Запропонована нашій увазі сьогоднішня притча нашого Спасителя, дорогі брати і сестри, відносить до бенкету заможного чоловіка, котрий очікував на організованому ним заході багатьох людей. Через різні причини всі ці із багатьох людей відмовилися від такого гарного запрошення, що було переадресоване людям випадковим, яких воно від початку навіть не стосувалося, однак стало для них причиною прихильності господаря, від котрого на завершення притчі ми і чуємо ці доволі відомі слова про те, що «багато званих, та мало вибраних» (Лк. 14, 24).
Цю притчу ми, звісно ж, розуміємо як заклик Господа до людини – як заклик Творця до творіння взяти участь у бенкеті вічності, бенкеті Його Царства блаженства та любові. Втім, в цьому і полягає найголовніша проблема, або ж навіть трагедія, людства, коли Бог звертається до нас із запрошенням долучитися до Його товариства, а ми прив’язуємось до тимчасових речей, стаємо більш прихильними до різноманітних турбот і піклувань, не вважаючи за потрібне використати наданий Богом час для того, аби із цим Богом поєднатися. Господь кличе людину до Себе, тому що сама людина була створена для життя у Бозі, але досить часто витрачає своє життя у рабстві тому над чим її було поставлено панувати.
Найголовніше панування, яке має бути в житті християнина, це панування над гріхом, а точніше – рішуча відмова слідувати дорогами пристрастей і долучення до шляху праведності. Саме на цьому останньому, на шляху праведності, нас і мають зустріти слуги господаря, щоб повідомити нам радісну звістку – господар запрошує нас взяти участь у своєму бенкеті. І тут вже не буде виправдання тим, які не погодяться долучитися до господаря, аби розділити із ним велику вечерю його любові та гостинності.
Однак у будь-якому випадку вибір залишається виключно за людиною. Святитель Ігнатій Кавказький говорить про це наступне: «Всіх закликає Милосердний Бог до спасіння, але мало хто слухається Його. Всі ми належимо до тих, хто покликаний через невимовну любов Божу … але мало хто з нас входить до числа обраних, тому що внесення до обраних надано нашій власній волі». Можна також додати, що Господь постійно кличе людину, постійно чекає на її повернення до Раю, постійно бажає кожному із нас спасіння, але тільки людина самостійно вирішує, чи відгукнутися, чи повернутися і чи здобувати дароване від Бога спасіння.
Спасіння людини – це результат співпраці самої людини і Господа, Котрий через пізнання істини бажає спасіння кожному із нас (пор. 1Тим. 2, 4). Тут доцільно згадати заувагу преподобного Паїсія Святогорця, який вказує на те, що «духовна свобода є духовною покорою Божій волі». Звісно, необхідно зазначити, що така покора не є ознакою нашого поневолення від Господа, а логічним продовженням Його бажання для нас найкращого, адже якщо батьки дають власній дитині добробут і бажають їй тих чи інших благ – це не про поневолення, а про їхнє піклування та любов до своєї дитини.
Ми всі є дітьми Божими, яким Люблячий Небесний Отець бажає виключно найкращого. У згаданій сьогодні притчі також це бажання найкращого, оскільки, як ми чуємо, господар велить слугам кликати малу кількість обраних не серед раніше запрошених, а шукати їх на дорогах та по загорожах і умовляти їх прийти (див. Лк. 14, 23). Невже ми можемо собі уявити, щоб рабовласник умовляти рабів бути присутніми за своїм прийомом їжі в якості повноправних учасників? Це аж ніяк неможливо! Тому Господь бажає нам виключно блага і одним із таких благ є присутність на Його вічному бенкеті.
Мудрий ієрарх Православної Церкви приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир навчав: «Незважаючи ні на що, терпіння Господа, Його заклик залишаються постійними та незмінними, постійна любов Отця Небесного до нас – грішних і недостойних. Цей поклик лунає у всі часи та через усі наші життєві обставини». І це дійсно так! Тому що із часів земної проповіді Христа Спасителя і до сьогодення змінилося багато історичних та суспільних обставин, але людина залишається незмінною – вона залишається такою ж самою дорогоцінністю в очах Творця, залишається таким же запрошеним гостем до вечері Господаря всього світу, який був створений, згідно із Його Господньою премудрістю (пор. Пс. 103, 24), а сама людина за Його Божественними образом та подобою (пор. Бут. 1, 26).
Все наше життя – це тривалий процес назустріч із Вічним Богом. Але навіть упродовж цього тривалого процесу слід знаходити можливість для того, щоб зупинитися і звернутися до Господа із подякою за надані Ним блага та ту любов, яку Він щомиті виявляє до Свого творіння. А ще важливо в нашому метушливому житті пам’ятати, що ми не самотні і не залишені, якщо ми разом із Господом, Котрий ніколи не залишає людину наодинці – тільки людина в змозі це зробити. Втім, це не шлях християнина. Наша дорога – це маршрут до Небесного Царства і нескінченного блаженства; наша дорога – це мандрівка від земних турбот до тихої гавані благословенних Обителей Небесного Отця; наша дорога – це дорога, на якій має бути відсутня та велика кількість гостей, що відмовилися від участі у вечері Господаря. І сьогодні Свята Церква вкотре нагадує нам про цю важливу та актуальну річ: ми – християни, ми ті, котрих Господар запросив у малій кількості для успадкування дарованого Ним спасіння та безмежного блаженства.
