«Богу все можливо» (Мф. 19, 26), – такими словами, улюблені у Христі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання, яке оповідає нам про зустріч та розмову нашого Спасителя із заможним юнаком. Саме в такій короткій фразі ми можемо сповідувати Господню велич та могутність, адже тільки Йому під силу чинити все у сотвореному Ним світі, окрім впливу на вільний вибір людини. Втім, це жодним чином не обмежує Божу всемогутність, яка звертається до нас словами любові та спасіння, словами заклику до успадкування вічного життя та здобуття Небесного Царства.

     Святитель Григорій Богослов у своїх творах пише про те, що «людина робить як може, а Бог як хоче». Так, наші можливості не тотожні нашим бажанням, проте якщо наше бажання це життя із Творцем, то Сам Творець готовий прийти нам на допомогу та посприяти здійсненню цього бажання. Одним із таких сприянь з боку Господа є залишені Ним заповіді, на що і звертає увагу Спаситель у розмові із заможним юнаком (див. Мф. 19, 17-18). Тобто Христос не вигадує для свого співрозмовника чогось абсолютного нового чи недосяжного, а лише нагадує йому про те, що юнак і сам добре знав від юності своєї (Мф. 19, 20). Все це дає нам розуміння того, що вхід до вічності не може оминути Господніх велінь, які є спільними для всього людства, незважаючи ані на соціальну, ані на будь-яку іншу приналежність.

     Ми всі рівні в очах Божих і це нам слід завжди не просто пам’ятати, але й провадити своє життя належним чином із нашими ближніми. Перелічені сьогодні Христом в Євангелії заповіді не говорять про відносини Бога і людини, але цілком всі стосуються наших ближніх. Інакше кажучи, якщо ми дійсно прагнемо до успадкування вічного життя, то ми не маємо жодного права віднімати його в інших; якщо ми бажаємо увійти до вічності, де панує любов, то у тимчасовості ми не повинні її оскверняти перелюбом; коли у нас наявне прагнення до Царства, що здобувається великими і чесними зусиллями, то на землі нам заборонено чинити лукаву крадіжку результатів праць наших оточуючих; якщо ми насправді бажаємо до буття із Небесним Отцем на лоні Його праведників, то повинні вже тут шанувати земних батьків та своїх ближніх (пор. Мф. 19, 18).

     Так, все це стосується наших відносин із людиною, але що ж ми можемо сказати про відносини із Богом? Звісно ж, що такою відповіддю для нас також будуть слова нашого Спасителя, які Він сказав незадовго до Своїх світоспасительних Страждань і прийдешнього Воскресіння: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ін. 14, 15). Тобто належне відношення із ближніми та гідне поводження із ними вже є нашою любов’ю до Христа, оскільки саме так ми можемо свідчити Йому про її наявність – свідчити не просто іменуючись Його Божественним іменем християнина, але благочестивими вчинками, оскільки, як вірно щодо цього акцентує святитель Іоанн Златоуст, «Бог вимагає любові, яка виявляється у справах».

     Але людина часом не готова до тих чи інших справ, що також ми можемо бачити в сьогоднішньому читанні Святого Письма. Звернення Христа до юнака із закликом до роздачі його майна бідним та подальшого слідування за Божественним Учителем став вирішальним у прийнятті рішення. Заможна особа не забажала так вчинити – не забажала земне благополуччя змінити на Небесне Царство, як свого часу такого забажав і фіксатор цієї події євангеліст Матфей, який покинув митницю і послідував за Ісусом (пор. Мф. 9, 9); і митар Закхей, зустріч із Христом для якого стала приводом для дієвої зміни свого попереднього нечестивого життя (пор. Лк. 19, 8); і фарисей Савл, котрому після звертання до нього Спасителя більше не хотілося йти проти рожна Божого, миттєво виявивши в собі бажання діяти у християнському руслі (пор. Діян. 9, 4-6). 

     Саме на таких прикладах і вибудовуються підтвердження слів, які були приведені на самому початку, що «Богу все можливо» (Мф. 19, 26). Богу можливо нечестивців привести до покаяння, а із гонителів зробити Своїх найвідданіших та найплодовитіших служителів, але це можливо лише тоді, коли ці люди самі прагнуть до покаяння, до реальних змін, до плідного служіння. Християнство звертається до людини із закликом до вибору: ми обираємо Христа і буття поруч із Ним, обираємо виконувати заповіді і викорінювати спокуси, обираємо посильно працювати в Його церковному винограднику світла та святості і ухилятися від тенет пітьми і гріха. Все це завжди є нашим вибором, єдиний вплив Бога на який може полягати тільки у Його допомозі тим, хто зі смиренням та любов’ю закликає Його пресвяте ім’я.

     Сьогодні у Євангелії заможний юнак звернувся до Христа із питанням про спосіб успадкування вічності, але відповідь Христа його не задовольнила і навіть засмутила. Подібне засмучення є наслідком саме такого небажання звернутися до Бога за допомогою, але ще більше це небажання дійсно бути із Ним, небажання провадити своє життя на засадах духовності. Преподобний Паїсій Святогорець одного разу зазначив наступне: «Людина духовно летить за допомогою двох крил: волі Божої та волі власної. Одне крило – Свою волю – Бог назавжди приклеїв до одного з наших плечей. Але для того, щоб летіти духовно, нам також потрібно приклеїти до іншого плеча своє власне крило – волю людську». Юнак не зміг здійснити свій політ лише на одному власному крилі, але до цього, дорогі брати і сестри, має прагнути кожен із нас, не тільки сьогодні прославляючи Христа єдиними вустами і єдиним серцем, але і завжди маючи бажання до духовного польоту на двох крилах в блаженному просторі любові нашого Спасителя у напрямку Його Царства вічного життя за дороговказами Його заповідей. Амінь!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми згадуємо подію Успіння Пресвятої Богородиці, Котра Своїм праведним життям послужила Богові, одного разу зробивший смиренний вибір, за який Вона прославляється в усіх людських родах – Вона прийняла благу звістку стати Матір’ю Єдинородного Сина Божого, Який нині приймає Її пресвяту душу у Свої пречисті руки. Однак свято Успіння Пресвятої Богородиці звертається до нас не смутком, а радістю, адже в Своєму Успінні Діва Марія не залишає нас, а, повертаючись до Свого Сина, продовжує піклуватися про рід людський.

     Всі ми, які народжуються в цьому світі, матимемо завершення свого земного шляху. Але під час його проходження ми маємо можливість духовно вдосконалюватися та збагачуватися чеснотами, беручи спасительний приклад із Богородиці, Яка просяяла смиренням та покірністю волі Бога, словам Котрого Вона дослухалася та зберігала у серці Своїм (пор. Лк. 2, 19). Господь також постійно звертається до нас зі сторінок Святого Євангелія, закликаючи прямувати за Ним в напрямку Небесного Царства, в сторону спасіння та примноження благочестя, в бік вічного життя, де вже перебуває Пресвята Діва, Яку ми сьогодні радісно оспівуємо.

     Прославляючи Богородицю, ми покликані і до прославлення Бога нашими вчинками, що будуть свідчити про нашу приналежність до Нього. Будучи християнами, нам слід бути також і світлом цього світу (пор. Мф. 5, 14) та гідними виконавцями заповідей, які для нас залишив Люблячий Христос (пор. Ін. 14, 15). Яким чином це взаємопов’язано? А тим, що неможливо бути гідним служителем Пресвятої Діви, не будучи при цьому виконавцем заповідей, які залишив Її Божественний Син; неможливо оспівувати Богородицю, забуваючи про ту велику ціну, яку за нас віддав непорочно Народжений від Неї Христос, Якого нам потрібно прославляти своїми тілами та душами (пор. 1Кор. 6, 20).

