«Коли вони перебували в Галілеї, Ісус сказав їм: Син Людський буде виданий у руки людям, і вб’ють Його, а третього дня Він воскресне. І вони дуже засмутилися» (Мф. 17, 22-23), – такими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання. Навіщо Спаситель говорить Своїм учням про страждання та смерть одразу після зцілення біснуватого отрока? Невже настільки величну мить Божественної могутності слід применшувати майбутніми Страстями? Звичайно, що ні! Але Христос в такі моменти бажає вказати апостолам на те, що все це неодмінно настане і вони мають бути готовими до цього, аби раптово не засмутитись. А з іншого боку це також наука і для нас з вами, щоби після тих чи інших успіхів ми не сподівалися на похвалу від людей або ж подяку навіть від тих, кому могли допомагати [за свт. М. Сербським].

     Христос – це вершина Досконалості і власне Сама Божественна Досконалість, що кличе до досконалості і всіх нас. Зі Святого Євангелія перед нами постійно відкриваються різноманітні шляхи до її здобуття і сьогодні, перед нагадуванням учням про прийдешні дні Своїх Страстей, Спаситель, зцілюючи сина нещасного батька, вкотре говорить нам про важливість посту та молитви, як вірний духовний засіб в боротьбі із лукавими силами, що постійно намагаються вполювати людину у свої тенета згубної пітьми. Власне кажучи, це і сталося із згаданим отроком, якщо Христос про це згадує, і тому цей отрок без належного життя став легкою здобиччю для диявола.

     Спаситель прийшов на землю, проповідував та навчав, приніс Себе Самого в Жертву за людський рід та просвітив усю вселенну сяйвом Свого Божественного Воскресіння. З цього часу людство отримало нове буття, яке розпочинається на землі і не має жодного завершення у вічності. Відтепер ми покликані до цієї вічності і прокладаємо свою дорогу до неї різноманітними чеснотами за дороговказами заповідей маршрутом належного християнського життя. Таке життя не пропонує нам філософію гедонізму, яка була так до вподоби деяким античним мислителям і не тільки їм, але таке життя чекає від нас відповідних вчинків та духовної праці, що розпочинаються тоді, коли людина дійсно готова стати Божою, тобто – справжньою.

     І ось така справжність неможлива без необхідних зусиль, тому що вони є важливим компонентом здобуття Небесного Царства, до якого входять старанні працівники, але аж ніяк не лінивці (пор. Мф. 11, 12). Частиною подібної духовної праці для нас мають бути, звісно ж, постовий подвиг та час, що ми приділяємо молитві. Без цього неможливо, оскільки, як вже було сказано, їхня відсутність приводить до жахливих наслідків. Але коли ми дійсно бажаємо постувати та молитися – цим ми свідчимо, що належимо до Христа, належимо до Його Святої Церкви, належимо до тих, хто любить Його через виконання залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 21).

     Нам необхідно виконувати заповіді, адже вони не просто духовні рекомендації, але вірні орієнтири, за якими ми прямуємо до Бога. Тому ми і молимося, щоб бути разом із ним, оскільки, як доволі правильно зауважує блаженний святитель Августин Гіппонський: «Не хотіти молитися означає не бажати бути з Богом». Чому блаженний Августин так категорично говорить? Вся причина в тому, що у молитві ми стаємо перед Господом для подальших звертань до Нього, для тих чи інших прохань і неодмінно для вдячності – все це є нашим спілкуванням із Ним. Однак якщо таке бажання у нас відсутнє на землі, то яким чином ми можемо виправдати своє бажання до вічного життя, коли вже у житті тимчасовому уникаємо ставати перед Лицем Безначального Творця?

        Ми – християни! І бажання бути із Господом є для нас безальтернативним! Тому ми молимося і покликані підкріплювати свою молитву постом. Дуже часто під постом розуміють лише гастрономічне утримання, проте піст – це утримання від всього, що тим чи іншим чином може відволікати нас від молитви та інших духовних вчинків. Не слід забувати слова первоверховного апостола Павла: «Усе мені можна, та не все на користь; усе мені можна, та ніщо не повинно заволодіти мною» (1Кор. 6, 12). Це чудове правило для всіх, хто бажає із сердечною молитвою крокувати нивою постування, ухиляючись від гріховних спокус, які відволікають душу від духовного вдосконалення, і долучаючись примноженню чеснот, що осоромлюють всілякі диявольські нападки.

