Дорогі брати і сестри! З учорашнього вечора Свята Церква почала готувати нас до спасительних днів Святої Чотиридесятниці. Вже вчора за Всенічним бдінням ми всі чули умиленний піснеспів «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…». Чому ми співаємо про відкриття дверей саме покаяння, а не, скажімо, милосердя? Це тому, що покаяння, а насамперед щире покаяння – є вірним початком на шляху спасіння.
Саме з покаяння починає свою проповідь святий Іоанн Предтеча (Мф. 3, 2); і Христос так само, коли вийшов на проповідь, то виголосив: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мф. 4, 17). Покаяння є тим, що допомагає нам успадковувати Вічні Обителі Отця нашого. І тому Христос акцентує нашу увагу на тому, що прийдешнє Царство відкрите, відкрите для кожного з нас без будь-якого винятку, нам же залишається лише навчитися покаянню.
Ще в Старому Завіті ми бачимо, що благоденство боговибраного народу полягало у єдності із Істинним Богом. Відповідно, відступництво від Бога приносило нещастя. Так, до прикладу, в день освячення Єрусалимського Храму Господь сказав Соломону: «Якщо … відступите і залишите устави Мої й заповіді Мої … будете … притчею і посміховиськом у всіх народів» (Пар. 7, 19-20). Так в подальшому і сталося, але тільки щире покаяння знову обернуло кару на милість.
Преподобний Софроній (Сахаров) повчає нас, що «покаяння має бути єдиним нашим шляхом до Бога». Звісно, цей шлях тернистий і дуже непростий, але з Богом будь-які труднощі людина в змозі понести. Церква акцентує нашу особливу увагу на покаянні більш всього в період Великого Посту, який іменується «Матір’ю ціломудрія», «Викривальником гріхів», «Весною покаяння» та багатьма іншими високими епітетами.
Період Посту важливий для людини тим, що саме в постові людина отримує радість втраченого в Раю блаженства. І справа не тільки в питанні їжі чи пиття, адже Рай – це «не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14, 17). Якщо людина докладає зусилля для свого духовного вдосконалення в християнських чеснотах, тоді земні турботи відходять на задній план. Це не щось нове чи таємне. Цю аксіому сказав нам Сам Господь, що «не можете Богові й мамоні служити!» (Лк. 16, 13). І вибір, звісно, залишається за самою людиною.
Для християнина такий вибір найкраще реалізується саме в дні Великого Посту, коли Свята Церква щоденно закликає до зміни духовного життя в ліпшу сторону, аби людина прагнула щирістю душі та ясністю розуму, а не лише тлінними вустами, звертатися до Бога зі словами: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа правого в моєму нутрі віднови» (Пс. 50, 12). І правдиву та щиру молитву Господь не відкине, але сподобить людину Своїх благ.
Таких благ велика кількість. Так, древній християнський мислитель пресвітер Тертуліан Карфагенський говорить, що «перераховування благ покаяння … вимагає великого красномовства, а ми … єдине ж запам’ятаєм: що Бог заповідав… є найвище благо». Ці заповіді нам добре відомі. Під час Великого Посту і зараз, в підготовчі тижні до нього, маємо, так би мовити, підбивати підсумки та аналізувати досягнення. Але все це робити не задля марнославства чи розпалювання в собі гордині, а для того, щоб чесно собі відповісти на питання «А чи гідно я провів цей рік як християнин? Чи був я провідником Воплоченого Слова Божого? Чи можна моє життя назвати дійсно життям віруючої людини?».
В таких думках людина і готується до посту та покаяння, яке є невід’ємною частиною життя у Христі, Який всіх нас закликає до досконалості за прикладом Небесного Отця (Мф. 5, 48). Вірними вчителями покаяння є Святі Отці, котрі знайшли істинну стежку до Небесного Царства. «Початкова ступінь покаяння, – навчає нас преподобний Йосиф Ватопедський, – це шкодування про вчинені помилки, наступна ступінь – виправлення помилкової дії, яка стала причиною порушення заповіді». Усвідомлення помилковості своїх вчинків та їх виправлення є вірним знаряддям для розбиття закам’янілості наших почуттів та серця, просвічення духовний очей.
