Сьогодні ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, прославляємо величних проповідників Євангелія нашого Спасителя – первоверховних апостолів Петра і Павла, котрі істинно були «людьми, які посвятили свої душі імені нашого Господа Ісуса Христа» (Діян. 15, 26). Це посвячення і стало для них найважливішою справою їхнього життя, справою, завдяки якій ми через багато століть насичуємось їхньою мудрістю, споглядаємо на їхній приклад активної проповіді та нелицемірного покаяння. Багато чому ми можемо навчитися у Господніх апостолів, що «весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели» [див. велич.] своїми великими трудами во славу Господа і користь Його Святої Церкви та вірних.
Прославляючи життя та праці апостолів Петра і Павла, не слід нехтувати власним вдосконаленням та ретельним дослідженням стану своєї совісті. Апостол Петро має стати для нас взірцем для обережності та покаяння, а апостол Павло тим прикладом, що буде спонукати нас до плідного служіння Богові і вірності Йому. Власне кажучи, все життя християнина має бути безперестанним процесом вдосконалення у благочесті через служіння Господу у вірності Йому та проповіді належними для християнської совісті вчинками, адже в окремих випадках не слово, а справа є правдивим свідченням нашої віри.
Святі апостоли є для нас тими, хто дієво поєднав в собі силу проповіді і відповідність свого життя цій проповіді. Кожен із них має певні моменти свого життя, що свідчили про їхні людські недоліки, проте вони знайшли в собі силу та мужність їх побороти задля вищого ідеалу – задля Ідеального Христа, Котрий і явив їх світові вершиною апостольського служіння, яке вони увінчали власною кров’ю. Дивлячись на апостольський приклад, ми також можемо докладати необхідні зусилля для боротьби із власними духовними вадами, які заважають нам торувати шлях до Небесного Царства, Нагірну проповідь про яке апостол Петро почув одним із перших, а апостол Павло сподобився побачити ще до своєї земної кончини.
Віруючій людині властиво прагнути входження до Нетлінних Обителей милості Господньої, де панує досконала Божественна любов. Для правдивого християнина цей шлях починається із позитивної відповіді на заклик, який свого часу почув святий Петро від Спасителя: «Іди за Мною!» (Ін. 21, 19), та продовжується кожного разу, коли ми присвячуємо своє життя для пізнання величі Ісуса Христа і подальшого здобуття Його, як про це говорить святий Павло (див. Флп. 3, 8). Гідне слідування за Спасителем має бути поруч із здобуттям доброчесності, що освячує душу, просвічує розум та втихомирює серце. Важливо також пам’ятати і те, що неможливо бути із Христом без активного бажання до здобуття та примноження благочестя.
Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах вказує на те, що «справжнє благочестя полягає не тільки в тому, щоб не робити зла, але щоб і не думати про нього». Це справді так! І такому благочестю ми можемо навчатися у первоверховних апостолів, для котрих благочестя стало природною рисою їхніх характерів, оскільки вони мали живе піклування нести проповідь про Досконалого Бога і примноження Його Святої Церкви, неодноразово наражаючись на смертельну небезпеку чи капості з боку неприятелів. Але вони не припиняли своєї місії, тому що їхні благочестиві душі прагнули до Христа, любов до Якого спонукала їх не зупинятися, будучи грандіозними сосудами спасительних чеснот, до здобуття яких покликаний кожен вірний християнин.
Християнство – це свідчення тлінному світу про нетлінну Христову істину, яка зберігається в Його Святій Церкві, де квітне віра апостолів та мучеників, що через віки передали її для нас. Преподобний авва Дорофей Палестинський зауважує: «Якщо ми справді хочемо спастися, то повинні всією силою і з усією старанністю любити істину і охороняти себе від будь-якої брехні, щоб вона не відлучила нас від істини та життя». Беручи до уваги ці слова древнього подвижника, ми знову звертаємось до апостолів і навчаємось у них вірності Богові, Котрий із простого галілейського рибалки зробив мужнього благовістителя, а із кровожерливого фарисея синедріону – невтомного провідника, що навернув до істинної дороги життя колишніх язичників.
Майже через дві тисячі років після кончини первоверховних апостолів ми не полишені їхнього заступництва, як не залишені і без їхнього мудрого слова, адже маємо можливість насичуватися ним із їхніх Послань. Великим благом для нас є їхні Послання, адже це не просто листи до заснованих ними Церков, а зафіксовані думки та повчання тих, хто на власному живому досвіді спілкувався із Христом і перебував поруч із Ним, хто пережив потрясіння віри і до самої смерті, попри хвороби та немочі, сповіщав язичницькій імперії велич Пресвятого й Істинного Бога.
Сьогодні пам’ять первоверховних апостолів зібрала нас разом, аби ми прославили їхнє життя та служіння. Але найкращим прославленням та пошаною до них буде наше життя, яке ми будемо наповнювати тими благочестивими цінностями, про які проповідували ці святі Божі угодники та до здобуття яких вони закликали у своїх творах. Пошанування святого – це не просто оспівування його життя, але й слідування йому в його подвигах, що він творив заради слави Бога, Котрий об’єднує нас у Своїй Святій Церкві навколо Дорогоцінних Христових Таїн. Наша єдність – це єдність різних людей в Ідеальному Бозі, Який «поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих – пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового Тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Еф. 4, 11-13), в чому хай нам допоможуть й святі апостоли Петро і Павло, блаженну пам’ять яких ми нині оспівуємо і прославляємо. Амінь!
