Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми є свідками живої віри римського воєначальника, силі якої здивувався Сам Спаситель, Якого сотник прийшов прохати про зцілення свого слуги. Ця Євангельська подія упродовж багатьох століть буття Церкви Христової спонукає вірних до певних міркувань, серед яких найголовнішими є наявність в нас щирої віри, смирення та любові до наших ближніх. Так, нам добре відомо, що всі ці важливі якості – це напрочуд спасительні християнські чесноти, проте зараз ми спостерігаємо їх у людині, що належала до язичницького суспільства.

     В житті людини доброчесність є важливою окрасою її безсмертної душі. Будь-які земні категорії краси не можуть зрівнятися із тією красою, яку ми здобуваємо через примноження благочестя на теренах своєї душі задля подальших добрих справ, що зростають із цього ґрунту чеснот. Саме на такому ґрунті ми маємо вибудовувати своє спасіння, не забуваючи при цьому, що на землі ми не самотні – поруч із нами є наші ближні, присутність яких неможливо ігнорувати, якщо ми дійсно прагнемо здобуття Царства Божого.

     Боже Царство – це єдність праведних душ на лоні милості Господньої, де втрачають свою актуальність всі земні відмінності та класифікації і панує виключно досконала любов нашого Творця. Для християнина любов є найголовнішим знаменом нашої віри та прийдешнього уповання, знаменом перемоги життя над смертю і святості над гріхом. Із Пришестя на землю Спасителя та проповіді Його Божественного Євангелія починається нова епоха буття людства, для якого саме любов має бути найголовнішою умовою існування, адже все, що знаходиться поза орбітою любові Господньої є крихким і непостійним, слабким і жахливим.

     Втім, правдива любов Божа преображає людину і зцілює її від егоїзму, що ми й бачимо сьогодні в особі капернаумського сотника. Так, він язичник, але це не заважає йому зі страхом і трепетом, із усвідомленням своєї негідності прийти до Христа, щоб прохати Його про допомогу, на що отримує не лише схвальну відповідь, але й похвалу від Бога. Десь там, у будинку цього воєначальника, його хворий та немічний слуга отримує своє зцілення, а сам хазяїн його закарбувався на сторінках Євангелія і, як говорить блаженний Августин Гіппонський, «вважаючи себе недостойним, щоб Христос увійшов до його дому, він був визнаний достойним для того, аби Господь оселився в його серці».

     Для кожного християнина є найбільшим благом, коли в його серці оселяється саме Господь, але для цього наше життя має провадитися належним чином, повинне бути відсторонене від справ злих та лукавих і максимально наближене до всього благого, стаючи, за сьогоднішнім словом апостола Павла, рабом праведності (Рим. 6, 18). Коли ми дійсно стаємо підвладними праведності, тоді наше життя наповнюється справжнім Євангельським світлом, що просвічує очі і дає змогу прямувати блаженним шляхом, протягом якого душа очищується від пристрасного нальоту та стає здатною до завершення тимчасового маршруту біля брами вічності, яка є для нас логічним закінченням там, де найбажанішим плодом для нас має бути святість (пор. Рим. 6, 22).

     Святість людини починається зі смирення, тому що, як нам добре відомо, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6). Архімандрит Єфрем Святогорець щодо цієї чесноти говорить наступне: «Людина повинна робити те, що від неї вимагається, робити будь-яку чесноту, і чекати з великим смиренням і відчуттям, що коли Бог забажає, то чеснота отримає тіло та кістки і принесе плід». Власне кажучи, засвідчення цих слів ми бачимо на сотнику, який приходить до Спасителя та смиренно звертається до Нього зі своїм проханням, не вимагаючи від Господа приходу та негайного зцілення, а розповідаючи про свою проблему, вирішення якої стало можливим виключно через смиренну віру, подібної до якої Господь не бачив ні в кого навіть із боговибраного народу (пор. Мф. 8, 10).

     Прихід римського центуріона до Христа – це не просто черговий епізод, що свідчить про могутність та всесильність нашого Господа, але й повчальний момент для кожного з нас. Його повчання, крім уже згаданих чеснот, зосереджене також і на терпінні із упованням на милість Божу, адже, як вже було сказано, прохач нічого не вимагав від Спасителя, а лише повідомив Його про те лихо, що спіткало його слугу. Після цього Христос продовжив Свою проповідь тим, які слідували за Ним ще задовго до зустрічі із сотником, котрий нині став предметом Його благовістя і тією людиною, через прохання якої явилися великі Божі діла (пор. Ін. 9, 3).

     Наше життя – це також прояви та явлення Божих справ. Щодня ми стикаємося із різноманітними подіями та ситуаціями, вирішення яких вимагає від нас тих чи інших зусиль. Часом ці зусилля здаються нам надважкими і неможливими, іноді ж ми навіть не помічаємо їх застосування. Втім, кожен наш день – це вже диво Господа, до Якого ми маємо звертатись у молитві не тільки в моменти поневірянь чи проблем, але звертатися за кожної можливості і особливо підносити Йому подяку на фундаменті смирення та любові. Християнин – це не просто особистість, що вважає себе приналежною до Христової Церкви лише за тим іменем, яке він носить, але це людина, котра своїми справами та вчинками невербально свідчить світові про своє уповання та віру, міцність та велич якої ми здобуваємо упродовж всього життя поруч із нашими ближніми, аби в належний час почути від Господа бажаний голос, що промовляє: «Нехай буде тобі так, як ти повірив (Мф. 8, 13)» бо «віра твоя спасла тебе» (Мф. 9, 22).

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, чуємо уривок із Нагорної проповіді Спасителя, в якій Він звертає нашу увагу на важливості пошуку Царства Божого та уповання на Господній промисел. Пошук Царства неможливий без допомоги Самого Бога і про цей важливий акцент власне і говорить Спаситель. Все наше життя має бути освячене Божою присутністю або ж, інакше кажучи, життя християнина неможливе без єднання із Тим, Хто це життя подарував, неможливе без звертання до Бога і координування своїх вчинків поза орбітою Святого Євангелія.

     Життя із Богом – це не лише про земне життя, але про вічність, оскільки якщо таке життя правдиве, то воно, маючи певний початок, стає родючим ґрунтом, із якого проростає блаженна вічність. Саме про це оповідає Спаситель, коли кличе до пошуку Божого Царства та його правди (див. Мф. 6, 33), що має бути сенсом нашого перебування на землі та крокування в напрямку Небесного Царства. Йдучи цим шляхом, ми, звісно ж, маємо певні турботи та тимчасові піклування, які не повинні ставати нам на заваді мандрівки, мета якої є досягнення буття із Богом, а не обтяження себе тлінним комфортом, що може завадити такому досягненню.

