Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, згадуємо подію, яка сталася восьмого дня після Народження нашого Спасителя – Його Обрізання, що було прийняте Ним задля виконання Закону, який Він прийшов не зруйнувати, а сповнити (пор. Мф. 5, 17). Христос приходить на землю і стає Людиною та живе поміж іншими людьми і, як сьогодні сповіщає нам святий євангеліст Лука, цей спосіб життя спонукає любити Його і оточуючих Його людей (див. Лк. 2, 52). Господь, Котрий є повнотою Божественної любові, від самого початку приносить людству любов – силу, на якій тримається світ, що був нею створений, премудро облаштований (пор. Пс. 103, 24) і у належний час відкуплений від гріха.
Ми знаємо, що старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, в якому ми скидаємо із себе стару людину і зодягаємось в людину нову – людину, яка має наповнювати своє життя не пристрастями та гріхами, але щирим прагненням долучитися спільності із Богом, Котрий звертається до людини, пропонуючи завжди тільки найкраще. Господня пропозиція – це не тлінна пропозиція тимчасових благ, із якими нас безумовно розлучить смерть, це пропозиція блаженства та любові, пропозиція Небесного Царства, на яке жодна смертна межа не має впливу, оскільки Владика цього Царства Сам Господь, Котрий ніколи не чинить із людиною несправедливо, оскільки завжди закликає до праведності і святості, до виконання Своїх заповідей, життя згідно із якими є спасительними сходинками до безкінечного життя у Господі.
Втім, Христос власним прикладом являє нам необхідність виконання заповідей, коли обрізується, коли приноситься на сороковий день до Єрусалимського Храму, коли виходить на проповідь лише у віці тодішнього юдейського повноліття. Виконуючи приписи Старого Завіту, Христос поступово подає людству новозавітну радість наближення Свого Царства і важливу деталь про нього – що воно береться тими, хто докладає зусилля (пор. Мф. 11, 12). Такими не були книжники і фарисеї, бо вважали, що механічне виконання старозавітного Закону є для них вже такою собі «перепусткою» до вічного лона праотців і в цьому була їхня найбільша помилка, позаяк Той, Хто дав Закон, прийшов Його сповнити і оновити. Однак вони не змогли вмістити в собі цю радісну звістку, через що і залишилися поза межами обраної отари Господньої.
Святитель Василій Великий, пам’ять якого також сьогодні згадує Свята Церква, щодо подібних людей навчає: «Неможливо удостоїтися Небесного Царства тим, котрі не показали, що Євангельська правда [для них] більше ніж правда підзаконна». Чим ми можемо показувати це? Насамперед життям, яке дійсно буде базуватися на Євангелії: коли ми не засуджуємо інших, розуміючи власну недосконалість; коли ми допомагаємо ближнім, незважаючи на їхній статус чи певну приналежність (пор. Лк. 10, 25-37); коли ми знаємо, що ми обраний народ Божий покликаний до чеснот (пор. 1Пет. 2, 9), але не гордимось цим, а засвідчуємо цю приналежність найбільшою чеснотою – любов’ю (пор. Ін. 13, 35).
Любов є фундаментом Євангелія, оскільки Господь приходить на землю саме тому, що Він любить нас, любить кожного з нас без винятку. Саме через любов Христос, досконалий Бог і досконала Людина, народжується від Діви, приймає Обрізання і зростає, як і інші юдейські юнаки, але все це відбувається саме через любов. «У любові дві прикметні властивості, – говорить Кападокійський архіпастир Василій, – сумувати і мучитися про те, що любий зазнає шкоди, а також радіти і трудитися на користь його». І хоча ці слова святителя відносяться до земних категорій порівнянь, однак чи не це ж саме ми бачимо у Христі, Котрий приходить для того, аби визволити людину від тенет гріха і рабства дияволу, який нічого іншого не вміє, як тільки мучити і знущатися із людини?
Спаситель приходить, даючи людині свободу, яку ми, в свою чергу здобуваємо через пізнання істини (пор. Ін. 8, 32), досконалість якої розкривається у Христі, Котрий Сам є Істиною (пор. Ін. 14, 6), єднання із Якою відкриває нам премудрий замисел Господа – Його Божественне бажання спасіння кожній людині (пор. 1Тим. 2, 4). Це бажання ґрунтується на тому, що людина була створена для вічності, створена для радісного життя у Раю, який був втрачений, але Ісус прийшов на землю задля його повернення. Святий Василій про це так зауважує: «Для того Пришестя Христове в тілі і заповідь Євангельських правил життя, для того Страждання, Хрест, Погребіння, Воскресіння, щоб людина, яка спасається через наслідування Христа, сприйняла давній той самий синівський стан».
Прийняття давнього синівського стану починається в момент, коли ми приступаємо до Таїнства Хрещення – нового завіту між Богом і людиною, коли вже не обрізання плоті символізує відречення від гріховного служіння, а значно і значно більше: зодягання у Господа Ісуса Христа, що засвідчує цілковите прагнення бути із Ним, а не продовжувати перебувати у неволі різноманітних похотей (пор. Рим. 13, 14). Християнин – це людина, яка своїм життям покликана до проповіді Спасителя і проповідь ця передбачає кропітку духовну працю та самовіддане прямування за Ним шляхами реального благочестя, а не автоматичного виконання старозавітних приписів. Великий подвижник минулого століття преподобний Порфирій Кавсокаливіт виголошує: «Христос є новим життям … Христос – це все. Він радість. Він – життя. Він – світло, світло істинне, яке дозволяє людині радіти». Усвідомлення такої, здавалося б, простої, однак напрочуд важливої істини, спонукає нас до правдивої радості, до щирого поклоніння Христу і Його Різдву та Обрізання, що були вчинені заради нас і нашого заради спасіння, здобути яке бажаю кожному із нас, аби оселитися в Обителях вічного блаженства, де вже оспівує Предвічного Бога славнозвісний Кападокійський святитель Василій Великий!
