Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, Свята Мати-Церква закликає нас до пошанування величного сонму всіх Божих святих, котрі угодили Творцю праведним життям та досягли Царства вічної радості постійним та нестримним духовним вдосконаленням. Собор Всіх святих – це різноманітні долі та різні життєві шляхи, які єдині в найголовнішому: у свідомому слідуванні за Господом, любов до Якого була найголовнішим сенсом їхнього земного життя, від якого вони здобули своє блаженство вже у житті вічному, куди покликані прямувати всі ті, котрі у належний час зодягнулися у Христа і на свої струджені плечі взяли Його легке ярмо (пор. Мф. 11, 30).

     Спаситель у сьогоднішньому Євангельському читанні закликає нас до сповідання Його перед людьми та щирій любові (див. Мф. 10, 32; 37). Християнину належить гідно впроваджувати у своє життя ці дві спасительні чесноти, поєднуючи їх в єдине ціле, оскільки як неможливо йти за Господом шляхом сповідання без любові до Нього, так неможливо і правдиво любити Творця, якщо не маєш непримушеного бажання крокувати за Ним, несучи власний хрест (пор. Мф. 10, 38). Подібне хрестоношення є однією із важливих заповідей, що залишив нам Господь, але заповідь ця не вимагає від нас чогось аж занадто надприродного, оскільки Євангеліє, як зауважує видатний тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, заповідає нам лише те, що нам дійсно під силу.

     Ми можемо прямувати за Христом, можемо примножувати в цьому світі добрі справи, можемо проповідувати любов Спасителя та ділитися нею із оточуючими, можемо докладати зусилля для здобуття Царства Небесного і досконалості… Втім, чого точно не має могти християнин – це надавати гріху владу над своєї душею, всіляко нехтуючи боротьбою із ним і даючи йому змогу забруднювати душевну чистоту нечистотами пристрастей та спокус. І святі навчають нас такій важливій справі, адже вони також у належний для них період історії перебували на цій землі, проте чималими працями змогли перейти в реальність нескінченного буття, де панує вічна любов Безначального Бога.

     Преподобний Ісаак Ніневійський говорить: «Дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли вона буває в безнадійних обставинах – тут Бог виявляє Свою силу в її спасінні. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої у спокої та свободі. І ніде Бог так відчутно не виявляв могутності Своєї, як у краю безмовності і в пустелі, у місцях, вільних від зборів та поголосу, властивого проживанню серед людей». Ці слова неабияк влучно можна віднести до слів із Послання апостола Павла до євреїв, які ми сьогодні чуємо за Божественною літургією (див. Євр. 11, 33-38). Вони ж і дають нам розуміння того, що будь-які життєві негаразди і проблеми не мають своєї сили тоді, коли Бог перебуває разом із людиною, для якої Він завжди має значно ліпшу заготовку для здобуття досконалості (див. Євр. 11, 39-40).

     Усвідомлюючи цю важливу істину, наше життя завжди має бути скероване у бік Господньої милості та любові. Саме наповнення свого буття Божественними подібними доброчесностями повинно стати для нас тієї працею, що буде освячувати душу та наближати її до вічності, позаяк людина тільки тоді може здобути вічність, коли наближатиметься до її джерела – Вічного Бога; тоді стане правдивими сосудом істинної любові, коли не буде відвертатися від променів Досконалої Любові; тоді дійсно почне здобувати праведну святість, як почне дослуха́тися до солодкого голосу Милосердного Господа, Котрий упродовж вже не просто сотень, а навіть тисяч, років звертається до Свого творіння із закликом: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Святий Я – Бог Ваш!» (див. Лев. 11, 44; 19, 2; 20:7; 1Пет. 1, 16).

     Вже тільки цей Господній заклик має бути для нас доволі актуальною причиною для того, аби ми направляли своє життя на стежини праведності, якими досягається Царство Боже – вінець віри і буття любові. Власне кажучи, християнство і звертається до людини вустами цих двох неймовірних чеснот, за якими мають здобуватися вже наступні, що допомагають вибудовувати євангельську досконалість і досягати райського блаженства не тлінними розвагами, а щиросердечним смиренням, лагідністю та жертовністю заради Того, Хто дав нам приклад Найбільшої і Найголовнішої Жертви, через яку людство і отримало спасіння та можливість повернення до втраченого раю.

     Преподобний Паїсій Святогорець одного разу звернув увагу на те, що Господь «дав нам розум, щоб ми старанно направляли його до головного – до того, як досягти мети свого призначення, – Бога, істинної райської країни». Таке мудре зауваження афонського подвижника має спонукати нас до творення добрих справ, до застосування своїх здібностей на благо і подальших роздумів про те, якими новими вчинками ми можемо допомогти ближньому і через них прославити Господа, Котрий очікує кожного із нас поруч Себе в Обителях вічного блаженства, які дійсно є нашим призначенням, оскільки були створені на початку буття світу для всіх тих благословенних душ, котрі щирим серцем возлюбили Люблячого нас Бога (пор. Мф. 25, 34).

     Сьогодні ж торжество тих, хто возлюбив «Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Сьогодні наші молитви направлені до Небесного Єрусалима, звідки Сонце Правди Христос просвічує кожну людину, що приходить до земного світу (пор. Ін. 1, 9) задля майбутнього оселення у вічності. В цьому і полягає сенс життя християнина – це сенс існування разом із Богом, у Якого безліч благ для будь-якої людини, що прагне бути разом із Ним. Не завжди ми спроможні ці блага побачити або ж взагалі – іноді нам здається, що Господь нібито нічого для нас не приготував. Але це не так! Приклади багатьох святих являють нам те, що всі земні випробування – це ніщо у порівнянні із тим Царством Його неймовірної любові, яка спонукала Бога стати людиною, аби саму людину піднести до Небесної висоти, здобути яку бажаю всім нам, улюблені у Христі брати і сестри, за молитвами всіх святих і Богородиці!

Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, в понеділок після П’ятидесятниці, ми звершуємо особливе богослужіння, яке присвячене Третій Іпостасі Святої Тройці – Пресвятому Духу Утішителю, Котрий всюди перебуває і все наповнює, подаючи людині Свої благі скарби та приводячи души вірних до спасіння. Для православного християнина сьогоднішнє свято є нагадуванням про те, що в Тройці славимий Господь ніколи не залишається осторонь віруючої людини зокрема і всього творіння в цілому, оскільки вже на найпершому етапі творення світу Бог являв Себе у Трьох Лицях, і донині так само перебуває поруч з кожним, хто щирою душею схиляється перед Божественною величчю та тією премудрістю, через яку все було створено (пор. Пс. 103, 24).