   Таким чином, прославляючи Спасителя, ми також славимо Його Пречисту Матір, Яка смиренно послужила справі спасіння людського роду. Рівноапостольний Косьма Етолійський зауважує на тому, що «ми … повинні шанувати Владичицю нашу постом, молитвою, милостинею та іншими добрими справами». І це дійсно досить важливо нагадувати собі, адже сьогоднішньому святу передував період святого посту – час, коли ми повинні більш ретельно звершувати свою молитву і примножувати благочестиві вчинки. В кожного з нас свій рівень перерахованих чеснот, але важливо ніколи не припиняти їх звершувати, докладаючи необхідних зусиль для їхнього подальшого примноження та вдосконалення.

     Життя Пресвятої Богородиці – це реальне свідчення вірності Богові та гідного служіння Йому. Від Народження і до самого Успіння Пресвята Діва залишалася достойним сосудом Божества, наповненого благочестям та святістю. І навіть сьогодні, коли ми згадуємо Її земну кончину, то нас охоплює не смуток, а радість, тому що Вона не залишає християн, не залишає цей світ, а повертається до Свого Сина, маючи праведну можливість заступатися про нас, благати Христа про тих, кого Він, будучи на Животворчому Хресті, вручив на піклування через апостола любові святого Іоанна Богослова.

     Але щоб належним чином прийняти від Богородиці Її піклування про нас необхідно своє життя координувати, згідно із Христовими заповідями, а особливо – із заповіддю любові. Правдива любов, як нам відомо, не шукає власної користі чи вигоди (пор. 1Кор. 13, 5), адже вона є жертовною. І Богородиця є саме такою жертовною особистістю, Котра від самого Нашестя на Неї Святого Духа і до трагічного часу у Голгофського підніжжя не промовила жодного слова заперечення Своєму Синові і не сказала жодного благання зупинити Його Страждання, які Він прийняв на Себе заради життя всього світу в цілому і роду людського зокрема.

     Все це стало невимовним проявом Божої любові, проявом любові Творця до власного творіння. Проте Богородиця також постійно виявляє Свою любов до кожного з нас, хто звертається до Неї у щирій молитві та прославляє Її. Одного разу преподобний Силуан Афонський сказав такі слова: «Ми не осягаємо повноту любові Божої Матері, але ми знаємо, що чим більша любов, тим більше страждань душі; чим повніша любов, тим повніше пізнання; чим гарячіша любов, тим палкіша молитва; чим досконаліша любов, тим святіше життя». Власне кажучи, саме в таких прекрасних категоріях ми можемо описати відношення Пресвятої Діви до людства, про яке Вона постійно молить Христа і цим подає важливий приклад молитви для всіх нас, щоб ми не зневірялися, а приходили до Її Сина у смиренній любові та гарячій молитві, приносячи Йому праведні плоди нашого життя, яке належить вибудовувати на фундаменті Євангельських ідеалів.

     Свято Успіння Пресвятої Богородиці має пробуджувати у нас пам’ять про смертну годину і надихати до благочестя. Слід пам’ятати, що ми народжуємося у тимчасовому світі, аби подальшим життям здобути нескінченну вічність поруч з нашим Спасителем – Сином Пресвятої Богородиці, Котра сьогодні засинає, але не залишає світ без Свого материнського піклування. Митрополит Сурозький Антоній вказує на те, що «смерть [і] успіння є урочистою, величною зустріччю живої душі з Живим Богом» і ці слова неабияк точно відображають сьогоднішнє свято, коли Матір Життя знову з’єднується із Божественним Сином, Котрий для всіх нас Сам є і Життям, й Істиною, і тим неповторним Шляхом (пор. Ін. 14, 6), Яким належить упродовж всього нашого земного буття прямувати в бік Божого Царства, де кожного із нас зустріне Люблячий Небесний Отець та Його Смиренна Служителька, Яка одного разу прийняла вітання Архангела (пор. Лк. 1, 38), а нині в радості прославляється Чеснішою від Херувимів і Славнішою за Серафимів. Амінь!

     У сьогоднішньому євангельському читанні, улюблені у Христі брати і сестри, Спаситель звертається до нас із черговою притчею, яка вказує нам на одну із рис Небесного Царства. Звертаючи нашу увагу на оповідку про двох боржників, Христос акцентує на важливості прощення наших ближніх, оскільки і Сам Господь постійно подає людині Свою милосердне прощення. Все наше життя є свідченням Божої милості, адже ми маємо достатньо гріхів та інших прогрішень, щоб бути покараними, проте Бог чекає нашого виправлення, нашого покаяння та подальшої зміни, але аж ніяк не згубної ворожнечі між людьми.

     Кожен віруючий християнин неодмінно прагне до успадкування Божого Царства і входження до життя вічного. Коли Христос навчає нас притчами, то цим подає нам необхідні дороговкази, за якими ми зможемо орієнтуватися у необхідному напрямку та прямувати вірним шляхом, торуючи який ми повинні брати із собою дійсно необхідний багаж, який має складатися із добрих справ та різноманітних чеснот, не бути обтяженим земними піклуваннями, а тим більше – гріхами. Невміння прощати також є чималим тягарем для нашого душевного багажу, який взагалі має бути непричасним до поганих вчинків у житті віруючої людини, котра щодня звертається до Небесного Отця із молитвою, якою не тільки прохає про власне прощення, але й сповідує те, що його наслідком є прощення наших ближніх (пор. Мф. 6, 12).

     Священномученик Кіпріан, єпископ Карфагенський, у своїх творах навчає: «Господь ясно додав і приєднав закон, який обмежує нас відомою умовою і обітницею, згідно з якою ми повинні просити, щоб нам залишили борги так, як і ми залишаємо нашим боржникам, знаючи, що ми не можемо отримати відпущення гріхів, якщо не зробимо того ж щодо наших боржників». Звісно, для справжнього християнина властиво бажати залишатися без гріховного боргу, але вкотре ми маємо усвідомити, що в цьому світі ми не самі, а нас оточують інші люди, разом із якими належить працювати для успадкування Царства, до якого неможливо увійти, ігноруючи наших ближніх. Господь нікого не ігнорує, але для кожної людини відкриває обійми Свого милосердя, навчатися якому нас закликає Сам Христос у Святому Євангелії (пор. Лк. 6, 36).

     Христос прийшов на землю, щоб людина, яка була окута незліченними і жахливими боргами, успадкувала їхнє прощення та спасіння. Але і крім цього Бог постійно подає нам Свою ласку та щедроти, адже якщо все це забрати у людини, то вона, власне кажучи, залишиться тільки зі своїми гріхами. Жоден земний комфорт чи добробут не в змозі принести нам ту радість та блаженство, яку нам приготував Господь; жодні земні успіхи та досягнення не можуть прирівнятися до найвищого здобутку душі – спасіння в Обителях Божественної любові.