     Все це не означає, що Господь вимагає від нас абсолютного нехтування всім тим, що наразі нас оточує. Ні! Щодо цього заклику Спасителя вірно говорить святитель Філарет Чернігівський: «Піклуванням про земне повинні передувати у нас піклування про Небесне; перед турботами про дім і тіло повинні займати перше місце турботи про вічне спасіння». За таким простим принципом ми і повинні налагоджувати дні свого земного існування: не давати жодної можливості спасительним справам бути затьмареними тимчасовими турботами, велика кількість із яких досить часто є другорядними навіть у призмі тимчасового життя. Так, до прикладу, якщо ми маємо певний відрізок вільного часу, то його можна використати для молитви або читання Святого Письма, а вже потім для того чи іншого дозвілля; якщо ж у нас є можливість допомогти тим, хто цього нагально потребує, то неодмінно маємо цю допомогу надати, пам’ятаючи про заповідь Христову відносно таких людей (див. Мф. 25, 40).

     Будучи християнами, ми ніколи не повинні забувати про те, що здобуття Божого Царства неможливе без відповідного ставлення до наших ближніх, адже райське буття – це не самотність, а спільність праведних душ у Люблячому Бозі. Праведність душі ми починаємо здобувати також у земному житті, коли координуємо його, згідно зі Святим Письмом і Євангелієм зокрема. Виконання заповідей, благочестиві справи та доброчесне ставлення до тих, хто нас оточує – саме із цього починається зрощення праведності на теренах нашої душі. Втім, важливим елементом таких спасительних дій має бути також щирість та правдивість, позаяк не може справжній християнин на показ являти себе добрим та смиренним, а в душі тримати злість чи лукавство – все це буде лицемірством, яке має бути абсолютно чужим для світлих християнських душ.

     Сам Спаситель вказує нам на важливість наявності в нас світла і відчуження від будь-якої пітьми (пор. Мф. 6, 22-23), оскільки саме світло є Божественною категорією, до якої нам слід прагнути та плекати її в своєму житті. Старець Єфрем Аризонський говорить, що «блаженні ті, які зодягнулися у Світло світу – Христа – ще в нинішньому житті, бо вони вже почали носити одяг нетління». Втім, носіння такого одягу потребує і відповідного ставлення до нього, як це буває із звичайним одягом: слід постійно пильнувати його чистоту від забруднення спокусами, потрібно слідкувати за тим, щоб гріх не пошкодив його і берегти його за допомогою різноманітних чеснот, аби у відповідний час не опинитися неготовими до участі у бенкеті Господньої любові (пор. Мф. 22, 12-13).

     Готовність бути із Богом починається в момент, коли ми навчимося ставити правильні акценти в своєму житті, в якому, безумовно, найперше місце має займати саме Бог і вірність Йому. Христос наголошує на тому, що неможливо служити Богові і мамоні, оскільки «ніхто не може служити двом панам: бо або одного ненавидітиме, а іншого любитиме; або одному стане старатися, а про іншого недбати» (Мф. 6, 24). Саме тому християнське служіння – це служіння Богові, що ґрунтується на любові до Творця, у Якого багато всіляких благ, яких буде достатньо кожній вірній християнській душі, котра одного разу і назавжди прийняла рішення бути із Господом. Із іншого боку, цими словами Спаситель також дає нам розуміння того, що здобуття матеріальних благ не є поганим, а поганим є те, коли ці статки починають панувати над нами, роблячи рабами пристрастей, а не друзями Христа, котрі свою любов до Нього засвідчують виконанням залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 15; 15, 14).

     «Шукайте перш за все Царства Божого і правди Його» (Мф. 6, 33), – це не просто слова із сьогоднішнього Євангельського читання, а заклик, який ніколи не повинен втрачати своєї актуальності для християн. Не втрачаймо натхнення на його виконання, тому що пошук Царства – це та нетлінна інвестиція, статки від якої ми зможемо забрати після свого земного шляху. Христос кличе нас до Себе, кличе до Божого Царства, кличе до вічності у любові та блаженстві; Христос кличе нас до буття, в якому відсутні скорботи і поневіряння, відсутня пітьма та зло, але наявні радощі у променях Його Божественного світла, ходити у сяйві яких ми здатні вже зараз, живучи в пошуках Божого Царства, увійти до якого хай допоможе нам Господь!

     Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, ми з вами чуємо зі сторінок Євангелія про покликання декількох апостолів слідувати за Христом. Втім, подібне покликання стосується і кожного із нас, адже бути із Христом та крокувати за Ним – це не лише апостольська місія, але й місія всіх тих, хто в день свого Хрещення прийняв на себе ім’я християнина. Яким чином нам належить йти за Христом? Насамперед, таке крокування має бути наповнене виконанням Його Божественних заповідей та велінь, втіленням у життя щирої та нелицемірної любові, постійними трудами, що мають засвідчувати наше бажання увійти до Його Обитель нетління та вічного блаженства.

     Преподобний Силуан Афонський, котрий входить до величного Собору Всіх преподобних, що на Святій Афонській Горі просіяли, пам’ять яких ми сьогодні також згадуємо, говорить: «За що ж людина страждає на землі, несе скорботи і терпить біди? За те страждаємо ми, що не маємо смирення. У смиренній душі живе Дух Святий, і Він дає душі свободу, мир, любов, блаженство». Дійсно, саме смирення є однією із тих неабияких важливих чеснот, що підносять людину від землі до неба, даючи можливість увійти до Божого Царства, звідки дві тисячі років тому Сам Господь зійшов на землю задля спасіння людини.

     На сторінках церковного календаря ми зустрічаємо багато різних імен святих: часом це досить відомі імена та праведні постаті, часом же – це люди незнайомі… Але найголовніше, що об’єднує ці імена – це любов до Господа, Який подарував їм перебування у Своєму Царстві любові та блаженства, відповів їм на їхнє бажання успадкувати спасіння та поставив їх зразком для нас, щоб і ми надихалися їхніми подвигами та зусиллями, якими вони долучилися до праведного сонму Божих угодників. Ми також покликані стати причасниками цього сонму, проте не завжди про це пам’ятаємо та не постійно духовно працюємо для того, щоб отримати таку блаженну можливість.

     Щодня перед нами постає чергова можливість для добрих справ заради слави Божої і користі наших ближніх. У преподобного Паїсія Святогорця є така напрочуд мудра порада: «Людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона мучитиметься». Для християнина це дійсно так, оскільки неможливо йти за Христом, забуваючи при цьому про добрі справи і тих, хто крокує поруч із нами. Ми існуємо не для простого використання земних ресурсів, а для того, щоб разом із оточуючими в належний час сподобитися бути поруч із Творцем. Власне кажучи, людина і була створена для того, щоб жити із Богом, позаяк без Нього наше існування втрачає свій первісний сенс.

