Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми згадуємо величну подію Входу Господнього до Єрусалиму, де вже за декілька днів відбудуться світоспасительні події, що приведуть нас до порожнього Гефсиманського Гробу Христового Воскресіння. Однак, нині ми лише входимо до древнього Міста Миру разом зі Спасителем і Богородицею, апостолами і праведним Лазарем. Святий апостол Іоанн оповідає нам про атмосферу, яка царює біля брами: народ урочистими вигуками вітає Господа Ісуса і торжествує, всі радіють, незважаючи на вік чи стать. Але наскільки щирим було це вітання, якщо знову ж таки звернутися до опису подій євангелістом Іоанном, котрий говорить, що «тому й зустрів Його народ, бо чув, що Він учинив … диво», коли «викликав із гробу Лазаря і воскресив його з мертвих» (Ін. 12, 17-18)?
Так, наш Господь – Всемогутнє джерело будь-яких благ, милості, добра, милосердя і любові. Господь володарює світом і всім, що є в цьому світі; Господь володарює над життям і не зважає не тенета смерті. Але для віруючого християнина головне саме те, що Бог є не просто подателем тих чи інших див, а те, що Він є для нас найголовнішою метою нашого життя, коли ми прямуємо до Нього не для того, щоб стати свідком нового чуда, а для того, щоб залишитися поруч з Ним назавжди, адже виключно з Ним заспокоюється наше серце і душа здобуває вкрай необхідну для неї духовну тишу.
Втім, сьогодні в Єрусалимі панує не тиша, а галас людей, котрі вийшли назустріч Спасителю. Знаючи те, що має відбутися за декілька днів, ми можемо лише припустити, що деякі серед цього галасливого натовпу дійсно бажали побачити обіцяного Месію – нащадка пророка і царя Давида, Котрий прийшов для спасіння людства від рабства гріха. Можемо лише припустити, що серед народного шуму справді були серця, які тихо молилися та раділи приходу Господа Ісуса і їхня радість була такою ж, про яку колись напише первоверховний апостол Павло: «Радуйтеся завжди в Господі; і ще кажу: радуйтеся … Господь близько» (Флп. 4, 4-5).
Господь близько… Ці слова святого апостола ніколи не мають втрачати своєї спасительної актуальності, тому що наближення Господа до нас є напрочуд великою відповідальністю. Господь близько до нас – і ми це розуміємо, але чи розуміємо ми необхідність того, аби й самим ставати дедалі ближчими до Бога, до Його Царства вічності і блаженства, до благочестя і належного життя, згідно з цим добродійностями? Нам чудово відомо, що Бог приходить до Єрусалиму не задля отримання тріумфальних лозунгів у Свій бік, а щоб в найшвидшому часі звершити там найголовнішу справу, для якої Він воплотився – спасіння людини.
Для християнина спасіння – це синергія, тобто співпраця, Бога і людини. Господь подає людині всі блага, які тільки наявні в Нього, а вже від людини залежить, прийняти ці блага чи ні. У преподобного Симеона Нового Богослова ми знаходимо таку заувагу: «Спасти людей без їхньої волі і з примусу – це здалося б скорботним для тих, хто не бажає спастися». Ці слова святого Симеона важливі тим, що ними він звертає нашу увагу на величний дар людині від Бога – дар свободи і власного вибору. Тільки людина вирішує прямувати їй за Богом чи ні; тільки людина вирішує трудитися їй задля здобуття спасіння чи ні; тільки людина обирає шлях, за яким вона прийде або до вічного життя поруч з Богом, або знехтує цією можливістю і опиниться під владою пітьми і смерті.
В Єрусалимі, Віфанії та інших містах і селищах знайшлися ті, хто бажав прямувати за Христом. В одних місцях таких людей було дуже багато, в інших – це могли бути лише одиниці; одні обрали крокувати за Спасителем аж до вічності, інші ж – спокусилися і відступили від Нього, або ж навіть розчарувалися у Христі тільки тому, що від самого початку свого прямування з Ним бажали отримати не вічність, а лише тлінні тимчасові блага. Саме тому, якщо йти за Господом Ісусом, належить усвідомлювати, що від Нього ми отримуємо не земний комфорт і не матеріальні цінності, адже вони дуже легко втрачаються, а здобуваємо можливість увійти до Небесної скарбниці, де жодні земні категорії не здатні поцупити скарби, які приготував Господь тим, хто від щирого серця і смиренної душі возлюбив Його (пор. Мф. 6, 19; 1Кор. 2, 9).
До такої любові ми й покликані прагнути у своєму житті. Прекрасну настанову нам залишив преподобний Порфирій Кавсокаливіт, котрий навчав: «Любов до Христа – це щось відмінне від мирської любові. Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає… І чим більше дає, тим більше людина хоче любити, тоді як людська любов може розбестити людину, затьмарити її розум». Настільки точні зауваження, якими не слід нехтувати! І вони ж дуже актуальні сьогодні, коли ми згадуємо Вхід Господній до Єрусалиму, оскільки натовп народу бажав лише прийняти від Христа, але аж ніяк не дати йому чогось.
Можна сказати, що ж могли дати єрусалимляни, крім своїх гучних викликів та пальмових гілок? Відповідь на це питання ми знаходимо у Святому Письмі: «Сину Мій! Віддай серце твоє Мені, і очі твої нехай спостерігають шляхи Мої» (Притч. 23, 26). Шлях Бога – це спасительний шлях до Гефсиманського Гробу, перед яким безумовно перебуває Голгофа. Неможливо любити без жертви, про що і Спаситель говорить Своїм учням, акцентуючи на Своїй Жертві, яку Він приносить за інших (Ін. 15, 13). Сьогодні, дорогі брати і сестри, наші серця звернені до Господа, Котрий в супроводі Своєї Матері, найближчих Йому людей та свідків Його чудес, входить до міста, де Йому належить звершити Найбільшу Жертву цього світу – принести у Жертву Самого Себе задля того, щоб подарувати нам спасіння, причасниками якого бажаю стати всім нам! Амінь