    Християни – це люди, що покликані нести до цього світу любов, якої навчає нас Спаситель. Це безкорислива та жертовна любов, яка не знає упередження (пор. Рим. 2, 11), лукавства та будь-яких інших негативних домішок. А ще ця любов шукає не власної вигоди у роздратуванні чи злі (пор. 1Кор. 12, 5), але направлена на благу користь інших. Господар у притчі поставив на вищий щабель милосердя, а не свою власну вигоду, однак прощений раб не мав в собі подібного потенціалу, за що і був покараний. Святитель Іоанн Златоуст щодо цього зауважує: «Наскільки далекими є сто динаріїв від десяти тисяч талантів, настільки ж великою є різниця між нашими гріхами перед Богом і провинами ближніх щодо нас».

     Головне вміти тверезо усвідомлювати цю різницю, що буде нас спонукати до вибудовування відносин із нашими ближніми, із якими ми є рівними в очах Божих. Саме таке усвідомлення має бути в наших діях та вчинках, які повинні направлятися на спільну працю заради Господньої слави і здобуття Царства Небесного Отця. Кожному з нас Бог прощає і у кожного з нас це своя міра, але між нами, людьми, не може бути настільки великих боргів, які здатні перебільшити наші борги перед Творцем. Ось це і важливо не забувати в часи нашої як приватної, так і суспільної молитви, в моменти нашого спілкування із ближніми та оточуючими, в періоди, коли нам здається, що людина, яка перед нами, не заслуговує від нас вибачення або прощення.

     Декілька тисяч років тому славний пророк і цар Давид виголосив: «Чим я віддячу Господу за все, що Він мені дав?» (Пс. 115, 3), але цей виголос актуальний і донині, адже це дійсно важливе запитання, яке ми можемо поставити собі, зважаючи на сьогоднішню притчу. Справді, що ми можемо дати Богові, якщо не наше серце та уважність до шляхів (пор. Притч. 23, 26), які ведуть до Нього і сьогодні цими шляхами є прощення та милосердя. Спаситель не просто вказує на них, але й говорить про трагічні наслідки для тих, хто буде відступати від них (пор. Мф. 18, 34-35) і ходити стежками жадібного користолюбства та згубного егоїзму.

     Наша християнська дорога повинна бути тільки до Господа та в єднанні із Ним. Святитель Григорій Палама говорить: «Оскільки Бог є сама доброта, саме милосердя і безодня благовоління, то хто вступить у єднання з Ним, всіляко сподобляється Його милосердя. З’єднуються ж із Ним здобуттям богоподібних чеснот, наскільки це можливо, і богоспілкувальною молитвою та молінням». Ми бачимо сьогодні це милосердя у притчі Спасителя, хоча й споглядаємо на недостойне його сприйняття з боку боржника, який не усвідомив величі милості по відношенню до нього. Саме цього, дорогі брати і сестри, й необхідно уникати та приносити Богові подяку за Його благодіяння та милості, за Його милосердя та людинолюбство, паралельно і самим вдосконалюючись у любові до наших ближніх, навчаючись прощати їхні провини, щоб Небесний Отець, простивши провини всіх нас, сподобив Царства Свого. Амінь!

     «Коли вони перебували в Галілеї, Ісус сказав їм: Син Людський буде виданий у руки людям, і вб’ють Його, а третього дня Він воскресне. І вони дуже засмутилися» (Мф. 17, 22-23), – такими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання. Навіщо Спаситель говорить Своїм учням про страждання та смерть одразу після зцілення біснуватого отрока? Невже настільки величну мить Божественної могутності слід применшувати майбутніми Страстями? Звичайно, що ні! Але Христос в такі моменти бажає вказати апостолам на те, що все це неодмінно настане і вони мають бути готовими до цього, аби раптово не засмутитись. А з іншого боку це також наука і для нас з вами, щоби після тих чи інших успіхів ми не сподівалися на похвалу від людей або ж подяку навіть від тих, кому могли допомагати [за свт. М. Сербським].

     Христос – це вершина Досконалості і власне Сама Божественна Досконалість, що кличе до досконалості і всіх нас. Зі Святого Євангелія перед нами постійно відкриваються різноманітні шляхи до її здобуття і сьогодні, перед нагадуванням учням про прийдешні дні Своїх Страстей, Спаситель, зцілюючи сина нещасного батька, вкотре говорить нам про важливість посту та молитви, як вірний духовний засіб в боротьбі із лукавими силами, що постійно намагаються вполювати людину у свої тенета згубної пітьми. Власне кажучи, це і сталося із згаданим отроком, якщо Христос про це згадує, і тому цей отрок без належного життя став легкою здобиччю для диявола.

     Спаситель прийшов на землю, проповідував та навчав, приніс Себе Самого в Жертву за людський рід та просвітив усю вселенну сяйвом Свого Божественного Воскресіння. З цього часу людство отримало нове буття, яке розпочинається на землі і не має жодного завершення у вічності. Відтепер ми покликані до цієї вічності і прокладаємо свою дорогу до неї різноманітними чеснотами за дороговказами заповідей маршрутом належного християнського життя. Таке життя не пропонує нам філософію гедонізму, яка була так до вподоби деяким античним мислителям і не тільки їм, але таке життя чекає від нас відповідних вчинків та духовної праці, що розпочинаються тоді, коли людина дійсно готова стати Божою, тобто – справжньою.

     І ось така справжність неможлива без необхідних зусиль, тому що вони є важливим компонентом здобуття Небесного Царства, до якого входять старанні працівники, але аж ніяк не лінивці (пор. Мф. 11, 12). Частиною подібної духовної праці для нас мають бути, звісно ж, постовий подвиг та час, що ми приділяємо молитві. Без цього неможливо, оскільки, як вже було сказано, їхня відсутність приводить до жахливих наслідків. Але коли ми дійсно бажаємо постувати та молитися – цим ми свідчимо, що належимо до Христа, належимо до Його Святої Церкви, належимо до тих, хто любить Його через виконання залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 21).

     Нам необхідно виконувати заповіді, адже вони не просто духовні рекомендації, але вірні орієнтири, за якими ми прямуємо до Бога. Тому ми і молимося, щоб бути разом із ним, оскільки, як доволі правильно зауважує блаженний святитель Августин Гіппонський: «Не хотіти молитися означає не бажати бути з Богом». Чому блаженний Августин так категорично говорить? Вся причина в тому, що у молитві ми стаємо перед Господом для подальших звертань до Нього, для тих чи інших прохань і неодмінно для вдячності – все це є нашим спілкуванням із Ним. Однак якщо таке бажання у нас відсутнє на землі, то яким чином ми можемо виправдати своє бажання до вічного життя, коли вже у житті тимчасовому уникаємо ставати перед Лицем Безначального Творця?

        Ми – християни! І бажання бути із Господом є для нас безальтернативним! Тому ми молимося і покликані підкріплювати свою молитву постом. Дуже часто під постом розуміють лише гастрономічне утримання, проте піст – це утримання від всього, що тим чи іншим чином може відволікати нас від молитви та інших духовних вчинків. Не слід забувати слова первоверховного апостола Павла: «Усе мені можна, та не все на користь; усе мені можна, та ніщо не повинно заволодіти мною» (1Кор. 6, 12). Це чудове правило для всіх, хто бажає із сердечною молитвою крокувати нивою постування, ухиляючись від гріховних спокус, які відволікають душу від духовного вдосконалення, і долучаючись примноженню чеснот, що осоромлюють всілякі диявольські нападки.

