Христос Воскрес!
Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо другий недільний день після Світлого Воскресіння Господа і Бога нашого, Який смертю смерть подолав, а нині явився Своїм учням, особливо ж апостолу Фомі, аби той був не невіруючим, але віруючим (див. Ін. 20, 27). Як ми бачимо у Святому Євангелії, Господь не сварить Фому за його бажання переконатися у Своєму Воскресінні, а подає йому Самого Себе для підтвердження, що це дійсно Він, а не хтось інший. Спаситель Христос, як Джерело всіх благ, укріплює цим підтвердженням віру Свого апостола, від якого і ми в свою чергу утверджуємося у вірі, не бачивши Втіленого Господа фізичними очима, але споглядаючи на Нього очима духовними і відчуваючи Його в своєму житті душею та серцем.
Воскресіння Спасителя єднає в собі християнське суспільство, не маючи в собі перешкоди ані територіального характеру, ані просторового, ані часового. Саме Воскресінням відкривається для нас Райська брама, входження до якої ми розпочинаємо в земному житті. Втім, це життя також має бути проваджене належним чином, компонентами якого мають бути виконання заповідей, життя на засадах Євангелія і, звісно ж, щира та нелицемірна участь у Причасті Дорогоцінних Христових Таїн, в яких правдиво перебуває Той, Кому нині переконаний учень виголошує: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).
Щодо цього виголосу святитель Григорій Двоєслов говорить, що святий Фома «одне побачив, а в інше увірував, тому що Божество не може бути видимим для смертної людини: отже, він бачив Людину, а сповідав Бога». Ми, як люди віруючі, також не залишені Господньої присутності і втіхи, адже є тими, про яких Він сказав, що «блаженні ті, котрі не бачили і увірували» (Ін. 20, 29). Інакше кажучи, Христос не звеличує тих, що бачили Його під час земного служіння, і не применшує подальші покоління віруючих в Нього, до яких належимо і ми, тому що саме разом всі віруючі становлять єдине Тіло Христове, єдине тіло Його Святої Церкви.
Саме перебуваючи у Христовій Церкві людина входить в абсолютно виняткову реальність буття, над яким сяє світло величного Гробу Господнього, промені якого освітлюють всесвіт і нагадують людству про найголовніше уповання нашого спасіння – Воскреслого Христа. Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах пише наступне: «Славне Воскресіння Христове є нашим власним воскресінням, яке розумно звершується і виявляється в нас, змертвілих гріхом, через Воскресіння Христове». Це важливо пам’ятати, оскільки Воскресіння Спасителя відбулося після Його Страждань та Хресної Смерті, якою ми були зцілені від прадавнього гріха, до котрого не потрібно повертатися, а всіма своїми силами та зусиллями намагатися чим продуктивніше вибудовувати своє життя, згідно із заповідями Господа Ісуса, виконання яких буде свідчити і про нашу приналежність та любов до Нього (пор. Ін. 13, 35; 14, 15).
Любов є найбільшою християнською чеснотою, до здобуття якої покликаний кожен віруючий. Проте навіть віра у Воскресіння не завжди вибудовується миттєво, інколи для цього потрібен певний проміжок часу, хай би навіть і не досить тривалий. Великий святитель Афанасій Олександрійський, до прикладу, так говорить про описану в сьогоднішньому Євангельському читанні подію: «Якщо хочеш знати, то інші учні, побачивши Господа після Воскресіння, не одразу повірили. Вислухай розумно, тільки не засуджуй їх … Якщо Христос їх не засудив, то й ти не засуджуй; бо учні бачили незвичайне і дивне явище – Самого Первородного воскреслого із мертвих. А такі великі чудеса спочатку, як правило, вражають жахом, поки через деякий час у серцях віруючих не настане спокій. Це саме й сталося тоді з учнями». Страх апостолів був зцілений Богом, Котрий є Досконалою Любов’ю, а любов, як відомо, не має в собі страху, а проганяє його (пор. 1Ін. 4, 18).
Пасхальний період, який ми нині проживаємо, також проходить під знаменом любові, за якою Бог став Людиною, щоб людину піднести до висоти Свого Божества. Саме ця висота має спонукати нас до повсякчасного провадження свого життя у благочесті, адже ним живиться душа і надихається серце. Господь – це безгрішна досконалість пресвятої любові, перебуваючи поруч із якою неможливо уникати чеснот та благих справ, оскільки разом із Богом людина чинить їх вільно, без примусу і вони стають нагальною потребою її духовного єства та, можливо, навіть певним добровільним обов’язком, як це свого часу було в апостола Павла із його справою благовісника (пор. 1Кор. 9, 16).
Проте кожен із нас, хто іменує себе християнином та бажає слідувати за Христом, вже несе своїм життям певну проповідь Євангелія, адже наші вчинки – це свідчення того, в Кого ми віримо та що сповідуємо. Це саме те, на чому зокрема акцентує увагу блаженний Августин, коли пише: «Ніколи не говори про Христа, поки тебе не запитають, але живи так, щоб тебе питали про Нього!». Власне кажучи, це доволі важливий критерій для вірних – критерій питання: чи живу я настільки гідно та по-християнські, щоб у мене запитали про Христа? Так, апостоли, яким сьогодні явився Господь, стали проповідниками свого Божественного Учителя словами та справами, проповідниками кожною дією та навіть найменшим вчинком. Всі вони благовістили світові не аморфне вчення чи мінливу філософію, але те, що вони чули своїми вухами та бачили на власні очі, що споглядали і до чого торкалися їхні руки – благовістили світові Божественне Слово (див. 1Ін. 1, 1) Ісуса, Котрого, побачивши сьогодні, сповідав апостол Фома, а ми, не бачивши, у блаженній радості сповідуємо все життя наше, знаючи, що Воістину Воскрес Христос! Амінь!