За цією ж премудрістю була створена і сама людина – образ і подоба Божа (Бут. 1, 26), яка була покликана жити в Раю поруч з Богом, пануючи над раніше створеним світом. Жодне з творінь не удостоїлось такої честі, як людина, задля якої навіть після гріхопадіння Небесний Отець не пожалкував Улюбленого Сина (пор. Ін. 3, 16), Котрий у свій час втілився на землі, проповідував між людьми, подав найбільше Таїнство світу – Євхаристію, був зраджений та мучимий і розп’ятий за наші гріхи (пор. Іс. 53, 5), але воскрес третього дня і перед Своїм Божественним Вознесінням на лоно Отця пообіцяв нам Утішителя (пор. Ін. 14, 16; Діян. 1, 8), Котрий зійшов на апостолів (пор. Діян. 2, 3-4) і в благодаті Якого Свята Церква вибудовує своє життя. 

Будувати своє життя у Дусі Святому потрібно з відповідними відчуттями, належними вчинками і діями, оскільки там, де Святий Дух – там дійсно благодать, а також молитовна тиша, християнський мир і небесний спокій. Тільки в таких умовах людина здатна здобути духовні дари, не забуваючи і про те, що, як говорить преподобний Григорій Синаїт, «дар [Святого Духа] відкривається через виконання заповідей за допомогою великої та довготривалої праці». Таким чином, знову ми повертаємось до гарно відомих заповідей і праці, без якої неможливий життєвий шлях християнина, тому що християнин – це найщасливіша людина у світі, бо перебуває разом з Безсмертним Богом, однак, в той же час, християнином також є і той, хто заради свого Господа готовий трудитися.

Духовна праця преображає людину і робить її здатною до здобуття правдивого благочестя. Це все є логічним продовженням такої праці, позаяк, перебуваючи у трудах заради Бога, справжній християнин починає мимовільно бажати і користі для своїх ближніх, бажає допомагати їм та сприяти їхнім добрим починанням. Варто згадати славнозвісних святих, котрі, окрилившись благодаттю Святого Духа, вже не могли зупинятися у своїх добродійностях, щоразу все більше і більше несучи добро до своїх ближніх, щоб такими вчинками знову і знову прославляти Небесного Отця, абсолютно не шукаючи власної вигоди.

Тому, дивлячись на приклади святих, ми і можемо споглядати на необхідний вектор наших благих справ. Втім, можна також згадати і слова архієпископа Сіракузького Аверкія (Таушева), котрий свого часу говорив: «Будь-яка добра справа, заради Христа, є засобом для здобуття Святого Духа Божого. Але найбільше дає нам у цьому відношенні молитва, бо вона … завжди в руках наших». Дійсно, коли людина бажає звершувати справи заради Бога, то неодмінно має прагнути і до єднання з Ним, а молитва для цього найближчий наш помічник. Щодня перед нами відкриваються нові можливості звернутися до Господа, щоб прославити Його, подякувати Йому чи навіть попрохати. Все життя християнина має бути огорнуте молитвою, адже якщо ми прямуємо до Обителей вічного блаженства, де царю Вічний Господь, то доволі дивним буде видаватися уникнення спілкування з Тим, до Кого ми прагнемо.

Переважний період богослужбового року ми починаємо наші молитви саме із звертання до Святого Духа: у церковній спільній молитві, у молитві домашній чи приватній ми звертаємось саме до Небесного Царя Утішителя, як звертаємось до Нього і перед початком благої справи. Це вже має нагадувати нам про те, що наше починання – молитовне чи побутове – звершується не просто так, але разом з Богом, отже, і те, про що ми молимося чи що звершуємо, має бути в Його славу і для користі нашої безсмертної душі. Це саме той важливий аспект, про який слід пам’ятати і протягом всього нашого християнського життя: своїми вчинками, словами і навіть думками ми покликані свідчити про нашого Досконалого Творця, всіляко стараючись виправляти власні недосконалості.

В сьогоднішній день, коли ми з особливим трепетом прославляємо Святого Духа, будемо, дорогі брати і сестри, нагадувати собі про всі ті великі милості, велику благодать та милість, які являв Господь вірним Своїм від початку буття світу. Ніколи не забуваймо про те, що ми в цьому світі не самотні і ніколи самотніми не були: у Старому Завіті Господь звертався до людини і вказував шлях до життя через перебування у спільності з Богом Істинним; в Новому Завіті Христос прийшов на землю, що піднести людину до небесного блаженства, давши Своє спасительне Євангеліє, до животворних потоків якого може долучитися кожен з нас; і вже після Христового Вознесіння на Небо ми також перебуваємо з Богом – з Тим Богом, до Якого преподобний Силуан Афонський виголошував: «О, Душе Святий, любий Ти душі. Описати Тебе неможливо, але душа знає Твоє пришестя, і Ти даєш мир розуму та насолоду серцю». Амінь!

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, сьогодні ми прославляємо величне торжество новозавітної П’ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на апостолів і вони стали спроможні нести Євангельську проповідь усьому світові й усім народам. Відтепер кожна людина здатна увійти до милості Небесного Отця, сподобитися дарунку любові Божественного Сина і долучитися благодаті Пресвятого і Животворчого Духа; віднині віруючому народу подана можливість увійти до реальності П’ятидесятниці, в якій відсутні етнічні диференціації, а найважливішим фактором є саме приналежність до Істинного Бога, до Його Святої Церкви та життя у цій Церкві, згідно з тими Божественними законами, які для нас залишив втілений Син Божий, слідування за Яким гарантує людині здобуття світла вічного (пор. Ін. 8, 12).

«Я Світло для світу» (Ін. 8, 12), – це ми чуємо від Спасителя Христа в сьогоднішньому Євангельському читанні. Святитель Кирило Олександрійський звертає увагу на те, що Господь не говорить, що є світлом лише для ізраїльтян, але для всього світу. І це дуже важливе зауваження, адже й справді старозавітна епоха завершилася і тепер богообраним народом є кожен, хто гідно перебуває поруч з Богом та сповіщає Його досконалості, хто перебуває саме у світлі, хто віднині стає царським священством і свою обраність поділяє разом з іншими достойними послідовниками Господніми (пор. 1Пет. 2, 9), позаяк бути з Богом – це про реальність спільності, а не про трагедію самотності.