     Християнину слід мати уважність до свого духовного стану, а саме ставити до себе запитання: Наскільки я зараз готовий довірятися Христу? Чи прагну я до єднання із Богом у молитві? Чи хочу я досягти вдосконалення через постове утримання, яке відсікає від мене непотрібні пристрасті? І відповіді на такі питання аж ніяк не вербальні, вони – в наших дієвих вчинках! Віра має підтверджуватися справами, чому і навчає нас святий апостол Яків (див. Як. 2, 26); правдива молитва розпочинається тоді, коли звершується не за примусом, а лунає із глибин самої душі; а постування стає набагато легшим для людини, коли вона сама вірно розставляє власні пріоритети, першим із яких аж ніяк не задоволення тлінних потреб.

     Можна сказати, що сьогоднішня подія, яку закарбував у Святому Євангелії святий апостол Матфей, має бути для нас прикладом того, що буває із людиною, коли вона уникає Бога. Така людина стає вразливою душею і душа починає страждати, тому що вона не з’єднана із Отцем Небесним, а у рабстві гріха, самотужки позбутися якого вона вже не має сил і від свого безсилля починає робити вчинки, які можуть привести її до самогубства (пор. Мф. 17, 15). А ще є й інший момент, коли євангеліст переказує слова батька про свого сина, що останній найбільше страждав у повний місяць (див. там само) – це страшна насмішка диявола, який провокує людину на гріх, коли одне із творінь Божих сяє над землею. І така людина замість Давидських слів визнання величі Господньої: «Я погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі – … Ти поставив» (Пс. 8, 4), – чинить із собою жахливі справи, негідні образу і подоби Божої (Бут. 1, 26).

      Всього цього, улюблені у Христі брати і сестри, ми в змозі уникнути, якщо наше життя дійсно буде християнським – буде разом зі Спасителем та згідно із Його святими заповідями. Життя – це дар Божий і великий гріх нехтувати його на служіння дияволу та його лукавим примхам. Життя слід використовувати для здобуття Небесного Царства, для постійного примноження благочестя і до прославлення нашого Бога, Котрий безмежно полюбив нас, а ми маємо любити у відповідь Його, не забуваючи про наповнення своїх земних днів щирою молитвою і зміцнюючи її гідним постуванням. Амінь!

     Нині, дорогі брати і сестри, ми вчергове розпочинаємо дорогу Успенського посту, який хоча є і не таким тривалим, як, до прикладу, Великий чи Різдвяний, проте таким же спасительним. І якщо в час Святої Чотиридесятниці для укріплення наших духовних сил посеред неї височіє Чесний Хрест Господній, то період цього посту ми розпочинаємо одразу із його пошанування та оспівування. Хрест Господній – це знаряддя нашого спасіння, це знамено перемоги Життя над смертю, це слава для Ангелів і рана для демонів [див. екзап. Хресту], це сила Божа, що подана для християн (пор. 1Кор. 1, 18).

     Із великою та смиренною подякою належить віруючим щоразу підходити до Хреста, на якому постраждав за нас Господь: Невинуватий постраждав за винних, Безгрішний за грішників, Досконалий Творець за власне занепале творіння. У преподобного Ісаака Сиріна ми знаходимо такі напрочуд дерзновенні, однак варті уваги, слова: «Не наважуйся Бога назвати справедливим, бо яка ж це справедливість – ми згрішили, а Він Сина Єдинородного віддав на Хрест?». Саме таке відношення нашого Господа до нас самих – занепалих у гріхах, але не залишених без батьківського піклування Небесного Отця, Котрий нічого для нас не шкодує. А що взамін готова запропонувати сама людина у відповідь на таку безмежну любов Бога? Насамперед також любов і любов нелицемірну, а подібну жертовну любов!

     Любов є найбільшою чеснотою обраного народу Божого (див. 1Пет. 2, 9), яким після відступництва народу юдейського стали християни. Але і до Пришестя у світ Спасителя Христа були ті, які були свідками Істинного Бога і готовими постраждати в ім’я Його. Це ті, кого ми також нині пошановуємо – святі Маккавейські подвижники разом зі своєю матір’ю та учителем. Їхній подвиг для нас є одним із найбільших прикладів свідчення про свою приналежність до Господа, адже вони стали свідками Бога, Котрий ще не втілився і не вказав на приклад власного хрестоношення за Ним (див. Мк. 8, 34), не подав вказівки про вдосконалення у любові (пор. Ін. 13, 35) і не акцентував увагу на тих кровожерцях, які, вважаючи, що приносять службу Богові, будуть нещадно знущатися із вірних аж до самої смерті (див. Ін. 16, 2).

     Але всіх святих завжди об’єднує наш Бог, Який приніс для нас найдосконалішу любов, що здійняла Його на Хрест, а нас надихає слідувати за сяйвом цього Хреста. Преподобний Силуан Афонський одного разу зазначив: «Господь настільки нас любить, що ми цього не можемо осягнути. Ми бачимо Хрест, знаємо, що Він розіп’явся за нас і помер у Стражданнях, але душа сама зрозуміти цю любов не може, а пізнається вона тільки Духом Святим». Як можна досягти такого пізнання? Лише через відданість Богові у слідуванні Його заповідям та велінням, у слідуванні шляхом досконалості і здобуттям дарів Духа Святого, серед яких також є любов (див. Гал. 5, 22). Тобто, як бачимо, коло замикається і знову ми зупиняємось на любові, але ця зупинка має перспективу вічного життя, де царює саме Любов, а не будь-яка інша тлінна категорія земного буття.

     Так важливо на початку посту вкотре нагадувати собі про любов та смирення, про власне крокування за Христом та відданість Йому. Це нагадування про те, що всі наші добрі вчинки та посильні подвиги не для нашого особистого звеличення, а задля Божої слави. Християнин існує в цьому світі для того, щоби своїм належним життям у свій час сподобитися Небесного Царства, посеред якого височіє Пречесний Господній Хрест. Жодні матеріальні цінності та житейський комфорт не в змозі порівнятися із Хрестом Ісуса, тому все матеріальне та житейське легко втрачається. Але не так це з тими людьми, які накопичують духовні скарби, про що нас навчає Сам Спаситель, коли говорить: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа нищать, і де злодії підкопують і крадуть, а збирайте собі скарби на Небі, де ані міль, ані іржа не нищать, і де злодії не підкопують і не крадуть» (Мф. 6, 19-20).

     Саме такі духовні скарби змогли зібрати Маккавейські сповідники, котрі не посоромилися Бога і Його завітів перед перелюбними і грішними людьми, а за це Господь і їх не посоромився, а прийняв на Своє лоно (пор. Мк. 8, 38), звідки вони сяють тепер мов зірки, що вказують вірним шлях до спасіння та життя вічного. І ми також маємо прагнути до успадкування таких же нетлінних благ. Так, ми не повинні спеціально наражати себе на смертельну небезпеку або ж вчиняти провокації, але бути готовими до свідчення про свою приналежність до Істинного Бога, заради Якого ми освячуємо своє життя благочестям та променями Святого Євангелія, що просвічує світ величним світлом любові Спасителя Христа.