     Християнину слід мати уважність до свого духовного стану, а саме ставити до себе запитання: Наскільки я зараз готовий довірятися Христу? Чи прагну я до єднання із Богом у молитві? Чи хочу я досягти вдосконалення через постове утримання, яке відсікає від мене непотрібні пристрасті? І відповіді на такі питання аж ніяк не вербальні, вони – в наших дієвих вчинках! Віра має підтверджуватися справами, чому і навчає нас святий апостол Яків (див. Як. 2, 26); правдива молитва розпочинається тоді, коли звершується не за примусом, а лунає із глибин самої душі; а постування стає набагато легшим для людини, коли вона сама вірно розставляє власні пріоритети, першим із яких аж ніяк не задоволення тлінних потреб.

     Можна сказати, що сьогоднішня подія, яку закарбував у Святому Євангелії святий апостол Матфей, має бути для нас прикладом того, що буває із людиною, коли вона уникає Бога. Така людина стає вразливою душею і душа починає страждати, тому що вона не з’єднана із Отцем Небесним, а у рабстві гріха, самотужки позбутися якого вона вже не має сил і від свого безсилля починає робити вчинки, які можуть привести її до самогубства (пор. Мф. 17, 15). А ще є й інший момент, коли євангеліст переказує слова батька про свого сина, що останній найбільше страждав у повний місяць (див. там само) – це страшна насмішка диявола, який провокує людину на гріх, коли одне із творінь Божих сяє над землею. І така людина замість Давидських слів визнання величі Господньої: «Я погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі – … Ти поставив» (Пс. 8, 4), – чинить із собою жахливі справи, негідні образу і подоби Божої (Бут. 1, 26).

      Всього цього, улюблені у Христі брати і сестри, ми в змозі уникнути, якщо наше життя дійсно буде християнським – буде разом зі Спасителем та згідно із Його святими заповідями. Життя – це дар Божий і великий гріх нехтувати його на служіння дияволу та його лукавим примхам. Життя слід використовувати для здобуття Небесного Царства, для постійного примноження благочестя і до прославлення нашого Бога, Котрий безмежно полюбив нас, а ми маємо любити у відповідь Його, не забуваючи про наповнення своїх земних днів щирою молитвою і зміцнюючи її гідним постуванням. Амінь!

     Нині, дорогі брати і сестри, ми вчергове розпочинаємо дорогу Успенського посту, який хоча є і не таким тривалим, як, до прикладу, Великий чи Різдвяний, проте таким же спасительним. І якщо в час Святої Чотиридесятниці для укріплення наших духовних сил посеред неї височіє Чесний Хрест Господній, то період цього посту ми розпочинаємо одразу із його пошанування та оспівування. Хрест Господній – це знаряддя нашого спасіння, це знамено перемоги Життя над смертю, це слава для Ангелів і рана для демонів [див. екзап. Хресту], це сила Божа, що подана для християн (пор. 1Кор. 1, 18).

     Із великою та смиренною подякою належить віруючим щоразу підходити до Хреста, на якому постраждав за нас Господь: Невинуватий постраждав за винних, Безгрішний за грішників, Досконалий Творець за власне занепале творіння. У преподобного Ісаака Сиріна ми знаходимо такі напрочуд дерзновенні, однак варті уваги, слова: «Не наважуйся Бога назвати справедливим, бо яка ж це справедливість – ми згрішили, а Він Сина Єдинородного віддав на Хрест?». Саме таке відношення нашого Господа до нас самих – занепалих у гріхах, але не залишених без батьківського піклування Небесного Отця, Котрий нічого для нас не шкодує. А що взамін готова запропонувати сама людина у відповідь на таку безмежну любов Бога? Насамперед також любов і любов нелицемірну, а подібну жертовну любов!