     До такого життя ми можемо долучитися вже тут – на землі. А найбільш прекрасним місцем для такого долучення є, звісно ж, Христова Церква. Проте, навіть перебуваючи у Христовій Церкві, варто звернути увагу на слова мудрого старця Єфрема Аризонського, який одного разу зазначив, що «найбільша церква, де з радістю поселяється Бог, – це та, яку Він дуже майстерно створив власними руками, – наше цілковите буття, наша душа, коли вона чиста». Це зауваження старця має спонукати нас до міркувань щодо своєї душі, щодо її стану, а найбільше – про те, яким чином ми можемо очищувати свою душу та вдосконалювати її, йдучи земним шляхом маршрутом спасіння до кінцевого пункту призначення, яким є райська брама Обитель вічного блаженства.

     Наразі всі ми з вами торуємо цей прекрасний шлях, а нашими помічниками є різні святі, до яких ми звертаємось у молитві, прохаючи про допомогу в тому крокуванні, який вони також у свій час звершили. Втім, завжди варто пам’ятати те, що з нами є не тільки вони, але й Сам Господь, Котрий сьогодні у Євангелії кличе прямувати за Собою Своїх перших апостолів (див. Мф. 4, 18-21). Ми також маємо йти за Христом дорогою Його заповідей, стежиною Його Божественної любові, шляхом вдосконалення. Господь не вимагає від нас чогось напрочуд важкого, але чекає вільного бажання бути із Ним. Таке бажання ми й споглядаємо у святих, які не за примусом, але виключно за власним бажанням обрали дорогу, наприкінці якої їх чекав Люблячий Отець Небесний.

     Всі ми різні, проте маємо бути єдиними в головному – у Христі! Цього нас навчають ті, хто колись жив поміж нами, людьми, а нині прославляє Бога у Небесному сонмі Його святих угодників. Всі ми різні, але повинні докладати відповідні зусилля для переселення до Царства Триєдиного Бога. Всі ми різні, але Христос любить нас однаково, подаючи Свою Божественну допомогу на торування земного шляху та переселення у належну мить до Свого Царства. Саме тому, дорогі брати і сестри, коли ми сьогодні слухаємо заклик Христа до апостолів, то будемо надихатися і до власного крокування шляхом Божих заповідей та чеснот, чим засвідчимо власну любов до Творця, Якому від нас належить слава на віки віків!

     Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, Свята Мати-Церква закликає нас до пошанування величного сонму всіх Божих святих, котрі угодили Творцю праведним життям та досягли Царства вічної радості постійним та нестримним духовним вдосконаленням. Собор Всіх святих – це різноманітні долі та різні життєві шляхи, які єдині в найголовнішому: у свідомому слідуванні за Господом, любов до Якого була найголовнішим сенсом їхнього земного життя, від якого вони здобули своє блаженство вже у житті вічному, куди покликані прямувати всі ті, котрі у належний час зодягнулися у Христа і на свої струджені плечі взяли Його легке ярмо (пор. Мф. 11, 30).

     Спаситель у сьогоднішньому Євангельському читанні закликає нас до сповідання Його перед людьми та щирій любові (див. Мф. 10, 32; 37). Християнину належить гідно впроваджувати у своє життя ці дві спасительні чесноти, поєднуючи їх в єдине ціле, оскільки як неможливо йти за Господом шляхом сповідання без любові до Нього, так неможливо і правдиво любити Творця, якщо не маєш непримушеного бажання крокувати за Ним, несучи власний хрест (пор. Мф. 10, 38). Подібне хрестоношення є однією із важливих заповідей, що залишив нам Господь, але заповідь ця не вимагає від нас чогось аж занадто надприродного, оскільки Євангеліє, як зауважує видатний тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, заповідає нам лише те, що нам дійсно під силу.

     Ми можемо прямувати за Христом, можемо примножувати в цьому світі добрі справи, можемо проповідувати любов Спасителя та ділитися нею із оточуючими, можемо докладати зусилля для здобуття Царства Небесного і досконалості… Втім, чого точно не має могти християнин – це надавати гріху владу над своєї душею, всіляко нехтуючи боротьбою із ним і даючи йому змогу забруднювати душевну чистоту нечистотами пристрастей та спокус. І святі навчають нас такій важливій справі, адже вони також у належний для них період історії перебували на цій землі, проте чималими працями змогли перейти в реальність нескінченного буття, де панує вічна любов Безначального Бога.

     Преподобний Ісаак Ніневійський говорить: «Дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли вона буває в безнадійних обставинах – тут Бог виявляє Свою силу в її спасінні. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої у спокої та свободі. І ніде Бог так відчутно не виявляв могутності Своєї, як у краю безмовності і в пустелі, у місцях, вільних від зборів та поголосу, властивого проживанню серед людей». Ці слова неабияк влучно можна віднести до слів із Послання апостола Павла до євреїв, які ми сьогодні чуємо за Божественною літургією (див. Євр. 11, 33-38). Вони ж і дають нам розуміння того, що будь-які життєві негаразди і проблеми не мають своєї сили тоді, коли Бог перебуває разом із людиною, для якої Він завжди має значно ліпшу заготовку для здобуття досконалості (див. Євр. 11, 39-40).

     Усвідомлюючи цю важливу істину, наше життя завжди має бути скероване у бік Господньої милості та любові. Саме наповнення свого буття Божественними подібними доброчесностями повинно стати для нас тієї працею, що буде освячувати душу та наближати її до вічності, позаяк людина тільки тоді може здобути вічність, коли наближатиметься до її джерела – Вічного Бога; тоді стане правдивими сосудом істинної любові, коли не буде відвертатися від променів Досконалої Любові; тоді дійсно почне здобувати праведну святість, як почне дослуха́тися до солодкого голосу Милосердного Господа, Котрий упродовж вже не просто сотень, а навіть тисяч, років звертається до Свого творіння із закликом: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Святий Я – Бог Ваш!» (див. Лев. 11, 44; 19, 2; 20:7; 1Пет. 1, 16).

     Вже тільки цей Господній заклик має бути для нас доволі актуальною причиною для того, аби ми направляли своє життя на стежини праведності, якими досягається Царство Боже – вінець віри і буття любові. Власне кажучи, християнство і звертається до людини вустами цих двох неймовірних чеснот, за якими мають здобуватися вже наступні, що допомагають вибудовувати євангельську досконалість і досягати райського блаженства не тлінними розвагами, а щиросердечним смиренням, лагідністю та жертовністю заради Того, Хто дав нам приклад Найбільшої і Найголовнішої Жертви, через яку людство і отримало спасіння та можливість повернення до втраченого раю.