     Кожне свято або ж пам’ять святих по-своєму звертають увагу вірних на ті чи інші важливі аспекти духовного життя. Сьогодні ми з вами, брати і сестри, стоячи на початку Успенського посту, слухаємо уривки Євангелія про Страсті нашого Спасителя, поклоняємось Його Животворчому Хресту і споглядаємо на подвиг доновозавітних мучеників: все це разом говорить нам про важливі речі нашого життя – любов, вдячність та віру. Так, ми маємо любити Бога, нам належить дякувати Йому за все, що Він приніс для роду людського, і при цьому щиро вірити Йому і довіряти, аби у будь-який момент нашого життя бути готовими дати звіт про своє християнське уповання на Бога (пор. 1Пет. 3, 15), Який безмежно любить нас. Амінь!

     Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке Свята Церква сьогодні пропонує нашій увазі оповідає нам про подію, яка відбулася на морі поблизу Генісаретського берега. Згадана подія є описом того, що сталося із нашим Спасителем та апостолами, зокрема апостолом Петром, та навчає нас правдивій довірі Господу і вмінні сповідати Його Божественну велич навіть у найбільш неспокійних обставинах людського життя. Так, наше життя доволі часто наповнене різноманітних коливань чи переживань, але ніколи і жодним чином не слід забувати, що поруч із нами Господь, до Якого потрібно тільки звернутися від щирого серця та душі.

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – це не лише вигук Христових учнів після вгамування бурхливого моря, але й слова, які мають супроводжувати життя кожного справжнього християнина, котрий звершує свій тимчасовий земний шлях до буття в Обителях вічності. Визнавати істинність Христового Божества важливо тому, що окремі єретики, серед яких був, до прикладу й Арій, говорили про те, що Ісус – творіння Бога, йдучи навіть проти самого Святого Письма, яке зберегло нам це апостольське сповідання, жодним чином не заперечене з боку Христа. Тому цінність вказаного вигуку ще й в тому, що Спаситель залишив нам істину про Себе, адже цілком логічно: якби апостоли не мали рації в своїх словах, то хіба ж би Той, Котрому підкоряється море та вітри (див. Мф. 8, 27), не заборонив Своїм учням говорити неправду?

     Втім, це правда! Правда в тому, що ми віримо в Істинного Бога та Істинну Людину, Яка заради нашого спасіння зійшла не землю і піднесла нас до Своєї Божественної висоти. І дорогою цього піднесення перед нами відкриваються широкі можливості для здобуття чеснот, із якими прямування до Небесного Царства стає легшим і значно бажанішим, оскільки той, хто дійсно прагне вдосконалення у благочесті, не може не бажати перебувати поруч із безпосереднім Джерелом будь-якої досконалості.

     Євангеліє вчить нас сьогодні також і тому, що наближення до Джерела чеснот не повинне мати страху та сумнівів, позаяк саме ці почуття спричинили те, що апостол Петро почав тонути. Аналогічним чином буває і в нашому житті, коли миттєвий запал йти до Христа може бути пригнічений хвилями житейського моря і ми починаємо утопати під їхнім тиском. Що в цьому випадку нам потрібно? Звісно ж, вчасно оговтатися і попрохати Божої допомоги, попрохати Його втручання до ситуації з метою подальшого порятунку і разом із Ним визволитися із буремних вод.

     Варто зазначити, що після такого визволення людині не слід забувати про Спасителя, гідно служачи Йому життям та вчинками. Святитель Миколай Сербський щодо сьогоднішнього Євангельського читання зазначає також і те, що цей випадок є першим разом, коли учні сповідають Ісуса Божим Сином; сповідають, звичайно, й апостоли Іуда Іскаріот та Симон Петро, але різниця між двома останніми, що перший, впавши у гріх срібролюбивості, не зумів визволитися від його згубних тенет, а другий, згадавши Христові слова про себе, знайшов у собі сили покаятися у відреченні і повернутися до Божественного Учителя. А тому надзвичайно страшним для християнина є те, коли ми, одного разу прийнявши до своєї душі Христа, віддаляємось від Нього, стаючи на дорогу служіння гріху і тому, хто одразу увійшов до Іуди після Його зради Спасителя (пор. Ін. 13, 27).

     Усвідомлення важливості бути із Христом – це природня властивість для віруючої людини. Ми можемо займатися різними справами, бути різними за професію чи кваліфікацією, різними в певних інших речах, але буття з Ісусом і єдність в Ньому – це те, що не може бути для християнина дискутивним чи сумнівним, але безумовним фактом нашого перебування у Христовій Церкві, де ми всі покликані до тієї ж самої єдності, про яку благав Господь у Своїй Первосвященницькій молитві в Гефсиманському саду (див. Ін. 17, 21), а ми повинні берегти її та за кожної можливості її укріплювати, єдиними вустами сповідаючи Христа – Істинного Сина Божого.

     Для апостолів на морі Генісаретському ще повинен був минути тривалий період часу, щоб подібні сповідання стали для них природніми, адже, за словом Равеннського єпископа Петра Хрисолога, «лише тоді, коли один тільки наказ утихомирив море, заборонив вітрам, винищив вихори, встановив спокій, щоб ті, які пливли морем зрозуміли, повірили і визнали в Христі Творця всього». Проте для нас, християн сучасності, через десятки століть передане зафіксоване Євангеліє, звідки ми черпаємо спасительні повчання нашого Господа, де ми споглядаємо Його чудеса і довготерпеливі Страсті, які Він прийняв на Себе аж до Голгофського пагорбу, від якого Животворчий Хрест знову відчинив втрачений Рай, а ми дізналися, якою великою і дорогою ціною ми були відкуплені із влади гріха та панування смерті (пор. 1Кор. 6, 20).

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – хай ці слова закарбуються на наших серцях! Хай Божественна сила нашого Спасителя ніколи не втрачається нами, але примножується у нашій душі через примноження віри та знищення страху! Хай любов Христа завжди просвічує наш розум у подоланні духовних спокус та вирішенні житейських проблем! Не забуваймо ніколи про те, що Він поруч із нами: поруч, щоб допомогти вирушити Йому назустріч; поруч, аби підтримати нас у періоди коливань та заспокоїти в часи негараздів; поруч, щоб супроводити нас до тихої гавані Свого Царства віри та любові, де святі й праведні душі, поборовши страх та сумніви, увійшли в радість Істинного Сина Божого. Амінь!

     У Святому Євангелії, дорогі брати і сестри, Господь постає перед нами люблячим та милосердним, добрим та справедливим, жертовним та непохитним. Сьогодні ж перед нами Спаситель, Котрий, несучи слово вічного спасіння, піклується не лише про світлість людської душі, а й про фізичні сили людини. Чудо насичення п’ятитисячного народу відоме кожному християнину: ця дія Божого милосердя є відповіддю на те, що велика кількість людей прямувала за Христом увесь день, слухаючи Його проповідь та настанови, а на вечір мала підкріпити свої організми. Як ми бачимо із прохання апостолів, згадані слухачі мали можливість самотужки піти до найближчих поселень, щоб придбати собі їжу та питво, але Христос велить наситити їх тим, що у апостолів було із собою (див. Мф. 14, 15-16).

     «Не потрібно їм іти, ви дайте їм їсти» (Мф. 14, 16), – в цих коротких словах нашого Господа зосереджені два важливих аспекти, на які вірно вказує відомий тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, коли говорить, що присутні там люди «не мають потреби шукати різної їжі та купувати собі невідомий хліб, тому що вони мають у себе Хліб Небесний», а Сам Христос, в Свою чергу, «закликає апостолів до переломлення хліба, щоб велич чуда була більш явною, оскільки вони були свідками того, що сам Він [хліба] не має». Можна навіть сказати, що це чудо – це звертання Господа не до звичайних людських повсякденних потреб, а звертання до самого серця, жага якого і надихнула весь цей народ прямувати упродовж всього дня за галілейським Проповідником, Котрий зцілював, вчив та напоумлював, і навіть тепер, коли прийшов момент прощатися, Він подає їм чергове чудо.