     Любов є найбільшою чеснотою обраного народу Божого (див. 1Пет. 2, 9), яким після відступництва народу юдейського стали християни. Але і до Пришестя у світ Спасителя Христа були ті, які були свідками Істинного Бога і готовими постраждати в ім’я Його. Це ті, кого ми також нині пошановуємо – святі Маккавейські подвижники разом зі своєю матір’ю та учителем. Їхній подвиг для нас є одним із найбільших прикладів свідчення про свою приналежність до Господа, адже вони стали свідками Бога, Котрий ще не втілився і не вказав на приклад власного хрестоношення за Ним (див. Мк. 8, 34), не подав вказівки про вдосконалення у любові (пор. Ін. 13, 35) і не акцентував увагу на тих кровожерцях, які, вважаючи, що приносять службу Богові, будуть нещадно знущатися із вірних аж до самої смерті (див. Ін. 16, 2).

     Але всіх святих завжди об’єднує наш Бог, Який приніс для нас найдосконалішу любов, що здійняла Його на Хрест, а нас надихає слідувати за сяйвом цього Хреста. Преподобний Силуан Афонський одного разу зазначив: «Господь настільки нас любить, що ми цього не можемо осягнути. Ми бачимо Хрест, знаємо, що Він розіп’явся за нас і помер у Стражданнях, але душа сама зрозуміти цю любов не може, а пізнається вона тільки Духом Святим». Як можна досягти такого пізнання? Лише через відданість Богові у слідуванні Його заповідям та велінням, у слідуванні шляхом досконалості і здобуттям дарів Духа Святого, серед яких також є любов (див. Гал. 5, 22). Тобто, як бачимо, коло замикається і знову ми зупиняємось на любові, але ця зупинка має перспективу вічного життя, де царює саме Любов, а не будь-яка інша тлінна категорія земного буття.

     Так важливо на початку посту вкотре нагадувати собі про любов та смирення, про власне крокування за Христом та відданість Йому. Це нагадування про те, що всі наші добрі вчинки та посильні подвиги не для нашого особистого звеличення, а задля Божої слави. Християнин існує в цьому світі для того, щоби своїм належним життям у свій час сподобитися Небесного Царства, посеред якого височіє Пречесний Господній Хрест. Жодні матеріальні цінності та житейський комфорт не в змозі порівнятися із Хрестом Ісуса, тому все матеріальне та житейське легко втрачається. Але не так це з тими людьми, які накопичують духовні скарби, про що нас навчає Сам Спаситель, коли говорить: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа нищать, і де злодії підкопують і крадуть, а збирайте собі скарби на Небі, де ані міль, ані іржа не нищать, і де злодії не підкопують і не крадуть» (Мф. 6, 19-20).

     Саме такі духовні скарби змогли зібрати Маккавейські сповідники, котрі не посоромилися Бога і Його завітів перед перелюбними і грішними людьми, а за це Господь і їх не посоромився, а прийняв на Своє лоно (пор. Мк. 8, 38), звідки вони сяють тепер мов зірки, що вказують вірним шлях до спасіння та життя вічного. І ми також маємо прагнути до успадкування таких же нетлінних благ. Так, ми не повинні спеціально наражати себе на смертельну небезпеку або ж вчиняти провокації, але бути готовими до свідчення про свою приналежність до Істинного Бога, заради Якого ми освячуємо своє життя благочестям та променями Святого Євангелія, що просвічує світ величним світлом любові Спасителя Христа.

     Кожне свято або ж пам’ять святих по-своєму звертають увагу вірних на ті чи інші важливі аспекти духовного життя. Сьогодні ми з вами, брати і сестри, стоячи на початку Успенського посту, слухаємо уривки Євангелія про Страсті нашого Спасителя, поклоняємось Його Животворчому Хресту і споглядаємо на подвиг доновозавітних мучеників: все це разом говорить нам про важливі речі нашого життя – любов, вдячність та віру. Так, ми маємо любити Бога, нам належить дякувати Йому за все, що Він приніс для роду людського, і при цьому щиро вірити Йому і довіряти, аби у будь-який момент нашого життя бути готовими дати звіт про своє християнське уповання на Бога (пор. 1Пет. 3, 15), Який безмежно любить нас. Амінь!