Ми живемо в Церкві Христовій, що була заснована нашим Господом Ісусом та у всі віки керується Духом Святим через божественних апостолів, богомудрих пастирів і вчителів Церкви. Церква Христова – це живий організм, де нічого не повинно відбуватися без волі Божої і свідчення цьому сьогоднішня подія, коли апостоли перебували однодушно разом (пор. Діян. 2, 1) не тому, що їм просто так самим забажалося, але тому, що вони виконували веління свого Люблячого Учителя (пор. Діян. 1, 4-5).

Всі ми також, як свого часу апостоли, маємо дослу́хатися до заповіданого Сином Божим – до успадкування Царства через покаяння (пор. Мф. 4, 17) і докладання необхідних зусиль (пор. Мф. 11, 12); до здобуття блаженства доволі некомфортними для земного буття шляхами, проте заради однозначно безцінної і великої небесної нагороди (пор. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23); до примноження у цьому світі любові, навіть якщо у відповідь ми отримуємо ненависть (пор. Ін. 15, 12; 17-18), і несення цьому світові світла (пор. Мф. 5, 14) та заохочення ближніх до славослів’я Небесного Отця своїми добрими справами (пор. Мф. 5, 16).

В такому провадженні свого життя всі ми складаємо одне церковне тіло, Главою якого є Сам Господь і Спаситель Христос (пор. Кол. 1, 18; Еф. 1, 22), адже без Нього неможливе буття Святої Церкви. Ось тому преподобний Єфрем Сирін і виголошує: «Блаженна ти, Церкво вірних, бо Цар царів утвердив у Тобі Свою оселю. Твої основи ніколи не захитаються, бо Господь – Твій страж, і ворота пекла не здолають Тебе, і хижі вовки не можуть розтрощити або послабити міцності Твоєї». Блаженна Церква і блаженні ті, хто торує разом з Нею свою земну стежину до Небесного Царства, долаючи разом з Нею підступи диявола, напади спокус і пристрастей, очікуючи наприкінці свого тимчасового шляху зустрічі зі своїм Предвічним Главою.

Нерідко свято П’ятидесятниці ми називаємо також днем народження Церкви, адже саме цього дня людина остаточно поєдналася з Богом через Святого Духа. У пересічному житті на дні народження говорять гарні слова, підносять подарунки. Втім, а що ми, земні люди, можемо принести в дарунок Церкві Господній? Такими дарунками мають бути наші благочестиві справи, наше виконання Євангелія, наша вірність Богові, а гарні слова можуть бути замінені нелицемірним сповіданням Істинного Господа, що в Тройці прославляється, і належне ставлення до рідних, близьких і будь-якої іншої людини, що може зустрітися нам на шляху нашої земної мандрівки.

Благочестя та істинне сповідання мають бути природніми компонентами нашого щоденного земного буття, адже християнство проявляється не у випадкових сплесках праведності, а у регулярному свідченні світові про свою віру відповідними справами. Якщо ми християни, то й покликані свідчити про своє пам’ятання про П’ятидесятницю, усвідомлюючи, що всі християни, незважаючи на географію проживання чи лінгвістичну характеристику, є абсолютно рівними перед Богом у Його Святій Церкві і єдиним, що може цю рівність в нас похитнути є гріх, якого слід оберігатися, а при його входженні до нашого духовного організму – виліковуватися від нього цілющим покаянням.

«Як же кожен з нас чує … про великі справи Божі?» (Діян. 2, 8; 11), – дивувалися дві тисячі років єрусалимські жителі та паломники, почувши від апостолів проповідь на звичних для них мовах. А ми сьогодні, також зібравшись на спільну молитву перед Богом, може поставити собі інше питання: Як же, почувши вже стільки свідчень про великі справи Божі, можемо ухилятися від спільності з Ним і провадження свого життя таким чином, який не може бути відповідним життю християнина? Втім, нехай відповідь кожного з нас залишиться між нами та Богом, але її свідчення буде видно в наших справах: справах, що будуть чинитися в тихому смиренні, але користь від них буде лунати аж до Престолу Царя Слави; справах, які будуть справді церковними справами, а вони, як навчав преподобний Паїсій Святогорець, неможливі без відмови від егоїзму та дієвої любові до ближнього. Хай же Дух Святий, що цього дня зійшов на однодушно зібраних апостолів, допоможе і кожному з нас зберігати однодушну єдність у Бозі, що в Трьох Лицях прославляється! Амінь!

Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, ми зібралися для прославлення Воскреслого Христа Спасителя, Котрий вознісся від землі на небо і Якому через усе своє життя були вірними ті, хто нині звеличується вустами Матері-Церкви – святі отці Першого Вселенського Собору. Ми добре знаємо колосальний внесок цих отців в богослов’я Православної Церкви, адже саме вони стали тими, хто уклав першу частину Символу віри – нашого догмату, яким ми сповідуємо Істинного Бога та ті справи, що звершив Христос задля нашого спасіння. Тому сьогодні наша радість і в тому, що, завдяки зусиллям нікейських архіпастирів, ми перебуваємо у святій огорожі істинної віри Христової.

Істинність перебуває там, де перебуває Господь, оскільки без Нього втрачається будь-який, навіть найменший, сенс у тлумаченнях нашої віри. Святитель Миколай Сербський так говорить з цього приводу: «Незнання походить від гордості, коли людина вважає, що може своїм розумом та його зусиллями охопити, або знайти, або зрозуміти істину Божественного Одкровення. Плата за таку спробу – незнання. Тільки один Бог може відкрити і показати істину, адже Бог – це Істина». Так, саме гордість є тією гріховною хворобою, що породжує брехню і невірне вчення про Господа, оскільки, якщо ми згадаємо, то найпершим горделивцем був диявол, який повстав проти Бога і лукавим шляхом схилив до себе деяких ангелів, а з часом – спокусив і прабатьків у благословенному Раю.

Ми віруємо в Істинного Бога – тільки це є шлях до життя, яке починається в тимчасовому просторі і не завершується у безкінечній вічності. Святі отці Першого Вселенського Собору та всіх подальших усвідомлювали це, а тому непохитно відстоювали правильність богословських догматів, приймаючи сторону Бога і рішуче відмовляючись опинитися на боці неправди та єретичних поглядів. І всі рішення, які донині живуть в Церкві – це не рішення лише однієї конкретної людини, але кропітка праця і нелицемірні дискусії в дусі соборності, яка є одним з найважливіших якостей Святої Церкви поруч зі святістю, єдністю та апостоличністю.

