У Своїй Нагорній проповіді, дорогі брати і сестри, наш Спаситель Христос, даючи людству нові заповіді, що ведуть до успадкування блаженства, вказує, що «блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7). Христос завжди акцентує нашу увагу на доволі важливих аспектах життя людини і зараз, як говорить святитель Хроматій Аквілейський, «Милосердний Господь називає милостивих блаженними, показуючи, що ніхто не може заслужити Божу милість, якщо сам не буде милостивим». Здавалося б, напрочуд логічний ланцюжок для конкретних дій людини, проте сама людина не завжди готова до слідування ланками такого спасительного ланцюжка блаженства задля входження до милості Божої.
Саме про милість говорить сьогоднішнє Євангельське читання, що переповідає нам притчу Спасителя про милосердного самаритянина, яка є відповіддю на запитання законника про те, хто для нього є ближнім (Лк. 10, 29). Якщо поглянути на це із боку новозавітної моралі, то питання законника це не просто інтерес чи розгублення, а трагедія старозавітної свідомості, адже для людини, котра професіонально розумілася у Законі Мойсея і чудово знала зміст Пророчих Книг, подібне звернення до Христа виглядало неміччю. В чому ця неміч? Неміч в тому, що роблячи все, згідно із буквою Закону, людина втратила можливість бачити перед собою реальні страждання іншої такої ж самої живої людини.
Святитель Лука Кримський, видатний медичний науковець, щодо царини своєї професійної діяльності свого часу говорив: «Для хірурга не повинно бути випадку, а тільки жива людина, яка страждає». Ці слова можна застосувати і до сьогоднішньої притчі, в якій священник та левіт постають перед нами лише пасивними очевидцями обставин випадку, приклад якого вони добре знали із Закону, але в дійсності їхні очі не бачили таку стражденну людину, яку зміг розгледіти чоловік, котрий був стороннім для богообраного юдейського суспільства. І сталося так, що знавці Закону Старого Завіту стали відстороненими від новозавітної милості, яку зміг успадкувати представник чужого для них народу.
Успадкування милості відбувається тоді, коли на теренах душевної ниви людини засівається зерно щирої та нелицемірної любові, яка із часом зростає у величне дерево благочестя. Втім, преподобний Іосиф Ісихаст навчає: «Щоб з’явилася і почала діяти любов, потрібно зберігати заповіді. Коли ти встаєш уночі і молишся, коли бачиш хворого і йому співчуваєш, бачиш вдову та сиріт, старих і чиниш їм милосердя, тоді тебе любить Бог». Тобто, беручи до уваги слова афонського подвижника, можна сказати, що шлях любові назустріч Богові має початок у любові до тих, хто нас оточує. У притчі Христос не говорить, ким саме був чоловік, який постраждав від підступних розбійників дорогою із Єрусалима до Єрихону, а просто називає його «один чоловік» (Лк. 10, 30). Невідомо, представником якого народу був цей один чоловік, чи до якого суспільного класу відносився і яку мав професію, оскільки це не є важливим для прояву милості, завдяки якій людина успадковує одну із рис Божественного домобудівництва (пор. Лк. 6, 36).
Наше життя також свого роду є тривалим шляхом, під час торування якого ми зустрічаємо різних людей і нас спіткають ті чи інші обставини. Важливо під час проходження життєвої дороги не забувати про те, що ми є християнами – людьми Нового Завіту, для якого існує не тільки Закон, але й принцип благодаті, яку приніс для нас Христос, Котрий звертається до нас, кажучи, що бажає від людини саме милості, але аж ніяк не жертви (пор. Мф. 9, 13). Саме тому, якщо милості чекає від нас Господь, то милість має бути і в нашому відношенні до оточуючих, яких слід не класифікувати тим чи іншим чином, а виявляти по відношенню до них власне слідування заповідям Божим, звертатись до них мовою християнської любові і своїми вчинками засвідчувати перед ними свою найголовнішу приналежність у цьому світі – приналежність до Люблячого Отця Небесного.
Рівноапостольний преподобний Косьма Етолійській навчає: «Треба і нам, браття, якщо хочемо називати Бога нашого Отцем, бути милосердними, намагатися зробити наших братів щасливими, доставити їм радість, і тоді зможемо звертатися до Бога як до Отця: «Отче наш, що єси на Небесах…». Звісно, що для правдивого християнина подібне бажання є безумовним, але одного тільки бажання іноді буває замало, якщо воно не підтверджується відповідними вчинками. Небесний Отець подає нам Свої милості та щедроти, Він без розбору морального стану суспільства всім однаково дарує сходження сонця і рясні дощі (пор. Мф. 5, 45), що має спонукати і нас бути виконавцями заповідей по відношенню до всіх ближніх, стосовно яких найголовніша заповідь закликає виявляти не просто гарне ставлення, а навіть і любов подібну до тією, яку б ми бажали отримати і відносно до нас самих (див. Лк. 10, 27).
Сьогодні законник звертається до Спасителя зі словами: «Учителю, що маю зробити, аби наслідувати життя вічне?» (Лк. 10, 25) і ці слова ніколи не повинні втрачати своєї актуальності для вірної Богові душі. Так, відповідь на це запитання ми знаємо, але варто не тільки знати, але й дієво впроваджувати її в своєму житті. Царство нашого Бога очікує до своїх незліченних Обителей всіх нас в цілому і кожного зокрема, але входження туди потребує від нас відповідних духовних зусиль, потребує здобуття благочестя і щирого слідування шляхом заповідей – шляхом, що бере свій початок від найголовнішої заповіді любові, яка є коренем інших заповідей та фундаментом доброчесності. Життя вічне – це той бажаний кінцевий пункт земного життя, до якого людина прямує шляхом спасительного Євангелія, із якого нині Христос, відповідаючи законнику, закликає і нас творити милість іншим за прикладом милосердного самаритянина (пор. Лк. 10, 37).
