Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, зустріли суботній день першої седмиці Святої Чотиридесятниці. Упродовж останнього тижня ми знову відчули повернення до постових днів, насичених особливими богослужбовими текстами, просякнутих смиренним настроєм та закликами до покаяння та більш дієвого примноження у своєму житті благочестя в цілому і більш конкретних добродійностей зокрема. Вкотре ми доторкнулися з вами до багатовікової традиції Святої Церкви, вустами підносячи молитви древніх подвижників, а серце спрямовуючи до висот Божественної любові та милосердя. Цим ми поклали початок подальшому постовому шляху, який ще належить пройти з гідним настроєм, що був налаштований в наших душах за останні дні.
Постовий час наданий людині для особливого подвигу, що ґрунтується на щирому бажанні людини більш вдосконалитися через обмеження себе в тих речах, які зазвичай заважають цьому спасительному процесу духовного життя. Слід завжди пам’ятати про те, що піст слугує людині правдивим помічником, допомога якого полягає в тому, щоб кожен з нас мав можливість відмовитися від чогось згубного не через перспективу покарання за порушення того чи іншого припису, а в тому, щоб звільнити нас від кайданів буденної рутини, що заважає людині активніше долучатися до молитви, дієвіше трудитися задля власного спасіння, частіше нагадувати собі про свою тимчасовість в цьому житті для значно частішого примноження небесного скарбу, який ми дійсно в змозі забрати із собою до буття у вічності із Творцем.
Для християн дуже гарною справою буде те, якщо своє утримання в період Великого посту ми будемо сприймати як духовне і жертовне приношення Богові за весь рік цілком. Весь попередній рік ми проживаємо, як зазвичай, а в час Великого посту відмовляємось від чогось. Втім, навіть і в цьому випадку, поза простором Святої Чотиридесятниці, треба провадити своє життя не в розслабленому режимі і чинити все, що тільки заманеться. Тут доволі влучною буде порада преподобного Паїсія Святогорця, котрий говорить: «Людина повинна запитувати себе про кожну свою дію: “Добре, нехай мені подобається те, що я роблю, але чи подобається це Богу?”». Навряд чи Господу до вподоби гріх у будь-якому його категорійному вигляді, навряд чи до вподоби духовна недбалість людини про власну душу і те, куди людина цю душу спрямовує упродовж днів свого земного життя.
Проте чого ж бажає Господь? Одну із таких відповідей ми знаходимо на сторінках Священного Писання у словах нашого Спасителя, котрий виголошує: «Милості хочу, а не жертви!» (Мф. 9, 13). І сьогодні наш Спаситель Христос, як ми це чуємо зі Святого Євангелія, призначеного для цього суботнього дня, приходить до синагоги і зцілює людину, яка страждала на усохлу руку (див. Мк. 3, 1-5). Це вияв милосердя Божественного Творця до Свого творіння – цілком логічний вчинок Бога по відношенню до людини. Однак цьому милосердю не радіють фарисеї, оскільки в їхньому фанатичному уявленні людина мала й надалі страждати і зцілення є неприпустимою дією для суботнього дня. Вони бачать навколо себе суботній день, однак вони повністю ігнорують присутність перед ними стражденної людини, яку цілком ймовірно вони бачили вже не вперше. Чудо зцілення мало би спонукати їх до прославлення Бога, але їхня жорстокість сердець (Мк. 3, 5) змогла привести їх до лише до змови проти Ісуса, Якого вони бажали погубити разом з іродіанами (Мк. 3, 6).
Іншим аспектом Божественного бажання щодо милості є те, що Він прийшов для того, аби не праведних закликати, а грішників до покаяння (пор. Мф. 9, 13). Як у випадку із чоловіком, котрий мав усохлу руку, так і з грішниками, Господь звертається до людства з тим, що Він не хоче нічого поганого для нас, але бажає, щоб хворі стали здоровими, а грішники звільнилися від тенет гріха. Тому в цей блаженний час, коли ми перебуваємо на ниві Святої Чотиридесятниці, не треба забувати про цей важливий аспект Господнього домобудівництва.
Митрополит Сурозький Антоній зауважує, що «в тому і полягає покаяння, щоб ніби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили. Тим часом, що нам було дано, і що ми використовували чи ні, виконали чи не виконали». Наша відстань – це наше бажання і бажання Боже, щоб людина здобула спасіння. Наскільки вони є близькими одне до одного? Якщо ми прагнемо скоротити цю відстань, нам необхідно якомога ретельніше слідкувати за своїми вчинками, словами і навіть думками, щоб вони були направлені в бік Господньої любові, а не рабства гріху і приниженням перед власними пристрасними нахилами. Не можна сьогодні легковажно грішити, вважаючи, що наступного дня матимемо змогу виправитися чи покаятися, адже ніхто з нас не може бути впевнений в тому, що цієї ночі не прийде до нас Господь і не промовить до нас словами, які почув нерозумний багатій (пор. Лк. 12, 20).
Завершився перший тиждень Великого посту і відстань до Голгофи, на якій відбулося наше відкуплення і звершилося спасіння, стала коротшою. Пам’ять про це нехай подає кожному з нас натхнення до принесення Богові жертви щирого серця, вірної душі і чистого розуму, щоб в щирості серця звершувати молитовний і постовий подвиг, чим будемо засвідчувати свою вірність Господу не заради зовнішньої похвали від людей, але розуміючи, що це та жертва Богові, яку ми в змозі наразі принести. Свята Чотиридесятниця нехай слугує для нас благословенним садом, де ми цього тижня, кожний по мірі своїх сил, засіяв насіння квіток чеснот, аби вже зовсім скоро принести благоуханний букет благочестя до саду Гефсиманського, щоб у непідробній духовній радості зустріти Переможця смерті і Спасителя нашого Ісуса Христа. Амінь!