Отці Вселенських Соборів крізь століття свідчать нам про всі ці якості. Упродовж двох тисячоліть Христова Церква живе у соборному дусі, оскільки жодна Помісна Церква не приймає тих чи інших надважливих рішень, не порадившись з іншими. Ми перебуваємо у Церкві Святій і долучаємося до цієї святості через Таїнства, найголовнішим з яких є, звісно, Таїнство Божественної Євхаристії – Таїнство, що звершується виключно в Істинній та Святій Церкві, Яка перебуває у єдності, що була згадана у Первосвященницькій молитві Самого Господа Ісуса Христа (пор. Ін. 17, 21), Котрий перед Своїм Вознесінням залишив Церкву на піклування Своїх учнів – апостолів, а ті, в свою чергу, вже своїм наступникам – архіпастирям, одними із яких були і ті, кого ми сьогодні урочисто згадуємо та шануємо.

Соборні учасники навчають нас важливому аспекту буття в земному житті – жодні земні обставини не повинні отримувати владу над нашою безсмертною душею. Все в цьому житті минає, проходить і зникає, якщо не має в своєму фундаменті уповання на Бога та існування разом з Ним у Його Святій Церкві. Святитель Іоанн Златоуст говорить про свій власний досвід: «Церквою я називаю не лише місце, а й звичаї, не стіни Церкви, а закони Церкви. Коли ти шукаєш притулку в Церкві, то шукай його не в стінах, а в душі, бо Церква – не стіна і покрівля, а віра і життя». Кожен християнин повинен навчитися чесно поглянути на себе з позиції віри та життя, згідно з Євангелієм, аби відповісти собі, чи справді це життя відповідає тому високому імені, який ми носимо на собі.

Віра і життя мають бути нашими дієвими проявами своєї приналежності до Істинного Господа. Віра має засвідчуватися справами, на яких вибудовується життя людини, яка не має тут постійного міста, але шукає майбутнього (Євр. 13, 14) міста на небі, де сяє Божа слава, де панує Його безмежна і невимовна любов, де прославляється Його віковічна правда. Ось що ми маємо взяти від соборних отців – взяти ось таку непохитну твердість у питаннях, відносно яких мають бути відсутні будь-які лукаві дискусії, позаяк такі обговорення не мають нічого спільного з Істинним Богом, Котрий віддав Себе за нас, а тепер ми віддаємо Йому себе і все життя наше, як про це ми і молимося за кожним богослужінням.

Богослов’я та відданість істині проходять лейтмотивом сьогоднішнього торжества, коли ми згадуємо славнозвісних отців Першого Вселенського Собору. Ми з молитвою звертаємось до їхнього заступництва перед Богом, прохаємо їхньої допомоги у слідуванні за істиною та щирому перебуванні в ній, звертаємось до них також з подякою, що свого часу вони знайшли в собі сили та рішучість відстояти Христову правду, яка у всі віки єдина і непохитна. Нехай ця непохитність, ця вірність істині і нелицемірне слідування за Христом, дорогі брати і сестри, молитвами святих отців Першого Вселенського Собору, завжди будуть присутні і в нашому житті. Амінь!

Улюблені у Христі брати і сестри! Сьогодні, цього радісного весняного дня, ми з особливим духовним трепетом згадуємо пам’ять великого святителя Церкви Христової – архієпископа Миколая Чудотворця, мощі якого майже тисячу років тому вимушено були перенесені з його древньої кафедри до італійської землі. Однак ні його перебування в Малій Азії, ні теперішнє перебування в Європі не припинило любов до нього з боку віруючого християнського люду, який знаходить в його святій особі неймовірного угодника нашого Господа, до Якого він доносить наші молитви та прохання.

Святитель Миколай сьогодні і завжди звертається до нас не красномовними словами, не важкими для розуміння термінами або ж ще чимось подібним; святитель Миколай звертається до нас своєю любов’ю до Христа, заради якого він являв світові і власну любов, будучи ревним пастирем вручених йому вірних, невтомним працівником Виноградника Христового і палким молитвеником до Господа. Саме тому, ось уже понад п’ятнадцять століть Свята Церква звеличує цього Божого угодника, закликаючи вірних наслідувати йому у вірі та споглядати на його зразок лагідності.

Віра та лагідність святого Миколая – це результат його нелицемірної любові, адже і сама святість як така теж є результатом любові людини до Бога та ближніх, що дуже яскраво прослідковується і в житті Мирлікійського архієрея, котрий став славнозвісним не тільки серед всіх християн світу, але навіть і серед представників інших віросповідань. Щодо нього доволі яскраво згадуються слова афонського подвижника преподобного Паїсія Святогорця, який зауважував: «Щоб наша любов була справжньою, ми повинні її очистити, видалити своє „я” з нашої любові».

Чому саме ці слова так пасують святителю? А тому що, коли ми поглянемо на його життя, служіння і благодіяння, то побачимо, що жодної власної вигоди в своїх великих справах та навіть найменших вчинках він не переслідував. Він смиренно виконував те, що має виконувати не тільки архіпастир чи священник, а будь-який християнин – він приходив на допомогу тим, хто цього нагально потребував. Звершуючи свої справи, він не прагнув високої похвали, а смиренно слідував за Христом, пам’ятаючи, що самовільне піднесення до висот є безальтернативною стежиною до подальшого приниження (пор. Лк. 14, 11).

Втім, сьогодні святитель Миколай постає перед нами тим світильником, який просвічує наші душі і кличе слідувати разом із ним до невимовних Обителей вічного блаженства, де вірні душі насолоджуються Божественного сяйва. А ще цей прекрасний світильник кличе нас до здобуття благочестя та явлення милосердя до ближніх, адже, як говорить святитель Ігнатій Кавказький: «Властиво милості народжувати віру, і вірі – милість». Ось ця спасительна властивість неймовірним чином споглядається на святителі, котрий, як вже було зазначено, є для нас зразком для наслідування у вірі.

Однак наскільки часто ми слідуємо такому зразку і свідчимо про свою віру відповідними вчинками? Щодня ми зустрічаємось з різними людьми: одні з них переживають деякі матеріальні труднощі, інші опинилися в певних скрутних становищах або ж потребують елементарного доброго слова підтримки. Доброта, що виходить із серця людини, може направлятися до світу не тільки фізичним чином, але й тоді, коли ми готові просто вислухати ближнього. Ми також приходимо до святого Миколая з власними молитвами, але це ж не тільки молитви з проханнями у сприянні щось здобути чи отримати: хочеться вірити, що в кожного з нас частішим є славослів’я святителя, приношення йому подяки та хвала його життєвого подвигу, адже його святість – це те, що не може не викликати правдивого християнського подиву.

