Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, є свідками Євангельської події, що трапилася із нашим Спасителем в Гергисинській землі, де Він зцілив двох одержимих дияволом чоловіків. Проте в цій події не менш важливою була реакція місцевих жителів, котрі замість подяки за зцілення своїх співгромадян почали прохати Христа покинути їхню місцевість (див. Мф. 8, 34). Наскільки жахливим видаються подібні дії гергесинців: їхню місцевість відвідав Сам Господь, Який приніс одужання стражденним чоловікам, а вони засліплені житейськими піклуваннями і в час, коли могли би радіти про Божественне відвідання і неймовірне чудо, бажають не просто проігнорувати Ісуса, але й випровадити Його за межі свого поселення.
Христос виконує прохання людей і, як вказує всехвальний євангеліст Матфей, повертається до Свого міста (Мф. 9, 1), тобто Капернаума. Ось так спокійно Господь залишає людей, котрі не бажали спілкування із Ним, не хотіли подякувати за звершене диво і не прагнули насичення від Його духовних повчань. Втім, залишає Господь виключно тому, що так забажало тамтешнє суспільство, а не Він особисто. Це дуже схоже і наше звичайне життя, коли ми серед різної метушні та турбот втрачаємо Бога, всіляко піддаючись земним турботам, що затуляють нам найголовніше – затуляють нам Господа, Який чекає нашого вільного бажання бути із Ним.
Життя із Богом та прагнення до єднання із Ним має бути для християнина абсолютно природним явищем земного існування, мета якого – здобуття життя вічного. Упродовж першого періоду ми маємо усвідомити важливість перебування в нашому житті Бога, коли ми поспішаємо до Нього не тільки в радості, але й коли спіткають складнощі; коли ми вміємо не лише прохати Його про вирішення тих чи інших негараздів, але й неодмінно, навіть сказати, вже на підсвідомому рівні, линемо до Творця у подячній молитві, прославляючи Його велич та піклування про наш людський рід.
Святитель Іоанн Златоуст щодо цього говорить ще більш глибше, закликаючи: «Дякуватимемо ж Господу не тільки за те, що знаємо, але й за те, чого не знаємо, тому що Бог благодіє нам не тільки коли ми бажаємо цього, але й коли не бажаємо». Це надзвичайно важливий заклик, який має супроводжувати нас у торуванні земного шляху і спонукати до постійного вдосконалення, щоб приносити до олтаря Досконалого Бога нелицемірні молитви, щирі подяки і прагнення до благочестя. Це все, чого бракувало гергесинцям, які не знайшли в собі бажання ані звернутися до Господа без образи чи претензії, ані висловити Йому вдячність за одужання біснуватих, ані стати черговими слухачами Його Благовістя, що надихає тлінну людину у доброчесності торувати дорогу до вічного Царства Небесного.
Саме Небесне Царство має бути для нас логічним завершенням наших духовних зусиль та праць, якими ми в змозі прославляти Люблячого Бога. В цій справі доволі важливим має бути вірне розставлення життєвих пріоритетів та акцентів, пам’ятаючи, що Господь не вимагає від нас абсолютного відречення від близьких і зречення від того, що маємо, але що точно від нас вимагається – це правильно все розподілити так, щоб ми не втрачали спільності із Богом, Котрий подає Свої рясні милості для нас та наших ближніх, благословляючи і наші добрі починання. Така послідовність дає нам можливість і для служіння Богові, і для належного життя на засадах Його спасительного Євангелія.
Від самого свого створення Господом людина завжди має можливість вибору, на який жодним чином Він не впливає. Так, наш Бог і Творець кличе нас до Себе і всіляко напоумляє, але вирішальний крок для дії залишається за нами – і цей крок ми знову ж таки бачимо у жителів міста, що знаходилися на протилежному березі від Капернаума. Після того, як Христос вчинив відомі нам дії, пастушки побігли до міста, аби розповісти про все, що сталося із біснуватими (Мф. 8, 33), але вибір мешканців цієї землі випав на стадо свиней. Вони обрали для себе актуальність не в звершеному порятунку тих, яких ще певний час тому вони боялися через їхню лютість настільки, що оминали місце їхнього перебування (Мф. 8, 28), а в свинях; більш важливим для них виявилася скорбота за тваринами, а не радість за своїх співгромадян.
Варто наголосити, що так не повинно бути в суспільстві християн, адже всі ми складаємо єдине тіло Церкви, Главою якого є Сам Христос (див. Еф. 5, 23), що залишив нам найголовніший принцип ідентифікації щодо приналежності до Нього – любов (пор. Ін. 13, 35)! Саме любов має бути рушійною силою нашої молитви до Господа, пам’ятаючи також і про те, як вказує преподобний Феодор Студит, що важливим свідченням про нашу любов до Бога є вміння приносити Йому подяку. Слід так провадити своє християнське життя, щоб ці дві важливі чесноти не тільки були присутні в ньому, але й примножувалися настільки, щоб їх вистачало і нам самим, і для того, аби поділитися ними із нашими ближніми.
Сьогоднішнє Євангельське читання має надихнути нас до чергових міркувань про нашу подяку Богові: її щирість, присутність в нашому житті і регулярність її принесення. Преподобний Никодим Святогорець зауважує: «Тобі невідкладно потрібні Божі благодіяння. Вмістилищем же і сховище цих благодіянь у тобі є вдячне серце». Тому будемо берегти своє серце від лукавства та гордині, освячуючи його любов’ю до Бога і очищуючи його смиренням перед Ним, адже в свій час, коли Господь зустріне нас, то жодні земні блага, жодний матеріальний комфорт аж ніяк не зможе зрівнятися із тим, наскільки ми були вдячні Богові за все те, що Він нам давав, хоча Він уже дав найбільше – Він вже віддав Себе заради нашого спасіння і Самого Себе пропонує вірним для зцілення душі і надбання вічного життя щоразу, коли ми приступаємо до Його Пречистих Таїн. Амінь!