     В нашому житті також багато чудес, які подає нам Господь, і найбільше із них – це чудо нашого життя, кожен день якого подається нам не для марної витрати часу чи направлення його на непотрібні речі, але для примноження в собі благочестя, а навколо себе різноманітної добродійності. Факт звершення насичення багатотисячного люду говорить нам про те, що Господь без упередження ставиться до кожного людського серця (пор. Рим. 2, 11), адже, як можна міркувати, серед тих тисяч не всі були відданими послідовниками Христа, а могли бути і книжники та фарисеї, які тільки те й робили, що шукали на чому підловити Спасителя та звинуватити Його у гріхах проти Закону (пор. Мф. 12, 10); могли бути і випадкові люди або ж ті слухачі, які стали зерном на камінні (див. Мф. 13, 5) і у час Спасительних Страстей перетворилися із мандрівників за Словом Божим на наклепників проти цього Слова.

     Дивлячись на неупередженість Христа, нашому погляду постає дійсно Люблячий Господь, Якому потрібне щире людське серце, а не тимчасова прихильність в очах суспільства. Фізичне насичення, як ми бачимо зі Святого Євангелія, стало кульмінацією проповіді Господа, а не її початком і в цьому також є своєрідний смисл, адже Христос насичує народ не зранку, аби потім до нього приєднувалися ті, які шлунком потребували звичайного харчу, але увечері, щоб відновити свої сили могли ті, котрі були із Ісусом протягом всього попереднього часу і душею споживали їжу духовну. Так само і для нас, християн, важливо пам’ятати, що єднання із Христом має відбуватися просто так, а слідування за Ним має бути безумовним бажанням душі, а не потребою для вирішення земних піклувань.

     Друге має бути наслідком першого, але аж ніяк не навпаки, тому що будь-які земні турботи не мають ставати для нас на заваді в наближенні до Творця. Так, Господь вчинив багато різноманітних див і лише невелика кількість із них зафіксована богомудрими євангелістами (пор. Ін. 21, 25), проте і цієї кількісті вже достатньо для того, щоб віддати себе і життя своє в обійми Божого милосердя. В одній зі своїх проповідей святитель Лука Кримський виголосив такий заклик: «Віруйте в чудеса, які творив Господь Ісус Христос! … Віруйте в те, що в житті всіх, хто виконує Христові заповіді, безсумнівно відбувається явне спілкування їх з Богом!». Ось ще один важливий аспект нашого спілкування із Господом – спілкування із Ним через виконання заповідей, послух яким насичує вже духовні сили, даючи нам силу та бажання до молитви.

     Молитва також дає християнину відповідні сили, посилюючи бажання для благочестя і творення добрих справ, позаяк справжня та щира молитва не може не спонукати віруючу душу до здобуття нових чеснот задля слави Божої та користі ближніх. Можна навіть сказати, що правдива молитва – це свого роду також чудо, адже через неї ми в змозі звернутися до Творця, прославити Його ім’я та принести подяку за все, що Він сотворив, творить та творитиме для роду людського. Одним із таких незліченних чудес стало сьогоднішнє насичення багатотисячного народу, іншим чудом – стало зцілення немічних, що передувало цьому насиченню (Мф. 14, 14). Але варто пам’ятати доволі важливу деталь: Христос творить дива та зцілення не для того, щоб ми вірували та йшли за Ним незважаючи ні на що, а чинить Він все у відповідь на віру людської душі. Господь не ілюзіоніст і не чарівник, а Безначальний Творець всього видимого і невидимого, Люблячий Небесний Отець, що чекає на нас в Своєму Царстві вічного блаженства; Він – Владика всієї вселенної, Котрому від людини потрібний не захват від, здавалося б, надприродних дій, хоча для Нього цілком простими, а щире серце, яке освячене вірою та любов’ю, що буде просвічувати для душі шлях, яким належить прямувати до життя вічного – подарованого всім щирим послідовникам Божим цього світу (пор. Ін. 3, 16). Амінь!

     Цього святкового дня ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, пошановуємо пам’ять величного пророка Господнього Іллі, із яким в часовому вимірі нас розділяють майже три тисячі років, але у просторі церковному сьогодні всіх нас зібрав Люблячий Небесний Отець, вірністю Якому і прослався праведний Фесвитянин. Із великою любов’ю ми оспівуємо Божого проповідника, котрий «повстав … як вогонь, і слово його горіло, як світильник» (Сир. 48, 1), бо ж і сам пророк був світильником, що не під посудину був прихований, але на свічнику стояв (пор. Мф. 5, 15) і просвічував вірних словом істини, а відступників від Бога Істинного викривав рішучим нелукавим словом правди.

     Всі святі угодники Божі – це зірки, за якими ми можемо прямувати до Царства Небесного, але при цьому кожен зі святих має певну власну духовну особливість, за якою він є більш впізнаваний серед інших. В цьому сенсі пророк Ілля являє нам приклад мужньої стійкості та прихильності правді Божій перед лицем небезпеки і поневірянь, за що сподобився бути взятим живим до нетлінного буття із Богом, а від Самого Спасителя Христа прирівнятися до святого Іоанна Предтечі (пор. Мф. 11, 14) – пророка на межі двох Завітів, більшого від якого не було народженого між жонами (див. Мф. 11, 11).

     Втім, прославляючи велич та силу полум’яного провісника Божого Іллі, ми також споглядаємо на його подвижницьке життя, сповнене сили та міцності, підкріплене духовною могутністю протистояти тимчасовим спокусам перед перспективою вічного життя, яке здобувається через віддалення від гріха і постійне наближення до Господа, Котрий обрав святого Іллю гідним сосудом Своєї благодаті. І хоча пророк жив декілька тисяч років тому, проте нам, християнам сучасності, є можливість повчитися у нього палкій та щирій любові до Господа, відданості істині і найголовніше – справжній молитві, сила якої здатна спасати немічних, здіймати їх від одру хвороби і навіть сприяти прощенню гріхів (див. Як. 5, 15).

     Християнину неможливо уникати насичувати своє життя благими токами регулярної молитви. Геронда Єфрем Філофейський одного разу зазначив на тому, що «молитва – це двосічний [гострий] меч, який розрубує відчай, небезпеку, скорботу і таке інше». Власне, подібну молитовну силу ми можемо бачити і у святого пророка Іллі, котрий із іменем Божим на вустах йшов на своє служіння, під час якого відчай нещасної вдови був вилікуваний радістю воскресіння її сина (див. 3Цар. 17, 21-22); непослух Богові та нечестя перед Ним царя Ахава отримало справедливе покарання (див. 3Цар. 17, 11); а сама розлука вірного народу Божого із великим пророком отримала обітування мати своє завершення напередодні обіцяного дня Господнього (див. Мал. 4, 5).