До таких як святий Миколай Господь звертається, виголошуючи заклик: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!» (Мф. 25, 34). І святитель Іоанн Златоуст до цього додає наступне: «Скільки честі, скільки блаженства у цих словах! Він не сказав: „прийміть”, але – „успадкуйте”, як своє власне, як батьківське, як ваше, що від віку вам належить». Дійсно! Святитель Миколай справді той, хто не просто увійшов до Царства, але успадкував його власними зусиллями та постійними працями, які він творив не заради себе, а заради слави Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16). І тепер, перебуваючи разом з Тим, заради Кого трудився і Кого прославляв, святитель не залишає світу без своєї присутності, дослухаючись до молитов тих, хто потребує його допомоги так само, як колись потребували цього представники його мирлікійської пастви.

Слава нині шанованого святителя сьогодні зібрала нас навколо його мощей, навколо його ікон, перед якими ми звертаємось до живого помічника та заступника. Втім, ця слава не така, як ми звикли до неї ставитися. Преподобний Симеон Новий Богослов навчає: «Святі душі є вільними від марнославства. Будучи прикрашені пресвітлою і царською ризою Всесвятого Духа і сповнені прекорисної слави Божої, вони не тільки не дбають про славу людську, але й коли нею їх оточують люди, жодної зовсім не звертають на неї уваги». Точно таким був святитель Миколай, котрий не шукав власної слави, але прославився; не шукав для себе вигоди, але здобув святість; залишався в тіні невідомості, коли творив добрі вчинки, але став знаменитим на весь світ.

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми звеличуємо людину, котра власним життям засвідчила, як належить любити Господа та трудитися заради Нього. Будемо прохати його допомоги і для себе, щоб наслідувати йому в його чеснотах, серед яких кожен з нас в змозі знайти ту, яка буде по його силам. Але жодним чином не забуваймо й дякувати Милостивому Творцю, Котрий подарував нам такого доброго заступника, молитвами якого хай кожен з нас знайде в собі рішучість та сили прямувати до Царства Божого тим шляхом, яким свого часу пройшов і сам святитель. Амінь!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми зібралися на спільну молитву, щоб прославити Господа нашого Ісуса Христа, Котрий від землі вознісся до неба. Разом з апостолами ми перебуваємо на землі, спрямовуючи погляд до небес, мешканці якого, святі ангели, підбадьорюють нас майбутнім Пришестям Господа (пор. Діян. 1, 10-11), коли Він прийде задля кінцевого суду над живими та мертвими. Саме тому сьогоднішнє свято не є святом розлуки, але ще однією звісткою радості, що Господь, Котрий заради нас прийняв плоть, проповідував Євангеліє життя і постраждав заради нашого Спасіння, повернеться знову і до цього повернення нам слід готуватися належним чином.

Вознесіння Господа Ісуса – це не просто спогад священної події, про яку ми, завдяки святому апостолу і євангелісту Луці, дізнає́мось зі Святого Євангелія та Книги Діянь Апостольських, але ще один факт явлення Божого піклування про людину. Господь возноситься для того, щоб повернутися; Єдинородний Син повертається до Безначального Отця, обіцяючи Зішестя Святого Духа (див. Діян. 1, 8); Люблячий Бог, як свого часу, виконавши всю правду, прийняв хрещення від святого Іоанна Предтечі (пор. Мф. 3, 15), так і сьогодні возноситься, щоб Утішитель прийшов на землю (пор. Ін. 16, 7). Домобудівництво Боже все виконує вчасно і виконує саме те, що необхідно: без нічого зайвого чи непотрібного, а виключно те, що буде слугувати на користь людині і, що найголовніше, – задля її спасіння.

Христос возноситься, щоб через деякий час зійшов Утішитель, на Якого з нетерпінням будуть чекати апостоли Господні. Ми також покликані бути учнями Христовими, виконувати Його веління та жити, згідно з Його Божественним Євангелієм. Але мудру заувагу робить преподобний Силуан Афонський, коли говорить, що «Дух Святий навчає любити Бога, а любов зберігає заповіді». Втім, тут можна також додати і те, що найдосконалішу любов нам явив Сам Христос і виходить, що люблячи Бога, ми перебуваємо у Христі та слідуємо науці Святого Духа. Ми повноцінно перебуваємо з Господом, а тому не менш повноцінним має бути і свідчення про цей союз Творця і творіння, союз, що має базуватися на нашому прагненні упродовж всього земного життя докладати необхідні зусилля, щоб у належний час перейти в реальність блаженної вічності.

Шлях до вічності прокладається невеликими кроками, але наприкінці на нас очікує велика нагорода (пор. Мф. 5, 12) – нагорода за те, що ми змогли спрямувати своє життя до Бога, жити разом з Ним і дієво засвідчити, що прагнемо до такого життя і за межею буття земного. Саме тому для правдивого християнина у Вознесінні Христовому не смуток, а радість, що ми не є самотніми – прийде час і ми знову будемо разом з Ним у сяйві слави. Втім, навіть і зараз, ще тут, на землі, Христос також разом з нами, якщо ми спрямовуємо до Нього свої серця у молитві, звершуємо добрі справи, які були Ним заповідані, та, що найбільш важливо, приступаємо до Його Животворчих Таїн, поєднуючись разом з Ним у Його Божественному Тілі та Дорогоцінній Крові.

Господнім Вознесінням завершується земне перебування Спасителя Христа, однак не завершується Євангеліє, не припиняються заповіді, не виснажується Божественна любов до людини, котра також в свою чергу покликана любити ближнього. Таким чином ми входимо до християнської реальності, коли свої сили та прагнення ми використовуємо не заради марнування часу непотрібними діями чи справами, а задля застосування їх у здобутті спасіння. Цього ж навчає нас і преподобний Паїсій Святогорець, говорячи, що «найголовніше – [це те, що] людина має пізнати глибокий сенс життя, який полягає у спасінні душі».