     Преподобний Паїсій Святогорець одного разу звернув увагу на те, що Господь «дав нам розум, щоб ми старанно направляли його до головного – до того, як досягти мети свого призначення, – Бога, істинної райської країни». Таке мудре зауваження афонського подвижника має спонукати нас до творення добрих справ, до застосування своїх здібностей на благо і подальших роздумів про те, якими новими вчинками ми можемо допомогти ближньому і через них прославити Господа, Котрий очікує кожного із нас поруч Себе в Обителях вічного блаженства, які дійсно є нашим призначенням, оскільки були створені на початку буття світу для всіх тих благословенних душ, котрі щирим серцем возлюбили Люблячого нас Бога (пор. Мф. 25, 34).

     Сьогодні ж торжество тих, хто возлюбив «Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Сьогодні наші молитви направлені до Небесного Єрусалима, звідки Сонце Правди Христос просвічує кожну людину, що приходить до земного світу (пор. Ін. 1, 9) задля майбутнього оселення у вічності. В цьому і полягає сенс життя християнина – це сенс існування разом із Богом, у Якого безліч благ для будь-якої людини, що прагне бути разом із Ним. Не завжди ми спроможні ці блага побачити або ж взагалі – іноді нам здається, що Господь нібито нічого для нас не приготував. Але це не так! Приклади багатьох святих являють нам те, що всі земні випробування – це ніщо у порівнянні із тим Царством Його неймовірної любові, яка спонукала Бога стати людиною, аби саму людину піднести до Небесної висоти, здобути яку бажаю всім нам, улюблені у Христі брати і сестри, за молитвами всіх святих і Богородиці!

     В сьогоднішній недільний день, дорогі брати і сестри, сповнюється обіцянка Христова (див. Ін. 14, 16) і на апостолів сходить Дух Утішитель, що буде перебувати із усім вірним народом Господнім повік, а нині – просвічує сонм учнів нашого Спасителя, роблячи їх здатними до сповіщення великих справ Божих мовами, якими до цього вони навіть і не володіли (Діян. 2, 4; 11). Так починається нова епоха в бутті людського роду, що триває і донині – епоха проповіді Христової любові, Його Дорогоцінної Жертви та спасительного Євангелія, із якого випромінюється Божественне світло для кожного віруючого, аби той, слідуючи за Христом, успадковував його, полишаючи блукання у темряві (пор. Ін. 8, 12).

     Довгий час світ перебував у мороці гріха та пітьмі смерті, але прийшов на землю Спаситель Христос, щоб звільнити нас від цього рабства, принісши Себе в Жертву за нас і після відомого нам терміну вознісся до правиці Отця, аби згодом зміг прийти і Сам Утішитель (пор. Ін. 16, 7). Святитель Інокентій Херсонський говорить: «Пришестя Святого Духа для нас було потрібніше видимого перебування з нами Спасителя, бо справа відкуплення була звершена Ним, а справу благодатного освячення належало здійснити Святому Духові». І звершення це відбулося, коли «настав день П’ятидесятниці, [й] усі … [апостоли] були однодушно разом» (Діян. 2, 1), щоб прийняти нову благодать на нову проповідь для приведення до Істинного Бога, Єдиного спільного Пастиря, нових людей (пор. Ін. 10, 16).

     І відправилися після цього апостоли нести проповідь про Христа всієї Римською імперією, а тепер ця проповідь через їхніх учнів та наступників розповсюдилася по всьому нашому світу, хоча і не всі прийняли її відповідним чином. Проте, знаючи Євангельську історію і Христові притчі та слова, ми не можемо цьому дивуватися, адже ми добре знаємо, що Христос – це Світло для світу (див. Ін. 8, 12), в якому проживають різні люди, серед яких є і ті, котрі більше полюбили справи, що є далекими від світлоносних ідеалів (пор. Ін. 3, 19). Втім, ми не маємо зневірюватися, навіть живучи в такому суспільстві, але всіма можливими для себе способами нести до подібного суспільства ті вогники християнської віри, які маємо самі.

     Свято П’ятидесятниці має нагадувати християнину про те, що, незважаючи на етнічне походження, соціальне положення чи освітній рівень, ми всі маємо бути єдиними в нашому Господі. Жодна земна відмінність чи розбіжність не повинна ставати на шляху прославлення та служіння Творцю у єдиному душевному пориві та славослів’ї Його єдиними вустами і єдиним серцем. Єдність – це наша християнська цінність, яка має примножуватися належними справами, за якими нас будуть впізнавати, що ми є тими, хто власне, починаючи від Антіохії і аж до сьогодення, носить високе і почесне іменування християн (див. Діян. 11, 26).

     Кожен, хто сьогодні знаходиться в спасительній огорожі Святої Церкви, носить на собі печать Утішителя, яку отримав при своєму хрещенні і зодягненні у Христа. Ця печать є для нас як грандіозним подарунком, так і великою відповідальністю, яку слід нести через все своє життя, що завжди потребує духовного вдосконалення, яке здобувається через безперестанну вправність у благочесті. Святитель Іоанн Златоуст акцентує нашу увагу на тому, що «нам треба мати багато різних чеснот, щоб звільнитися від земного і досягти Небесного», тобто не слід впадати в духовну лінивість чи байдужість, але щоразу все більше і більше примножувати скарбницю своєї душі різноманітними добрими справами, які і без нас будуть промовляти світові, що ми діти Небесного Отця, котрі жадають Його слави (пор. Мф. 5, 16).

     Неможливо бути християнином, уникаючи спільності із Господом, нехтуючи Його Божественною волею та не виконуючи Його благих завітів. Проте в Його Святій Церкві людина здатна здобути все те, що необхідно їй для спасіння, тому що саме в Церкві можливо не просто звертатися до Творця, але і єднатися із Ним настільки, що людина стає із Богом буквально єдинокровною і єдинотілесною. Проповідь спасіння почали нести апостоли, прийнявши силу в Зішесті Святого Духа і ставши свідками Спасителя від Єрусалима, продовживши свідчити у Юдеї та Самарії і завершивши її по всій землі (Діян. 1, 8), передавши цю місію своїм наступникам, завдяки чому і ми маємо невимовне щастя бути християнами.

