеон Новий Богослов пише наступне: «При виконанні Божих заповідей дозріває всередині нас, як багаточастинний плід, любов, милосердя, доброта, лагідність, смирення, терпіння спокус, непорочність і чистота серця, при якій ми удостоїмося бачити Бога». Можна сказати, що виконання заповідей зрошує ґрунт нашої душі і робить її здатною для дозрівання на її теренах різноманітних чеснот, якими і сама душа насичується, і людина стає дійсно храмом Святого Духа, для Якого необхідна світло і чистота, оскільки неможливо бачити Бога у пітьмі, тому що Він не може бути її частиною, бо Сам є Світлом (пор. 1Ін. 1, 5), до якого кличе і нас для успадкування світла життя вічного (пор. Ін. 8, 12).

     Заповіді, вічне життя і світло – ось те прекрасне, що має Бог для людини! Господь дав нам заповіді, щоб ними ми вдосконалювалися; Бог приготував для нас вічне життя і через здобуте вдосконалення ми маємо змогу увійти до нього; Творець світу чекає нас у вічності світла, куди жодний морок не в змозі проникнути та затьмарити радість всіх, хто здобув блаженство кропіткою працею і вірністю. Для бажаючих здобути ці блага відсутні будь-які земні відмінності за тими чи іншими критеріями, але важливе щире слідування за Христом, маючи наріжним каменем життя саме Його, а не когось чи щось інше.

     Проте в Євангелії Господь все ж говорить, що увійти багатому до Царства є важкою справою (див. Лк. 18, 24). Невже це є вердиктом для всіх, хто має заможний статус, адже і серед них можна знайти людей дійсно віруючих та чесних? Ні, якщо ми бачимо контекст слів Спасителя, із якого можна прослідкувати, чому Господь так говорить. Причина в тому, що начальник засмутився після слів Христа про здобуття небесного скарбу шляхом розподілення між потребуючими скарбу земного. Саме це і засмутило дуже багатого чоловіка, який вочевидь не очікував від Христа такої відповіді на своє запитання.

     З огляду на цю ситуацію, можемо згадати інше місце із Євангелія, а саме – Нагорну проповідь нашого Спасителя. Саме тоді Він доволі лаконічно визначив наступне: «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 21). Ось вся проблема заможного начальника, який хоча і зберігав від юності заповіді, але перед цим збереженням у його серці чільне місце займали його статки і навіть зустріч із Христом не змінила його свідомість, як це попередньо було у славнозвісного митаря Закхея, а пізніше у багатьох інших праведних душ. Преподобний Макарій Великий говорить про те, що Господь не через бажання вимоги відречення від майна таким чином звертається від людини, а застерігає нас, щоб ми мали про них не пріоритетне піклування, аби сатана не оволодів нашими помислів і направляв їх тільки до земного, відволікаючи від роздумів про вічне і небесне.

     Однак, улюблені у Христі брати і сестри, ми не можемо засмучуватися поруч із Богом, для Якого можливе все те, що недосяжне для можливостей людини (пор. Лк. 18, 27). Всі ми можемо успадкувати і вічне життя, і приготоване блаженство, і буття у променях Його нетварного світла. Головне в цьому має бути щире бажання поставити Господа на перше місце в нашому житті, щоб виконання Його заповідей стало нашим природнім станом, а наші матеріальні блага, якими би вони не були, стали для нас не причиною піклувань, а можливістю для допомоги тим, хто цього потребує. Хай Люблячий Господь буде нашою підтримкою у слідуванні стежками Його заповідей і допомогою у направленні своїх сердець до найбільшого скарбу вселенної – нескінченному і вічному житті поруч із Ним у сяйві Його Божественного Воскресіння!

Друк

     Сьогоднішнє Євангельське читання, улюблені у Христі брати і сестри, переносить нас до синагоги, куди наш Спаситель суботнього дня прийшов навчати. Втім, виключно навчанням цей прихід не завершився, оскільки Христос також зцілює скорчену жінку, яка страждала своїм недугом довгих вісімнадцять років. Це зцілення спонукало і саму жінку, і оточуючий народ до прославлення величних справ Господа, хоча поміж ними ми зустрічаємо противника цього дивовижного акту Божого милосердя і таким противником став обурений начальник синагоги, котрий почав цитувати Ісусові закон, який Сам Христос не просто чудово знав, але й був Тим, Хто його дав Мойсеєві і Хто тепер прийшов для того, аби цей закон сповнити (пор. Мф. 5, 17).

     У своїх тлумаченнях Святого Письма видатний богослов Церкви святитель Іоанн Златоуст пише: «Юдеї, хоч і не виконували закону, мали, однак, до нього велику повагу, і хоч щодня порушували його своїми справами, проте бажали, щоб Писання залишалося недоторканним, і щоб ніхто нічого не додавав до нього». Ось така «священна недоторканість» є великим злом для людини, яка вважає себе віруючою, оскільки для того, щоб догодити Богові потрібно не просто бути обізнаним у текстах Священного Писання та лише на словах оберігати його, не просто знати його зміст та мало чи не найдетальніше наповнення, але й бути реальним виконавцем того, що заповів людині Отець Небесний.

     Ми з вами не є представниками старозавітного суспільства, серед якого прийнятною була юридична категорія таліону – тобто принципу «око за око, зуб за зуб» (Лев. 24, 20); ми з вами християни – люди, яким Христос приніс нову заповідь (пор. Ін. 13, 34) – заповідь любові до Бога і таку ж саму заповідь по відношенню до наших ближніх, в яких ми покликані бачити самих себе (пор. Мф. 22, 37-39; Лк. 10, 27). Якщо людина дійсно любить Бога, то не може не любити свого ближнього, котрий є аналогічним, як і вона сама, образом Божим (пор. Бут. 1, 26); якщо людина любить Господа, Який є милосердним, то не може уникати заклику до уподібнення цьому милосердю (пор. Лк. 6, 36); якщо людина любить свого Творця, то не буде ухилятися наповнювати своє життя любов’ю, як головною відмінністю християн поміж інших представників оточуючого нас суспільства (пор. Ін. 13, 35).

