Христос воскрес!
Нині ми з вами, дорогі брати і сестри, завдяки всехвальному євангелісту Іоанну Богослову, стали свідками зцілення людини, котра від народження страждала важким тягарем – вона не мала жодної фізичної можливості бачити навколишній світ, своїх батьків, ближніх та оточуючих. Втім, в її житті настає напрочуд дивовижний момент – момент зустрічі з Творцем, Котрий дає їй можливість бачити, на що колишній сліпець відповідає Господу ствердною вірою. Це зцілення є одним із багатьох випадків чудотворінь нашого Господа, але для кожної конкретної зціленої людини це не випадок, а можливість безпосереднього контакту з Христом, віра в Якого відкриває людині можливість не тільки до фізичного, але й духовного світла.
Ще в Старому Завіті славнозвісний піснеписець, цар і пророк Давид виголошував до Господа: «В Тебе, джерело життя; у Твоєму світлі ми побачимо світло» (Пс. 35, 10). І ці слова ми сьогодні також можемо промовити до Христа, Який Своїм Воскресінням відкриває нам шлях до життя вічного, де відсутні будь-які страждання, смуток або хвороби, але є лише нетварне світло Його Божества, у якому просвічуються душі всіх тих, хто любить Його нелицемірним серцем. Будучи християнами, ми особливим чином покликані свідчити про світло Христове, що просвічує кожну людину і таким самим чином закликає кожну людину до себе долучитися.
Долучення до Христа залежить від самої людини: можна або стати на бік Господа, слідувати Його Божественним заповідям, вміти бути вдячним за Його благодіяння та славити за них; а можна бути на боці заздрісних фарисеїв, для яких важливість дня тижня була значно вищою за ту людину, котра була поруч з ними. Як відомо, це вже не перше зцілення, що відбулося саме суботнього дня, але кожне з них засвідчило лише про черствість сердець законників, котрі самі були засліплені власною духовною винятковістю, не приймаючи до своїх душ Христа, Котрий може просвітити і наставити на вірний шлях життя.
Шлях нашого християнського життя повинен бути спрямований до Христа, Котрий закликає нас: «Доки маєте Світло, віруйте у Світло, щоб ви стали синами Світла» (Ін. 12, 36). Коли ми починаємо бути у Христі та Його світлі, тоді перед нами відкриваються неосяжні простори можливостей для здобуття благочестя та укріплення своєї віри. Однак таке благочестя має бути справжнім, непоказним, як це було у фарисеїв, внаслідок чого вони і не змогли переступити через законні приписи і звернутися до Христа не буквою закону, а щирістю віри, яка могла би бути такою лише за умови радості, що Господь перебуває поруч з ними, принісши радість тим, хто цього потребує.
«Властивість віри в тому помічається, – говорить святитель Тихон Задонський, – що вона одного Бога шукає, до Нього одного приліплюється, на Нього одного надіється, уповає; захисту, допомоги, визволення, спасіння від Нього одного чекає і Його волі слідує». Чи можемо ми застосувати цей вислів святителя відносно тих, хто сьогодні перебував поруч зі зціленим чоловіком? Звісно! Адже після свого зцілення колишній сліпець повірив у Сина Божого і поклонився Йому; Своїм чудом Христос явив апостолам, що Він саме Той, хто здатний допомогти та визволити людину від тягаря хвороби і в подальшому дарувати їй спасіння через її віру; а байдужість фарисеїв вкотре показала їхнє справжнє переконання, що вони слідують не волі Божій, а власному бажанню – бажанню лише видаватися високодуховними представниками свого народу, по факту будучи відстороненими від нещасть та страждань оточуючих їх людей.
Віра кожного з нас має споглядати на Христа, жити Його заповідями і прямувати до Нього євангельським шляхом любові. Неможливо любити Бога, не люблячи при цьому людину, – це не просто слова, а факт, який засвідчив для нас улюблений учень Христовий (пор. 1Ін. 4, 20). Можна скільки завгодно вести вербальні розмови про необхідність любові, про її значення чи важливість, але виключно її втілення у життя є безперечним свідченням її наявності в нашому серці, її наявності на просторах нашої безсмертної душі. І це також важливий момент, який не слід забувати: душа – безсмертна, а тому якщо вона не навчиться любити Бога і ближнього в житті земному, цього вже вона ніколи не зможе зробити у житті вічному.
Євангеліє вчить людину любові, кличе до неї і насичує нею. Але любов має одну досить важливу властивість, на яку звертає увагу преподобний Паїсій Святогорець, коли навчає: «Щоб любов зростала, треба її віддавати. Людина, яка не віддає навіть тієї невеликої любові, що в неї є, наче тримає в руці жменю насіння і не хоче їх посіяти». Христос вчить нас не затримуватися з подібними жменями, а засівати світ навколо себе, являючи цим свою приналежність до Нього (пор. Ін. 13, 35). І власне саме християнство – це безмежна житниця любові, до якої може долучитися кожен з нас, але долучитися не через згубний егоїзм, а через неупередженість до ближніх, через несення до світу Євангельських принципів і несення Христового світла, яке сьогодні просвітило стражденного сліпця, котрий отримав змогу бачити, сповідувати і вірити в нашого Господа, Котрий воістину воскрес. Амінь!