     Всі християни є сосудами Святого Духа, а тому належить цей сосуд тримати у чистоті, прикрашувати благими справами та оздоблювати праведністю. Бог надихає нас на такі прекрасні справи, але це натхнення оселяється в нас лише тоді, коли ми самі готові його прийняти, як свого часу готовими були однодушні апостоли. Ось чому важливо поспішати назустріч Богові, прохати Його про допомогу і не забувати за неї обов’язково дякувати, паралельно цьому несучи до світу благу звістку, що Ісус Христос прийшов на землю через велику любов Бога Отця, Котрий зіслав на землю Духа Святого, аби світ ніколи не полишався без Божественної присутності.

     Сьогодні ми з вами прославляємо Триєдиного Бога і Його милість до людського роду. Сьогодні Утішитель сходить на апостолів, роблячи із них багатомовних провісників Божественної величі. Блаженний Августин Гіппонський одного разу зазначив наступне: «Якщо хтось запитає когось із нас: “Ти отримав Святого Духа, чому ти не говориш усіма мовами?” – відповідати треба: “Я говорю всіма мовами, тому що перебуваю в Церкві, в тім Христовому Тілі, Яке говорить усіма мовами!». Саме тому, улюблені у Христі брати і сестри, не будемо втрачати можливості долучитися до цього Тіла, щоб бути не самотньою одиницею, а одним із елементів величезного Тіла нашого Господа, в Якому об’єднані всі народи, серед яких апостоли й мученики, преподобні та праведні, і всі святі, разом із якими будемо підносити славу Милостивому Господу нашому!

     На минулій седмиці ми звершували віддання свята Пасхи, святкували Вознесіння Господнє, і нині відзначаємо вже останню Неділю перед святом Трійці. У цей день Святою Православною Церквою встановлено звершувати пам'ять святих отців Першого Вселенського Собору. Ми прославляємо тих, хто викрив аріанську єресь і фактично навчив нас істинно сповідувати Отця і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну та нероздільну.

     Як і всі лжевчення, аріанство народилося від гордого розуму людини, яка звикла покладатися тільки на власний розсуд та сприймати світ з позиції: «якщо я не можу чогось зрозуміти, значить цього не може бути». Арій почав учити, що істинний Бог – лише Бог Отець, а Син лише подібний до Нього. Він називав Христа найдосконалішим створінням Божим, володіючим перевагою над іншими створеними істотами та маючим найвище достоїнство після Бога Отця. Це вчення певною мірою було більш зрозумілим для тогочасного людського розуму, а тому захопило багатьох.

     Важливо зауважити, що Святі Отці Церкви на Першому Вселенському Соборі протиставили думці аріан не просто свою особисту думку. Вони ретельно розглянули Святе Письмо. А там у багатьох місцях і прямо, і побічно говориться про єдиносутність Бога Отця та Бога Сина. Сьогодні за Божественною літургією в євангельському оповіданні є одне з таких місць – молитва Сина до Отця.

     Подумки занурюючись у ці рядки Святого Письма, ми можемо наблизитись до розуміння стану, в якому перебували святі отці четвертого століття, сучасники Арія. Вони могли знати або відчувати, що ті, хто приносять неправду у вчення про Бога, можуть погубити людські душі. Будь-яка неправда про Бога спотворює все духовне життя, і непомітно скеровує людину зовсім у інший бік.
Щоб протистояти цьому згубному вченню був скликаний Собор Церкви, який згодом отримав назву Першого Вселенського або Нікейського, бо відбувався в місті Нікея в Малій Азії (сучасна Туреччина).

     Сьогодні ми молитовно прославляємо і дякуємо тим, хто не дав затьмарити Божественну істину і зберіг для нас шлях до пізнання Бога у всій первісній чистоті.

     Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо сьогодні велике двонадесяте свято Вознесіння Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий вознісся від нас на небо, щоб знову прийти так само (Діян. 1, 11) у визначений момент, коли світ буде відданий на найсправедливіший Суд Господній. Звісно, коли настане ця мить ми не знаємо, оскільки навіть Самому Христу подібна інформація є невідомою (див. Мф. 24, 36,), проте всі ми маємо можливість до настання цієї миті наслідувати приклад апостолів, засвідчуючи світові про Ісуса (див. Діян. 1, 8) та проповідуючи Його Божественне Євангеліє.

      З моменту прийняття Святого Хрещення ми входимо до спасительної церковної огорожі, де покликані до вдосконалення та здобуття благочестя, невпинно прямуючи до Царства Божого, про яке наш Спаситель говорив зі Своїми учнями упродовж періоду між пресвітлим Воскресінням та славним Вознесінням (див. Діян. 1, 3). Власне кажучи, те, що чули апостоли від свого Божественного Учителя, вони передали далі – передали наступним поколінням християн, життя яких було та завжди має бути живою проповіддю Христа, Його блаженного Євангелія та тих великих справ, які Він вчинив заради нашого спасіння.

     Преподобний Симеон Новий Богослов зауважує: «Добра справа – проповідувати перед усіма Божу милість і сповіщати братам своїм велике Його милосердя і невимовну благодать, яку Він виявляє до нас». До цих прекрасних слів святого можна лише додати, що в такій добрій справі поле для праці настільки безмежне, наскільки безмежною є любов Бога до нас, за якою Він постійно подає людству все найкраще, подає дуже багато, подає без споглядання на те, кому Він це подає (пор. Рим. 2, 11); подає навіть без розрізнення в поданні Своїх благ за тим принципом, чи є така людина благочестивою та віруючою, чи є сторонньою від невимовного блага перебування разом із Ним на засадах доброчесності (пор. Мф. 5, 45).

      У сьогоднішньому святковому тропарі ми оспівуємо Спасителя, виголошуючи: «Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, радість сотворивши ученикам», – і продовжуємо цю думку, вказуючи, що радість ця настала «обітуванням Святого Духа» [троп., гл. 4]. Цей урочистий гімн є нашим сповіданням, що ми дійсно знаємо: Господь після Свого преславного Вознесіння не залишив людей самотніми, не залишив без Божої опіки, пообіцявши Пришестя іншого Утішителя (див. Ін. 14, 16 ), яке й настало зовсім скоро і з того часу Свята Церква існує, утверджуючись у любові Небесного Отця, живучи Жертвою Єдинородного Сина і надихаючись благодаттю Духа Святого.

      Отримуючи в Церкві благодать Духа Утішителя, не будемо забувати про те, що Він, будучи посланий Отцем, має навчити нас та нагадати про сказане раніше Христом (див. Ін. 14, 26). Що це за нагадування? Це нагадування про те, що Христос залишив для нас заповіді, згідно із якими ми знаємо шляхи до успадкування блаженства (див. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23); Спаситель залишив нам велику кількість притч, якими оповідується про таємниці Царства Божого (пор. Мк. 4, 11; Лк. 8, 10); а ще Ісус вказав нам на найголовнішу чесноту – любов, на якій тримається весь Закон і Пророки (див. Мф. 22, 37-40).