     Зцілення скорченої вісімнадцять років жінки являє нам і Божественну любов Творця до Свого образоподібного творіння; і показує кожному із нас Його безмежне милосердя, для якого відсутня жодна перепона у місці його проявлення, дні тижня чи статі людини. Господь нічим не обмежуються, якщо необхідно людині подати любов та милість, але це важливо пам’ятати і самій людині, для якої подаються ці спасительні дари нашого Господа. Щодня ми входимо до нового відрізку часу свого життя у світі, який для нас здається звичним, але вся ця «звичність» – це вже невимовний дар Бога, Який створив наш світ добрим, щоб і люди піклувалися про нього та наповнювали його добром.

     Хвороба жінки не була від Господа – вона була наслідком дій сатани (див. Лк. 13, 16), а, отже, і не мала нічого доброго. Цю відсутність добра помічали всі, хто приходив помолитися на зібранні у синагозі, але ніхто не міг чимось зарадити нещасній жінці до того часу, коли лише декілька слів Христа відновили її гарний фізичний стан. Преподобний Пимен Багатохворобливий, який на власному багаторічному досвіді знав, що таке страждання у недугах, зауважує: «Найкраща подяка Богові за одужання від хвороби полягає в тому, щоб служити Йому решту часу життя у виконанні Його заповідей». Можна сказати, що служіння згаданої у Євангелії жінки активно почалося із моменту зцілення, коли вона найперше розпочала прославлення свого Цілителя і в цьому не помилилася навіть згідно із старозавітним законом, який наказував після таких моментів принесення мирної жертви Богові (пор. Лев. 7,11-15, 22, 29), а її жертвою стала хвала.

     Христинину також належить не забувати прославляти Бога та бути вдячним за Його благодіяння. Саме подяка Богові у будь-яких ситуаціях нашого життя має бути однією із головних ознак нашої приналежності до Нього. Господь завжди поруч із людиною: поруч у дні успіхів, коли ми маємо сповідати всещедрі Його милості; поруч у дні випробувань, коли нам слід прославляти Його із проханнями про допомогу; поруч і в моменти спокою нашого життя, коли ми маємо бути вдячними, що Господь низспосилає для нас Свою ласку і на такі періоди земного буття.

     Преподобний Никодим Святогорець дає віруючим християнам важливу настанову: «Будь-яке благо, яке маємо, і всяке добро, яке робимо, є Божим і від Бога. Тому на нас лежить обов’язок дякувати Йому за все: за всяке благо, одержуване від Його щедрої правиці, явне чи неявне; за всяке добре діяння чи подвиг, за будь-яку перемогу над ворогами нашого спасіння … Подбай же зігрівати в собі почуття подяки до Бога з моменту пробудження і на весь день та засинай зі словами подяки на устах, бо ти занурений у Божі благодіяння, серед яких і самий сон». До слів афонського подвижника можна також додати, що все наше життя – це щоденний процес вдячності Господу, до Якого має прагнути душа віруючої людини на землі, щоб цілковито насолоджуватися перебуванням поруч із Ним у Його вічних Обителях.

     Дорогі брати і сестри! Христос – це невичерпне джерело любові і милосердя, поруч із яким неможливо мати спрагу. Все людство без винятку може прийти і втамувати свою духовну спрагу на шляху до Його Царства. Втім, маємо не забувати важливе уточнення – може виключно тоді, якщо матиме щире бажання, зростити яке можливо тільки в тому випадку, коли ми зробимо задля його здобуття вільний вибір. Начальник синагоги зробив свій вибір в сторону закону, а зцілена жінка та присутні в синагозі обрали прославити Бога; начальник синагоги обурився, а всі інші раділи. Хай же така духовна радість буде присутня і в серцях всіх відданих Богові християн!

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами духовно переносимося до древнього Єрусалима, де лагідна Отроковиця Марія входить до Храму Божого у супроводі чистих дів та невидимих ангелів. Сьогодні майбутня Богородиця не просто переступає поріг Храму, де буде у смиренні та чеснотах трудитися для Бога, але й перебувати у молитві та вивченні Святого Письма до того самого блаженного дня, коли Архангел Господній сповістить Їй про грандіозну місію (див. Лк. 1, 26-38) – стати учасницею Воплощення Сина Божого, що має прийти задля спасіння людини і шляхом Свого Пресвітлого Воскресіння повернення її до втраченого Раю.

     Свято Введення до Храму Пресвятої Богородиці – це подія, прославлення якої має спонукати нас до чималих зусиль, а особливо зусиль щодо здобуття покірності Богові, всебічної чистоти та безумовного прагнення до зрощення на теренах своєї душі правдивої християнської любові, приклад якої світові явив Сам Спаситель. Маючи прагнення до цієї любові, по-особливому ми сьогодні звертаємось до Пречистої Цариці – маленької Дівчинки, Яка у належний час прийме до Свого дівственного лона безмежного Творця всього видимого і невидимого. Ми ж, у свою чергу, покликані відчинити Ісусові двері свого серця, впустити Його на терени душі і дозволити просвітити наш розум, щоб думки наші були направлені до творення добрих справ і вірного служіння Йому, як це чинила Його Непорочна Мати.

