Доповідь архієпископа Львівського і Галицького Філарета на XVII Міжнародних Успенських читаннях, які пройшли в Києво-Могилянській Академії з 23 по 25 вересня 2017 року.
Поняття свободи в житті церкви
Сьогодні особливо актуальна тема свободи. У нинішньому постмодерному суспільстві прийнято часто міркувати про свободу грец. Elefthería; свободу слова, особистості, вибору, релігійну свободу, політичну, соціальну та багато інших. З одного боку свобода – поняття настільки банальне для сучасної людини, що не вимагає жодних пояснень. Але з іншого, свобода, як будь-яке абстрактне поняття, у кожної людини буде викликати свої уявлення і роздуми, асоціації ...
Більшість людей, розуміють свободу як можливість вибору. Образно висловлюючись – "я маю право на будь-який вчинок, думку і почуття, бажання, за кожне з них я сам відповідаю, що роблю або не роблю, у мене своя система цінностей, і я маю на це повне право". Відразу відчувається, що є серцевиною такої свободи «я і по-моєму». Таке визначення досить просто трансформується в «анархію», у сучасному лексичному словнику – в «хаос».
Багато хто дають більш гуманне визначення свободи. Бути вільною людиною в соціумі – значить, мати свободу волі, свободу вибору, не обмежуючи, однак, інтересів іншої людини. Але чи реально це втілити на практиці? Нам часто здається, що ми вільні в своїх бажаннях і вчинках, але це ілюзія. Як мінімум, на нас впливає сучасний агресивний маркетинг, коментарі та відгуки наших знайомих і родичів, власні комплекси і страхи, стереотипні установки сприйняття. Всім цим людина навантажує свою свідомість. Архіскладне завдання – очистити свій (нус) розум від перерахованих факторів, щоб стати, якщо не повністю вільним, адже це видається неможливим, але принаймні більш вільним.
Зараз прийнято говорити про політичну свободу, коли кожен може, або навпаки не може брати участь у виборі історичного шляху для своєї партії, національності, держави. Але і тут існує безліч підводних течій. Згадаймо давній афоризм Цицерона «Історія – вчителька життя». Велика Французька революція 18-того століття прекрасний приклад того, що від свободи до деспотизму всього один крок.
Вагомо розглядаються і питання релігійних свобод, як права відкритого сповідання і практичного здійснення своїх релігійних потреб, як індивідуальних, так і колективних. В такому ракурсі релігійна свобода особливо не відрізняється від свобод цивільних, соціальних, що існують в тій чи іншій державі ...
Потрібно відзначити, що християнство не зазіхає і не обмежує соціальні, політичні, релігійні, внутрішні та творчі свободи людини. Мало того, ці свободи і права є необхідними для нормального функціонування суспільства в цілому, проте не ідеалізує їх. Адже реальна людина – вона є духовно неповноцінною, егоїстичною і завжди виникає маса проблем з практичною реалізацією цих свобод. Закони, які покликані захищати, регулювати дії свобод, часом є дуже недосконалими, про що свідчать сучасні реалії. І це тільки одна з безлічі причин.1
Що ж з християнської точки зору є справжньою свободою, яка сприяє духовному зростанню людини, а не розвитку в ньому егоїзму і пристрастей? І як розуміється свобода в житті церкви?
Слово Боже вчить нас, що людина створена за образом і подобою Божою. Ця аксіома Божественного одкровення, є серцевиною православної антропології, де ми власне і знаходимо обґрунтування ідеї свободи. «Бог вдихнув у ніздрі людини дихання життя» (Бут 2,7), в силу цього «дихання» говорить В. Лосський людина стає тісно пов'язаною з благодаттю, тобто мовою містичного богослов'я – з Божественною енергією, і є від неї невіддільною. Прот. С. Булгаков пише, що людина має в собі образ Божий, як онтологічну основу свого існування, причому цей образ не обмежується якоюсь однією стороною його або властивістю, але проникає у все його життя. Людина має образ Божий як в своїй душі, так і в своїй природі і в своєму ставленні до світу.
З цієї співобразності Богу виникає властива людині свобода. Отже, що ж таке свобода. Свобода – це здатність людини розпочинати будь яку дію від себе, а не за якої б то не було причини. У цьому полягає і унікальність людської особистості в зовнішньому світі.
