Христос воскрес!
Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до древнього міста Сихар, яке було відоме тим, що саме в цій місцевості старозавітний патріарх Яків подарував частину землеволодінь своєму синові Іосифу і там само знаходилася і криниця святого Якова. Остання і стала місцем розгортання події, яку зафіксував святий євангеліст Іоанн Богослов, події, яка на той час виглядала нелогічною і неможливою як для представників юдейського народу, так і народу самарянського – Христос, як представник юдейської спільноти, починає спілкування з жінкою із Самарії, з якою юдеї не підтримували жодних зв’язків.
Подив, нелогічність, нерозуміння, порушення звичного порядку відсутності спілкування між народами… Все це можна побачити в зустрічі Христа та самарянки. Здивувалася самарянка звертанню до неї Спасителя, здивувалися і Його учні, які не зрозуміли цей вчинок свого Божественного Учителя, Котрий почав розмову з особою, із якою її починати вважалося неприпустимим. Втім, наш Господь дивиться не на обличчя і етноси, а на ті вчинки, які роблять ті чи інші люди (пор. Рим. 2, 10-11). Самарянка постає перед нами звичайною жінкою того часу, яка піклувалася про господарство, оскільки прийшла задля поповнення вдома запасів води; постає вона і відкритою до розмови з непересічним Мандрівником, перед Яким не приховує своє подружнє життя, а вірніше – його відсутність. І хоча церковне Передання іменує її Фотиною, тобто Світланою, в Євангелії відсутній навіть найменший натяк на її ім’я. Ім’я відсутнє – однак кожен християнин знає її, знає про її неповторну зустріч з Месією, знає про її сповіщення про Нього серед своїх співгромадян.
«Ходіть і подивіться на Чоловіка, Який мені сказав усе, що я зробила! Чи часом Він не Христос?» (Ін. 4, 29), – з цього починається славнозвісна невідомої за іменем, але відомої за рішучістю, проповідь самарійської жінки. Її рішучість полягає в тому, що вона не побоялася прийти до жителів свого міста і назвати Месією Того, Хто походив з ворожого по відношенню до них народу; вона не міркувала про страх бути покараною чи висміяною своїми рідними, друзями чи знайомими – вона з впевненістю у вірності своїх дій направилася до міста, щоб поділитися вражаючою новиною – їхню місцину відвівав Господь.
«Чи часом Він не Христос?», – це не просто запитання, а живе свідчення людини, яка тільки-но познайомилася з Творцем світу і мала з Ним безпосереднє спілкування. Так, святитель Григорій Палама щодо цього дає таке пояснення: «Це ж вона сказала так, не тому, що мала якесь вагання, а тому, що вважала, що й інші більше переконаються, коли побачать і, через розмову з Господом, легше самі переконаються. Так це дійсно й справдилося». Сталося те, що у Господа увірували чужі для богообраного суспільства люди, але саме ці люди стали своїми для Бога – стали через віру і подальшу відданість Господу, а не через фарисейську сліпоту чи гордість зарозумілого синедріону.
Наша віра ґрунтується на Христі та Його Пресвітлому Воскресінні, яке ми урочисто святкуємо в цей пасхальний період до Вознесіння. Втім, Христове Воскресіння – це та абсолютно неповторна подія, яка має спонукати кожну людину приступати до Господа у побожності і поклонятися Йому у трепеті, крокуючи разом з Ним через все своє життя, щоб насичуватися живої води та їжі, яку ми можемо отримати виключно від Нього. Все, що може дати людині світ так чи інакше минає, приходить в несправність або зотліває, але поруч з Богом ми отримуємо значно більші скарби, які ми в змозі забрати разом з собою до вічності разом з Ним.
Вічність з Богом починається з тимчасового життя, яке ми вже повинні присвячувати Йому. Входження до такого життя в когось відбувається раптово, в деяких для цього має минути той чи інший період часу, але найгіршим є те, коли людина так і залишається без спільності з Люблячим Богом наодинці зі своїми пристрастями та гріхами. На прикладі самарянки ми бачимо людину, котра вела неправедний спосіб життя, але зустріч із Христом фундаментально змінила її в бік залишення у минулому своєї неправедності задля єднання з Подателем води, споживання якої на віки втамовує спрагу і веде до джерела вічного життя (пор. Ін. 4, 14).
Але перед життям вічним ми проходимо шлях життя земного, про яке преподобний Паїсій Святогорець говорить таку заувагу: «Це життя дане нам не для того, щоб безтурботно ним насолоджуватися, а для того, щоб скласти іспит на придатність до життя вічного, тому ми завжди повинні мати перед собою мету: підготуватися до цього випробування так, щоб коли Христос покличе нас до Себе, безперешкодно вознестися до Нього і бути з Ним вічно». Самарянка змогла скласти свій іспит в момент своєї зустрічі з Христом біля колодязю патріарха Якова, оскільки без вагань довірилася Йому і змогла привести до Нього й інших. Чи було її життя легким і безтурботним чи сповненим насолоди до цієї грандіозної зустрічі – нам не відомо. Однак нам точно відомо те, що сталося після неї.
Зустріч з Богом відбувається у кожної людини по-різному, але покликання у нас всіх єдине – це залишитися з Ним задля майбутнього життя у вічності. Християнське уповання є упованням воскресіння: ми віримо у Христа та підвереджуємо цю віру Його Воскресінням та в призмі Його Воскресіння уповаємо на воскресіння власне. Головне в цьому – завжди перебувати з Христом, служити Йому на засадах Його Божественного Євангелія і присвячувати своє життя таким чином, аби наші справи невербально свідчили, що ми знаємо, що наш Господь – це Той, Хто істинно є Спасителем світу – Христом (див. Ін. 4, 42), Який воістину воскрес! Амінь!