     Із Священного Передання Церкви нам відомо, що при Єрусалимському Храмі Свята Діва в настільки юному віці, виконуючи і певний фізичний послух, ніколи не забувала про важливість молитви, що являє нам ту важливу деталь – для молитви ніколи не буває зарано або запізно. Так, до прикладу, преподобний Паїсій Святогорець говорить: «У своєму подвизі більше уваги приділяйте молитві, бо вона підтримуватиме ваш зв’язок із Богом. Цей зв’язок має бути постійним. Молитва – це кисень, що необхідний для душі. Вона не повинна вважатися тягарем». Живучи таким чином в постійній молитві, Господь у відповідь на Її молитовний зв’язок із Ним і зглянувся на смиренне серце Своєї вірної Раби та зробив Своїм вибраним Сосудом, блаженство Якого оспівують вже не одну сотню років (пор. Лк. 1, 48). 

     Споглядаючи на Пресвяту Богородицю, християнин також постійно вчиться молитві – молитві не простій, але сповненій відданості та смирення. Так, коли ми оспівуємо Богородицю саме ці спасительні чесноти доволі часто виринають в нашій свідомості по відношенню до Непорочної Діви. Втім, буде справедливо сказати, що Богородиця – це зразок усіх чеснот, адже Господь недарма обрав саме Її для участі у великій благочестя таємниці – Свого Пришестя у плоті (1Тим. 3, 16). І таким чином всі чесноти Отроковиці Марії увінчалися найголовнішою – чеснотою любові.

     Преподобний Софроній Есекський звертає нашу увагу на наступне: «Якщо в плані аскетичному смирення полягає в тому, щоб вважати себе найгіршим, то в плані богословському божественним смиренням є любов, що віддає себе без залишку, цілком і до кінця». Такою ми споглядаємо Богородицю у Святому Євангелії, хоча євангелісти лише й поодиноко згадують про Неї: Вона залишається, так би мовити, на другому, а то й ще більш дальньому, плані, коли Її Божественний Син звершує те, заради чого прийшов на землю; Вона не втручається у Христові дискусії із книжниками та фарисеями і не стає на заваді входження Своєї Дитини до Єрусалима; і так само Вона у смиренні та любові до Свого Сина і Господа, схиляє перед Ним главу біля Голгофського підніжжя, приймаючи у Своє материнське піклування вже увесь людський рід в особі святого апостола Іоанна Богослова (пор. Ін. 19, 26-27).

     Богородиця воістину абсолютно віддала Себе Богові, але чи віддаємо себе ми? За кожним богослужінням ми виголошуємо слова, сповідаючи віддання себе та один одного Христу, однак наскільки ми виконуємо цей виголос молитовного прохання? Віддати себе Господу – це стати реальним свідком Його спасительного Євангелія, сповіщаючи світові, що ми правдиво є поклонниками Народженого у вертепі, є уважними слухачами Його Нагорної проповіді та гідними виконавцями почутих слів, є вірними послідовниками Бога вслід за Ним Хресною дорогою разом із власним хрестоношенням та радісними провісниками Його Воскресіння, про яке почули від світлосяйного Ангела, що зустрів мироносиць в пустому Гефсиманському Гробі (пор. Мф. 28, 5-7).

     Всі вищезгадані події не оминули Діву Марію, проте Вона постійно обирала смирення: і коли пастушки вклонялися Еммануїлу і коли одні натовпи народу оточували Христа, інші ж – спочатку оспівували Його, а потім бажали Його Розп’яття; ми не чули Її радощів і щодо Воскресіння, але безумовно знаємо, що Вона перебувала поруч. Як і в наш час, так і попередні епохи буття християнства, Пресвята Богородиця перебуває поруч зі Своїм Сином та поруч із людським родом, дослухаючись до наших благань та доносячи прохання вірних до Царя Слави Христа. Богородиця не залишає нас, а ми повинні не залишати Її, адже Вона є тією величною ліствицею, якою на землю зійшов Господь, що підвести людство на висоту Свого Нетлінного Царства.

     «Брати участь у церковному святі, у богослужінні з нагоди свята, – акцентує приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир, – це означає долучатися важливості та святості події, що святкується». Тому, дорогі брати і сестри, будемо долучатися до смирення та лагідності Пресвятої Діви, не будемо втрачати духовного натхнення поспішати до доброчесності і не забувати про важливість освячувати таку доброчесність щирою молитвою та відданою любов’ю до Господа і Спасителя Христа, Котрий воплотився від Присноблаженної Марії, Входженню Якої до Святого Святих ми сьогодні дивуємось разом із Ангелами [пор. присп. 9-й п.].

Друк

     Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська притча Спасителя, яку нашій увазі пропонує Свята Церква, є короткою, однак доволі змістовною за своїм смисловим наповненням. Ми чуємо про заможного чоловіка, який отримав чималий урожай і вирішив застосувати його для розваг та гулянь. Цей чоловік не підніс хвали Богові, не мав думки поділитися своїми здобутками із нужденними, не бажав застосувати свої матеріальні блага для принесення користі суспільству. Проте його трагедія навіть не в тому, що він не мав бажання благодійності, а в тому, що своє благополучне матеріальне положення він бачив запорукою безтурботного дозвілля у ненаситності та розвагах.