     Дорогі брати і сестри! Євангельське читання, яке Свята Церква сьогодні пропонує нашій увазі оповідає нам про подію, яка відбулася на морі поблизу Генісаретського берега. Згадана подія є описом того, що сталося із нашим Спасителем та апостолами, зокрема апостолом Петром, та навчає нас правдивій довірі Господу і вмінні сповідати Його Божественну велич навіть у найбільш неспокійних обставинах людського життя. Так, наше життя доволі часто наповнене різноманітних коливань чи переживань, але ніколи і жодним чином не слід забувати, що поруч із нами Господь, до Якого потрібно тільки звернутися від щирого серця та душі.

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – це не лише вигук Христових учнів після вгамування бурхливого моря, але й слова, які мають супроводжувати життя кожного справжнього християнина, котрий звершує свій тимчасовий земний шлях до буття в Обителях вічності. Визнавати істинність Христового Божества важливо тому, що окремі єретики, серед яких був, до прикладу й Арій, говорили про те, що Ісус – творіння Бога, йдучи навіть проти самого Святого Письма, яке зберегло нам це апостольське сповідання, жодним чином не заперечене з боку Христа. Тому цінність вказаного вигуку ще й в тому, що Спаситель залишив нам істину про Себе, адже цілком логічно: якби апостоли не мали рації в своїх словах, то хіба ж би Той, Котрому підкоряється море та вітри (див. Мф. 8, 27), не заборонив Своїм учням говорити неправду?

     Втім, це правда! Правда в тому, що ми віримо в Істинного Бога та Істинну Людину, Яка заради нашого спасіння зійшла не землю і піднесла нас до Своєї Божественної висоти. І дорогою цього піднесення перед нами відкриваються широкі можливості для здобуття чеснот, із якими прямування до Небесного Царства стає легшим і значно бажанішим, оскільки той, хто дійсно прагне вдосконалення у благочесті, не може не бажати перебувати поруч із безпосереднім Джерелом будь-якої досконалості.

     Євангеліє вчить нас сьогодні також і тому, що наближення до Джерела чеснот не повинне мати страху та сумнівів, позаяк саме ці почуття спричинили те, що апостол Петро почав тонути. Аналогічним чином буває і в нашому житті, коли миттєвий запал йти до Христа може бути пригнічений хвилями житейського моря і ми починаємо утопати під їхнім тиском. Що в цьому випадку нам потрібно? Звісно ж, вчасно оговтатися і попрохати Божої допомоги, попрохати Його втручання до ситуації з метою подальшого порятунку і разом із Ним визволитися із буремних вод.

     Варто зазначити, що після такого визволення людині не слід забувати про Спасителя, гідно служачи Йому життям та вчинками. Святитель Миколай Сербський щодо сьогоднішнього Євангельського читання зазначає також і те, що цей випадок є першим разом, коли учні сповідають Ісуса Божим Сином; сповідають, звичайно, й апостоли Іуда Іскаріот та Симон Петро, але різниця між двома останніми, що перший, впавши у гріх срібролюбивості, не зумів визволитися від його згубних тенет, а другий, згадавши Христові слова про себе, знайшов у собі сили покаятися у відреченні і повернутися до Божественного Учителя. А тому надзвичайно страшним для християнина є те, коли ми, одного разу прийнявши до своєї душі Христа, віддаляємось від Нього, стаючи на дорогу служіння гріху і тому, хто одразу увійшов до Іуди після Його зради Спасителя (пор. Ін. 13, 27).

     Усвідомлення важливості бути із Христом – це природня властивість для віруючої людини. Ми можемо займатися різними справами, бути різними за професію чи кваліфікацією, різними в певних інших речах, але буття з Ісусом і єдність в Ньому – це те, що не може бути для християнина дискутивним чи сумнівним, але безумовним фактом нашого перебування у Христовій Церкві, де ми всі покликані до тієї ж самої єдності, про яку благав Господь у Своїй Первосвященницькій молитві в Гефсиманському саду (див. Ін. 17, 21), а ми повинні берегти її та за кожної можливості її укріплювати, єдиними вустами сповідаючи Христа – Істинного Сина Божого.

