Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до славнозвісного міста Віфанії, яке Христос не просто відвідав задля вербальної проповіді, але явив там Свою Божественну славу (пор. Ін. 11, 4), воскресивши власного друга – Лазаря. Воскресіння Лазаря є одним і трьох випадків, описаних в Євангелії, що говорять нам про повернення до життя: першою воскреслою людиною стала дванадцятирічна донька капернаумського начальника синагоги Яіра (пор. Мк 5, 41), другим воскреслим став син загорьованої наїнської вдови (пор. Лк. 7, 11-15) і, нарешті, третього воскреслого ми згадуємо сьогодні – напередодні Входу Господнього до Єрусалиму.
Воскресіння – це виняткова реальність буття, на яку може вплинути тільки Сам Господь. Людство, понівечене ранами гріховного непослуху, не може розпоряджатися своїм життям настільки, щоб мати змогу повернутися після його завершення, а Бог не тільки має таку змогу, але й дієво являє її. Донька Яіра, син вдови і друг Христовий Лазар демонструють нам велич Господньої любові до людини, любові, яка переплетена із Божою милістю та милосердям. Ці три воскреслі люди є свідченням того, що Христос дійсно є воскресінням і життям, а віра в Нього є запорукою того, що навіть після смерті на людину очікує життя (пор. Ін.11, 25).
Життя, яке дарує нам Бог – це саме те життя, до якого має прагнути кожен віруючий християнин. У всіх нас земне перебування має своє завершення: для одних воно тривале і насичене, для інших – навпаки. Однак, вірно зауважує преподобний Іоанн Кассіан Римлянин, що «будь-яка довготривалість теперішнього життя здається нікчемною перед тривалістю майбутньої слави, і всі скорботи зникнуть від споглядання безмірного блаженства, згинуть, як дим, ніколи не з’являться, як згасла іскра». Праведний Лазар отримав можливість двічі жити, але обидва рази він зробив свій вибір на користь Христа, що навіть удостоївся називатися Його другом (пор. Ін. 11, 11) і тепер ця Божественна дружба оселила Його в Царстві вічного блаженства, де палає невгасаючий вогонь Господньої любові.
Господь воскрешає Лазаря у місті, де за деякий час вознесеться від землі до неба (див. Лк. 24, 50-51). Проте Вознесіння Христове не є закінченням Його піклування про людину, закінченням Його любові до нас чи закінченням прийому Ним наших молитов, адже, як зазначається святим Павлом в сьогоднішньому Апостольському читанні Послання до Євреїв, «Ісус Христос учора, і сьогодні, і на віки Той Самий» (Євр. 13, 8). Це те, що ми з радістю приймаємо, тому що Христос завжди поруч з людиною, ба більше – завжди з нашою безсмертною душею, на яку очікує у Своєму Царстві, де перебувають праведники, які також стали Його друзями через виконання Його спасительних заповідей (пор. 15, 14), найголовнішою з яких є любов (пор. Мф. 22, 37-38).
Любов спонукала Бога до спасіння світу і віддання Єдинородного Сина в жертву задля його життя (пор. Ін. 3, 16); сьогодні ж любов привела Христа до Віфанії – привела до людей, яких Він любив (пор. Ін. 11, 3; 5). Любов перемогла смерть! Існує такий вислів: «Сказати людині: „Я тебе люблю”, означає сказати: „Ти ніколи не помреш”». Ці слова відносять до авторства і філософа Габріеля Марселя, і до митрополита Сурозького Антонія, і до преподобного Софронія Есекського, чи навіть до романіста Альберта Камю. Але хто би не був першим автором цих слів, перед нами постає важлива потреба людини – людина потребує любові! Втім, справжня і досконала любов здобувається людиною тільки поруч із Богом.
Воскресіння також є наслідком любові, позаяк для чого повертати того, кого ти не любиш? Це виглядало би дивно. Але Господь готовий повернути до життя кожного віруючого, для якого не існує влади смерті і тління, а лише перебування у царській славі Безсмертного Бога та Його нетварному сяйві. Покликання ж християнина полягає в тому, щоб направляти свою любов до Господа, до благочестя і до Божого Царства. Одного разу древній подвижник авва Євпреній сказав: «Хто любить земне, більше за Небесне, той позбудеться і Небесного і земного. Хто ж шукає Небесного – владика для всього світу». В чому полягає таке володарювання? Насамперед в тому, що людина від початку була створена для панування над світом (пор. Бут. 1, 26), живучи в променях любові Бога, від Якого наші прабатьки віддалилися через непослух, а ми повертаємось до Нього саме через зрощення в собі нелицемірної любові.
Згідно з Переданням Церкви, праведний Лазар після свого воскрешення став єпископом Кіпру, але більше ніколи не посміхався через те, що за ті декілька днів перебування за межею життя став свідком жахів пекла. Цей факт із житія Кіпрського архіпастиря має не просто надихнути, але й спонукати нас до переосмислення власного життя: що для нас є реальною цінністю, чим ми повинні наповнювати своє життя і, найголовніше, – обрати саме той вектор цього життя, що вкаже нам вірний шлях до спасіння.
Нинішній день, коли ми згадуємо воскрешення праведного Лазаря Чотириденного, хай стане для нас днем саме таких роздумів. Не забуваймо про те, що Незмінний у всі віки Христос завжди поруч з нами Своєю любов’ю та піклуванням. Якщо ми живемо разом з Богом, то нам ніщо не може нашкодити. Не може нашкодити навіть смерть, з тенет якої Христос забрав Свого друга, до цього забрав також двох людей, хоча їх могло бути і значно більше, оскільки Святе Євангеліє має межу свого наповнення, як про це говорить апостол любові Іоанн Богослов (пор. Ін. 21, 25). Сьогодні, звертаючись у молитві до праведного Лазаря, будемо підносити свою подяку і Богові, разом з пророком Давидом виголошуючи: «Коли я піду навіть серед смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною» (Пс. 22, 4). Амінь!