     Яким перед нами постає чоловік із притчі? Перед нами самовпевнена особистість, що горделиво заявляє: «Душе, маєш вдосталь добра, зібраного на багато років: спочивай, їж, пий, веселися» (Лк. 12, 19). Архієпископ Сіракузький Аверкій, міркуючи про такий образ життя багатія, пише: «Не думаючи анітрохи про майбутнє життя, він думає про те лише, як би використовувати свої багатства для насолод у нинішньому житті. Немає в нього думки ані про Бога, ані про духовне життя, але тільки про тваринні, чуттєві насолоди». Ось в цьому і полягає біда цього чоловіка, що всі свої здобутки він розглядає не як можливості для вчинення добра, а як засіб для задоволення тлінних пристрастей, які насправді ж є пустим марнуванням свого дорогоцінного земного часу.

     Кожному із нас надане життя для успадкування вічності поруч із Богом. Саме вічність у Христі є тим важливим і прекрасним скарбом, накопиченням якого не тільки можна, але й необхідно займатися. Таке накопичення небесного скарбу відбувається через правдиве християнське життя, яке сяє реальним благочестям та промовляє до оточуючих мовою Євангелія, що закликає нас до здобуття Небесного Царства не десь там далеко і невідомо в який час, а буквально тут і зараз в напрямку вічності.

     Земне життя – це початок вічності, вектор якої залежить саме від того, яким чином ми провадимо цю земну мандрівку. Щодня перед нами постають різноманітні можливості для примноження душевного скарбу, від якого належить відсторонювати будь-які прояви гедонізму та егоїзму, а доповнювати справами та вчинками, за якими ми будемо ідентифіковані саме як християни, котрі піклуються про те, щоб їхні імена були написані на Небесах (пор. Лк. 10, 20), де знаходиться те місто, пошуками якого займаються вірні Господу душі (пор. Євр. 13, 14). Саме в майбутньому Небесному Єрусалимі і знаходиться та дивовижна скарбниця, куди ми покликані принести дорогоцінну любов, безцінне слідування за Хрестом і коштовні прикраси доброчесності.

     Заможний чоловік не мав піклування про перехід до вічності, живучи виключно тимчасовим комфортом. Втім, як зауважує видатний богослов святий Григорій Палама, може виникнути таке питання: «У чому була його вина, що земля принесла добрий урожай?» і сам же Солунський святитель дає відповідь на це питання, кажучи, що «він зловживав речами, рясно даними від Бога, і не в Бога багатів через те, що міг би давати нужденним частину від них … [але] він став гідний смерті, нічим не використавши багатство» для такої спасительної справи. Це напрочуд важливий аспект для нас, християн, яким належить пам’ятати про заклики Спасителя і навіть дані Ним заповіді, що стосуються вчинення милостині (пор. Мф. 5, 7), прагнення до богоподібного милосердя (пор. Лк. 6, 36) та виявлення непідробної любові один до одного, згідно із Його Божественним прикладом (пор. Ін. 13, 34).

     Милосердя, милостиня та любов – це ті якості, які можуть бути притаманними представникам усіх соціальних класів, хоча Спаситель і говорить, що «важко багатому ввійти в Царство Небесне» (Мф. 19, 23). В чому полягають подібні труднощі? Великий святитель Іоанн Златоуст вказує на те, що «душа багатого сповнена всіх лих: гордості, марнославства, незліченних бажань, гніву, люті, користолюбства, неправди тощо». Перелічене можна побачити в багатії із притчі: він гордився своїми запасами, масштаб яких збільшувався через його користолюбство; в запасах згаданий заможний чоловік вбачав і свою славу та основу для задоволення тілесних хотінь, абсолютно відкидаючи навіть найменшу думку про свою потойбічну долю.

     Будь-якій людині варто не забувати просту і очевидну річ, що вічність – неминуча, а життя наше – швидкоплинне, дні якого лукаві і тому їх необхідно мудро використовувати та цінувати наданий нам час (пор. Еф. 5, 15-16). Наданий час – це також великий скарб, ресурс якого може досить раптово вичерпатися смертю і тоді вже ніякі матеріальні блага цьому жодним чином не завадять, а попередні моменти розкішних гульбищ не в змозі будуть надати людській душі бажаної втіхи, яку віруюча людина може знаходити в Господніх заповідях (пор. Пс. 118, 143) та Його Божественному Законі (пор. Пс. 118, 174).

     «Безумний, цієї ночі душу твою візьмуть від тебе! А те, що ти приготував, кому воно буде?» (Лк. 12, 20), – такими словами Бог звертається до безтурботної людини, яка вирішила, що комфорт і розваги мають займати чільне місце в її житті. Однак ці Господні слова мають знаходити відгук і в нашому серці, пам’ятаючи про своє вічне призначення, що досконало втілюється тільки разом із Богом. Все матеріальне, що ми здобуваємо у цьому земному житті буде залишене тут – це очевидна правда, як правда і те, що Христос, бажаючи Своєму занепалому творінню здобуття спасіння, постійно кличе до Небесного Царства, таємниці якого розкриває у різноманітних притчах (пор. Мф. 13, 34; Мк. 4, 34), серед яких і сьогоднішня оповідка, що спонукає нас багатіти для Бога (Лк. 12, 21) – багатіти чеснотами та духовним вдосконаленням у блаженному напрямку Обителей Небесного Отця.

Друк

     У Своїй Нагорній проповіді, дорогі брати і сестри, наш Спаситель Христос, даючи людству нові заповіді, що ведуть до успадкування блаженства, вказує, що «блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7). Христос завжди акцентує нашу увагу на доволі важливих аспектах життя людини і зараз, як говорить святитель Хроматій Аквілейський, «Милосердний Господь називає милостивих блаженними, показуючи, що ніхто не може заслужити Божу милість, якщо сам не буде милостивим». Здавалося б, напрочуд логічний ланцюжок для конкретних дій людини, проте сама людина не завжди готова до слідування ланками такого спасительного ланцюжка блаженства задля входження до милості Божої.