Спасіння не відбувається без відповідної праці на фундаменті любові та віри Богові. Навіть благорозумний розбійник, котрий перебував разом із Христом на Голгофі, потрапив першим до Раю через своє сповідання, звертаючись до Ісуса саме як до Господа, Якого просив пом’янути у Його Царстві (пор. Лк. 23, 42) в той час, коли шалений натовп насміхався з Розіп’ятого Спасителя світу (пор. Мф. 27, 40; Мк. 15, 29-30). Християнин – це сама та людина, котра безсумнівно прямує за Христом не тільки до світлосяйного Гефсиманського Гробу чи заміської Єлеонської гори, але провадить цей шлях також і до шумної та збожевілої Голгофи.

Однак сьогодні ми вже на Єлеонській горі, де здіймаємо наші духовні очі на Христа, не просто сподіваючись на Його майбутнє Пришестя, але твердо знаючи цей факт, що базується на нашій любові до Нього та непохитній вірі в Його істинні слова. Достовірність цих слів має спонукати нас до щоденного благочестя, навіть у найменших вчинках, що будуть відображеннями нашої віри у Господа. З добрих справ починаються великі справи, а з найменшого доброго вчинку починається кропітка праця над власним спасінням, зразками до здобуття якого для нас є святі та праведні душі, одними з яких є, звісно, і всехвальні апостоли Христові, котрі все своє життя присвятили Своєму Божественному Учителю, Вознесінню Якого вони були свідками і передали це свідчення кожному з нас.

З особливим трепетом сьогоднішнє свято входить до сердець віруючих, оскільки, провівши Собезначального Сина до Безначального Отця, ми починаємо очікувати на Святого Духа. Він неодмінно прийде до нас і постійно перебуватиме з нами, надихаючи до примноження у нашому житті Його плодів, першим з яких є саме любов (пор. Гал. 5, 22). Хай ця любов, улюблені у Христі брати і сестри, ніколи не зникає з нашого життя, але перебуває в наших вчинках, засвідчується в наших словах та очищує наші помисли, щоб ми були гідними вірними Свого Господа, Котрий сьогодні вознісся на небо, але не залишив серця тих, хто істинно вірує в Нього. Амінь!

Христос воскрес!

Нині ми з вами, дорогі брати і сестри, завдяки всехвальному євангелісту Іоанну Богослову, стали свідками зцілення людини, котра від народження страждала важким тягарем – вона не мала жодної фізичної можливості бачити навколишній світ, своїх батьків, ближніх та оточуючих. Втім, в її житті настає напрочуд дивовижний момент – момент зустрічі з Творцем, Котрий дає їй можливість бачити, на що колишній сліпець відповідає Господу ствердною вірою. Це зцілення є одним із багатьох випадків чудотворінь нашого Господа, але для кожної конкретної зціленої людини це не випадок, а можливість безпосереднього контакту з Христом, віра в Якого відкриває людині можливість не тільки до фізичного, але й духовного світла.

Ще в Старому Завіті славнозвісний піснеписець, цар і пророк Давид виголошував до Господа: «В Тебе, джерело життя; у Твоєму світлі ми побачимо світло» (Пс. 35, 10). І ці слова ми сьогодні також можемо промовити до Христа, Який Своїм Воскресінням відкриває нам шлях до життя вічного, де відсутні будь-які страждання, смуток або хвороби, але є лише нетварне світло Його Божества, у якому просвічуються душі всіх тих, хто любить Його нелицемірним серцем. Будучи християнами, ми особливим чином покликані свідчити про світло Христове, що просвічує кожну людину і таким самим чином закликає кожну людину до себе долучитися.

Долучення до Христа залежить від самої людини: можна або стати на бік Господа, слідувати Його Божественним заповідям, вміти бути вдячним за Його благодіяння та славити за них; а можна бути на боці заздрісних фарисеїв, для яких важливість дня тижня була значно вищою за ту людину, котра була поруч з ними. Як відомо, це вже не перше зцілення, що відбулося саме суботнього дня, але кожне з них засвідчило лише про черствість сердець законників, котрі самі були засліплені власною духовною винятковістю, не приймаючи до своїх душ Христа, Котрий може просвітити і наставити на вірний шлях життя.

Шлях нашого християнського життя повинен бути спрямований до Христа, Котрий закликає нас: «Доки маєте Світло, віруйте у Світло, щоб ви стали синами Світла» (Ін. 12, 36). Коли ми починаємо бути у Христі та Його світлі, тоді перед нами відкриваються неосяжні простори можливостей для здобуття благочестя та укріплення своєї віри. Однак таке благочестя має бути справжнім, непоказним, як це було у фарисеїв, внаслідок чого вони і не змогли переступити через законні приписи і звернутися до Христа не буквою закону, а щирістю віри, яка могла би бути такою лише за умови радості, що Господь перебуває поруч з ними, принісши радість тим, хто цього потребує.

«Властивість віри в тому помічається, – говорить святитель Тихон Задонський, – що вона одного Бога шукає, до Нього одного приліплюється, на Нього одного надіється, уповає; захисту, допомоги, визволення, спасіння від Нього одного чекає і Його волі слідує». Чи можемо ми застосувати цей вислів святителя відносно тих, хто сьогодні перебував поруч зі зціленим чоловіком? Звісно! Адже після свого зцілення колишній сліпець повірив у Сина Божого і поклонився Йому; Своїм чудом Христос явив апостолам, що Він саме Той, хто здатний допомогти та визволити людину від тягаря хвороби і в подальшому дарувати їй спасіння через її віру; а байдужість фарисеїв вкотре показала їхнє справжнє переконання, що вони слідують не волі Божій, а власному бажанню – бажанню лише видаватися високодуховними представниками свого народу, по факту будучи відстороненими від нещасть та страждань оточуючих їх людей.

Віра кожного з нас має споглядати на Христа, жити Його заповідями і прямувати до Нього євангельським шляхом любові. Неможливо любити Бога, не люблячи при цьому людину, – це не просто слова, а факт, який засвідчив для нас улюблений учень Христовий (пор. 1Ін. 4, 20). Можна скільки завгодно вести вербальні розмови про необхідність любові, про її значення чи важливість, але виключно її втілення у життя є безперечним свідченням її наявності в нашому серці, її наявності на просторах нашої безсмертної душі. І це також важливий момент, який не слід забувати: душа – безсмертна, а тому якщо вона не навчиться любити Бога і ближнього в житті земному, цього вже вона ніколи не зможе зробити у житті вічному.

