Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми зустріли із вами величне свято Різдва Христового і в сьогоднішній недільний день після цього торжества ми згадуємо великих угодників Божих – праведного Іосифа Обручника, святого царя Давида та брата Господнього по плоті всехвального апостола Якова. Пришестю до світу нашого Спасителю передували не тільки довгі століття очікування Месії, але й життя десятки праведників, котрі гідним чином звершували своє служіння Істинному Богові, будучи Йому вірними і прямуючи до Нього із серцем сповненого щирої відданості. Довіра праведників надихала їх до благочестя, підкріплювала їх у подвизі і слугувала помічницею в моменти найскладніших етапів їхнього земного буття.
Святі Іосиф, Давид та Яків – це живі свідчення правдивої віри, до здобуття якої покликаний і кожний сучасний християнин, котрий є представником нового богообраного народу – народу, що також очікує Пришестя Христа, але це не буде Пришестя заради спасіння, це буде Пришестя, що явить тих, хто вже увійшов до подарованого спасіння і був Господу вірний в земному житті настільки, щоб отримати свою частку вічного життя по правицю Всемилостивого Небесного Отця (пор. Мф. 25, 31-34). Втім, як старозавітних віруючих, так і новозавітних об’єднує вже згадана відданість Богові та Його заповідям, непохитність у слідуванні за Ним серед виру суспільних коливань і прагнення здобути вічність на лоні праведників.
Народження Спасителя світу промовляє до нас, що подібні чесноти не є марними, тому що дисциплінують нас у прямуванні назустріч Йому. Шлях до Бога нелегкий, однак разом із Ним віруючій душі під силу будь-які випробування та подолання різноманітних негараздів. Якщо ми поглянемо на праведного Іосифа, то перед нами постане сивочолий старець, який мав багаторічний життєвий досвід старозавітної релігійності, але й це не допомогло йому уникнути збентеження після зачаття Ісуса Дівою Марією від Святого Духу, допоки Ангел Господній не заспокоїв хвилювання його душі. І цей спокій прийшов до нього в радощах, тому що він став учасником великого таїнства спасіння людства від гріхів (пор. Мф. 1, 18-25).
Інакше ми споглядаємо на царя і пророка Давида, із роду якого й був народжений Христос. Хоча би частково, однак життя цього ізраїльського правителя відоме і його великими політичними діяннями, і його прогрішеннями, проте його віковічна слава праведника (пор. Пс. 111, 6) полягає в покаянні, яке він зміг достойно принести Богові за всі попередні гріховні злодіяння. До царя Давида доволі влучно можна застосувати слова старця Іосифа Ватопедського про те, що «покаяння є примирення з Богом і творення справ, протилежних тим, якими ми Його прогнівали». Ось цьому й навчає нас святий Давид – навчає реальному покаянню, яке є непідробною переміною гріховної свідомості в бік благочестивих прагнень та нестримного бажання послужити Господу настільки величним чином, наскільки жахливим було наше пристрасне падіння.
Третім праведником, котрого ми сьогодні прославляємо, є славний апостол Яків, брат Господній по плоті – тобто, згідно із Священним Переданням Церкви, один із синів праведного Іосифа Обручника. Апостол Яків – це стовп проповіді Євангелія (пор. Гал. 2, 9) та людина, позиція якої вплинула на якість цієї проповіді серед язичників (пор. Діян. 15, 13-21). Крім цього, апостол вчить нас і тому, якою має бути наша віра (див. Як. 2, 17; 3, 26), і тому, що в часи життєвих страждань безумовним елементом нашого ставлення до них має бути молитва, а у моменти радощів – прославлення Господа у псалмах (пор. Як. 5, 13), які в свою чергу є плодом праці святого царя Давида.
Таким дивовижним чином три великі праведники – святі Іосиф, Давид та Яків – різні поміж собою, але єдині у відданості Богові, навчають благочестиві душі справжній вірі, що очищується покаянням, зрошується молитвою, насичується добрими справами і просвічується у безумовній довірі Господньому промислу про домобудівництво нашого спасіння. Щодо цього згадуються слова преподобного авви Дорофея Палестинського, котрий говорить: «Ті, хто хоче спастися, не звертають уваги на недоліки ближніх, але завжди дивляться на свої власні і в цьому здобувають успіх». Ця згадка важлива тим, що ми живемо в світі, у якому нас оточують різні люди із різними поглядами та позиціями, але погляд християнина завжди має бути націлений на своє вдосконалення і очищення від пристрастей у напрямку до Господа Ісуса, Котрий прийшов до вбогих ясел, щоб людське єство піднести до висоти Божого Царства.
Також можна згадати і те, що християнство почалося не із масового навернення до Христа, але із невеликої кількості народу, який дивився не на пихатість фарисеїв, не на пишність синедріону чи злобу хитрого царя Ірода, але виключно на Христа, до Якого прямували шляхом Його заповідей, найбільшою із яких є любов. Саме любов здатна спонукати людину прямувати за Богом, любов надає сили для служіння Йому і любов промовляє до нас із закликом до здобуття Божого Царства, однією із перших сходинок до якого є наша віра. Преподобний Софроній Есекський наголошує на тому, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання», однак якщо це вагання і відвідує нашу душу, від нього слід позбавлятися любов’ю. Святі Іосиф, Давид та Яків сьогодні навчають нас правдивій вірі в Істинного Бога, вони навчають нас прямувати до Нього через терен спокус шляхом покаяння і навчають нас тому, що справжня віра засвідчується не просто гарними словами, але дієвими вчинками.