     Саме про милість говорить сьогоднішнє Євангельське читання, що переповідає нам притчу Спасителя про милосердного самаритянина, яка є відповіддю на запитання законника про те, хто для нього є ближнім (Лк. 10, 29). Якщо поглянути на це із боку новозавітної моралі, то питання законника це не просто інтерес чи розгублення, а трагедія старозавітної свідомості, адже для людини, котра професіонально розумілася у Законі Мойсея і чудово знала зміст Пророчих Книг, подібне звернення до Христа виглядало неміччю. В чому ця неміч? Неміч в тому, що роблячи все, згідно із буквою Закону, людина втратила можливість бачити перед собою реальні страждання іншої такої ж самої живої людини.

     Святитель Лука Кримський, видатний медичний науковець, щодо царини своєї професійної діяльності свого часу говорив: «Для хірурга не повинно бути випадку, а тільки жива людина, яка страждає». Ці слова можна застосувати і до сьогоднішньої притчі, в якій священник та левіт постають перед нами лише пасивними очевидцями обставин випадку, приклад якого вони добре знали із Закону, але в дійсності їхні очі не бачили таку стражденну людину, яку зміг розгледіти чоловік, котрий був стороннім для богообраного юдейського суспільства. І сталося так, що знавці Закону Старого Завіту стали відстороненими від новозавітної милості, яку зміг успадкувати представник чужого для них народу.

     Успадкування милості відбувається тоді, коли на теренах душевної ниви людини засівається зерно щирої та нелицемірної любові, яка із часом зростає у величне дерево благочестя. Втім, преподобний Іосиф Ісихаст навчає: «Щоб з’явилася і почала діяти любов, потрібно зберігати заповіді. Коли ти встаєш уночі і молишся, коли бачиш хворого і йому співчуваєш, бачиш вдову та сиріт, старих і чиниш їм милосердя, тоді тебе любить Бог». Тобто, беручи до уваги слова афонського подвижника, можна сказати, що шлях любові назустріч Богові має початок у любові до тих, хто нас оточує. У притчі Христос не говорить, ким саме був чоловік, який постраждав від підступних розбійників дорогою із Єрусалима до Єрихону, а просто називає його «один чоловік» (Лк. 10, 30). Невідомо, представником якого народу був цей один чоловік, чи до якого суспільного класу відносився і яку мав професію, оскільки це не є важливим для прояву милості, завдяки якій людина успадковує одну із рис Божественного домобудівництва (пор. Лк. 6, 36).

     Наше життя також свого роду є тривалим шляхом, під час торування якого ми зустрічаємо різних людей і нас спіткають ті чи інші обставини. Важливо під час проходження життєвої дороги не забувати про те, що ми є християнами – людьми Нового Завіту, для якого існує не тільки Закон, але й принцип благодаті, яку приніс для нас Христос, Котрий звертається до нас, кажучи, що бажає від людини саме милості, але аж ніяк не жертви (пор. Мф. 9, 13). Саме тому, якщо милості чекає від нас Господь, то милість має бути і в нашому відношенні до оточуючих, яких слід не класифікувати тим чи іншим чином, а виявляти по відношенню до них власне слідування заповідям Божим, звертатись до них мовою християнської любові і своїми вчинками засвідчувати перед ними свою найголовнішу приналежність у цьому світі – приналежність до Люблячого Отця Небесного.

     Рівноапостольний преподобний Косьма Етолійській навчає: «Треба і нам, браття, якщо хочемо називати Бога нашого Отцем, бути милосердними, намагатися зробити наших братів щасливими, доставити їм радість, і тоді зможемо звертатися до Бога як до Отця: «Отче наш, що єси на Небесах…». Звісно, що для правдивого християнина подібне бажання є безумовним, але одного тільки бажання іноді буває замало, якщо воно не підтверджується відповідними вчинками. Небесний Отець подає нам Свої милості та щедроти, Він без розбору морального стану суспільства всім однаково дарує сходження сонця і рясні дощі (пор. Мф. 5, 45), що має спонукати і нас бути виконавцями заповідей по відношенню до всіх ближніх, стосовно яких найголовніша заповідь закликає виявляти не просто гарне ставлення, а навіть і любов подібну до тією, яку б ми бажали отримати і відносно до нас самих (див. Лк. 10, 27).

      Сьогодні законник звертається до Спасителя зі словами: «Учителю, що маю зробити, аби наслідувати життя вічне?» (Лк. 10, 25) і ці слова ніколи не повинні втрачати своєї актуальності для вірної Богові душі. Так, відповідь на це запитання ми знаємо, але варто не тільки знати, але й дієво впроваджувати її в своєму житті. Царство нашого Бога очікує до своїх незліченних Обителей всіх нас в цілому і кожного зокрема, але входження туди потребує від нас відповідних духовних зусиль, потребує здобуття благочестя і щирого слідування шляхом заповідей – шляхом, що бере свій початок від найголовнішої заповіді любові, яка є коренем інших заповідей та фундаментом доброчесності. Життя вічне – це той бажаний кінцевий пункт земного життя, до якого людина прямує шляхом спасительного Євангелія, із якого нині Христос, відповідаючи законнику, закликає і нас творити милість іншим за прикладом милосердного самаритянина (пор. Лк. 10, 37).

Друк

     У сьогоднішньому Євангельському читанні, дорогі брати і сестри, ми стикаємось із двома чудесами, які сотворив наш Господь і Спаситель Христос: Він зцілює жінку, котра тривалий період часу страждала кровотечою та повертає до життя померлу доньку начальника синагоги. В обох випадках Господь являє Свою Божественну силу із напрочуд важливим акцентом – і зцілення, і воскрешення відбувається саме тому, що й немічна жінка, і скорботний батько мали в своєму серці вогонь палкої віри. Таким чином, сьогодні нам подається важливе нагадування про безумовну важливість присутності на теренах душі християнина спасительної віри.

