Сьогоднішнє Євангельське читання, улюблені у Христі брати і сестри, переносить нас до синагоги, куди наш Спаситель суботнього дня прийшов навчати. Втім, виключно навчанням цей прихід не завершився, оскільки Христос також зцілює скорчену жінку, яка страждала своїм недугом довгих вісімнадцять років. Це зцілення спонукало і саму жінку, і оточуючий народ до прославлення величних справ Господа, хоча поміж ними ми зустрічаємо противника цього дивовижного акту Божого милосердя і таким противником став обурений начальник синагоги, котрий почав цитувати Ісусові закон, який Сам Христос не просто чудово знав, але й був Тим, Хто його дав Мойсеєві і Хто тепер прийшов для того, аби цей закон сповнити (пор. Мф. 5, 17).
У своїх тлумаченнях Святого Письма видатний богослов Церкви святитель Іоанн Златоуст пише: «Юдеї, хоч і не виконували закону, мали, однак, до нього велику повагу, і хоч щодня порушували його своїми справами, проте бажали, щоб Писання залишалося недоторканним, і щоб ніхто нічого не додавав до нього». Ось така «священна недоторканість» є великим злом для людини, яка вважає себе віруючою, оскільки для того, щоб догодити Богові потрібно не просто бути обізнаним у текстах Священного Писання та лише на словах оберігати його, не просто знати його зміст та мало чи не найдетальніше наповнення, але й бути реальним виконавцем того, що заповів людині Отець Небесний.
Ми з вами не є представниками старозавітного суспільства, серед якого прийнятною була юридична категорія таліону – тобто принципу «око за око, зуб за зуб» (Лев. 24, 20); ми з вами християни – люди, яким Христос приніс нову заповідь (пор. Ін. 13, 34) – заповідь любові до Бога і таку ж саму заповідь по відношенню до наших ближніх, в яких ми покликані бачити самих себе (пор. Мф. 22, 37-39; Лк. 10, 27). Якщо людина дійсно любить Бога, то не може не любити свого ближнього, котрий є аналогічним, як і вона сама, образом Божим (пор. Бут. 1, 26); якщо людина любить Господа, Який є милосердним, то не може уникати заклику до уподібнення цьому милосердю (пор. Лк. 6, 36); якщо людина любить свого Творця, то не буде ухилятися наповнювати своє життя любов’ю, як головною відмінністю християн поміж інших представників оточуючого нас суспільства (пор. Ін. 13, 35).
Зцілення скорченої вісімнадцять років жінки являє нам і Божественну любов Творця до Свого образоподібного творіння; і показує кожному із нас Його безмежне милосердя, для якого відсутня жодна перепона у місці його проявлення, дні тижня чи статі людини. Господь нічим не обмежуються, якщо необхідно людині подати любов та милість, але це важливо пам’ятати і самій людині, для якої подаються ці спасительні дари нашого Господа. Щодня ми входимо до нового відрізку часу свого життя у світі, який для нас здається звичним, але вся ця «звичність» – це вже невимовний дар Бога, Який створив наш світ добрим, щоб і люди піклувалися про нього та наповнювали його добром.
Хвороба жінки не була від Господа – вона була наслідком дій сатани (див. Лк. 13, 16), а, отже, і не мала нічого доброго. Цю відсутність добра помічали всі, хто приходив помолитися на зібранні у синагозі, але ніхто не міг чимось зарадити нещасній жінці до того часу, коли лише декілька слів Христа відновили її гарний фізичний стан. Преподобний Пимен Багатохворобливий, який на власному багаторічному досвіді знав, що таке страждання у недугах, зауважує: «Найкраща подяка Богові за одужання від хвороби полягає в тому, щоб служити Йому решту часу життя у виконанні Його заповідей». Можна сказати, що служіння згаданої у Євангелії жінки активно почалося із моменту зцілення, коли вона найперше розпочала прославлення свого Цілителя і в цьому не помилилася навіть згідно із старозавітним законом, який наказував після таких моментів принесення мирної жертви Богові (пор. Лев. 7,11-15, 22, 29), а її жертвою стала хвала.
Христинину також належить не забувати прославляти Бога та бути вдячним за Його благодіяння. Саме подяка Богові у будь-яких ситуаціях нашого життя має бути однією із головних ознак нашої приналежності до Нього. Господь завжди поруч із людиною: поруч у дні успіхів, коли ми маємо сповідати всещедрі Його милості; поруч у дні випробувань, коли нам слід прославляти Його із проханнями про допомогу; поруч і в моменти спокою нашого життя, коли ми маємо бути вдячними, що Господь низспосилає для нас Свою ласку і на такі періоди земного буття.
Преподобний Никодим Святогорець дає віруючим християнам важливу настанову: «Будь-яке благо, яке маємо, і всяке добро, яке робимо, є Божим і від Бога. Тому на нас лежить обов’язок дякувати Йому за все: за всяке благо, одержуване від Його щедрої правиці, явне чи неявне; за всяке добре діяння чи подвиг, за будь-яку перемогу над ворогами нашого спасіння … Подбай же зігрівати в собі почуття подяки до Бога з моменту пробудження і на весь день та засинай зі словами подяки на устах, бо ти занурений у Божі благодіяння, серед яких і самий сон». До слів афонського подвижника можна також додати, що все наше життя – це щоденний процес вдячності Господу, до Якого має прагнути душа віруючої людини на землі, щоб цілковито насолоджуватися перебуванням поруч із Ним у Його вічних Обителях.
Дорогі брати і сестри! Христос – це невичерпне джерело любові і милосердя, поруч із яким неможливо мати спрагу. Все людство без винятку може прийти і втамувати свою духовну спрагу на шляху до Його Царства. Втім, маємо не забувати важливе уточнення – може виключно тоді, якщо матиме щире бажання, зростити яке можливо тільки в тому випадку, коли ми зробимо задля його здобуття вільний вибір. Начальник синагоги зробив свій вибір в сторону закону, а зцілена жінка та присутні в синагозі обрали прославити Бога; начальник синагоги обурився, а всі інші раділи. Хай же така духовна радість буде присутня і в серцях всіх відданих Богові християн!
