Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо сьогодні велике двонадесяте свято Вознесіння Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий вознісся від нас на небо, щоб знову прийти так само (Діян. 1, 11) у визначений момент, коли світ буде відданий на найсправедливіший Суд Господній. Звісно, коли настане ця мить ми не знаємо, оскільки навіть Самому Христу подібна інформація є невідомою (див. Мф. 24, 36,), проте всі ми маємо можливість до настання цієї миті наслідувати приклад апостолів, засвідчуючи світові про Ісуса (див. Діян. 1, 8) та проповідуючи Його Божественне Євангеліє.
З моменту прийняття Святого Хрещення ми входимо до спасительної церковної огорожі, де покликані до вдосконалення та здобуття благочестя, невпинно прямуючи до Царства Божого, про яке наш Спаситель говорив зі Своїми учнями упродовж періоду між пресвітлим Воскресінням та славним Вознесінням (див. Діян. 1, 3). Власне кажучи, те, що чули апостоли від свого Божественного Учителя, вони передали далі – передали наступним поколінням християн, життя яких було та завжди має бути живою проповіддю Христа, Його блаженного Євангелія та тих великих справ, які Він вчинив заради нашого спасіння.
Преподобний Симеон Новий Богослов зауважує: «Добра справа – проповідувати перед усіма Божу милість і сповіщати братам своїм велике Його милосердя і невимовну благодать, яку Він виявляє до нас». До цих прекрасних слів святого можна лише додати, що в такій добрій справі поле для праці настільки безмежне, наскільки безмежною є любов Бога до нас, за якою Він постійно подає людству все найкраще, подає дуже багато, подає без споглядання на те, кому Він це подає (пор. Рим. 2, 11); подає навіть без розрізнення в поданні Своїх благ за тим принципом, чи є така людина благочестивою та віруючою, чи є сторонньою від невимовного блага перебування разом із Ним на засадах доброчесності (пор. Мф. 5, 45).
У сьогоднішньому святковому тропарі ми оспівуємо Спасителя, виголошуючи: «Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, радість сотворивши ученикам», – і продовжуємо цю думку, вказуючи, що радість ця настала «обітуванням Святого Духа» [троп., гл. 4]. Цей урочистий гімн є нашим сповіданням, що ми дійсно знаємо: Господь після Свого преславного Вознесіння не залишив людей самотніми, не залишив без Божої опіки, пообіцявши Пришестя іншого Утішителя (див. Ін. 14, 16 ), яке й настало зовсім скоро і з того часу Свята Церква існує, утверджуючись у любові Небесного Отця, живучи Жертвою Єдинородного Сина і надихаючись благодаттю Духа Святого.
Отримуючи в Церкві благодать Духа Утішителя, не будемо забувати про те, що Він, будучи посланий Отцем, має навчити нас та нагадати про сказане раніше Христом (див. Ін. 14, 26). Що це за нагадування? Це нагадування про те, що Христос залишив для нас заповіді, згідно із якими ми знаємо шляхи до успадкування блаженства (див. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23); Спаситель залишив нам велику кількість притч, якими оповідується про таємниці Царства Божого (пор. Мк. 4, 11; Лк. 8, 10); а ще Ісус вказав нам на найголовнішу чесноту – любов, на якій тримається весь Закон і Пророки (див. Мф. 22, 37-40).
«Невимовний світ святих ангелів, – говорить преподобний Максим Сповідник, – тримається на наступних двох прихильностях: на любові до Бога і любові один до одного; подібним чином і світ усіх від віку святих». В події Вознесіння ангели та святі апостоли єднаються у прихильності та любові до Христа, закликаючи і нас до того ж самого. Христос, втілившись і поживши серед людей, звершив спасіння роду людського, який полюбив, і тепер із ангелами йде туди, звідки прийшов, аби знову повернутися.
Так, Спаситель повернеться! Втім, яким чином нам готуватися до цієї надзвичайно важливої та неповторної події? Звісно, дослу́хатися ангелів і не просто стояти у завмиранні, дивлячись на небо чи ще кудись, але вибудовувати своє життя на засадах християнської моралі та Євангельських ідеалів, серед яких, знову ж таки, найпершим є саме любов, без якої неможливе існування християнства, центром якого, згідно із доволі простим, але неабияк влучним визначенням преподобного Порфирія Кавсокаливіта, є Христос!
Всі ми з вами люди із різними життєвими долями та обставинами, але кожен із нас покликаний прямувати до центру, де ми маємо зустрітися із Христом, наближатися до Якого слід щодня і навіть щомиті. Спаситель не вимагає від людини неможливого, але вказує на доволі прості справи, справи, що мають бути актуальними для всього людства в цілому. Любов, жертовність, радість, жага до вдосконалення та милосердя – все це є християнськими чеснотами, які мають бути природніми компонентами характеру для кожного образу і кожної подоби Божої (див. Бут. 1, 26) – для людини.
Людина… Саме заради людини Господь прийняв тлінну плоть, щоб подарувати людству нетління та вічне життя, здобуття якого відбувається упродовж усього життя земного. І ось в цей земний період нам і необхідно вправлятися в освяченні своєї душі благочестям, в укріпленні серця Божественною любов’ю, а розуму просвіщенням променями Слова Божого, яке виховує у праведності і спонукає людину до готовності на добрі справи (див. 2Тим. 3, 16-17). Як зазначає преподобний Паїсій Святогорець, «людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона мучитиметься», а тим більше така необхідність має бути у нашому християнському житті, яке треба провадити таким чином, щоб у будь-яку мить бути готовими до повернення Господа Спасителя, Котрий сьогодні вознісся, аби знову повернутися до тих, хто із любов’ю не тільки словами, але й доброчесністю прославляє Його разом із Безначальним Отцем і Духом Утішителем.