     Святитель Ігнатій Кавказький навчає: «Ми повинні розчиняти скорботу вірою і благою надією, а де віра і надія, там – втіха». Скорботу мала хвора кровотечою жінка і надії шукав у Спасителя синагогальний начальник – кожен із них отримав те, чого бажав найбільше і це стало для них тією величною втіхою, яку можливо отримати виключно від Бога, виключно від єднання із Ним та упованням на Нього. Але така віра не завершується сторінками спасительного Євангелія, вона продовжується в історії Христової Церкви, вона присутня у житті вірних Христу та Його Божественним заповідям, вона має наповнювати кожного із нас, хто нині присутній за богослужінням для того, аби єдиними вустами та єдиним серцем піднести славу Всемогутньому Богові.

     Християни – це віруючі люди, котрі щодня покликані до сповіщення любові Божої і засвідчення її перед світом (пор. Ін. 13, 35); покликані бути світлом, від якого просвічуються ближні та тією сіллю (пор. Мф. 5, 13-16), яка своєю присутністю не дає суспільству зіпсуватися внаслідок наявності в ньому негативних пристрасних елементів. Бути християнином означає бути людиною віри та воскресіння, людиною, яка упродовж всього свого земного життя прямує істинним шляхом назустріч безумовній Істині, Яка у належний час принесла світові спасіння, проповідувала таємниці Царства Божого, постраждала за нас і у невідомий навіть для Неї час знову прийде судити світ (пор. Мф. 24, 36), аби вірні Господу душі навіки оселилися праворуч Нього (пор. Мф. 25, 33).  

     Оскільки цей час невідомий, це ще більше повинно спонукати нас до активного духовного життя та активних дій, які зростають на родючому ґрунті благочестя та зрощуються потоками віри. Щодня ми в змозі доторкнутися до краю ризи Господньої, коли ставимося до ближніх із належним шануванням, допомагаємо їм і за все це у тихій молитві приносимо подяку Богові, Який дав нам можливість проповідувати Його своїми вчинками задля Його слави. Так, віра – це та категорія духовного простору, яку безпосередньо неможливо торкнутися, побачити чи почути, однак плоди її діяльності можливо осягнути, їх можна побачити та почути про них і, звісно, для християнина важливо, щоб ці плоди були благими.

     У преподобного Паїсія Святогорця є така заувага: «Якщо людина звершує свій життєвий шлях з вірою, без вагань і шукає допомоги у Бога, то поступово з нею починають відбуватися чудові події – спочатку дрібні, потім важливіші, – і віра її поглиблюється … Тільки істинно віруюча людина живе справжнім життям і справді є Божою людиною». Ось ці останні слова святого Паїсія про справжнє життя є дуже важливим моментом, оскільки людина створена Богом для життя разом із Ним та вірою в Нього, а тому поза орбітою Господньої присутності людина втрачає найбільший скарб всього світу – Бога… Можна знайти для себе ті чи інші заняття, наповнити всі свої дні та години різноманітними турботами, застосувати всі можливості для будь-чого, але без Бога все втрачає свій сенс, тому що ми покликані до вічного життя у Царстві Божому, а не просто до земних праць, які завжди мають одне завершення – смерть.

     Для віруючої людини смерть є тільки межею між тимчасовістю та вічністю, адже в очах Бога ми всі становимо єдиний живий соціум (пор. Лк. 20, 38). Можна навіть сказати, що Євангеліє цього недільного дня показує нам відсутність такої диференціації, коли Господня сила зцілює хоча і немічну, проте живу, жінку, згідно із її вірою, та через віру воскрешає на очах апостолів і батьків вже спочилу дівчину, незважаючи на сумніви чи насмішки присутніх на той час в будинку людей (див. Лк. 8, 53). Так діє Господь: Його справи недосяжні для людського розуміння та неможливі для нашого повторення за Ним, але ми точно знаємо, що це – наш Господь, Який є істинно Великим і Тим Єдиним, Хто правдиво здатний творити чудеса (пор. Пс. 76, 15) у премудро сотвореному Ним світі (пор. Пс. 103, 24).

     Все наше життя – це реальне свідчення любові Бога до нас, людей. Ми існуємо завдяки Божій любові, яка немічних зцілює, грішників навертає до покаяння, обтяженим подає полегшення і навіть мертвих воскрешає. Сьогодні Господня любов знову явила себе в Капернаумі, де двоє людей довірилися Христу. Аризонський старець Єфрем одного разу сказав: «Довірся Богові, творіння Якого перебувають під Його опікою, бо й лист з дерева не падає без Його Божественної волі». Це урок сьогоднішнього недільного дня, що навчає нас довіряти Господу – довіряти не сліпо, без міркування чи тверезого усвідомлення, але довіряти щиро, реально знаючи, які величні справи зданий творити наш Люблячий Господь. Нині Люблячий Господь жінку позбавляє хвороби, дівчину вивільняє від кайданів смерті, але все це Він чинить виключно на основі щирої та непохитної віри, скарб якої хай невідлучно перебуває в наших душах.