     Для апостолів на морі Генісаретському ще повинен був минути тривалий період часу, щоб подібні сповідання стали для них природніми, адже, за словом Равеннського єпископа Петра Хрисолога, «лише тоді, коли один тільки наказ утихомирив море, заборонив вітрам, винищив вихори, встановив спокій, щоб ті, які пливли морем зрозуміли, повірили і визнали в Христі Творця всього». Проте для нас, християн сучасності, через десятки століть передане зафіксоване Євангеліє, звідки ми черпаємо спасительні повчання нашого Господа, де ми споглядаємо Його чудеса і довготерпеливі Страсті, які Він прийняв на Себе аж до Голгофського пагорбу, від якого Животворчий Хрест знову відчинив втрачений Рай, а ми дізналися, якою великою і дорогою ціною ми були відкуплені із влади гріха та панування смерті (пор. 1Кор. 6, 20).

     «Воістину Ти Син Божий!» (Мф. 14, 33), – хай ці слова закарбуються на наших серцях! Хай Божественна сила нашого Спасителя ніколи не втрачається нами, але примножується у нашій душі через примноження віри та знищення страху! Хай любов Христа завжди просвічує наш розум у подоланні духовних спокус та вирішенні житейських проблем! Не забуваймо ніколи про те, що Він поруч із нами: поруч, щоб допомогти вирушити Йому назустріч; поруч, аби підтримати нас у періоди коливань та заспокоїти в часи негараздів; поруч, щоб супроводити нас до тихої гавані Свого Царства віри та любові, де святі й праведні душі, поборовши страх та сумніви, увійшли в радість Істинного Сина Божого. Амінь!

     У Святому Євангелії, дорогі брати і сестри, Господь постає перед нами люблячим та милосердним, добрим та справедливим, жертовним та непохитним. Сьогодні ж перед нами Спаситель, Котрий, несучи слово вічного спасіння, піклується не лише про світлість людської душі, а й про фізичні сили людини. Чудо насичення п’ятитисячного народу відоме кожному християнину: ця дія Божого милосердя є відповіддю на те, що велика кількість людей прямувала за Христом увесь день, слухаючи Його проповідь та настанови, а на вечір мала підкріпити свої організми. Як ми бачимо із прохання апостолів, згадані слухачі мали можливість самотужки піти до найближчих поселень, щоб придбати собі їжу та питво, але Христос велить наситити їх тим, що у апостолів було із собою (див. Мф. 14, 15-16).

     «Не потрібно їм іти, ви дайте їм їсти» (Мф. 14, 16), – в цих коротких словах нашого Господа зосереджені два важливих аспекти, на які вірно вказує відомий тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, коли говорить, що присутні там люди «не мають потреби шукати різної їжі та купувати собі невідомий хліб, тому що вони мають у себе Хліб Небесний», а Сам Христос, в Свою чергу, «закликає апостолів до переломлення хліба, щоб велич чуда була більш явною, оскільки вони були свідками того, що сам Він [хліба] не має». Можна навіть сказати, що це чудо – це звертання Господа не до звичайних людських повсякденних потреб, а звертання до самого серця, жага якого і надихнула весь цей народ прямувати упродовж всього дня за галілейським Проповідником, Котрий зцілював, вчив та напоумлював, і навіть тепер, коли прийшов момент прощатися, Він подає їм чергове чудо.

     В нашому житті також багато чудес, які подає нам Господь, і найбільше із них – це чудо нашого життя, кожен день якого подається нам не для марної витрати часу чи направлення його на непотрібні речі, але для примноження в собі благочестя, а навколо себе різноманітної добродійності. Факт звершення насичення багатотисячного люду говорить нам про те, що Господь без упередження ставиться до кожного людського серця (пор. Рим. 2, 11), адже, як можна міркувати, серед тих тисяч не всі були відданими послідовниками Христа, а могли бути і книжники та фарисеї, які тільки те й робили, що шукали на чому підловити Спасителя та звинуватити Його у гріхах проти Закону (пор. Мф. 12, 10); могли бути і випадкові люди або ж ті слухачі, які стали зерном на камінні (див. Мф. 13, 5) і у час Спасительних Страстей перетворилися із мандрівників за Словом Божим на наклепників проти цього Слова.