Проте свобода – цей великий дар Творця Своєму творінню – була одночасно, за образним висловом В. Лосського «і ризиком Божественної Любові». Людина є образом Першообразу, але і в той же час належить самій собі, тому має можливість неправильного вибору. І, саме в силу можливості неправого вибору, святитель Григорій Нісський вбачає в свободі первозданної людини певну недосконалість. Тому, кажучи про образ Божий в первозданній людині, він визначає його як "образ всиновлення". Не можна ставити знак рівності між свободою вибору, яка міститься в понятті самовизначення тварної особистості, і свободою вибору між добром і злом, що є наслідком гріхопадіння. Свобода вибору дана людині від початку, до того, як зло через гріхопадіння Адама увійшло в світ. 2
Саме можливість вибору в даному випадку «неправильного гріховного», «негативної свободи» могла бути подолана лише повною довірою і синівською любов'ю до Бога. Тому основним християнським критерієм в оцінці свободи є любов.
«Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог в ньому». (Ін.4,16) З цих слів з необхідністю випливає, що любов повинна бути сутністю будь-якої діяльності людини. Основоположним християнським критерієм в оцінці свободи є любов, а точніше «страх любові», що боїться заподіяти кому-небудь шкоду. «Доброю є свобода, що поєднана зі страхом Божим», – писав преп. Варсонофій Великий. Ось основний критерій до розуміння свобод. Свобода ж, необмежена любов'ю страху Божого, що стала над любов'ю, може привести до найнегативніших наслідків, духовної деградації. Там, де в підвалині закладена свобода без любові, не може бути справжньої свободи особистості, бо людина стає рабом гріха або своїх власних бажань. 3
Бог втілився, щоб звільнити людський рід від рабства гріха і смерті. Господь дарує людині пізнати Істину, знайти досконалу свободу. Та й саме християнство за своєю суттю – це релігія, яка ґрунтується на свободі духу, згадаємо слова ап. Павла «до свободи ви покликані» (Гал. 5,13). Однак отримати свободу є тільки початком шляху. Далі починається важка боротьба за те, щоб цю свободу утримати. Адже вільному духом християнинові доводиться жити в невільному грішному світі, що бажає поневолити його. Але і це не найстрашніше. Набагато важче боротися з власною плоттю, егоїзмом, який завжди прагне взяти верх. Новий Завіт неодноразово попереджає, що і свободою необхідно розпорядитися правильно. «До свободи покликані ви брати, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов'ю служити один одному». (Гал.5,12) Далі апостол перераховує, що ж таке справи плоті – перелюб, блуд, нечистота, ворожнеча, заздрість, гнів тощо.
Таким чином, з вище сказаного виникає питання: якщо дарована нам у Христі свобода є такою, що ми можемо втратити її або неправильно, на шкоду собі, розпорядитися нею, то що робити … Як встояти в ній ... Відповідь на це питання ми знаходимо в еклезіології. У Христі і лише в церкві ми можемо встояти в свободі. Церква, осінена святим духом, і є берегинею Христової свободи, і лише в ній, ми знаходимо себе, свою справжню особистість, свою свободу ...
Таке богослов'я часто висловлюють не зовсім коректним судженням – «щоб бути вільним у Христі необхідно підкоритися авторитету Його церкви». Церква, звичайно є носієм найвищого авторитету, тому що в ній живе істина, в ній перебуває Святий Дух. Але в самому понятті авторитету є якась невизначеність, двозначність, яка може мати фатальні наслідки і для окремої особистості, і для самої церкви. Суть проблематики виклав у своєму творі «Про західні віровизнання» релігійний філософ А. С. Хомяков. Для нього саме поняття і категорія «авторитета» – це щось зовнішнє, чуже, неприйнятне для самої церкви. Знаменитий російський богослов основну трагедію Заходу, що призвела до внутрішньої схизми бачить якраз таки в ототожненні Церкви з тим, що було чуже їй за природою, із зовнішнім і матеріальним авторитетом. «Натхненна Богом Церква, – писав він, – для західного християнина стала чимось зовнішнім, якимось пророчим авторитетом, як би матеріальним, вона перетворила людину собі в раба і внаслідок цього нажила собі в ньому суддю ... 4
Основний висновок Хомякова полягає в наступному: джерело такого авторитету – не Церква з її боголюдською природою, не богонатхненне життя, але те, що в Новому Завіті і Церковному Переданні названо «світом цим», тобто занепалим станом людини. За Хомяковим, головна трагедія західного християнства в тому, що воно в якості своєї підвалини і начала, що його утворює, засвоїло принцип авторитету, який сам собою є принципом занепалого світу, і це неминуче привело його до протилежного принципу – принципу занепалої свободи.