Друк

     Дорогі брати і сестри! В сьогоднішньому Євангельському читанні ми бачимо неймовірну зміну людини – від одержимої бісівськими силами до проповідника Спасителя світу, який повернув їй нормальний стан самопочуття. Зцілений чоловік стає глашатаєм див Господніх, тому що та радість і щастя, які його переповнювали, не могли бути прихованими – вони спонукали його до звіщення великих справ Бога (Діян. 2, 11), котрий зійшов на землю для спасіння людини, для повернення її до втраченого Раю, для дарування їй вічного життя поруч із Собою. В цьому плані Господнього домобудівництва є місце для людини, але відсутнє місце для диявола, який через свій непослух Господу блискавкою упав з неба (пор. Лк. 10, 18) і із служителя Пресвятому Богові став мучителем людських душ.

     Господь – це Джерело всіх благ, які Він постійно подає Своєму творінню. Господь творить дивовижно, чудово і премудро, кожна Його дія є свідченням про Його Божественну досконалість, досягти яку людина не в змозі навіть найкращим своїм винаходом, оскільки Бог створив усе самостійно, тоді як ми, люди, творимо із матеріалів, що є продуктами Божого акту творіння. І от на просторах Гадарину Досконалий Бог зустрічається із недосконалою людиною, яку тримає в своїх кайданах ангел пітьми, і кожен учасник цієї зустрічі не залишається відстороненим від її процесу: Христос повертає людині здоров’я, колишній одержимий прославляє діяння Бога і проповідує Його милість до роду людського, а диявол і далі продовжує мучити інші творіння. Як бачимо, навіть присутність Спасителя не зупиняє ворога людського роду від подальших злодіянь – він робить вибір в сторону пітьми, тікаючи від Світла, Яким є Христос (пор. Ін. 8, 12).

     Людині завжди подається можливість вибору, право на яке отримали ще наші прабатьки в райському Едемі. Ця можливість є двосторонньою, оскільки ми можемо її використати як для свого спасіння, так, на жаль, і для духовної загибелі. Втім, преподобний Никодим Святогорець зауважує на наступному: «Ти повинен керувати своєю волею так, щоб не дозволяти їй схилятися до своїх бажань, а, навпаки, вести її до того, щоб вона була цілком єдиною з Божою волею». Але в чому ж полягає воля нашого Бога? Невже вона якимось чином направлена на знецінення людини або ж до її примусового поневолення? Аж ніяк! Воля нашого Люблячого Бога полягає в тому, що Він «бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1Тим. 2, 4), яка є шляхом до правдивої свободи (пор. Ін. 8, 32).

     В такій правдивій свободі неможливо бути рабом гріха, а тим паче рабом самого диявола, але можливо бути служителем Спасителя, Хрестом Якого, за сьогоднішнім словом апостола Павла до галатійських християн, нам належить хвалитися (див. Гал. 6, 14). Хрест – це наше знамено перемоги, знамено визволення нас від рабства пітьми і приведення до служіння світлу. Через Хрест ми знову возз’єдналися із Богом, Який в Гадарині посоромлює диявола і прославляється вустами вдячної людини.

     Кожен із нас, будучи християнином, має прагнути до щирого прославлення Господа, але не менше ми покликані і до освячення свого життя виконанням Божих велінь, звершенням добрих справ і примноженням благочестя. В душі, яка постійно управляється в подібних спасительних справах, диявол не зможе знайти собі місця, адже вся душа повноцінно буде присвячена Христу, Якому ми, згідно із нашими богослужбовими проханнями, віддаємо все своє життя. Віддати себе Христу – це не просто слова, а сенс життя віруючого християнина, котрий щиро усвідомлює безумовну важливість бути поруч із Богом, слухати Його животворчі настанови та жити на фундаменті Його Євангельських законів.

     Тільки поруч із Богом можливо досягти реального благочестя, яке освячує серце та просвічує душу. Мудрий святитель Іоанн Златоуст навіть говорить про те, що «за благочестивих людей борються ангельське військо, сонм пророків, сила апостолів, заступництво мучеників». Як бачимо, на стороні прихильників праведного життя величні собори святих і навіть Сам Господь, тоді як на боці ворогу роду людського винятково пітьма, страждання та вічна загибель, лише перспектива якої вже повинна бути для нас стимулом та каталізатором до життя у Христі та віддалення навіть від найменшого гріха чи пристрасті.

     Втім, наша найбільша християнська радість в тому, що ми маємо Бога, із Яким нам все під силу. Так, до прикладу, одного разу преподобний Силуан Афонський зауважив: «Господь нас любить, і тому ми можемо нічого не боятися, крім гріха, бо через гріх втрачається благодать, а без благодаті Божої ворог пожене душу, як вітер жене сухе листя або дим». Саме таким чином і має плинути наше життя – плинути разом із Богом Його праведними дорогами, всіляко остерігаючись збитися із вірного шляху, поза яким на нас однозначно очікуватимуть розбійники, тобто спокуси, зі своїми тенетами загибелі. Для нас давно вже вказана необхідна стежина і це стежина благодаті, яка освітлена Євангельським законом любові та оснащена дороговказами спасительних заповідей.

     В кожної людини між одержимістю дияволом та святістю у Бозі завжди знаходиться її власний вільний вибір. Виключно людина вирішує, як вона бажає провадити своє життя, чим наповнювати його дні та на що витрачати свій дорогоцінний час. Якщо ми з вами, дорогі брати і сестри, дійсно християни, тоді слід присвячувати своє життя Тому, Хто його нам милостиво подарував; якщо нам треба чимось наповнити своє життя, тоді хай таким наповненням буде благочестя, примноження якого буде безперервним процесом; коли ми маємо з вами час в цьому земному житті, то будемо використовувати Його для слави Христової та власного спасіння, здобути яке, із Божою допомогою, бажаю всім нам.

