Христос воскрес!

Цими прекрасними словами, дорогі брати і сестри, ми вітаємо один одного останні тижні, а вся повнота Святої Церкви вже дві тисячі років сповідує своє найголовніше уповання. Ця тріумфальна звістка, яка вперше пролунала в Гефсиманії з ангельських вуст (пор. Мк. 16, 6), була розповсюджена далі святими жонами-мироносицями, пам’ять яких ми прославляємо цього третього недільного дня після Святої Пасхи. Саме вони, тендітні жінки, які спозаранку прямували для того, щоб принести в дар Божественному Учителю оливні пахощі, стали першими з Христових послідовників, хто пересвідчився у Його Воскресінні, про яке Він неодноразово говорив, повчаючи таємницям Царства Божого.

Царство Боже починається для людини на землі, коли вона приймає свідоме рішення неухильно прямувати за Христом, проповідувати власним життям Його Святе Євангеліє та сповідати істинність Його Пресвітлого Воскресіння. Саме в орбіті Христового Воскресіння має вибудовуватися наше життя, з огляду на нього нам слід координувати свої вчинки і творити ті чи інші справи, що будуть нашими головними свідками приналежності до Воскреслого Спасителя світу, який подолав смерть, щоб нам дарувати безсмертя у нескінченному бутті життя вічного, входження до якого пролягає шляхом правдивої віри.

Віра у Христа – це неймовірна сила і шлях до грандіозного блаженства, прямувати до якого ми починаємо вже тут, незважаючи на будь-які негаразди або метушливі обставини, і виголошуючи разом зі святим первоверховним апостолом Павлом: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4, 13). Саме таку міцну і непохитну віру мали і святі жони, котрі першими дізналися великодню новину. Преподобний Паїсій Святогорець говорить про це наступне: «Мироносиці мали велику віру в Христа, мали духовну прихильність, тому ні на що не звертали уваги. Якби в них не було духовної прихильності, хіба б вони зважилися на це? На світанку, в ранню годину, коли ще заборонено було з’являтися на вулиці, вони з ароматами в руках вирушили до святого Гробу Господнього».

Віра, духовна прихильність і любов спонукали мироносиць відправитися до Гефсиманії, де праведний Іосиф Аримафейський поховав Пречисте Тіло Безгрішного Творця світу, який загруз в мулі гріха і поринув у страшну пітьму гріхів і беззаконня. Але того весняного ранку, як і говорить преподобний Паїсій, коли вулиці були порожніми через заборону з’являтися на них, жони-мироносиці вважали для себе більш необхідним, важливим і справедливим відвідати Гроб Спасителя, аніж підкорятися людським директивам (пор. Діян. 4, 19). І саме в цьому їхній вибір став дійсно виправданим та вартим пошани і прославлення, а їхній вчинок навіки закарбувався на сторінках Божественного Євангелія, будучи яскравим прикладом щирої відданості Господу Ісусу.

Християнину властиво бути відданим своєму Спасителю і цій відданості ми навчаємося упродовж всього життя, коли з моменту Святого Хрещення і до останнього подиху свідчимо перед світом, що ми учні Вчителя любові та досконалості, що ми причасники Його Дорогоцінних Таїн, що ми сповідники Його Страждань і Воскресіння, в променях якого прагнемо і до власного воскресіння, яке свого часу настане для всіх спочилих, що ми і сповідуємо у Символі віри. Саме тому для нас Воскресіння Христа – це факт історії людства, для якого з Гефсиманії пролягає шлях до вічного життя у Царстві Божому, де кожен з нас має змогу зібрати нетлінну скарбницю власного благочестя (пор. Мф. 6, 19-21).

Святитель Іоанн Златоуст навчає, що «ні стать, ні тілесна слабкість, ні вік і ніщо інше подібне не може перешкоджати тим, хто ходить шляхом благочестя, якщо мужня готовність, бадьорий настрій духу і гаряче та полум’яне почуття побожності вкорінені в душах наших». Це доволі влучно можна застосувати і до нині шанованих жон-мироносиць, адже вони прямували до Гробу, коли апостоли перебували в ізоляції страху і саме мироносиці сповістили їм та всім іншим про Христове Воскресіння (пор. Лк. 24, 9). Саме святі жони мужньо і бадьоро, палаючи великою любов’ю до Господа, направилися до Гефсиманії, околиці якої ще перебували у передранковій пітьмі. Для них не були важливі обставини досягнення мети, для них була важливою власне сама мета – мета принести дар Тому, від Кого вони упродовж декількох років чули спасительні повчання задля здобуття Царства Божого.

Всі люди покликані увійти до Царства, але не кожен з людей готовий докласти необхідних зусиль задля такого входження, не кожен готовий і відмовитися від безтурботного життя задля старанного зрощення на теренах своєї душі правдивої віри, усвідомлюючи, як говорить преподобний Симеон Новий Богослов, що «вхід до Царства Божого дається не лише за добрі справи, а й за віру». Так, добрі справи це важливий елемент нашого життя, але навіть у випадку з ними Господь зауважує, що це не є винятковим компонентом характеру виключно християн, оскільки навіть язичники спроможні на добрі справи (пор. Мф. 5, 47). Християнин же покликаний до добродійності заради слави Божої (пор. Мф. 5, 16) і користі ближніх, тому що прямує до Господа дорогою, шлях якої торує не наодинці, а з Божою допомогою та у єдності з іншими.

Мироносиці також не залишилися наодинці зі звісткою про Воскресіння Христа, в Якого вони вірили і Якому вони свого часу довірилися. Вони знову доклали вже нових зусиль і сповістили цю неповторну новину апостолам та іншим послідовникам Розіп’ятого Господа, що воскрес третього дня. І вже багато століть поспіль ця новина залишається і буде залишатися актуальною й надалі, оскільки саме Воскресіння Христове є центром нашої віри (пор. 1Кор. 15, 14), яка має укріплюватися любов’ю до Господа, мужнім сповіданням Його Божественної сили і повсякчасною, радісною та блаженною проповіддю, що воістину воскрес Христос. Амінь!Ф