Дорогі брати і сестри! Сьогодні Божественне Євангеліє знову відносить нас до міста Капернаум, де Христос подає чергові зцілення декільком стражденним людям. Знову перед нами Господь, Який піклується про нас, звертаючись до глибин нашої душі, де царює віра. Так, саме віра власне і є тією причиною, що спонукає Спасителя творити зцілення, позаяк останні мають бути виключно наслідком віри, а не навпаки. Вірити Богові – це одна із важливих рис християнства, що базується на Божій любові до людини, якій Господь подарував спасіння, відчинив запечатану браму Небесного Царства і запросив до вічного життя поруч Себе у нескінченному блаженстві.
Бог кличе людину до Себе, подає їй Свої милості та щедроти, напоумлення і часом випробування. Втім, справжня віра наявна у людини тоді, коли вона із вдячністю переносить у своєму житті все вище перераховане, пам’ятаючи слова старозавітного праведника святого Іова Багатостраждального, котрий свого часу не цурався приймати від Бога поганого, тому що до цього приймав добре і саме цим не грішив перед Господом (див. Іов. 2, 10). Але що ми бачимо сьогодні у Євангелії? Ми бачимо двох чоловіків, котрі мають проблему зі здоров’ям – ваду зору, яку навряд чи можливо назвати благом для людини, але вони прохають, а не злословлять Христа, за що і отримують жадане зцілення, згідно зі своєю щирою вірою.
Правдива віра є результатом кропіткої духовної праці людини над собою та навколо себе. Це означає, що людина, згідно із заувагою брата Господнього по плоті апостола Якова (див. Як. 2, 26), має не просто говорити про свою віру, але й підтверджувати останню дієвими вчинками; також це означає і те, що, будучи віруючою, людина би піклувалася не тільки про власний духовний результат, але і не забувала про те, що вона має ближніх, з якими слід належним чином поводитися. Ось тому і виходить, що неможливо вірити у Христа і жити невідповідним до Євангелія чином, оскільки про віруючу людину велемовно говорять не її вуста, а вчинки.
Святий Павло сьогодні звертається до древніх римських християн зі словами: «Кожний з нас нехай догоджає ближньому – для його добра, для настанови» (Рим. 15, 2). Ці слова первоверховного апостола закликають нас до небайдужості і допомоги нашим ближнім в моменти їхніх випробувань, в часи негараздів або ж інших важких ситуацій. Втім, цього не можна сказати про капернаумських фарисеїв, котрі, бачивши зцілених Спасителем людей, не раділи разом із іншими, а шукали причину для наклепу на Христа та звинувачували Його у єдності із князем бісівським (Мф. 9, 33-34). Звісно ж, що в таких вчинках фарисеїв точно не можливо споглядати догодження ближнім заради їхнього блага, проте дуже чітко видно наклепи на безневинного Христа, Якому народ дивувався, а вони заздрили та переслідували, чим самі стали на бік того, до кого відносили Ісуса.
В нашому житті у нас не повинно бути жодних дій, схожих на дії фарисеїв. Нам необхідно прославляти Спасителя і служити Йому через служіння ближнім, через служіння добрими справами. Святитель Кирило Єрусалимський в своїх катехитичних повчаннях зауважує, що «немає нам жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжують християнські справи» і ця заувага напрочуд важлива для християн всіх поколінь, адже справжні християнські справи – це реальне і живе свідчення про нашу віру, до якої звертається Спаситель перед зціленням недужих (див. Мф. 9, 28), а ми в свою чергу маємо на її фундаменті відповідати Богові діями, які прославляють Його і свідчать про нашу приналежність до Нього.
Кожен день нашого життя має бути такою відповіддю: у колі рідних та близьких, у поводженні з ближніми та оточуючими, в колі друзів та робочому колективі. Із усіма людьми належить поводити себе як людина, що втілює у життя найвище правило цивільної моралі, яке є абсолютно ідентичним словам Христа: «Усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви» (Мф. 7, 12). А що може бажати справжній віруючий християнин? Звісно, це бажання єднатися із Христом на засадах Його Божественної любові; це прагнення до здобуття Царства Божого; це досягнення спасіння та життя вічного. Все це неможливо отримати наодинці, але тільки разом із ближніми, оскільки навіть монахи-затворники не перебувають виключно наодинці із самими собою, але звершують перед Богом молитву про весь світ, а відтак і всіх, хто його населяє.
Фарисеям було байдуже на ближніх, які страждали від своєї сліпоти і зцілилися, було байдуже і на радість людей, котрі прямували за Спасителем, слухаючи Його повчання і, знову ж таки, будучи свідками подальших зцілень. Але християнин не може бути байдужим до ближніх, не може бути байдужим до Господніх справ та Його Євангелія. Саме тому ми перебуваємо у Святій Церкві, що єднає нас навколо Христа, проповідує Його величні справи та спасительне Благовістя. Будучи членами Церкви Христової, всі віруючі душі покликані у єднанні душ та сердець торувати стежину до Обителей вічного блаженства, де засмучені утішаються, спраглі насичуються, а чисті серцем споглядають велич Безначального Творця (пор. Мф. 5, 3-11).
Царство Небесне для нас починається на землі, воно починається із самої людини, яка покликана до виконання євангельських заповідей та елементарного належного поводження зі своїми ближніми. Сьогодні різними вулицями Капернаума проходив Христос і одних зцілював, а іншим проповідував. Але цим все не завершилося, тому що сьогодні це ще також і нова можливість для нас сучасних не проґавити можливості прославити Спасителя за Його чудеса і дослухатися до Його напоумлень, одним із яких має стати нагадування про те, чи дійсно ми віримо Йому і тому, що Він повсякчас творить для всього роду людського. Для істинно віруючої людини в цьому питанні виключно одна і однозначно позитивна відповідь – відповідь, яка пролунала з вуст колишніх сліпців (див. Мф. 9, 28). Тож хай ця відповідь завжди перебуває і в нашому серці, освячує терени нашої душі та просвічує наше розуміння, спонукаючи до принесення хвали Люблячому Богові, Якому слава належить на віки віків! Амінь!