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами слухали притчу Спасителя про багатія, котрий щодня влаштовував пишні бенкети, та вбогого чоловіка Лазаря, для якого навіть крихти зі столів тих гулянь були бажаними. Ця оповідка Спасителя спонукає нас до роздумів щодо наповнення нашого християнського життя: що саме займає чільне місце серед наших пріоритетів та чим ми наповнюємо свої земні дні життя перед лицем вічності. Кожен наш вчинок говорить про наше уповання та являє для нас самих те, чи готуємось ми до нескінченного буття, результат якого залежить саме від тимчасовості, від вектору наших справ та слідування стежинами заповідей в напрямку євангельських ідеалів.

     Звичайно, що найголовнішим євангельським ідеалом є Сам Христос: Досконалий Бог, Котрий кличе до досконалості і найголовніше Своє творіння – людину (пор. Мф. 5, 48). Так, святитель Іларій Піктавійський звертає увагу на те, що «Господь довів, що все вдосконалюється добротою … Христос утвердив нас для досконалого життя … згодою доброти до всіх, тому що нам належить наслідувати досконалого Отця на Небесах». Втім, як ми бачимо на прикладі багача із притчі, в нього не було належної доброти до ближніх – все його життя було присвячене розвагам, пишним застіллям та марною тратою дорогоцінного часу. Для християнина подібні дії є неприпустимими, тому що правдиво віруюча людина має постійно прагнути до Царства Божого, здобуття якого відбувається через докладання великих зусиль (пор. Мф. 11, 12), через вправність у благочесті та пам’ятання про те, що шлях до Божих Обителей хоча і складний, але велика нагорода очікує тих, хто зміг гідно його пройти заради успадкування блаженства поруч із Небесним Отцем.

     Бог не вимагає від людини неможливого: всі заповіді та веління Господні – це спасительні вказівки, фундамент яких полягає у доброчесному житті та гарних відносинах із ближніми. Люди, що нас оточують, мають різноманітні долі та житейські обставини, але перед Богом будь-які земні різниці зникають, вимагаючи від нас лише одного – пам’ятати про те, що кожен із нас є дорогоцінністю в очах нашого Творця, линути до Якого ми покликані доро́гою любові. Християнська любов повинна надихати нас до євангельського життя, а кожна притча нашого Спасителя нагадувати про важливість працювати заради приготованого нам Царства, де відсутні смуток та біль і панує святість та світло Господа, Котрий просвічує кожну людину, даючи їй змогу увійти до Раю, що був втрачений через непослух людини, а повернений саме завдяки любові Бога, Який заради спасіння людини змирився аж до ганебної смерті на Хресті (пор. Флп. 2, 8).

     Господь подарував людині вічність, але входження до неї відбувається внаслідок нашого вільного вибору. Бог не примушує людину, залишаючи за нею право обирати те, що вона бажає та до чого готова застосувати відповідні зусилля, найбільше із яких, за словом блаженного Ієроніма Стридонського, «виявляється в тому, що ми народжені на землі, а прагнемо місця на Небі і здобуваємо [його] через подвиги благочестя». Благочестя може бути різним за наповненням, але єдиним за кінцевою метою – успадкування спасіння і вічність із Господом. Бідний Лазар не мав великих статків і зазнавав значних поневірянь, але після смерті здобув грандіозний скарб на лоні праотця Авраама, куди був віднесений Ангелами; натомість багатій, котрий хоча і мав чималі матеріальні блага, змарнував своє життя і опинився в стражданнях.

     Багач і бідняк – це дві абсолютно протилежні людські долі, що мають однакове завершення – смерть. Смерть очікує всіх людей, але для християнина смерть має виняткове значення, тому що вона є тією межею, за якою на нас чекає Сам Христос, Котрий дарує віруючим в Нього життя вічне (пор. Ін. 6, 47). Ми підтверджуємо свою віру та свідчимо про неї не просто словами, але нашими справами, що мають бути оповиті світлом та спонукати інших людей до прославлення Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16), Котрий від створення світу приготував люблячим Його незліченні Обителі вічності (пор. Мф. 25, 34). Все знову зводиться до вічності, підготовка до якої відбувається вже зараз кожною нашою справою та кожним вчинком.

     Як і багатій із сьогоднішнього Євангелія, ми також маємо Святе Письмо, однак це вже не тільки Закон Мойсея та пророчі книги, але й живе свідчення про Христа, Який різними притчами розповів про таємниці Свого Царства та власною Досконалою Жертвою відчинив його браму для входження благочестивих душ. Для цього входження не має значення те, в які одежі ми вбираємось, які маємо статки чи інші матеріальні категорії достатку, адже найважливішим тут є чистота душі, присутність в серці досконалої християнської любові та реальне усвідомлення безмовної необхідності виконання заповідей і торування шляху, наприкінці якого Люблячий Христос.

Преподобний Паїсій Святогорець свого часу говорив: «Зазнаючи в чомусь нестачу, щось втрачаючи, люди стають здатні пізнати ціну того, чого в них не стало. А ті, хто свідомо, з міркуванням і смиренням позбавляють себе чогось заради Христової любові, відчувають духовну радість». Ці слова афонського подвижника можна вдало застосувати по відношенню до сьогоднішніх персонажів притчі: багатій усвідомив всю трагедію свого даремно витраченого життя лише після переходу смертної межі, коли вже нічого виправити було неможливо; Лазар же, який в земному житті не мав тлінного комфорту, отримав блаженне буття вічної радості та перебування у променях Господньої любові. Слід, дорогі брати і сестри, завжди пам’ятати про свою тимчасовість в цьому світі і скеровувати свої вчинки в напрямку благочестя, в напрямку Господніх заповідей, в напрямку Святого Євангелія, звідки Воскреслий Христос кличе нас Свого Божественного Царства.

Друк