«Нехай буде тобі так, як ти повірив» (Мф. 8, 13), – цими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання, що присвячене події приходу до Спасителя римського центуріона, котрий прохав Господа про зцілення свого служки. Римський воєначальник, представник язичницького народу, що поневолив народ юдейський, не посоромився підійти до Христа і попрохати Його не про себе, не про своїх рідних чи близьких, навіть не про римського імператора, що в уявленні римлян навіть обожнювався, або військові перемоги, ні, – сотник смиренно прохає про слугу і у відповідь на свою смиренну віру здобуває бажане.
Досить важливим є звертання уваги Спасителем на те, що зцілення відбулося саме через віру того, хто Його прохав. Це вкотре вказує на те, що Бог не чинить нічого проти нашої волі, залишаючи за людиною право вибору. Чи мав сотник це право? Безумовно, мав! Адже він, перебуваючи в своєму соціальному, хоча і не доволі високому, але положенні, та користуючись певними привілеями, міг просто проігнорувати хворобу людини, яка знаходиться в його підкоренні точно так само, як і ті солдати, яким він може наказувати, що завгодно (пор. Мф. 8, 9). Однак сотник обирає, не зважаючи на своє язичницьке віросповідання, прийти до Христа і самостійно, визнаючи свою недостойність перед величчю галілейського Проповідника, прохати Його промовити бодай слово для одужання свого підлеглого (пор. Мф. 8, 8).
Ще в одному місці Святого Євангелія ми знаємо іншу напрочуд промовисту зустріч Господа і була ця зустріч із законником, котрий, спокушаючи, запитував Ісуса про те, хто його ближній і у відповідь почув притчу про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37). Інакше кажучи, якщо законник бажав просто спокусити Господа і поставити йому, здавалося б, очевидне питання, то у випадку з центуріоном не було спокус, не було подібних питань, не було притч, проте було смирення, була віра і щире усвідомлення власної негідності перед Божественним Учителем. Два євангельські епізоди, але два абсолютно різних підходи до вирішення своїх питань, серед яких вірний варіант вирішення проблеми виявився аж ніяк не у людини, котра безумовно ідентифікувала себе з істинною вірою.
Приклад римського військового показує нам, християнам, те, Яким Великим є наш Бог, Котрий єдиний здатний творити чудеса (пор. Пс. 76, 15). Для Великого Бога, Який не на обличчя дивиться (пор. Рим. 2 ,11), майже відсутня різниця, хто перед Ним прохає про допомогу, тому що єдиною різницею може бути виключно наявність непідробної та відданої «віри в абсолютного Бога», яка, за словом видатного подвижника минулого століття преподобного Софронія Есекського, «має бути вільна від будь-якого вагання». Центуріон якщо і вагався, то аж ніяк не ваганням віри, але щодо себе самого – щодо стану своєї душі, яка, натомість, змогла зростити на своїх теренах таку неймовірну і доброчесну віру, щодо якої Спаситель прийшов у подив, адже до цієї зустрічі не бачив подібної навіть серед представників богообраного народу (пор. Мф. 8, 10).
Кожен з нас також є представником, хоча і нового, однак богообраного народу та являє собою царське священство, як на це вказує святий первоверховний апостол Петро (пор. 1Пет, 2, 9). Як і представники старозавітних вірників, ми також звершуємо богослужіння, тримаємось даних нам заповідей, виконуємо й інші належні приписи. Втім, доволі важливо, щоб всі зовнішні виконання та дотримання не були порожніми, але свідчили про наявність того, що всередині нас дійсно перебуває така віра, яку може похвалити Господь. Ця похвала не заради гордості, не заради марнослав’я чи інших тлінних земних категорій, що зовсім не стосуються небесного напрямку християнина, але заради того, щоб дієво звершувати свій земний шлях у згаданому напрямку, адже прямування до Небесного Царства – це не пасивний процес на фоні земних піклувань, а спасительна справа, яку жодним чином не можна залишати забутою чи проігнорованою.
Прямуючи до Царства Небесного, слід також пам’ятати про ті плоди, які мають зрощуватися на ниві віруючої душі і такими плодами, за сьогоднішнім словом апостола Павла, є святість, яка, в свою чергу, є наслідком служіння Богові і передує блаженному вічному життю (пор. Рим. 6, 22). Святість та вічне життя – це не те, що людина отримує раптово, тому що це те, що здобувається кропіткою працею та відповідними духовними зусиллями. Якщо поглянути з іншого боку, то похвала сотнику за його віру – це також і викривання тих людей, котрі вважають, що називатися віруючими і дійсно бути такими є тотожними поняттями, однак це зовсім не так і це необхідно усвідомлювати та за будь-якої можливості намагатися якомога більше бути, всіляко уникаючи того, щоби тільки видаватися.
«Нехай буде тобі так, як ти повірив» (Мф. 8, 13), – говорить сьогодні Спаситель сотнику подібним чином, як пізніше скаже і при зціленні двох сліпців: «По вірі вашій нехай буде вам» (Мф. 9, 29). Отже, дорогі брати і сестри, Сам Господь вкотре навчає нас того, якою великою силою є щира людська віра. До такої віри і нам необхідно прагнути, таку віру слід примножувати, таку віру потрібно являти світові через свої добрі справи, являти своїми благими словами і зберігати її такою в своїх думках та міркуваннях. Нехай буде саме так, що по нашій вірі у належний час Господь також відповість нам так, як відповів капернаумським сліпцям або римському центуріону, і хай ця віра укріплюється правдивим смиренням, здобуття якого буде не перед поглядами оточуючих, але в очах Божих. Амінь!