      «Невимовний світ святих ангелів, – говорить преподобний Максим Сповідник, – тримається на наступних двох прихильностях: на любові до Бога і любові один до одного; подібним чином і світ усіх від віку святих». В події Вознесіння ангели та святі апостоли єднаються у прихильності та любові до Христа, закликаючи і нас до того ж самого. Христос, втілившись і поживши серед людей, звершив спасіння роду людського, який полюбив, і тепер із ангелами йде туди, звідки прийшов, аби знову повернутися.

      Так, Спаситель повернеться! Втім, яким чином нам готуватися до цієї надзвичайно важливої та неповторної події? Звісно, дослу́хатися ангелів і не просто стояти у завмиранні, дивлячись на небо чи ще кудись, але вибудовувати своє життя на засадах християнської моралі та Євангельських ідеалів, серед яких, знову ж таки, найпершим є саме любов, без якої неможливе існування християнства, центром якого, згідно із доволі простим, але неабияк влучним визначенням преподобного Порфирія Кавсокаливіта, є Христос!

      Всі ми з вами люди із різними життєвими долями та обставинами, але кожен із нас покликаний прямувати до центру, де ми маємо зустрітися із Христом, наближатися до Якого слід щодня і навіть щомиті. Спаситель не вимагає від людини неможливого, але вказує на доволі прості справи, справи, що мають бути актуальними для всього людства в цілому. Любов, жертовність, радість, жага до вдосконалення та милосердя – все це є християнськими чеснотами, які мають бути природніми компонентами характеру для кожного образу і кожної подоби Божої (див. Бут. 1, 26) – для людини.

      Людина… Саме заради людини Господь прийняв тлінну плоть, щоб подарувати людству нетління та вічне життя, здобуття якого відбувається упродовж усього життя земного. І ось в цей земний період нам і необхідно вправлятися в освяченні своєї душі благочестям, в укріпленні серця Божественною любов’ю, а розуму просвіщенням променями Слова Божого, яке виховує у праведності і спонукає людину до готовності на добрі справи (див. 2Тим. 3, 16-17). Як зазначає преподобний Паїсій Святогорець, «людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона мучитиметься», а тим більше така необхідність має бути у нашому християнському житті, яке треба провадити таким чином, щоб у будь-яку мить бути готовими до повернення Господа Спасителя, Котрий сьогодні вознісся, аби знову повернутися до тих, хто із любов’ю не тільки словами, але й доброчесністю прославляє Його разом із Безначальним Отцем і Духом Утішителем.

Христос Воскрес!

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, у світлі пасхальної радості досягли вже шостого недільного дня після світлосяйного торжества Христового Воскресіння, у променях якого преображається світ, стаючи вільним від гніту гріха та смерті у напрямку знову відчиненого Царства Божого. Йдучи назустріч цьому Царству, ми покликані до належного християнського життя і постійного єднання із Богом; покликані до успадковування благочестя, яке має бути нашим постійним супутником та помічником у свідченні цьому світові, що наш Господь – це Воскреслий Син Божий, Котрий прийшов до цього світу, аби просвітити тих, що сидять у пітьмі (пор. Іс. 9, 2; Мф. 4, 16), зробивши із них обраний рід царського священства, покликаний до сповіщення чеснот Досконалого Бога (пор. 1Пет. 2, 9).

     Життя у променях світла Досконалого Бога – це і є правдиве життя для християнина, для якого не може існувати жодних альтернатив у питанні провадження свого земного буття разом із Творцем. Втім, для різних людей таке провадження також може бути різним, але тотожною для всіх має бути віддана та щира віра у Сина Божого та гідне поклоніння Йому. Саме це сьогодні ми з вами бачимо на сторінках Святого Євангелія, що оповідає нам про зцілення сліпонародженого чоловіка і ті настанови, які Спаситель говорить йому після цього чудесного акту Господнього милосердя (див. Ін. 9, 35-38).

      «Чи віруєш ти в Сина Божого» (Ін. 9, 35), – питання, яке можна поставити кожному християнину для того, щоб кожен із нас вкотре споглянув на терени своєї душі та із глибин палкого серця дав свою чесну відповідь, яка для дійсно віруючої людини можлива тільки ствердна. Вірити в Сина Божого означає для людини бути завжди готовим для втілення у своєму житті Євангелія та слідування за Христом навіть у найскладніші моменти свого земного існування, пам’ятаючи про те, що разом зі Спасителем тягар стає легшим, а ярмо – благим (див. Мф. 11, 30).

     Тягар людини, яку нині зустрів Господь, був не просто важким – цей тягар був для нього болючим та нестепним фактом його існування, позбавленого фізичного світла, яке він був не в змозі бачити на власні очі. Але до нього прийшов Сам Христос – Істинне Сонце Правди, що просвічує всіляку людину, яка приходить до світу (пор. Ін. 1, 9), ставши для цієї людини із вадою зору просвіщенням одразу у двох аспектах: Христос дав можливість цій людині бачити навколишній світ та те сяйво, що подається всьому живому сотвореним Ним сонцем; а із іншого боку – Він просвітив колишнього сліпця значно більшим світлом – світлом Свого Божества, даруючи йому можливість увірувати в Сина Божого та споглядати Його безпосередньо перед собою.

     Після цього випадку сліпонароджений став віруючою людиною, яка на власному досвіді пізнала блаженство спілкування із Богом, Котрий відповів на його страждання Своїм Господнім чудом та любов’ю, нетварні і величні промені якої долинають до кожного куточку всесвіту. Святитель Лука Кримський у своїх мудрих повчаннях говорить про те, що «будь-яке фізичне світло може бути охоплене темрявою, може стати невидимим, а світло Христа, яке Він приніс світові, темрява не може охопити – воно у темряві світить, якою б густою не була ця темрява».

     Земні турботи та клопоти, наші, часом навіть непотрібні, переживання та зайві емоції, постійний поспіх та метушливість – все це віддаляє нас від світла Христового, роблячи нас мешканцями саме тієї густої пітьми, про яку згадує святитель Лука. Але навіть найменший промінчик сяйва любові Спасителя чи іскорка Його Господнього милосердя здатні повернути нас до втраченого світла, якщо лише тільки ми змінимо напрямок свого крокування і, залишивши тлінне, почнемо йти назустріч Нетлінному Христу. Саме це також можна бачити у зціленому сліпцеві, котрий на запитання Ісуса щодо віри у Божого Сина, дає відповідь не байдужу, але пошукову, запитуючи про те, Хто саме є цим Божим Сином (див. Ін. 9, 39).