     Дивлячись на неупередженість Христа, нашому погляду постає дійсно Люблячий Господь, Якому потрібне щире людське серце, а не тимчасова прихильність в очах суспільства. Фізичне насичення, як ми бачимо зі Святого Євангелія, стало кульмінацією проповіді Господа, а не її початком і в цьому також є своєрідний смисл, адже Христос насичує народ не зранку, аби потім до нього приєднувалися ті, які шлунком потребували звичайного харчу, але увечері, щоб відновити свої сили могли ті, котрі були із Ісусом протягом всього попереднього часу і душею споживали їжу духовну. Так само і для нас, християн, важливо пам’ятати, що єднання із Христом має відбуватися просто так, а слідування за Ним має бути безумовним бажанням душі, а не потребою для вирішення земних піклувань.

     Друге має бути наслідком першого, але аж ніяк не навпаки, тому що будь-які земні турботи не мають ставати для нас на заваді в наближенні до Творця. Так, Господь вчинив багато різноманітних див і лише невелика кількість із них зафіксована богомудрими євангелістами (пор. Ін. 21, 25), проте і цієї кількісті вже достатньо для того, щоб віддати себе і життя своє в обійми Божого милосердя. В одній зі своїх проповідей святитель Лука Кримський виголосив такий заклик: «Віруйте в чудеса, які творив Господь Ісус Христос! … Віруйте в те, що в житті всіх, хто виконує Христові заповіді, безсумнівно відбувається явне спілкування їх з Богом!». Ось ще один важливий аспект нашого спілкування із Господом – спілкування із Ним через виконання заповідей, послух яким насичує вже духовні сили, даючи нам силу та бажання до молитви.

     Молитва також дає християнину відповідні сили, посилюючи бажання для благочестя і творення добрих справ, позаяк справжня та щира молитва не може не спонукати віруючу душу до здобуття нових чеснот задля слави Божої та користі ближніх. Можна навіть сказати, що правдива молитва – це свого роду також чудо, адже через неї ми в змозі звернутися до Творця, прославити Його ім’я та принести подяку за все, що Він сотворив, творить та творитиме для роду людського. Одним із таких незліченних чудес стало сьогоднішнє насичення багатотисячного народу, іншим чудом – стало зцілення немічних, що передувало цьому насиченню (Мф. 14, 14). Але варто пам’ятати доволі важливу деталь: Христос творить дива та зцілення не для того, щоб ми вірували та йшли за Ним незважаючи ні на що, а чинить Він все у відповідь на віру людської душі. Господь не ілюзіоніст і не чарівник, а Безначальний Творець всього видимого і невидимого, Люблячий Небесний Отець, що чекає на нас в Своєму Царстві вічного блаженства; Він – Владика всієї вселенної, Котрому від людини потрібний не захват від, здавалося б, надприродних дій, хоча для Нього цілком простими, а щире серце, яке освячене вірою та любов’ю, що буде просвічувати для душі шлях, яким належить прямувати до життя вічного – подарованого всім щирим послідовникам Божим цього світу (пор. Ін. 3, 16). Амінь!

     Цього святкового дня ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, пошановуємо пам’ять величного пророка Господнього Іллі, із яким в часовому вимірі нас розділяють майже три тисячі років, але у просторі церковному сьогодні всіх нас зібрав Люблячий Небесний Отець, вірністю Якому і прослався праведний Фесвитянин. Із великою любов’ю ми оспівуємо Божого проповідника, котрий «повстав … як вогонь, і слово його горіло, як світильник» (Сир. 48, 1), бо ж і сам пророк був світильником, що не під посудину був прихований, але на свічнику стояв (пор. Мф. 5, 15) і просвічував вірних словом істини, а відступників від Бога Істинного викривав рішучим нелукавим словом правди.

     Всі святі угодники Божі – це зірки, за якими ми можемо прямувати до Царства Небесного, але при цьому кожен зі святих має певну власну духовну особливість, за якою він є більш впізнаваний серед інших. В цьому сенсі пророк Ілля являє нам приклад мужньої стійкості та прихильності правді Божій перед лицем небезпеки і поневірянь, за що сподобився бути взятим живим до нетлінного буття із Богом, а від Самого Спасителя Христа прирівнятися до святого Іоанна Предтечі (пор. Мф. 11, 14) – пророка на межі двох Завітів, більшого від якого не було народженого між жонами (див. Мф. 11, 11).

