Сьогодні, дорогі брати і сестри, святий апостол Павло нагадує нам про неупередженість Бога по відношенню до всіх людей і висловлює похвалу тим, хто чинить добро (пор. Рим. 2, 10-11). Це нагадування перегукується з іншим первоверховним апостолом, котрий свого часу в домі сотника Корнилія також говорив про те, що «не на обличчя дивиться Бог, але в кожному народі є той, хто прийнятний для Нього, хто боїться Його і чинить праведне» (Діян. 10, 34-35). Тож сьогодні через святих Павла і Петра перед нами постає чергова можливість поміркувати над власним спасінням, поміркувати над тими вчинками, які необхідні для його здобуття та подальшого входження до Обителей вічного блаженства, де вже перебувають ті, котрі наповнювали своє життя не ганебними вчинками, що ведуть до загибелі, а наповнювали його добрими і праведними справами.
Що таке добро? В повсякденному житті ми постійному зустрічаємось з цим поняттям, чуємо про цю чесноту, однак не завжди примножуємо її власними справами. Так, святитель Іоанн Златоуст зауважує, що «з добрих справ вище цінуються ті, які слугують для користі інших» і це вже є доволі важливим акцентом для упорядкування нашого духовного життя, адже християнство – це не філософія самотності чи егоїзму, але віра, фундамент якої закладений у Христі, Котрий закликає нас виконувати Його спасительні заповіді, найвищою з якої є заповідь любові. Саме любов, як ніяка інша чеснота, спонукає людину до вчинків заради когось або ж чогось: любити батьків, рідних та близьких; навіть любити те чи інше дозвілля.
Втім, для християнина любов є значно більшою, оскільки це те, що ми можемо принести в дар Самому Богові і вже тільки після й своїм ближнім (пор. Мф. 22, 37-39). Тільки тоді, коли людина правдиво може любити Господа в ній відкривається надзвичайний потенціал до того, аби чинити добро для користі оточуючих, розуміючи те, що оточуючі є абсолютно ідентичними Божими дітьми як і ця сама людина. Творити добро можна по-різному: можна допомагати фізично, можна підтримувати словом, а можна і звершувати велику справу – молитися за свого ближнього.
Такими були і ті, кого ми іменуємо святими – люди, котрі своє життя побожно присвячували та віддавали Пресвятому Богові, поступово здобуваючи власний дар святості і праведності. Крім цього, можна також згадати і афонського подвижника Іосифа Ватопедського, який говорив наступне: «Святі є найбільш досконалими і відомими сповідниками Христа, Бога і Спасителя нашого. Вони дають нам можливість уже з іншого боку, немов би з небесного берега, розглядати весь світ земний, і з їхніх житій пізнавати, Хто і Який наш Бог, а також хто і яка людина». Дійсно, дивлячись на різноманітних святих, ми пересвідчуємось в тому, що наш Господь є саме Тим, «Який бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1Тим. 2, 4), а для нас, віруючих у Господа Ісуса, Істиною є саме Він, через Кого ми приходимо й до Отця Небесного (пор. Ін. 14, 6).
Так, святі – це досконалі сповідники Істинного Бога. Однак і кожен з нас також має бути таким сповідником, оскільки ще з апостольських часів ми іменуємось християнами (пор. Діян. 11, 26), що говорить не лише про те, що ми приналежні до Спасителя світу, але й покликані нести до цього світу світло (пор. Мф. 5, 14) і любов (пор. Ін. 13, 35), здобувати в цьому світі блаженство (пор. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23) і докладати зусилля задля майбутнього здобуття Царства Небесного (пор. Мф. 11, 12). Так чинили ті, хто нині прославляється в сонмах святих, до яких відносяться як давні пророки, так і більш пізні святителі або преподобні, як Христові апостоли, так і подальші мученики та сповідники, як представники біблійних народів, так і багатьох інших народів.
Кожен християнський народ прославляється своїми праведними угодниками, але, як говорить первоверховний апостол Павло, приналежність до народу не має значення, а має значення наша єдність у Христі (пор. Гал. 3, 28), до Якого ми прагнемо усе наше життя. Преподобний Паїсій Святогорець зауважує: «Справа всіх взагалі святих – допомагати та захищати нас, нещасних, від видимих та невидимих напастей. Наша справа – намагатися жити духовним життям, не засмучувати Господа, запалювати лампадки святим та просити їх про допомогу. У цьому житті нам потрібна допомога, щоб ми могли наблизитись до Христа. В іншому житті, якщо Бог удостоїть нас бути поруч із Ним, нам святих не доведеться вже турбувати, та й потреби не буде просити у них допомоги».
Духовне життя та праці заради слави Божої – це те, що має бути невід’ємною частиною життя кожного віруючого християнина. Ми перебуваємо у бурхливому світі, сповненому різноманітних обставин та ситуацій, але жодне із переліченого не повинно ставати на заваді нашого прагнення до Бога. Навколишній світ своїми подіями чи мешканцями завжди може намагатися збити людину з вірного напрямку, що веде до Царства Небесного, але йому це аж ніяк не вдасться, якщо сама людина буде рішуче звершувати свою спасительну мандрівку, як це свого часу робили і ті, кого ми сьогодні прославляємо – це і святі нашої рідної землі, і подвижники Святої Афонської Гори. Так, між нами є чимала географічна відстань, але у святості така відстань відсутня, однак присутня нестримна любов до Бога та щире бажання до вічного життя разом з Ним. Хай же Господь, за молитвами Своїх святих угодників, допоможе і нам торувати блаженний шлях, що веде до нескінченного буття у Його Небесному Царстві! Амінь!
