Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, відносить нас до міста нашого Спасителя Капернауму, де звершується зцілення паралізованого чоловіка. Подібні зцілення не були поодинокими випадками під час земного служіння Христа, адже, як відомо, за Ним слідувало багато народу із різних місць, щоб не тільки послухати Його повчання, але й задля зцілення та позбавлення від влади над собою нечистих духів (див. Лк. 6, 17-18). Проте важливим акцентом, на який варто звернути увагу – це прощення гріхів перед актом дарування здоров’я немічній людині. Важливий він тому, що вказує нам на зв’язок між станом душевного і тілесного здоров’я.
Ми добре знаємо, що здоров’я людини необхідно зберігати, піклуватися про нього і в разі тих чи інших хвороб або ж недугів звертатися до відповідного кваліфікованого лікаря. Якщо ж людина нехтує належними приписами або зволікає із лікуванням, то стан здоров’я починає погіршуватися аж до найтрагічніших наслідків. Втім, душа потребує такого ж піклування за собою, але піклування в духовному аспекті: душу необхідно оберігати від різноманітних пристрастей та згубних гріхів, слід завжди підкріплювати її молитвою та іншими чеснотами, ніколи не відчужуватися від спасительного покаяння, без якого страждає душа, а відтак і вся людина цілком.
Християнське життя віруючої людини має бути невпинним процесом духовного вдосконалення та прагнення до здобуття Небесного Царства. Щодня перед нами постають чималі можливості для творення добрих справ, для наближення та єднання із Творцем, для покращення свого духовного стану. Ці можливості має кожна людина, хоча, на жаль, не кожна їх використовує належним чином. Прикладом дієвого застосування можливостей є ті люди, котрі принесли сьогодні розслабленого до Спасителя для зцілення, яке відбулося після того як Христос споглянув на їхню віру (див. Мф. 9, 2). Можемо припустити, що ці люди мали чути про Христа, про творені Ним зцілення та інші чудеса, але вони мали ще й можливість – можливість допомогти своєму товаришу не тільки словом розради чи втіхи, але й застосувати свою фізичну силу для принесення його до Христа.
Господня милість та любов повертає немічній людині здоров’я після прощення гріхів, але цьому не радіють книжники. Це свого роду досить сумний індикатор, коли одні люди не в змозі радіти за своїх ближніх, що може бути свідченням наявності в їхньому серці злоби, заздрощів чи невдячності Богові за ті благодіяння, які були свого часу їм подані. Будь-якій людині завжди є за що дякувати Творцю, тим паче це важливо і необхідно для християнина. «Як же запалити в собі відчуття подяки Богові і завжди зберігати його? – запитує преподобний Никодим Святогорець і одразу ж дає наступну відповідь, – Розглянь усі благодіяння Божі до роду людського та до тебе самого. Найчастіше згадуй їх. І якщо в тебе є серце, воно не зможе не підносити вдячних пісень до Бога. Приклади знайдеш у молитвах і писаннях святих».
Так, подібні приклади можна знайти в молитві, яка, згідно із сьогоднішнім закликом первоверховного апостола Павла, має бути у нас постійною в поєднанні із втіхою у надії та терпінням в скорботах (див. Рим. 12, 12). Християнину має бути властиво не просто молитися, але не уявляти свого життя без молитви, завдяки якій ми можемо піднести хвалу і славослів’я Богові, прибігти до Нього в покаянні та схилитися перед Ним у смиренні. Маючи такі важливі компоненти в молитві, людина і починає правдиво підносити подяку Господу за все, що Він подає, позаяк подає саме те, що є для нас кращим, хоча і не завжди людина може це усвідомлювати.
Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Нічого немає рівного молитві: вона і неможливе робить можливим, важке – легким, незручне – зручним». Можна точно сказати, що святий Іоанн дав таку характеристику із власного духовного досвіду, а ми в свою чергу маємо молитися для здобуття свого досвіду єднання із Богом через молитву. Щира молитва починається зі щирої віри та уповання на Господа, Котрий і чинить все те, про що говорить Златоуст. Людині невідомі ані думки Господа, ані шляхи Його (пор. Іс. 55, 8), проте добре відомо, що Христос прийшов на землю задля нашого спасіння і великим горем для нас є відсутність у повсякденному житті молитви, адже якщо ми дійсно прагнемо до успадкування спасіння і входження до вічного життя, то абсолютно нелогічною є відсутність молитовного спілкування із Тим, Хто це спасіння нам подарував.
Душа людини є великою цінністю в очах Бога, Котрий і на землю прийшов, щоб спасти грішників через покаяння та подарувати здоров’я немічним, які вірують. Кожен християнин має свій рівень духовного зросту, але всі ми покликані до Царства Божого, до пошуку Його правди, до успадкування Обителей, що приготував Господь. Ми всі різні між собою, проте єдині у Христі; кожен із нас має свою життєву стежину, але всі вони мають зустрічатися перед брамою Царства Небесного. Саме єдність у Христі має бути для нас тим скарбом, яким належить ділитися із ближніми, тому що така єдність спонукає нас і до здобуття чеснот, і до вправності у благочесті, і до виконання Євангельських заповідей, найвища із якої любов до Невидимого Бога і видимої людини (пор. Мф. 22, 37-39).
Сьогодні Досконала Любов, Господь наш Ісус Христос, базуючись на вірі товаришів паралізованої людини, зцілив останнього. Сьогодні Христос звершив одне із багатьох чудес, які Він творив упродовж всього періоду земного служіння. Але сьогодні для нас ще й важливий урок, який можна узагальнити словами Сурозького митрополита Антонія (Блума), котрий говорить, що «неможливо йти до Бога, переступивши через людину». Товариші допомогли своєму ближньому, а книжники вбачили богохульство у прощенні Христом гріхів хворого: перші вчинили на фундаменті любові, другі ж – на сліпому виконанні приписів Закону, який вони отримали від Того, Кого звинуватили у його порушенні. Але Христос не порушник Закону, Христос – це Спаситель людського роду і сьогодні ми вкотре стали свідками процесу цього спасіння, свідками любові Творця до власного творіння; свідками всеохоплюючого піклування Господа, віру в Якого і ми будемо примножувати та укріплювати. Амінь!