Коли ми намагаємося міркувати про свободу в Церкві і авторитет, ми не повинні забувати про одну просту істину. Не можна ототожнювати Церкву з її кліром. Церква свята за своєю природою, а клір може бути грішним. У Церкві перебуває істина, а від кліру можуть виходити досить помилкові судження. А тому, для людини, яка перебуває в Церкві і з Церквою, не може бути жодного обов'язкового церковного світогляду, свобода думки не обмежується догматикою. Церква покликана зберігати істину, розкривати віруючим правду Христову ...
Чудово на наш погляд – в пневматологічному вимірі розкриває питання свободи Церкви видатний богослов, історик, літургіст прот. А. Шмеман. У своїх міркуваннях о. Олександр спирається на ранню форму третього члена Символу – «І в Духа Святого-Церква», який згодом був змінений.
«Дух Святий, – пише він, – не може бути, санкцією, капіталом благодаті або гарантією авторитету – він є не доступним людському виміру». «Дух Святий не лише джерело, а й сам зміст тієї свободи, яка є Церквою. Дух Святий як дар і виконання свободи, а краще сказати сама свобода». «Поза Духом Святим, поза Його причастям Бог не може бути визнаним справжнім авторитетом, а тому не може бути ніякої свободи, крім бунту людини». У ролі авторитету можуть виступати істина, справедливість, порядок, рівність – всі цінності «світу цього», того світу про який писав А. С. Хомяков. Головною функцією Духа Святого в Церкві, за словами о. Олександра є скасування авторитету, а точніше за все зовнішнього, що несе в собі занепалий світ ... 5
У післямові хотілося б коротко виділити найголовніше...
Церква є присутністю і дією Духа Святого. А це значить, що сама Церква і є свободою. Адже свобода – це не елемент, не частина внутрішнього життя, яка стикається з авторитетом. Церква є вмістилищем Святого Духа, де подвійність (деяка дихотомія) авторитету і свободи долається і перемагається і ця незмінна перемога є самим життям Церкви.
Свобода в церкві розуміється як послух всіх всім у Христі, бо Христос – єдиний, хто Духом Святим живе у цілковитому спілкуванні з Богом. І наші молитви, є молитвами, перш за все про Духа Святого, бо Він може прийти і вселитися в нас, щоб утворити сьогодні в нас живу єдність, де послух всіх всім, незмінно відкривається, як справжня свобода. Адже в церкві Христовій немає місця егоїзму.
Істинно вільниою людина стає лише у Христі. Бо свобода, до якої вона покликана (Гал 5;1) і яку так стрімко бажає отримати сучасне суспільство, подається лише в спілкуванні з Христом, тобто в Його Церкві. Господь в своєму Слові каже, що «ми без нього нічого робити не можемо», ці слова, зауважує прот. В. Зіньківський, не слабшають і не зменшують нашої свободи, а означають тільки те, що поза цим ми безсилі і нікчемні. Тому свобода стає не якоюсь індивідуалістичною функцією людини, а проявом церковності в нас. 6
Примітки
1. Осипов А.И., проф. СВОБОДА ХРИСТИАНИНА, СВОБОДА ЦЕРКВИ И РЕЛИГИОЗНАЯ СВОБОДА// https://pravbeseda.ru/library/index.php?page=book&id=694 Загол. з екрану.
2. Попов В. прот. Православие и свобода // www.pravmir.ru Загол. з екрану.
3. Осипов А.И., проф. СВОБОДА ХРИСТИАНИНА, СВОБОДА ЦЕРКВИ И РЕЛИГИОЗНАЯ СВОБОДА// https://pravbeseda.ru/library/index.php?page=book&id=694 Загол. з екрану.
4. Цыт по: Хомяков А.С. Несколько слов православного христианина о западных вероисповеданиях По поводу брошюры г. Лоранси // www.vehi.net/khomyakov/katolichestvo.html Загол. з екрану.
5. Шмеман А. протопресвитер Свобода в Церкви // Свобода в Церкви от вымысла к истине М.,2009 –С.72-73.
6. Зеньковский В. протопресвитер Свобода и соборность / Путь.—1927.— № 7 (апрель).— С. 3—22.// krotov.info/library/08_z/en/kovskiy_03.htm Загол. з екрану.
