Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке сьогодні нашій увазі пропонує Свята Церква, звертає нашу увагу на досить важливе питання для віруючої людини: що нам необхідно чинити задля успадкування вічного життя (див. Лк. 18, 18)? В історії людства були періоди, коли різні персоналії вважали, що їхня необмежна земна влада чи масштабна слава можуть стати факторами для набуття вічності. До прикладу, єгипетські фараони або ж язичницькі римські імператори могли іменувати себе спадкоємцями того чи іншого поганського божка, але навіть ці регалії не стали причиною їхнього безсмертя, оскільки його можна успадкувати виключно разом із Христом, віра в Якого є реальним шляхом до вічного життя і майбутнього воскресіння (пор. Ін. 6, 40-47).
Втім, вічність у Христі – це наслідок виконання Його завітів та заповідей, життя, згідно із Його Святим Євангелієм. Вічне життя без Ісуса – це безперестанне страждання душі у тенетах пітьми та відсутності світла Христового, мучительне буття поза орбітою любові Божої, до якої неможливо долучитися за межею смерті, тому що подібне долучення має стати для людини пріоритетом вже тут, на землі. Власне кажучи, Христос у сьогоднішньому Євангельському уривку, відповідаючи на запитання заможного начальника, теж не говорить чогось надприродного чи неможливого, а акцентує увагу на тому, що добре всім відомо – Він лише нагадує начальнику про те, що той знає заповіді (пор. Лк. 18, 20).
Кожен із нас також знає заповіді – як старозавітні, так і новозавітні. Деякі старозавітні заповіді втратили свою актуальність із Пришестям до світу Христа, Котрий приніс і залишив для нас любов, але в цілому Господні веління добре нам відомі. Однак знання заповідей не завжди тотожне їхньому виконанню і це велика трагедія для християнина, який в Таїнстві Хрещення зодягається в нову людину за образом Творця, щоб стати причасником Його Божественного Воскресіння [див. Посл. Хрещення]. Стати таким причасником неможливо без власного хрестоношення та слідування за Господом шляхами Його заповідей, які є спасительними вказівниками у безумовно важливій мандрівці від тлінного буття до безкінечної вічності в Царстві Небесного Отця.
В своїх творах преподобний Симеон Новий Богослов пише наступне: «При виконанні Божих заповідей дозріває всередині нас, як багаточастинний плід, любов, милосердя, доброта, лагідність, смирення, терпіння спокус, непорочність і чистота серця, при якій ми удостоїмося бачити Бога». Можна сказати, що виконання заповідей зрошує ґрунт нашої душі і робить її здатною для дозрівання на її теренах різноманітних чеснот, якими і сама душа насичується, і людина стає дійсно храмом Святого Духа, для Якого необхідна світло і чистота, оскільки неможливо бачити Бога у пітьмі, тому що Він не може бути її частиною, бо Сам є Світлом (пор. 1Ін. 1, 5), до якого кличе і нас для успадкування світла життя вічного (пор. Ін. 8, 12).
Заповіді, вічне життя і світло – ось те прекрасне, що має Бог для людини! Господь дав нам заповіді, щоб ними ми вдосконалювалися; Бог приготував для нас вічне життя і через здобуте вдосконалення ми маємо змогу увійти до нього; Творець світу чекає нас у вічності світла, куди жодний морок не в змозі проникнути та затьмарити радість всіх, хто здобув блаженство кропіткою працею і вірністю. Для бажаючих здобути ці блага відсутні будь-які земні відмінності за тими чи іншими критеріями, але важливе щире слідування за Христом, маючи наріжним каменем життя саме Його, а не когось чи щось інше.
Проте в Євангелії Господь все ж говорить, що увійти багатому до Царства є важкою справою (див. Лк. 18, 24). Невже це є вердиктом для всіх, хто має заможний статус, адже і серед них можна знайти людей дійсно віруючих та чесних? Ні, якщо ми бачимо контекст слів Спасителя, із якого можна прослідкувати, чому Господь так говорить. Причина в тому, що начальник засмутився після слів Христа про здобуття небесного скарбу шляхом розподілення між потребуючими скарбу земного. Саме це і засмутило дуже багатого чоловіка, який вочевидь не очікував від Христа такої відповіді на своє запитання.
З огляду на цю ситуацію, можемо згадати інше місце із Євангелія, а саме – Нагорну проповідь нашого Спасителя. Саме тоді Він доволі лаконічно визначив наступне: «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 21). Ось вся проблема заможного начальника, який хоча і зберігав від юності заповіді, але перед цим збереженням у його серці чільне місце займали його статки і навіть зустріч із Христом не змінила його свідомість, як це попередньо було у славнозвісного митаря Закхея, а пізніше у багатьох інших праведних душ. Преподобний Макарій Великий говорить про те, що Господь не через бажання вимоги відречення від майна таким чином звертається від людини, а застерігає нас, щоб ми мали про них не пріоритетне піклування, аби сатана не оволодів нашими помислів і направляв їх тільки до земного, відволікаючи від роздумів про вічне і небесне.
Однак, улюблені у Христі брати і сестри, ми не можемо засмучуватися поруч із Богом, для Якого можливе все те, що недосяжне для можливостей людини (пор. Лк. 18, 27). Всі ми можемо успадкувати і вічне життя, і приготоване блаженство, і буття у променях Його нетварного світла. Головне в цьому має бути щире бажання поставити Господа на перше місце в нашому житті, щоб виконання Його заповідей стало нашим природнім станом, а наші матеріальні блага, якими би вони не були, стали для нас не причиною піклувань, а можливістю для допомоги тим, хто цього потребує. Хай Люблячий Господь буде нашою підтримкою у слідуванні стежками Його заповідей і допомогою у направленні своїх сердець до найбільшого скарбу вселенної – нескінченному і вічному житті поруч із Ним у сяйві Його Божественного Воскресіння!