Таке просвічення очей допомагає нам бачити правдиву волю Небесного Отця, позаяк «обтяженими очима … від беззаконь [не можемо] споглянути і бачити Небесну Висоту» (стихира на стиховні, глас 5). Недарма Святі Отці порівнюють стан гріховності зі сном і закликають до свідомого пробудження. Через богослужбові тексти до нас звертаються вчителі покаяння: «Душе … встань! Що ти спиш?» (кондак, глас 6). І дійсно, маючи перед собою Самого Христа, Котрий запрошує нас до Небесних Осель, нам залишається прийняти це запрошення на бенкет Вічного Жениха Ісуса, зодягнувшись у добрі справи та вчинки, що і слугуватимуть нам святковими шатами.
Але, знову ж таки, нехай наші добрі справи ніколи не будуть причиною вважати нас кращих за інших. Приклад цьому сьогоднішня Євангельська історія. Приступаючи на поприще посту, будемо дивитися на свій внутрішній стан і пильно слідкувати, щоби ніяка лукава думка не змогла його порушити. Бо в пості, як навчає нас великий Златоуст, необхідно більше бути милостивим до ображених нами, треба відганяти від себе всілякі заздрощі і ненависть до ближніх; головне ж – не піддаватися марнославству.
Так вчить Господь, до цього заохочує Церква і про це ми чули із Євангельського читання. Марними є будь-які наші добрі вчинки, якщо вони не спрямовані для слави Отця Небесного, а для нашої особистої. Сьогодні в Євангелії ми бачимо дві людини, котрі водночас зайшли до Храму звершити свою молитву і бачимо молитву кожного. Фарисей – представник духовної еліти єврейського суспільства, людина шанована серед віруючих, високоосвічений чоловік; та митар – особа, котра, як правило, не мала позитивного авторитету серед своїх співгромадян. Але це в очах людських, в очах же Бога виявилося все повністю навпаки.
«Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18, 13) – здавалося б, зовсім коротка молитва, але яке смирення проявлено в ній! В Римській імперії посада митаря була високим кар’єрним досягненням, якого жадали і до якого прагнули. Але митар не про це згадував у молитві. Його молитва була щирим усвідомленням свого занепалого стану і, як наслідок, прохання до Бога лиш про єдине – про помилування. Він не прохав про спасіння, не говорив про досягнення та успіхи у справі свого митарства, митареві було важливо вимолити Божу милість до себе, тверезо усвідомлюючи свої прогрішення.
Таке усвідомлення приходить до людей, котрі мають серце, що не сповнене потягу до тлінних радостей. Про це ж пише у своїх листах і святитель Феофан Вишенський: «Головною умовою для успіху в молитві – є очищення серця від пристрастей». Ось таке очищене серце і буде нашим дороговказом до Царства Небесного. Сам Господь через пророка звертається до нас: «Сину мій, дай мені своє серце, і очі твої нехай дотримуються шляхів моїх» (Притч. 23, 26). Певна річ, що тільки чистим серцем і можливо бачити вірний шлях, а не схибити і попрямувати дорогою земних суєт.
Улюблені у Христі брати і сестри! Підготовка до днів спасительної Чотиридесятниці і власне сама Чотиридесятниця має стати для нас підготовкою до ще більшої і важливої події – Воскресіння Христового. Будемо докладати молитовних зусиль, стараймося намагатися освячувати постом свої душі і тіла для того, аби гідно зустріти Спасителя світу, Котрий від невеликого Гробу просвітить безмежний Всесвіт. І нехай це світло слугуватиме нам допомогою в приношенні Творцеві митарських молитов та відходом від невдячних молитов фарисея (3-й тропар 9-й пісні канону). Амінь!