     Також слід звернути увагу на те, що дієва молитва має починатися у нас із дієвої віри, але в обох випадках необхідна кропітка духовна праця. Якщо ми говоримо про старозавітних пророків, то перед нами постають дійсно величні особистості, котрі лише очікували на Пришестя до світу його Спасителя і вже на цьому очікуванні ґрунтували свій духовний досвід. Ми ж із вами очікуємо вже на Друге Пришестя, чітко знаючи про доконаний факт сповнення Першого: Христос вже одного разу приходив, подарував нам Божественне Благовістя і відрив шлях до Царства нетлінної любові – любові, якою нам слід надихатися, провадячи належне християнське життя у благочесті та чеснотах.

     Однією із таких спасительних чеснот є і терпіння, яке також постає перед нами в особистості святого пророка Іллі, а преподобний Іосиф Ісихаст щодо нього зауважує наступне: «Без терпіння людина не стає творцем, не навчається духовному, не досягає міри чесноти та досконалості». Так, у всьому має бути ця важлива чеснота, яка не тільки в змозі спасти душу (пор. Лк. 21, 19), але і загартувати духовне єство людини у площині довіри Богові та відданості Йому. Так, наприклад, коли язичницькі жреці Ваала мали принести на горі Кармил свою поганську жертву за припинення голоду, то святий Ілля не квапив їх у цьому, якими би марними тоді не були їхні пусті зусилля, але терпеливо чекав на принесення своєї правдивої жертви і врешті-решт саме це і відбулося: нечестиві Ваалові слуги були посоромлені, а відданий Істинному Богові праведник явив народу силу Його і спонукав до Його прославлення (див. 3Цар. гл. 18).

     Ось і ми сьогодні зібралися, щоб піднести свої молитви до Небесного Отця, прохаючи у Нього молитовного заступництва Його вірного пророка. Власне, пам’ять будь-якого із пророків, великих чи малих, – це чергова причина поміркувати над власним рівнем свого духовного росту, власним молитовним досвідом та довірою до Творця. Як ми знаємо, Божі пророки – це не оракули, а вчителі, які кличуть до зміни життя заради Господньої істини, зміни свого тимчасового життя заради перспективи життя вічного. Святий Іоанн Предтеча, святий пророк Ілля та інші всі святі пророки звертаються до нас через століття і навіть тисячоліття із закликом до рішучих змін, які починаються із елементарних відмов від хоча би найменших гріховних вподобань. Все це ми робимо, тому що Живий Господь, перед Яким у своєму служінні предстояв пророк Ілля (див. 3Цар. 17, 1) і Цей Живий Господь свого часу прийшов до цього тлінного світу, аби повернути нас до Нетлінного Раю, сподобитися якого, за молитвами святого Іллі, бажаю всім нам. Амінь!

     Дорогі брати і сестри! Сьогодні Божественне Євангеліє знову відносить нас до міста Капернаум, де Христос подає чергові зцілення декільком стражденним людям. Знову перед нами Господь, Який піклується про нас, звертаючись до глибин нашої душі, де царює віра. Так, саме віра власне і є тією причиною, що спонукає Спасителя творити зцілення, позаяк останні мають бути виключно наслідком віри, а не навпаки. Вірити Богові – це одна із важливих рис християнства, що базується на Божій любові до людини, якій Господь подарував спасіння, відчинив запечатану браму Небесного Царства і запросив до вічного життя поруч Себе у нескінченному блаженстві.

     Бог кличе людину до Себе, подає їй Свої милості та щедроти, напоумлення і часом випробування. Втім, справжня віра наявна у людини тоді, коли вона із вдячністю переносить у своєму житті все вище перераховане, пам’ятаючи слова старозавітного праведника святого Іова Багатостраждального, котрий свого часу не цурався приймати від Бога поганого, тому що до цього приймав добре і саме цим не грішив перед Господом (див. Іов. 2, 10). Але що ми бачимо сьогодні у Євангелії? Ми бачимо двох чоловіків, котрі мають проблему зі здоров’ям – ваду зору, яку навряд чи можливо назвати благом для людини, але вони прохають, а не злословлять Христа, за що і отримують жадане зцілення, згідно зі своєю щирою вірою.

     Правдива віра є результатом кропіткої духовної праці людини над собою та навколо себе. Це означає, що людина, згідно із заувагою брата Господнього по плоті апостола Якова (див. Як. 2, 26), має не просто говорити про свою віру, але й підтверджувати останню дієвими вчинками; також це означає і те, що, будучи віруючою, людина би піклувалася не тільки про власний духовний результат, але і не забувала про те, що вона має ближніх, з якими слід належним чином поводитися. Ось тому і виходить, що неможливо вірити у Христа і жити невідповідним до Євангелія чином, оскільки про віруючу людину велемовно говорять не її вуста, а вчинки.

     Святий Павло сьогодні звертається до древніх римських християн зі словами: «Кожний з нас нехай догоджає ближньому – для його добра, для настанови» (Рим. 15, 2). Ці слова первоверховного апостола закликають нас до небайдужості і допомоги нашим ближнім в моменти їхніх випробувань, в часи негараздів або ж інших важких ситуацій. Втім, цього не можна сказати про капернаумських фарисеїв, котрі, бачивши зцілених Спасителем людей, не раділи разом із іншими, а шукали причину для наклепу на Христа та звинувачували Його у єдності із князем бісівським (Мф. 9, 33-34). Звісно ж, що в таких вчинках фарисеїв точно не можливо споглядати догодження ближнім заради їхнього блага, проте дуже чітко видно наклепи на безневинного Христа, Якому народ дивувався, а вони заздрили та переслідували, чим самі стали на бік того, до кого відносили Ісуса.

     В нашому житті у нас не повинно бути жодних дій, схожих на дії фарисеїв. Нам необхідно прославляти Спасителя і служити Йому через служіння ближнім, через служіння добрими справами. Святитель Кирило Єрусалимський в своїх катехитичних повчаннях зауважує, що «немає нам жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжують християнські справи» і ця заувага напрочуд важлива для християн всіх поколінь, адже справжні християнські справи – це реальне і живе свідчення про нашу віру, до якої звертається Спаситель перед зціленням недужих (див. Мф. 9, 28), а ми в свою чергу маємо на її фундаменті відповідати Богові діями, які прославляють Його і свідчать про нашу приналежність до Нього.

     Кожен день нашого життя має бути такою відповіддю: у колі рідних та близьких, у поводженні з ближніми та оточуючими, в колі друзів та робочому колективі. Із усіма людьми належить поводити себе як людина, що втілює у життя найвище правило цивільної моралі, яке є абсолютно ідентичним словам Христа: «Усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви» (Мф. 7, 12). А що може бажати справжній віруючий християнин? Звісно, це бажання єднатися із Христом на засадах Його Божественної любові; це прагнення до здобуття Царства Божого; це досягнення спасіння та життя вічного. Все це неможливо отримати наодинці, але тільки разом із ближніми, оскільки навіть монахи-затворники не перебувають виключно наодинці із самими собою, але звершують перед Богом молитву про весь світ, а відтак і всіх, хто його населяє.

     Фарисеям було байдуже на ближніх, які страждали від своєї сліпоти і зцілилися, було байдуже і на радість людей, котрі прямували за Спасителем, слухаючи Його повчання і, знову ж таки, будучи свідками подальших зцілень. Але християнин не може бути байдужим до ближніх, не може бути байдужим до Господніх справ та Його Євангелія. Саме тому ми перебуваємо у Святій Церкві, що єднає нас навколо Христа, проповідує Його величні справи та спасительне Благовістя. Будучи членами Церкви Христової, всі віруючі душі покликані у єднанні душ та сердець торувати стежину до Обителей вічного блаженства, де засмучені утішаються, спраглі насичуються, а чисті серцем споглядають велич Безначального Творця (пор. Мф. 5, 3-11).