     Ми з вами добре знаємо, Хто є Божим Сином, знаємо і те, що саме і якою ціною Він вчинив заради нашого спасіння та життя світу. Ці знання слугують нам помічником у справі нашої віри, завдяки якій ми прямуємо до Царства Божого, де вже численні лики святих угодників Господніх оспівують велич нашого Творця, Котрому у свій час кожен із них довірився, ствердно засвідчивши свою віру у Нього. Втім, навіть для віруючої людини існують власні спокуси та складнощі. Так, до прикладу, преподобний Паїсій Святогорець, дає християнам таку настанову: «Віра посилюється молитвою. Людина, яка не обробила в собі віру змолоду, але схильна до цього, може обробити її молитвою, просячи у Христа додати йому віру».

     Віра і молитва! Хай сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ці дві чесноти нагадають нам про те, ким ми є, а ми є християнами! Християнство – це життя, де Господь здатний зігріти та просвітити кожного променями Своєї Божественної любові, в успадкування якої можливо увійти кожній людині. Віра у Сина Божого має бути цілком природнім компонентом нашого життя, а Його любов повинна ніколи не втрачатися в такому житті. Проте напрочуд важливим елементом всього нашого буття, як земного, так і вічного, має бути віра у Воскресіння Спасителя, Котрий Своєю Смертю здолав смерть, а Своїм Воскресінням із мертвих знову відчинив нам колись зачинену райську браму, куди ми покликані прямувати, докладаючи для цього необхідних зусиль (пор. Мф. 11, 12), удосконалюючись у благочесті та власним прикладом свідчити світові про свою приналежність до Люблячого Бога (пор. Ін. 13, 35), Котрого ми нині прославляємо та радісно взиваємо, що Воістину Воскрес Христос!

Христос Воскрес!

    Дорогі брати і сестри! Завдяки Євангельському читанню цього недільного дня, ми з вами стали свідками дивовижної зустрічі Христа та самарянки, яка стала першою проповідницею Спасителя поміж своїми співгромадянами. Господь відкрив для самарянки, що Він є Месією і що настав вже час поклонятися Богові в дусі та істині на будь-якому місці створеного Ним світу (див. Ін. 4, 23-24): відтепер не лише юдейський Єрусалим чи самарійський Гаризим, а кожен куточок нашого світу достойний того, аби на ньому приносилися славослів’я Люблячому Небесному Отцю, хвала Єдинородному Сину та величання Духу Утішителю.

    Сьогоднішня зустріч Спасителя із самарійською жінкою являє нам велику прихильність Бога до людини: тепер відсутня диференціація людства за етнічним чи соціальним походженням, втрачає свою важливість стать чи сімейне положення, адже важливим тепер стає поклоніння Господу у дусі та істині. Звершення такого поклоніння робить із людини справжнього християнина – людини, яка не прив’язана до тієї чи іншої храмової чи іншої священної локації, а сама є храмом Святого Духа (пор. 2Кор. 6, 16), простір якого слід наповнювати благочестивим життям, виконанням Господніх заповідей, втіленням у життя Євангельських приписів та постійним і безперестанним крокуванням назустріч Небесному Царству, до здобуття якого із докладанням зусиль закликає Сам Син Божий і Спаситель наш Ісус Христос (див. Мф. 11, 12).

    Заклик до Царства Божого адресований всьому людству в цілому і кожній людині зокрема. За Своєю безмежною любов’ю, Господь чекає там навіть найзатятішого грішника, а за величчю Свого милосердя готовий прийняти його і подати йому блаженну милість. Преподобний Ісидор Пелусіот у своїх повчаннях наводить такий приклад аналогії, говорячи: «Як мережі, що закидаються в море, ловлять до себе різні роди риб, так вічне Царство Христове, приймаючи безліч людей з усякого народу, визначає їм спасіння у міру віри, не за достовірністю роду, не за поважністю чину, не за священством, не за царською владою, недостойною цієї назви, але наділяючи блаженство за норовом чи життям, що визначило себе до чистоти та спрямувало до лову істинних рибалок».

    Під час Свого земного служіння Спаситель кликав до Себе всіх, а найперше хворих болючим гріхом, щоб спонукати їх до покаяння (пор. Мк. 2, 17), яке є найголовнішим цілющим засобом загоєння душі після ран від прогрішень. І бесіда у Сихарі лише засвідчує нам цей людинолюбний факт Божого домобудівництва: констатуючи те, що спасіння має бути від юдеїв (Ін. 4, 22), Христос, тим не менш, не говорить, що інші народи не мають права на його успадкування, а навпаки – кожен народ і кожен представник будь-якого народу може стати причасником і спасіння, і Царства, і долучення до живої води, яка навіки втамовує спрагу (пор. Ін. 4, 14).

    Ось уже дві тисячі років християнського буття Свята Церква являє світові підтвердження цієї позиції нашого Спасителя. Являє це тим, що у лоні Христової Церкви ми можемо знайти представників різних національностей, різних професій та навичок, людей різних за покликаннями та діяльністю, різних щодо приналежності до кліру та до звичайного віруючого народу Божого. Так, ми всі різні, проте єдині у Христі і в цьому полягає наша радість та цінність нашої приналежності до Спасителя, що поруч із Ним для нас стають неважливими будь-які відмінності, а стає важливим лише наша особиста єдність із Ним та єдність через Нього та в Його Дорогоцінних Тайнах із іншими вірними.

    Єдність у Христі – це величний скарб вірних послідовників Божественного Учителя, Котрий сповістив світові Святе Євангелія, фундамент якого закладений на любові. Від часу Пришестя до світу Господа Ісуса і дотепер всі ми існуємо на лоні Його безмежної любові, що просвічує наші душі та серця, роблячи спроможними крокувати стежинами, що ведуть до Царства світла та святості, блаженства та радості, миру та праведності; до Царства, що наповнене Небесними жителями, які ще на землі усвідомили важливість відмовитися від рабства гріху і поєднатися із благочестям, яким прикрашається душа і через яке здобуває спокій серце.

 Святитель Григорій Богослов навчає нас, говорячи: «Висловлюйте благочестя менше словом, а більше ділом, і виявляйте любов свою до Бога більше дотриманням Його заповідей, аніж подивом до Законодавця». Сихарська самарянка все своє життя до зустрічі із Месією провадила, м’яко кажучи, не зовсім благочестиво, втім, лише одна розмова біля криниці патріарха Якова змінила її і перетворила на глашатая Христа для своїх ближніх, яких вона надихнула прийти і на власні очі побачити обіцяного Христа, Котрий перебував із ними після цього ще два дні і багато народу тоді після проповіді Спасителя увірували в Бога Істинного (див. Ін. 4, 40-41).

