У сьогоднішньому євангельському читанні, улюблені у Христі брати і сестри, Спаситель звертається до нас із черговою притчею, яка вказує нам на одну із рис Небесного Царства. Звертаючи нашу увагу на оповідку про двох боржників, Христос акцентує на важливості прощення наших ближніх, оскільки і Сам Господь постійно подає людині Свою милосердне прощення. Все наше життя є свідченням Божої милості, адже ми маємо достатньо гріхів та інших прогрішень, щоб бути покараними, проте Бог чекає нашого виправлення, нашого покаяння та подальшої зміни, але аж ніяк не згубної ворожнечі між людьми.
Кожен віруючий християнин неодмінно прагне до успадкування Божого Царства і входження до життя вічного. Коли Христос навчає нас притчами, то цим подає нам необхідні дороговкази, за якими ми зможемо орієнтуватися у необхідному напрямку та прямувати вірним шляхом, торуючи який ми повинні брати із собою дійсно необхідний багаж, який має складатися із добрих справ та різноманітних чеснот, не бути обтяженим земними піклуваннями, а тим більше – гріхами. Невміння прощати також є чималим тягарем для нашого душевного багажу, який взагалі має бути непричасним до поганих вчинків у житті віруючої людини, котра щодня звертається до Небесного Отця із молитвою, якою не тільки прохає про власне прощення, але й сповідує те, що його наслідком є прощення наших ближніх (пор. Мф. 6, 12).
Священномученик Кіпріан, єпископ Карфагенський, у своїх творах навчає: «Господь ясно додав і приєднав закон, який обмежує нас відомою умовою і обітницею, згідно з якою ми повинні просити, щоб нам залишили борги так, як і ми залишаємо нашим боржникам, знаючи, що ми не можемо отримати відпущення гріхів, якщо не зробимо того ж щодо наших боржників». Звісно, для справжнього християнина властиво бажати залишатися без гріховного боргу, але вкотре ми маємо усвідомити, що в цьому світі ми не самі, а нас оточують інші люди, разом із якими належить працювати для успадкування Царства, до якого неможливо увійти, ігноруючи наших ближніх. Господь нікого не ігнорує, але для кожної людини відкриває обійми Свого милосердя, навчатися якому нас закликає Сам Христос у Святому Євангелії (пор. Лк. 6, 36).
Христос прийшов на землю, щоб людина, яка була окута незліченними і жахливими боргами, успадкувала їхнє прощення та спасіння. Але і крім цього Бог постійно подає нам Свою ласку та щедроти, адже якщо все це забрати у людини, то вона, власне кажучи, залишиться тільки зі своїми гріхами. Жоден земний комфорт чи добробут не в змозі принести нам ту радість та блаженство, яку нам приготував Господь; жодні земні успіхи та досягнення не можуть прирівнятися до найвищого здобутку душі – спасіння в Обителях Божественної любові.
Християни – це люди, що покликані нести до цього світу любов, якої навчає нас Спаситель. Це безкорислива та жертовна любов, яка не знає упередження (пор. Рим. 2, 11), лукавства та будь-яких інших негативних домішок. А ще ця любов шукає не власної вигоди у роздратуванні чи злі (пор. 1Кор. 12, 5), але направлена на благу користь інших. Господар у притчі поставив на вищий щабель милосердя, а не свою власну вигоду, однак прощений раб не мав в собі подібного потенціалу, за що і був покараний. Святитель Іоанн Златоуст щодо цього зауважує: «Наскільки далекими є сто динаріїв від десяти тисяч талантів, настільки ж великою є різниця між нашими гріхами перед Богом і провинами ближніх щодо нас».
Головне вміти тверезо усвідомлювати цю різницю, що буде нас спонукати до вибудовування відносин із нашими ближніми, із якими ми є рівними в очах Божих. Саме таке усвідомлення має бути в наших діях та вчинках, які повинні направлятися на спільну працю заради Господньої слави і здобуття Царства Небесного Отця. Кожному з нас Бог прощає і у кожного з нас це своя міра, але між нами, людьми, не може бути настільки великих боргів, які здатні перебільшити наші борги перед Творцем. Ось це і важливо не забувати в часи нашої як приватної, так і суспільної молитви, в моменти нашого спілкування із ближніми та оточуючими, в періоди, коли нам здається, що людина, яка перед нами, не заслуговує від нас вибачення або прощення.
Декілька тисяч років тому славний пророк і цар Давид виголосив: «Чим я віддячу Господу за все, що Він мені дав?» (Пс. 115, 3), але цей виголос актуальний і донині, адже це дійсно важливе запитання, яке ми можемо поставити собі, зважаючи на сьогоднішню притчу. Справді, що ми можемо дати Богові, якщо не наше серце та уважність до шляхів (пор. Притч. 23, 26), які ведуть до Нього і сьогодні цими шляхами є прощення та милосердя. Спаситель не просто вказує на них, але й говорить про трагічні наслідки для тих, хто буде відступати від них (пор. Мф. 18, 34-35) і ходити стежками жадібного користолюбства та згубного егоїзму.
Наша християнська дорога повинна бути тільки до Господа та в єднанні із Ним. Святитель Григорій Палама говорить: «Оскільки Бог є сама доброта, саме милосердя і безодня благовоління, то хто вступить у єднання з Ним, всіляко сподобляється Його милосердя. З’єднуються ж із Ним здобуттям богоподібних чеснот, наскільки це можливо, і богоспілкувальною молитвою та молінням». Ми бачимо сьогодні це милосердя у притчі Спасителя, хоча й споглядаємо на недостойне його сприйняття з боку боржника, який не усвідомив величі милості по відношенню до нього. Саме цього, дорогі брати і сестри, й необхідно уникати та приносити Богові подяку за Його благодіяння та милості, за Його милосердя та людинолюбство, паралельно і самим вдосконалюючись у любові до наших ближніх, навчаючись прощати їхні провини, щоб Небесний Отець, простивши провини всіх нас, сподобив Царства Свого. Амінь!
