Дорогі брати і сестри! Євангельське читання цього недільного дня говорить нам про майбутнє людства, «коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи» (Мф. 25, 31-32) для того, щоб розділити благословенних праведників і проклятих грішників. Особливим чином цей уривок Святого Євангелія відкликається в серцях віруючих людей, котрі через деякий час почнуть шлях постової ниви у стриманні, більш активній молитві та принесенні Господу плодів зміни свого життя у бік тих, про кого говорилося в першу чергу. Ми не знаємо точного часу цього Пришестя, оскільки навіть Христос перед цим пророцтвом закли́кав до пильності саме тому, що ані день, ані година цієї події залишаються невідомими навіть для Нього Самого (Мф. 25, 13). Тлумач Священного Писання монах Євфимій Зігабен щодо цієї невизначеності пише, що наш Спаситель «часто додає це, показуючи, що внаслідок невідомості останнього дня і години необхідно постійно пам’ятати про це».

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – лише ця невизначеність має спонукати віруючого християнина до тримання постійного духовного тонусу, благочестя та добродійності. Християнин має завжди бути готовим поєднатися із Христом, принести Йому плоди своїх чеснот та добрих справ. Це звучить дещо просто, однак саме в такій простоті проявляється наш Спаситель, Котрий обрав ясла і вертеп замість пишного палацу, простих рибалок і осіб сумнівної репутації в народі замість освічених фарисеїв та книжників, а Своїм Троном Царя – знаряддя ганебної страти для негромадян Римської імперії.

Так само просто Спаситель перераховує все те необхідне, що нас наближає до Нього, однак непоодиноко зустрічається в нашому земному житті: нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати хворого чи ув’язненого, подати одяг тому, в кого він відсутній (Мф. 25, 35-36). Ми в цьому житті не є самотніми, оскільки, в першу чергу, із нами завжди перебуває Господь, а по-друге, – наші ближні, потреби яких навіть коли помітні не завжди можуть вирішуватися. Однак кожен із нас є винятковим творіння Господа, для Якого відсутні будь-які земні різниці між нами, а відмінністю залишається тільки наше наближення до Нього шляхом Його заповідей, деякі із яких ми і чуємо в сьогоднішньому читанні.

Виконання заповідей залежить від налаштування самої людини до їхнього виконання. Так, преподобний Макарій Єгипетський зауважує: «Тим, хто любить Бога, сприятлива і приємна праця виконання заповідей, тому що любов Божа робить подвиг легким і жаданим». Єгипетський подвижник вірно вказує на одну важливу деталь стосовно виконання заповідей – це любов: з одного боку необхідна любов людини до Бога, а з іншого – ця любов знову повертає людині прагнення до життя на фундаменті заповідей. Все це також є абсолютно природніми відносинами між Господом та віруючою людиною, адже і Христос незадовго до Своїх світоспасительних Страждань сказав, що Він полюбив апостолів, даючи приклад для любові між наступними поколіннями християн, як індикатора нашої приналежності до Нього у світі  і власне самої любові до Нього (пор. Ін. 13-34-35), що також буде підтверджуватися виконанням заповідей (пор. Ін. 14, 15).

Заповіді стосовно ближніх мають бути для нас нагадуваннями про те, що навіть за найменшої можливості ми можемо вчинити добро в ім’я нашого Спасителя. Або ж, як навчає преподобний Никодим Святогорець, по відношенню до ближніх – шануй усіх, як образи Божі, до всіх будь доброзичливим і твори благо для всіх по своїм силах. Втім, Христос сьогодні говорить про значно вищий щабель важливості ближніх – Він прирівнює їх до Себе Самого, говорячи: «Істинно кажу вам: так як ви не зробили цього одному з менших цих, то не зробили Мені» (Мф. 25, 45). В цих двох моментах є один кінцевий варіант: ближні – це і образ Божий, і Сам Христос, – все завершується Богом. Власне кажучи, Пришестя, про яке говорить Спаситель, також вказує на це – в невідомий час Господь прийде забрати благословенних, котрі ще за життя навчилися любити і Його, і своїх ближніх.

Християнство – це любов! Без любові християнство втрачає свій сенс, актуальність якого у будь-які періоди, віки чи епохи залишається незмінною: прямувати до Небесного Царства шляхом покаяння та постійного духовного вдосконалення за дороговказами любові із багажем чеснот та у спільності зі своїми ближніми, котрі торують свою дорогу аналогічним чином. В Божому Царстві немає місця для егоїзму, гордині чи чогось подібного, але в цьому Царстві безумовно знаходиться Той, Хто бажає для нас тільки найкращого, тому залишені нам заповіді та веління Божі – це не про приниження нашої свободи чи обмеження у правах на життя, а про спасительні рецепти, коли завдяки простим речам можна здобути дивовижні Обителі вічного блаженства.

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – нехай ці слова, дорогі у Христі брати і сестри, лунають для нас тоді, коли спокуса відвертає нашу увагу від благочестя та добродійності, заплющує наші очі чи затуляє наші вуха перед ближніми, які потребують допомоги. Син Людський вже одного разу прийшов і Його не прийняв народ, що мав величну честь називатися обраним Його народом (пор. Ін. 1, 11), а тепер цю честь маємо ми – християни (пор. 1Пет. 2, 9). Якщо ми дійсно обрані, то хай нашим свідченням про це буде виконання заповідей, вміння побачити Христа в нужденному або хворому, а також вміння не відходити від того шляху, наприкінці якого у невідомий час, однак безумовно точно пролунає: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, яке вам приготовано від створення світу!» (Мф. 25, 34). Амінь!