Євангеліє вчить людину любові, кличе до неї і насичує нею. Але любов має одну досить важливу властивість, на яку звертає увагу преподобний Паїсій Святогорець, коли навчає: «Щоб любов зростала, треба її віддавати. Людина, яка не віддає навіть тієї невеликої любові, що в неї є, наче тримає в руці жменю насіння і не хоче їх посіяти». Христос вчить нас не затримуватися з подібними жменями, а засівати світ навколо себе, являючи цим свою приналежність до Нього (пор. Ін. 13, 35). І власне саме християнство – це безмежна житниця любові, до якої може долучитися кожен з нас, але долучитися не через згубний егоїзм, а через неупередженість до ближніх, через несення до світу Євангельських принципів і несення Христового світла, яке сьогодні просвітило стражденного сліпця, котрий отримав змогу бачити, сповідувати і вірити в нашого Господа, Котрий воістину воскрес. Амінь!

Митрополит Шіо, 57 річний ієрарх, відомий як духовна людина аскетичних поглядів.

Аксіос!
Благословенного служіння новому предстоятелю Грузинської Православної Церкви.

Христос воскрес!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до древнього міста Сихар, яке було відоме тим, що саме в цій місцевості старозавітний патріарх Яків подарував частину землеволодінь своєму синові Іосифу і там само знаходилася і криниця святого Якова. Остання і стала місцем розгортання події, яку зафіксував святий євангеліст Іоанн Богослов, події, яка на той час виглядала нелогічною і неможливою як для представників юдейського народу, так і народу самарянського – Христос, як представник юдейської спільноти, починає спілкування з жінкою із Самарії, з якою юдеї не підтримували жодних зв’язків.

Подив, нелогічність, нерозуміння, порушення звичного порядку відсутності спілкування між народами… Все це можна побачити в зустрічі Христа та самарянки. Здивувалася самарянка звертанню до неї Спасителя, здивувалися і Його учні, які не зрозуміли цей вчинок свого Божественного Учителя, Котрий почав розмову з особою, із якою її починати вважалося неприпустимим. Втім, наш Господь дивиться не на обличчя і етноси, а на ті вчинки, які роблять ті чи інші люди (пор. Рим. 2, 10-11). Самарянка постає перед нами звичайною жінкою того часу, яка піклувалася про господарство, оскільки прийшла задля поповнення вдома запасів води; постає вона і відкритою до розмови з непересічним Мандрівником, перед Яким не приховує своє подружнє життя, а вірніше – його відсутність. І хоча церковне Передання іменує її Фотиною, тобто Світланою, в Євангелії відсутній навіть найменший натяк на її ім’я. Ім’я відсутнє – однак кожен християнин знає її, знає про її неповторну зустріч з Месією, знає про її сповіщення про Нього серед своїх співгромадян.

«Ходіть і подивіться на Чоловіка, Який мені сказав усе, що я зробила! Чи часом Він не Христос?» (Ін. 4, 29), – з цього починається славнозвісна невідомої за іменем, але відомої за рішучістю, проповідь самарійської жінки. Її рішучість полягає в тому, що вона не побоялася прийти до жителів свого міста і назвати Месією Того, Хто походив з ворожого по відношенню до них народу; вона не міркувала про страх бути покараною чи висміяною своїми рідними, друзями чи знайомими – вона з впевненістю у вірності своїх дій направилася до міста, щоб поділитися вражаючою новиною – їхню місцину відвівав Господь.

«Чи часом Він не Христос?», –  це не просто запитання, а живе свідчення людини, яка тільки-но познайомилася з Творцем світу і мала з Ним безпосереднє спілкування. Так, святитель Григорій Палама щодо цього дає таке пояснення: «Це ж вона сказала так, не тому, що мала якесь вагання, а тому, що вважала, що й інші більше переконаються, коли побачать і, через розмову з Господом, легше самі переконаються. Так це дійсно й справдилося». Сталося те, що у Господа увірували чужі для богообраного суспільства люди, але саме ці люди стали своїми для Бога – стали через віру і подальшу відданість Господу, а не через фарисейську сліпоту чи гордість зарозумілого синедріону.

Наша віра ґрунтується на Христі та Його Пресвітлому Воскресінні, яке ми урочисто святкуємо в цей пасхальний період до Вознесіння. Втім, Христове Воскресіння – це та абсолютно неповторна подія, яка має спонукати кожну людину приступати до Господа у побожності і поклонятися Йому у трепеті, крокуючи разом з Ним через все своє життя, щоб насичуватися живої води та їжі, яку ми можемо отримати виключно від Нього. Все, що може дати людині світ так чи інакше минає, приходить в несправність або зотліває, але поруч з Богом ми отримуємо значно більші скарби, які ми в змозі забрати разом з собою до вічності разом з Ним.

Вічність з Богом починається з тимчасового життя, яке ми вже повинні присвячувати Йому. Входження до такого життя в когось відбувається раптово, в деяких для цього має минути той чи інший період часу, але найгіршим є те, коли людина так і залишається без спільності з Люблячим Богом наодинці зі своїми пристрастями та гріхами. На прикладі самарянки ми бачимо людину, котра вела неправедний спосіб життя, але зустріч із Христом фундаментально змінила її в бік залишення у минулому своєї неправедності задля єднання з Подателем води, споживання якої на віки втамовує спрагу і веде до джерела вічного життя (пор. Ін. 4, 14).

Але перед життям вічним ми проходимо шлях життя земного, про яке преподобний Паїсій Святогорець говорить таку заувагу: «Це життя дане нам не для того, щоб безтурботно ним насолоджуватися, а для того, щоб скласти іспит на придатність до життя вічного, тому ми завжди повинні мати перед собою мету: підготуватися до цього випробування так, щоб коли Христос покличе нас до Себе, безперешкодно вознестися до Нього і бути з Ним вічно». Самарянка змогла скласти свій іспит в момент своєї зустрічі з Христом біля колодязю патріарха Якова, оскільки без вагань довірилася Йому і змогла привести до Нього й інших. Чи було її життя легким і безтурботним чи сповненим насолоди до цієї грандіозної зустрічі – нам не відомо. Однак нам точно відомо те, що сталося після неї.

Зустріч з Богом відбувається у кожної людини по-різному, але покликання у нас всіх єдине – це залишитися з Ним задля майбутнього життя у вічності. Християнське уповання є упованням воскресіння: ми віримо у Христа та підвереджуємо цю віру Його Воскресінням та в призмі Його Воскресіння уповаємо на воскресіння власне. Головне в цьому – завжди перебувати з Христом, служити Йому на засадах Його Божественного Євангелія і присвячувати своє життя таким чином, аби наші справи невербально свідчили, що ми знаємо, що наш Господь – це Той, Хто істинно є Спасителем світу – Христом (див. Ін. 4, 42), Який воістину воскрес! Амінь!