     Втім, прославляючи велич та силу полум’яного провісника Божого Іллі, ми також споглядаємо на його подвижницьке життя, сповнене сили та міцності, підкріплене духовною могутністю протистояти тимчасовим спокусам перед перспективою вічного життя, яке здобувається через віддалення від гріха і постійне наближення до Господа, Котрий обрав святого Іллю гідним сосудом Своєї благодаті. І хоча пророк жив декілька тисяч років тому, проте нам, християнам сучасності, є можливість повчитися у нього палкій та щирій любові до Господа, відданості істині і найголовніше – справжній молитві, сила якої здатна спасати немічних, здіймати їх від одру хвороби і навіть сприяти прощенню гріхів (див. Як. 5, 15).

     Християнину неможливо уникати насичувати своє життя благими токами регулярної молитви. Геронда Єфрем Філофейський одного разу зазначив на тому, що «молитва – це двосічний [гострий] меч, який розрубує відчай, небезпеку, скорботу і таке інше». Власне, подібну молитовну силу ми можемо бачити і у святого пророка Іллі, котрий із іменем Божим на вустах йшов на своє служіння, під час якого відчай нещасної вдови був вилікуваний радістю воскресіння її сина (див. 3Цар. 17, 21-22); непослух Богові та нечестя перед Ним царя Ахава отримало справедливе покарання (див. 3Цар. 17, 11); а сама розлука вірного народу Божого із великим пророком отримала обітування мати своє завершення напередодні обіцяного дня Господнього (див. Мал. 4, 5).

     Також слід звернути увагу на те, що дієва молитва має починатися у нас із дієвої віри, але в обох випадках необхідна кропітка духовна праця. Якщо ми говоримо про старозавітних пророків, то перед нами постають дійсно величні особистості, котрі лише очікували на Пришестя до світу його Спасителя і вже на цьому очікуванні ґрунтували свій духовний досвід. Ми ж із вами очікуємо вже на Друге Пришестя, чітко знаючи про доконаний факт сповнення Першого: Христос вже одного разу приходив, подарував нам Божественне Благовістя і відрив шлях до Царства нетлінної любові – любові, якою нам слід надихатися, провадячи належне християнське життя у благочесті та чеснотах.

     Однією із таких спасительних чеснот є і терпіння, яке також постає перед нами в особистості святого пророка Іллі, а преподобний Іосиф Ісихаст щодо нього зауважує наступне: «Без терпіння людина не стає творцем, не навчається духовному, не досягає міри чесноти та досконалості». Так, у всьому має бути ця важлива чеснота, яка не тільки в змозі спасти душу (пор. Лк. 21, 19), але і загартувати духовне єство людини у площині довіри Богові та відданості Йому. Так, наприклад, коли язичницькі жреці Ваала мали принести на горі Кармил свою поганську жертву за припинення голоду, то святий Ілля не квапив їх у цьому, якими би марними тоді не були їхні пусті зусилля, але терпеливо чекав на принесення своєї правдивої жертви і врешті-решт саме це і відбулося: нечестиві Ваалові слуги були посоромлені, а відданий Істинному Богові праведник явив народу силу Його і спонукав до Його прославлення (див. 3Цар. гл. 18).

     Ось і ми сьогодні зібралися, щоб піднести свої молитви до Небесного Отця, прохаючи у Нього молитовного заступництва Його вірного пророка. Власне, пам’ять будь-якого із пророків, великих чи малих, – це чергова причина поміркувати над власним рівнем свого духовного росту, власним молитовним досвідом та довірою до Творця. Як ми знаємо, Божі пророки – це не оракули, а вчителі, які кличуть до зміни життя заради Господньої істини, зміни свого тимчасового життя заради перспективи життя вічного. Святий Іоанн Предтеча, святий пророк Ілля та інші всі святі пророки звертаються до нас через століття і навіть тисячоліття із закликом до рішучих змін, які починаються із елементарних відмов від хоча би найменших гріховних вподобань. Все це ми робимо, тому що Живий Господь, перед Яким у своєму служінні предстояв пророк Ілля (див. 3Цар. 17, 1) і Цей Живий Господь свого часу прийшов до цього тлінного світу, аби повернути нас до Нетлінного Раю, сподобитися якого, за молитвами святого Іллі, бажаю всім нам. Амінь!