     Царство Небесне для нас починається на землі, воно починається із самої людини, яка покликана до виконання євангельських заповідей та елементарного належного поводження зі своїми ближніми. Сьогодні різними вулицями Капернаума проходив Христос і одних зцілював, а іншим проповідував. Але цим все не завершилося, тому що сьогодні це ще також і нова можливість для нас сучасних не проґавити можливості прославити Спасителя за Його чудеса і дослухатися до Його напоумлень, одним із яких має стати нагадування про те, чи дійсно ми віримо Йому і тому, що Він повсякчас творить для всього роду людського. Для істинно віруючої людини в цьому питанні виключно одна і однозначно позитивна відповідь – відповідь, яка пролунала з вуст колишніх сліпців (див. Мф. 9, 28). Тож хай ця відповідь завжди перебуває і в нашому серці, освячує терени нашої душі та просвічує наше розуміння, спонукаючи до принесення хвали Люблячому Богові, Якому слава належить на віки віків! Амінь!

     Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, відносить нас до міста нашого Спасителя Капернауму, де звершується зцілення паралізованого чоловіка. Подібні зцілення не були поодинокими випадками під час земного служіння Христа, адже, як відомо, за Ним слідувало багато народу із різних місць, щоб не тільки послухати Його повчання, але й задля зцілення та позбавлення від влади над собою нечистих духів (див. Лк.  6, 17-18). Проте важливим акцентом, на який варто звернути увагу – це прощення гріхів перед актом дарування здоров’я немічній людині. Важливий він тому, що вказує нам на зв’язок між станом душевного і тілесного здоров’я.

     Ми добре знаємо, що здоров’я людини необхідно зберігати, піклуватися про нього і в разі тих чи інших хвороб або ж недугів звертатися до відповідного кваліфікованого лікаря. Якщо ж людина нехтує належними приписами або зволікає із лікуванням, то стан здоров’я починає погіршуватися аж до найтрагічніших наслідків. Втім, душа потребує такого ж піклування за собою, але піклування в духовному аспекті: душу необхідно оберігати від різноманітних пристрастей та згубних гріхів, слід завжди підкріплювати її молитвою та іншими чеснотами, ніколи не відчужуватися від спасительного покаяння, без якого страждає душа, а відтак і вся людина цілком.

     Християнське життя віруючої людини має бути невпинним процесом духовного вдосконалення та прагнення до здобуття Небесного Царства. Щодня перед нами постають чималі можливості для творення добрих справ, для наближення та єднання із Творцем, для покращення свого духовного стану. Ці можливості має кожна людина, хоча, на жаль, не кожна їх використовує належним чином. Прикладом дієвого застосування можливостей є ті люди, котрі принесли сьогодні розслабленого до Спасителя для зцілення, яке відбулося після того як Христос споглянув на їхню віру (див. Мф. 9, 2). Можемо припустити, що ці люди мали чути про Христа, про творені Ним зцілення та інші чудеса, але вони мали ще й можливість – можливість допомогти своєму товаришу не тільки словом розради чи втіхи, але й застосувати свою фізичну силу для принесення його до Христа.

     Господня милість та любов повертає немічній людині здоров’я після прощення гріхів, але цьому не радіють книжники. Це свого роду досить сумний індикатор, коли одні люди не в змозі радіти за своїх ближніх, що може бути свідченням наявності в їхньому серці злоби, заздрощів чи невдячності Богові за ті благодіяння, які були свого часу їм подані. Будь-якій людині завжди є за що дякувати Творцю, тим паче це важливо і необхідно для християнина. «Як же запалити в собі відчуття подяки Богові і завжди зберігати його? – запитує преподобний Никодим Святогорець і одразу ж дає наступну відповідь, – Розглянь усі благодіяння Божі до роду людського та до тебе самого. Найчастіше згадуй їх. І якщо в тебе є серце, воно не зможе не підносити вдячних пісень до Бога. Приклади знайдеш у молитвах і писаннях святих».

     Так, подібні приклади можна знайти в молитві, яка, згідно із сьогоднішнім закликом первоверховного апостола Павла, має бути у нас постійною в поєднанні із втіхою у надії та терпінням в скорботах (див. Рим. 12, 12). Християнину має бути властиво не просто молитися, але не уявляти свого життя без молитви, завдяки якій ми можемо піднести хвалу і славослів’я Богові, прибігти до Нього в покаянні та схилитися перед Ним у смиренні. Маючи такі важливі компоненти в молитві, людина і починає правдиво підносити подяку Господу за все, що Він подає, позаяк подає саме те, що є для нас кращим, хоча і не завжди людина може це усвідомлювати.

     Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Нічого немає рівного молитві: вона і неможливе робить можливим, важке – легким, незручне – зручним». Можна точно сказати, що святий Іоанн дав таку характеристику із власного духовного досвіду, а ми в свою чергу маємо молитися для здобуття свого досвіду єднання із Богом через молитву. Щира молитва починається зі щирої віри та уповання на Господа, Котрий і чинить все те, про що говорить Златоуст. Людині невідомі ані думки Господа, ані шляхи Його (пор. Іс. 55, 8), проте добре відомо, що Христос прийшов на землю задля нашого спасіння і великим горем для нас є відсутність у повсякденному житті молитви, адже якщо ми дійсно прагнемо до успадкування спасіння і входження до вічного життя, то абсолютно нелогічною є відсутність молитовного спілкування із Тим, Хто це спасіння нам подарував.

     Душа людини є великою цінністю в очах Бога, Котрий і на землю прийшов, щоб спасти грішників через покаяння та подарувати здоров’я немічним, які вірують. Кожен християнин має свій рівень духовного зросту, але всі ми покликані до Царства Божого, до пошуку Його правди, до успадкування Обителей, що приготував Господь. Ми всі різні між собою, проте єдині у Христі; кожен із нас має свою життєву стежину, але всі вони мають зустрічатися перед брамою Царства Небесного. Саме єдність у Христі має бути для нас тим скарбом, яким належить ділитися із ближніми, тому що така єдність спонукає нас і до здобуття чеснот, і до вправності у благочесті, і до виконання Євангельських заповідей, найвища із якої любов до Невидимого Бога і видимої людини (пор. Мф. 22, 37-39).

     Сьогодні Досконала Любов, Господь наш Ісус Христос, базуючись на вірі товаришів паралізованої людини, зцілив останнього. Сьогодні Христос звершив одне із багатьох чудес, які Він творив упродовж всього періоду земного служіння. Але сьогодні для нас ще й важливий урок, який можна узагальнити словами Сурозького митрополита Антонія (Блума), котрий говорить, що «неможливо йти до Бога, переступивши через людину». Товариші допомогли своєму ближньому, а книжники вбачили богохульство у прощенні Христом гріхів хворого: перші вчинили на фундаменті любові, другі ж – на сліпому виконанні приписів Закону, який вони отримали від Того, Кого звинуватили у його порушенні. Але Христос не порушник Закону, Христос – це Спаситель людського роду і сьогодні ми вкотре стали свідками процесу цього спасіння, свідками любові Творця до власного творіння; свідками всеохоплюючого піклування Господа, віру в Якого і ми будемо примножувати та укріплювати. Амінь!