    Самарянка показує нам людину, яка щиро та радісно прийняла звістку про появу в їхньому краї Месії, Котрому вона довірилися, як тільки дізналася, що перед нею саме Він. Її вчинок можна охарактеризувати словами преподобного Софронія Есекського про те, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання». Саме так: не вагаючись, але із палким натхненням самарянка побігла до свого поселення, сповіщаючи всім про свою зустріч із Месією; не вагаючись, співгромадяни самарянки побігли поглянути на Того, Кого зустріли біля водного джерела; не вагаючись, Христа попросили залишитись для кількаденної проповіді. Таким чином і ми, улюблені брати і сестри, покликані до віри, що не знає вагання, але наповнена щирої любові до Господа, Який нині сповістив самарянам радість безмежного поклоніння Істинному Богові, до спасительної отари Котрого належить кожен із нас – належить кожен вірний, що тримає в своєму серці нетлінну пасхальну радість, яка спонукає християн сповіщати навколишньому світові в дусі та істині непохитний факт віри нашої, що Воістину Воскрес Христос!

Христос Воскрес!

    «Ось видужав ти. Не гріши більше, щоби чого гіршого не сталося тобі!» (Ін. 5, 14), – такими словами, дорогі брати і сестри, Спаситель сьогодні звертається до зціленої Ним людини в єрусалимській купальні, що мала назву Дім Милосердя. Так Господь показує і чоловіку, що видужав, і нам із вами, що гріх має дуже згубні наслідки і від нього страждає не тільки наше внутрішнє єство, наша душа, але і фізичний організм. Саме тому боротися із гріхом – це боротися за своє здоров’я, за його добрий стан та міцність своїх сил, які нам необхідні і для звичних буденних справ, і для справ християнських, які мають бути відображенням нашої віри.

     Віра є могутньою силою, завдяки якій ми здатні прокладати свій маршрут до Бога та Його Небесного Царства. Втім, йдучи шляхом віри, ми покликані і до її засвідчення, адже, як нам добре відомо із Послань Апостольських, без справ вона стає мертвою (Як. 2, 26). Святитель Кирил Єрусалимський щодо цього акцентує нашу увагу на тому, що «немає для нас жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжується християнськими справами». Дійсно, як можна відносити себе до Бога, носити Його пресвяте ім’я, але жодним чином це не підтверджувати і не координувати своє життя, згідно із його заповідями та Євангельськими приписами? Це неможливо! Але для кожної віруючої людини можливо починати вибудовувати власну доброчесність із невеликих справ, щоразу намагаючись їх збільшити та примножити.

     Для того, щоб людина почала чинити добрі справи, насамперед їй необхідне бажання. У сьогоднішній події зцілення хворого Христос спочатку звертається до нього, запитуючи про бажання бути здоровим, на що отримує ствердну відповідь (Ін. 5, 6-7). Милосердний Господь міг би просто явити Свою Божественну силу і одразу подати зцілення, але навіть в цьому випадку Він не подає людині Своєї милості, допоки сама людина, застосувавши ще едемське право на вільний вибір, не підтвердить її необхідність для себе. Хворий підтверджує таку необхідність і отримує здоров’я, про яке ще деякий час тому не міг навіть і мріяти, оскільки не мав людини, котра би могла йому допомогти його здобути у цілющому джерелі (див. Ін. 5, 7).

     Подібним чином і ми наближаємося до Христа, Який Сам є Джерелом любові та всіх благ Податель. У кожного є про що прохати Спасителя, є про що Його молити, але ніколи не варто забувати й про інший важливий вид звертань до Господа – це звертання подяки. Завжди є за що принести Богові подяку і наше життя вже є найголовнішою причиною для цього, тому що життя – це той дарунок, що стосується всього людства, адже Своїм Воскресінням Христос відкриває браму життя для всіх – і нині живих, і вже спочилих, про що ми співаємо у пасхальному тропарі.

     Наше життя не слід марнувати на речі, що заважають спасінню та здобуттю Обителей вічного блаженства. Святитель Василій Великий у своїх мудрих повчаннях наголошує: «Христос є правдивим життям і наше істинне життя є перебування у Христі». Таке життя – це реальність радості та щастя, реальність милості та любові, реальність тлінної землі, від якої ми переселяємося до нетлінних Небес. Коли людина справді починає перебувати у Христі, вона починає відчувати жагу до благочестя, тому що поруч зі Спасителем прагнеш ставати краще, прямуючи із Його допомогою вузькими стежинами до Царства Небесного Отця, Котрий люблячим душам приготував його ще від самого створення світу (див. Мф. 25, 34).

     Душа, що любить Бога, буде найактивнішим чином ухилятися від гріха, вправляючись при цьому у праведності, тому що гріх – це не природнє явище нашого єства, а його хвороба, яка уражує душу, висушує серце і затьмарює свідомість. Тільки поруч із Богом ми здатні до боротьби із цією хворобою та її наслідками, маючи при собі цілюще покаяння та всеохоплюючу любов Господню. Ця любов і привела до світу Сина Божого, Котрий покликав всіх нас до втраченого Раю, промені якого наповнені саме любов’ю Милостивого Бога.

     Сьогодні Господь явив Свою милість, зціливши немічного чоловіка у Єрусалимі. Звісно, цей випадок не є поодиноким, тому що Спаситель після виходу на проповідь майже постійно перебував серед великої кількості людей, деякі із яких, звісно ж, прохали про допомогу. Нам відомі лише окремі випадки Христових чудес та зцілень, оскільки, як вказує святий апостол Іоанн Богослов, «якби докладно описати все, то … світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25). Але й наявного нам вже достатньо для того, щоб, долучившись до живильного джерела Євангелія, ми мали віру, «що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб віруючи, життя мали … в Ім’я Його» (Ін. 20, 31).

     Життя! Саме до нього покликані віруючі душі. Наш Господь – це Господь живих (див. Лк. 20, 38)! Тому необхідно цінувати життя, наповнювати його справами, що будуть прославляти Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16) та підносити нас до висоти райського буття. У Домі Милосердя єрусалимський немічний чоловік отримав зцілення і рецепт для підтримання свого здоров’я – це віддалення від гріха. Втім, цей рецепт стосується і всіх нас – віруючих людей, які мають бути християнами не тільки за назвою чи на словах, але бути ними і у великих справах, і в простих вчинках. Жити із Христом – ось до чого ми покликані і що є найголовнішою цінністю нашого перебування на землі і єдиним багатством, яке ми в змозі забрати із собою до блаженної вічності, де лунає тріумфальна проповідь християнства, що Воістину Воскрес Христос!