Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми звершили перше в цьому році читання Великого канону преподобного отця нашого Андрія Критського, котрого ми знаємо як одного із найвидатніших вчителів покаяння Христової Церкви. Щороку в перші дні Великого посту ми маємо змогу долучатися до розчуленої молитви, завдяки цьому дивовижному гімнографічному твору, в якому вже не одне століття поспіль віруючі душі знаходять для себе відповіді на питання спасіння, розкаяння та єднання із Люблячим Творцем у щирій та нелицемірній молитві.

В сьогоднішній частині Великого покаянного канону поміж іншими тропарями ми чули і такий: «Поєднав Давид беззаконня із беззаконням, бо розчинив перелюб у вбивстві, але покаяння подвійне приніс за це одразу, а ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5]. Нам добре відоме життя старозавітного царя Давида, знаємо його негідні вчинки, провини перед Істинним Богом і ближніми, проте ми знаємо і його особливі твори – псалми, що були написані від серця, сповненого правдивого смирення і покаяння – тих чеснот, які неможливо зіграти чи вдати їхню наявність. В цьому цар Давид є прикладом для нас з вами – тим прикладом, що звертається до нас як той, що спокушався, піддавався гріху і падав у пристрастях, але знайшов в собі силу та кріпость, щоб піднятися і, з Божою допомогою, полишити позаду себе гріх задля того, аби прямувати назустріч праведності.

Період Великого посту для нас із вами також є тим спасительним часом, щоб, наслідуючи святого Давида, знайти в собі рішучість для того, аби якомога далі відійти від звичного життя, де панує буденний метушливий ритм, і стати на дорогу благочестя, дорогу більш частого зближення із Господом у молитві і, звичайно, зближення із Ним через постування. Для християнина піст – це відмова від усього того, що заважає регулярному молитовному життю та вправності у чеснотах. Відмова від звичних продуктів є лише частиною такого постування, адже на заваді можуть ставати навіть найбільш звичні речі, якщо вони забирають наш час та можливості, щоб через добродійності єднатися із Творцем.

Про те, що утримання в їжі є тільки частиною посту говорить і древній подвижник авва Серапіон: «Ніколи не може досягти досконалої чистоти той, хто сподівається здобути її лише тілесним постом, якщо не пізнає, що стриманість потрібна для того, щоб після упокорення плоті постом він міг легше вступити в боротьбу з іншими пристрастями». Дійсно, багато пристрастей полонять людину поступово, одна за одною, і слова авви Серапіона також можна віднести і до згаданого в тропарі канону пророка Давида. Будучи царем, він безумовно мав можливість влаштовувати пишні бенкети, приймати безліч гостей і взагалі вести життя безтурботне, не схоже на життя пересічних людей. Але й цього йому було замало, через що, як і вказує преподобний Андрій, «поєднав Давид беззаконня із беззаконням» – ось та неминуча аксіома відносно гріха, що за одним гріхом обов’язково йдуть наступні.

Втім, винятковими ліками від гріха є саме покаяння, про яке ми так часто чуємо в дні Великого посту. Покаяння є не просто важливою чеснотою в житті християнина, покаяння є тим ключем, що наближає людину до Небесного Царства. Варто лише згадати, що після пустельного посту й святий Іоанн Предтеча (пор. Мф. 3, 2), і Сам Господь і Спаситель наш Ісус Христос (пор. Мф. 4, 17) виголошували заклик саме до покаяння. Іншими словами, саме покаяння має стати для нас і ліками від гріха, і нашою стежиною до Царства Божого, де у блаженстві перебувають сонми праведників, які ще за земного життя усвідомили важливість зміни свого життя не просто заради позбавлення себе певних речей, що приносили їм насолоду, але щоб після очищення від гріховного бруду у водах покаяння у білих одежах увійти до світлого Царства Люблячого Бога.

Преподобний Єфрем Сирін, розмірковуючи над епізодом священної історії, про яку сьогодні пише преподобний Андрій Критський, звертає увагу на те, що після гріхопадіння царя Давида із Вірсавією лише щире покаяння повернуло благовоління Боже до Давида, через що ми бачимо, що Господь готовий простити людині будь-який гріх і беззаконня, якщо тільки людина правдиво і щиро приносить розчулене покаяння, адже «жертва Богові – це впокорений дух; Бог не погордує сумирним і впокореним серцем» (Пс. 50, 19). Навіть великий грішник в змозі наблизитися до Господа, якщо його серце торкається покаяння, що приводить таку людину до усвідомлення невірності попереднього способу життя і до усвідомлення важливості змін в цьому житті для того, щоб бути із Тим, Хто це життя подарував кожному з нас.

«…ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5], – такими словами звертається святий Андрій до своєї душі, а ми, в свою чергу, можемо зазирнути до глибин своїх душ. Втім, це має бути погляд чесний і неупереджений, без симпатій чи егоїзму, щоб реально побачити свої провини перед Богом, свої провини перед ближніми і дальніми та стати на шлях покаяння і виправлення свого життя. «Немає людини, яка б жила і не згрішила», – промовляємо ми у молитві на заупокійних богослужіннях, коли вже людина перейшла межу вічності, але ми з вами ще на землі і ми маємо змогу на виправлення, змогу на покаяння і, дивлячись на приклад пророка і царя Давида, зрозуміти, що Бог чекає на кожного з нас і кожному з нас, хто відкриває своє серце для розкаяння, і Він готовий відкрити Свої батьківські обійми і прийняти до Царства Своєї досконалої любові. Амінь!