Христос воскрес!

Сьогодні нас з вами, дорогі брати і сестри, Євангельське читання відносить до славнозвісного міста Єрусалим, де у Домі Милосердя Милостивий і Люблячий Христос Спаситель подає одужання немічній людині, яка тридцять вісім років перебувала у стані хвороби. Майже чотири десятиліття цей чоловік страждав від свого недугу і не міг ані чимось собі зарадити, ані знайти допомоги від тих, хто його оточував, оскільки його ближні переслідували власну вигоду і бажали зцілення не іншим, а виключно собі. Втім, як ми пам’ятаємо з іншого місця Святого Євангелія – справді ближнім для людини є той, хто в скрутні моменти життя виявляє по відношенню до неї милосердя (пор. Лк 10, 36-37).

Христос зцілює немічного чоловіка в конкретний день тижня і цим днем була субота, яка в старозавітній, а потім і юдейській, традиції має особливе сакральне значення. І це особливе значення зосереджене в присвяті цього дня Богові (пор. Вих. 20, 8-10), але в новозавітному епоху, коли Христос прийшов для ще більшого сповнення Закону (пор. Мф. 5, 17), присвятити себе Господу починає набувати нового смислу: наше благоговіння перед Ним починає бути не тільки в тому, щоб нічого не робити, оскільки і Він сьомого дня відпочивав від справ Своїх (див. Вих. 20:11), але і виконувати Його заповіді та дослухатися до Його повчань та спасительних зауважень, одне з яких чітко говорить нам про те, що Бог бажає від людини милості, а не жертви (див. Мф. 9, 13),

Втім, як це вже бувало, зцілення знову стає причиною докору з боку тих, хто став свідком цього чуда (пор. Ін. 5, 10). Вони докоряють, нагадують приписи Закону, але навіть трохи не радіють за людину, яку безумовно вони неодноразово бачили поблизу чудотворної купелі і були свідками її страждань та байдужості по відношенню до неї. Власне кажучи, вони також були байдужими – як тоді, коли щодня спостерігали за неміччю цього чоловіка, так і зараз, коли бачили, що донедавна хворий чоловік зцілений та має такі ж самі повноцінні фізичні можливості як і вони. 

Байдужість – це те, що не повинно бути частиною духовного характеру будь-якого християнина, оскільки наш Господь є не байдужим, а цілком Люблячим та Милосердним до кожної людини, незважаючи ані на те, чи вона праведна, чи навіть злий грішник (пор. Мф. 5, 45). Преподобний Паїсій Святогорець навчає наступному: «Байдужі й немилосердні люди, які думають тільки про себе, бездушно насичуючи себе, наповнюють одночасно свої серця великим неспокоєм, внутрішньо страждають від докорів совісті і страждають уже в цьому житті. Тоді як милосердні, завжди живлячи своєю любов’ю інших, незмінно бувають насичені любов’ю Божою та Його рясними благословеннями».

Це напрочуд прекрасна заувага преподобного Паїсія стосовно сьогоднішнього Євангельського епізоду, позаяк саме такими байдужими й немилосердними людьми були ті, хто докоряв зціленому чоловіку. Вони також думали виключно про себе: тримаючись доктрин старозавітної суботи, вони бачили перед собою лише чоловіка, котрий суботнього дня дозволив собі забрати з собою ту постіль, яка останні десятиліття була його головним життєвим пристановищем, однак вони, перебуваючи поза орбітою милосердя і променів любові, залишилися сліпими перед Лицем Того, Хто зцілив немічного.

Упродовж всього нашого земного життя нам відкриваються різноманітні можливості для вчинення добрих справ, які також будуть нашою жертвою перед Богом. Святитель Григорій Богослов у своїх мудрих повчаннях зауважує: «Живі відрізняються від мертвих не тільки тим, що дивляться на сонце і дихають повітрям, але тим, що роблять щось добре. Якщо вони цього не виконують, то ні чим не краще за мертвих». Добрі справи – ось те, до чого має прагнути правдиво віруюча людина, адже жодне механічне виконання зовнішніх приписів не в змозі бути подібним до тих справ, зародок яких починається із щирого серця і на теренах відданої Богові душі. Віра є тим скарбом, який можливо здобути виключно через щирість і любов до Бога та своїх ближніх.

В любові зосереджена наша християнська віра, фундаментом якої є Сам Досконалий Бог і Досконала Людина – Спаситель Христос. Христос протягом всього Свого періоду проповіді благовістя являв нам неповторні приклади того, як належить вибудовувати свої відносини з Богом та поводитися з іншими людьми, навчав нас бути не просто людьми віруючими, але й взагалі людьми як такими. Як добре відомо, Христова наука про те, що з людьми належить поводитися так само, як би ми бажали, щоб поводилися з нами (див. Мф. 7, 12) – це золоте правило навіть для світської моралі, а тим більше його дорогоцінність має бути безумовною і для нас. Однак, віруючій людині слід також пам’ятати, що в цьому місці Євангелія Господь говорить, що це не просто слова, але те, в чому перебуває Закон і пророки.

Саме так! Закон і пророки закликають людину пам’ятати про своїх ближніх: вони закликали до цього як декілька тисячоліть тому, закликали до цього тих, хто перебував в момент зцілення тридцятивосьмирічного немічного чоловіка, закликають до цього сьогодні і кожного з нас. Наш Господь – це Джерело милосердя, Котре доступне кожному з нас, якщо ми тільки забажаємо від Нього насичення. Чоловік, що перебував поблизу купелі, зцілився після того, коли ствердно відповів на питання Спасителя стосовно наявності бажання зцілення (пор. Ін. 5, 6-7). Він отримав бажане, чого прагнув майже сорок років. Ми також, улюблені у Христі брати і сестри, не повинні впадати у відчай, якщо не одразу отримуємо бажаного, оскільки у Бога все вчасно: вчасно Спаситель прийшов на землю, вчасно вийшов на Свою проповідь, вчасно був зцілений немічний чоловік і вчасно після Свого триденного Воскресіння Він повернув до Раю праведні душі, разом із котрими ми радісно сповіщаємо світові, що воістину воскрес Христос! Амінь!