«Коли вони перебували в Галілеї, Ісус сказав їм: Син Людський буде виданий у руки людям, і вб’ють Його, а третього дня Він воскресне. І вони дуже засмутилися» (Мф. 17, 22-23), – такими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання. Навіщо Спаситель говорить Своїм учням про страждання та смерть одразу після зцілення біснуватого отрока? Невже настільки величну мить Божественної могутності слід применшувати майбутніми Страстями? Звичайно, що ні! Але Христос в такі моменти бажає вказати апостолам на те, що все це неодмінно настане і вони мають бути готовими до цього, аби раптово не засмутитись. А з іншого боку це також наука і для нас з вами, щоби після тих чи інших успіхів ми не сподівалися на похвалу від людей або ж подяку навіть від тих, кому могли допомагати [за свт. М. Сербським].
Христос – це вершина Досконалості і власне Сама Божественна Досконалість, що кличе до досконалості і всіх нас. Зі Святого Євангелія перед нами постійно відкриваються різноманітні шляхи до її здобуття і сьогодні, перед нагадуванням учням про прийдешні дні Своїх Страстей, Спаситель, зцілюючи сина нещасного батька, вкотре говорить нам про важливість посту та молитви, як вірний духовний засіб в боротьбі із лукавими силами, що постійно намагаються вполювати людину у свої тенета згубної пітьми. Власне кажучи, це і сталося із згаданим отроком, якщо Христос про це згадує, і тому цей отрок без належного життя став легкою здобиччю для диявола.
Спаситель прийшов на землю, проповідував та навчав, приніс Себе Самого в Жертву за людський рід та просвітив усю вселенну сяйвом Свого Божественного Воскресіння. З цього часу людство отримало нове буття, яке розпочинається на землі і не має жодного завершення у вічності. Відтепер ми покликані до цієї вічності і прокладаємо свою дорогу до неї різноманітними чеснотами за дороговказами заповідей маршрутом належного християнського життя. Таке життя не пропонує нам філософію гедонізму, яка була так до вподоби деяким античним мислителям і не тільки їм, але таке життя чекає від нас відповідних вчинків та духовної праці, що розпочинаються тоді, коли людина дійсно готова стати Божою, тобто – справжньою.
І ось така справжність неможлива без необхідних зусиль, тому що вони є важливим компонентом здобуття Небесного Царства, до якого входять старанні працівники, але аж ніяк не лінивці (пор. Мф. 11, 12). Частиною подібної духовної праці для нас мають бути, звісно ж, постовий подвиг та час, що ми приділяємо молитві. Без цього неможливо, оскільки, як вже було сказано, їхня відсутність приводить до жахливих наслідків. Але коли ми дійсно бажаємо постувати та молитися – цим ми свідчимо, що належимо до Христа, належимо до Його Святої Церкви, належимо до тих, хто любить Його через виконання залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 21).
Нам необхідно виконувати заповіді, адже вони не просто духовні рекомендації, але вірні орієнтири, за якими ми прямуємо до Бога. Тому ми і молимося, щоб бути разом із ним, оскільки, як доволі правильно зауважує блаженний святитель Августин Гіппонський: «Не хотіти молитися означає не бажати бути з Богом». Чому блаженний Августин так категорично говорить? Вся причина в тому, що у молитві ми стаємо перед Господом для подальших звертань до Нього, для тих чи інших прохань і неодмінно для вдячності – все це є нашим спілкуванням із Ним. Однак якщо таке бажання у нас відсутнє на землі, то яким чином ми можемо виправдати своє бажання до вічного життя, коли вже у житті тимчасовому уникаємо ставати перед Лицем Безначального Творця?
Ми – християни! І бажання бути із Господом є для нас безальтернативним! Тому ми молимося і покликані підкріплювати свою молитву постом. Дуже часто під постом розуміють лише гастрономічне утримання, проте піст – це утримання від всього, що тим чи іншим чином може відволікати нас від молитви та інших духовних вчинків. Не слід забувати слова первоверховного апостола Павла: «Усе мені можна, та не все на користь; усе мені можна, та ніщо не повинно заволодіти мною» (1Кор. 6, 12). Це чудове правило для всіх, хто бажає із сердечною молитвою крокувати нивою постування, ухиляючись від гріховних спокус, які відволікають душу від духовного вдосконалення, і долучаючись примноженню чеснот, що осоромлюють всілякі диявольські нападки.
Християнину слід мати уважність до свого духовного стану, а саме ставити до себе запитання: Наскільки я зараз готовий довірятися Христу? Чи прагну я до єднання із Богом у молитві? Чи хочу я досягти вдосконалення через постове утримання, яке відсікає від мене непотрібні пристрасті? І відповіді на такі питання аж ніяк не вербальні, вони – в наших дієвих вчинках! Віра має підтверджуватися справами, чому і навчає нас святий апостол Яків (див. Як. 2, 26); правдива молитва розпочинається тоді, коли звершується не за примусом, а лунає із глибин самої душі; а постування стає набагато легшим для людини, коли вона сама вірно розставляє власні пріоритети, першим із яких аж ніяк не задоволення тлінних потреб.
Можна сказати, що сьогоднішня подія, яку закарбував у Святому Євангелії святий апостол Матфей, має бути для нас прикладом того, що буває із людиною, коли вона уникає Бога. Така людина стає вразливою душею і душа починає страждати, тому що вона не з’єднана із Отцем Небесним, а у рабстві гріха, самотужки позбутися якого вона вже не має сил і від свого безсилля починає робити вчинки, які можуть привести її до самогубства (пор. Мф. 17, 15). А ще є й інший момент, коли євангеліст переказує слова батька про свого сина, що останній найбільше страждав у повний місяць (див. там само) – це страшна насмішка диявола, який провокує людину на гріх, коли одне із творінь Божих сяє над землею. І така людина замість Давидських слів визнання величі Господньої: «Я погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі – … Ти поставив» (Пс. 8, 4), – чинить із собою жахливі справи, негідні образу і подоби Божої (Бут. 1, 26).
Всього цього, улюблені у Христі брати і сестри, ми в змозі уникнути, якщо наше життя дійсно буде християнським – буде разом зі Спасителем та згідно із Його святими заповідями. Життя – це дар Божий і великий гріх нехтувати його на служіння дияволу та його лукавим примхам. Життя слід використовувати для здобуття Небесного Царства, для постійного примноження благочестя і до прославлення нашого Бога, Котрий безмежно полюбив нас, а ми маємо любити у відповідь Його, не забуваючи про наповнення своїх земних днів щирою молитвою і зміцнюючи її гідним постуванням. Амінь!
