Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами мали змогу втретє піднести свої молитви до Господа Вседержителя словами Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, який перші дні Святої Чотиридесятниці найбільш рясно подає нам приклад того, як необхідно звертатися до Творця в смиренні та розчуленні серця, не виправдовуючи свої вчинки, але щиро сповідаючи свою гріховну неміч. Саме таким мають бути відносини людини із Богом – відносини, фундамент яких покладений на щиросердечному звертанні творіння до могутнього свого Творця, адже без Господа людина не в змозі чинити доброго (пор. Ін. 15, 5) і взагалі без Нього втрачається смисл будь-якої справи (пор. Пс. 126, 1).

Господь – це наше світло, спасіння та захист життя нашого (пор. Пс. 26, 1). Разом з Господом людина перебуває у природньому стані свого буття, адже вона була створена для життя разом із Ним. В будь-яких життєвих обставинах ми не маємо втрачати усвідомлення важливості єднатися з Богом у молитві, прохаючи про Його підтримку та допомогу. Втім, ще більш важливо бути поруч з Господом в моменти духовних потрясінь та в час боротьби із пристрастями. Так, преподобний Андрій в сьогоднішній частині Великого канону проголошує: «Як спас Ти Петра, що взивав до Тебе, поспіши спасти й мене, Спасе; від звіра спаси мене, простягнувши руку Свою, і виведи з глибини гріховної» [ВК 6, 3]. В цих словах відчувається непідробна любов святителя до Бога, до Якого він не боїться звертатися про допомогу, не боїться прохати Його всесильної десниці і дерзновенно порівнює себе із апостолом Петром, котрий також є одним із загальновідомих прикладів сумніву і ревності, віри і страху, гріха і щирого покаяння.

У Великому каноні святий Андрій постійно звертається до епізодів священної історії Старого і Нового Завіту, згадуючи тих чи інших людей – як великих праведників, так і закоренілих грішників. Первоверховний апостол Петро, який згадується у вищезгаданому тропарі, відомий своєю простотою звичайного галілейського рибалки, до мереж якого з часом увійшло безліч риб словесних. Апостол вмів управлятися у риболовлі земній та небесній, а християнин має постійно навчатися риболовлі духовній. Так, наша душа має стати духовними мережами благочестивого рибалки: щодня у вирі житейського моря нам потрібно навчитися здобувати все новий і новий улов чеснот. Чесноти роблять душу не просто кращою, але спроможною до життя в ній Бога, адже «ми – храм Живого Бога» (2Кор. 6, 16), як нагадує нам святий апостол Павло у своїх Посланнях.

Коли ми, люди віруючі, чуємо слово «храм», то уявляємо перед собою особливе місце, де ми і по-особливому себе поводимо, і по-особливому відчуваємо виняткову присутність Творця. Але кожен із нас це теж невеликий храм Безмежного Бога і цей храм слід зберігати теж в особливих умовах: необхідно прикрашати його благочестивими справами, Євангельською любов’ю, щирим смиренням та постійним вдосконаленням у просвіченні свого внутрішнього єства через віддалення від пітьми гріха та пристрасних глибин мороку. І в час Великого посту свій внутрішній храм слід ще більш активно очищувати від нашарувань всілякого шкідливого для душі бруду, тримаючи його завжди готовим для зустрічі із Христом, адже ми не знаємо, коли почуємо стукіт до дверей серця, щоб відчинити Йому, аби розділити із Ним вечерю (пор. Одкр. 3, 20).

Очищення від душевного бруду відбувається завдяки водам нелицемірного покаяння. Жодні інші засоби не в змозі цього зробити, оскільки тільки поруч зі Спасителем ми здатні оновлюватися і ставати більш кращими, більш досконалими і готуватися до здобуття справжнього блаженства на засадах виконання Божественних заповідей. Блаженний єпископ Діадох Фотікійський зауважує: «Якщо ми з гарячою ревністю почнемо виконувати заповіді Божі, тоді благодать, освячуючи всі наші почуття в глибокому сприйнятті, спалюватиме вогнем усі наші гріховні спогади. Серце ж наше, насолоджуючись певним світлом безперервної любові, привчатиме нас до того, щоб думати про духовне, а не тілесне». Ця настанова особливо актуальна для нас з вами зараз, в дні Святої Чотиридесятниці, коли ми покликані до більш активного відходження від гріховних нахилів і значно більше маємо міркувати про нові можливості для себе духовно вдосконалитися.

Духовне вдосконалення – це доволі тривалий процес для християнина, що відбувається все життя і навіть цього не вистачає, оскільки вершиною досконалості є Сам Господь. Втім, це не повинно збентежувати, але ще більше надихати та заохочувати нас до постійного вправлення у чеснотах. В цій блаженній справі, звичайно, на нас очікують багато спокус, що будуть змушувати нас падати і потопати, але разом із апостолом Петром та преподобним Андрієм ми знаємо до Кого слід звернутися із відомим проханням: «Поспіши спасти … мене, Спасе … простягнувши руку Свою, і виведи з глибини гріховної».

«Господь – не остання наша надія, а єдина», – ці слова належать святителю Миколаю Сербському, однак їхній відгук лунає в серцях кожного віруючого християнина. Особливо сьогодні, коли ми вкотре звершили читання Великого канону, ми знову долучилися до цієї істини християнства, яке неможливо уявити без Люблячого Христа, Котрий завжди готовий прийти на допомогу стражденній людині. Великий піст – це період, коли ми чуємо велику кількість прикладів покаяння різних святих, долучаємось до багатоплідної богослужбової спадщини, що закликає нас до роздумів щодо свого спасіння, але це ще і той час, коли разом із преподобним Андрієм ми маємо можливість знову і знову більш щиро розкрити перед Люблячим Богом свою зранену гріхом душу і попрохати Його допомоги. Амінь!