     Дорогі брати і сестри! Сьогодні Божественне Євангеліє знову відносить нас до міста Капернаум, де Христос подає чергові зцілення декільком стражденним людям. Знову перед нами Господь, Який піклується про нас, звертаючись до глибин нашої душі, де царює віра. Так, саме віра власне і є тією причиною, що спонукає Спасителя творити зцілення, позаяк останні мають бути виключно наслідком віри, а не навпаки. Вірити Богові – це одна із важливих рис християнства, що базується на Божій любові до людини, якій Господь подарував спасіння, відчинив запечатану браму Небесного Царства і запросив до вічного життя поруч Себе у нескінченному блаженстві.

     Бог кличе людину до Себе, подає їй Свої милості та щедроти, напоумлення і часом випробування. Втім, справжня віра наявна у людини тоді, коли вона із вдячністю переносить у своєму житті все вище перераховане, пам’ятаючи слова старозавітного праведника святого Іова Багатостраждального, котрий свого часу не цурався приймати від Бога поганого, тому що до цього приймав добре і саме цим не грішив перед Господом (див. Іов. 2, 10). Але що ми бачимо сьогодні у Євангелії? Ми бачимо двох чоловіків, котрі мають проблему зі здоров’ям – ваду зору, яку навряд чи можливо назвати благом для людини, але вони прохають, а не злословлять Христа, за що і отримують жадане зцілення, згідно зі своєю щирою вірою.

     Правдива віра є результатом кропіткої духовної праці людини над собою та навколо себе. Це означає, що людина, згідно із заувагою брата Господнього по плоті апостола Якова (див. Як. 2, 26), має не просто говорити про свою віру, але й підтверджувати останню дієвими вчинками; також це означає і те, що, будучи віруючою, людина би піклувалася не тільки про власний духовний результат, але і не забувала про те, що вона має ближніх, з якими слід належним чином поводитися. Ось тому і виходить, що неможливо вірити у Христа і жити невідповідним до Євангелія чином, оскільки про віруючу людину велемовно говорять не її вуста, а вчинки.

     Святий Павло сьогодні звертається до древніх римських християн зі словами: «Кожний з нас нехай догоджає ближньому – для його добра, для настанови» (Рим. 15, 2). Ці слова первоверховного апостола закликають нас до небайдужості і допомоги нашим ближнім в моменти їхніх випробувань, в часи негараздів або ж інших важких ситуацій. Втім, цього не можна сказати про капернаумських фарисеїв, котрі, бачивши зцілених Спасителем людей, не раділи разом із іншими, а шукали причину для наклепу на Христа та звинувачували Його у єдності із князем бісівським (Мф. 9, 33-34). Звісно ж, що в таких вчинках фарисеїв точно не можливо споглядати догодження ближнім заради їхнього блага, проте дуже чітко видно наклепи на безневинного Христа, Якому народ дивувався, а вони заздрили та переслідували, чим самі стали на бік того, до кого відносили Ісуса.

     В нашому житті у нас не повинно бути жодних дій, схожих на дії фарисеїв. Нам необхідно прославляти Спасителя і служити Йому через служіння ближнім, через служіння добрими справами. Святитель Кирило Єрусалимський в своїх катехитичних повчаннях зауважує, що «немає нам жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжують християнські справи» і ця заувага напрочуд важлива для християн всіх поколінь, адже справжні християнські справи – це реальне і живе свідчення про нашу віру, до якої звертається Спаситель перед зціленням недужих (див. Мф. 9, 28), а ми в свою чергу маємо на її фундаменті відповідати Богові діями, які прославляють Його і свідчать про нашу приналежність до Нього.

     Кожен день нашого життя має бути такою відповіддю: у колі рідних та близьких, у поводженні з ближніми та оточуючими, в колі друзів та робочому колективі. Із усіма людьми належить поводити себе як людина, що втілює у життя найвище правило цивільної моралі, яке є абсолютно ідентичним словам Христа: «Усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви» (Мф. 7, 12). А що може бажати справжній віруючий християнин? Звісно, це бажання єднатися із Христом на засадах Його Божественної любові; це прагнення до здобуття Царства Божого; це досягнення спасіння та життя вічного. Все це неможливо отримати наодинці, але тільки разом із ближніми, оскільки навіть монахи-затворники не перебувають виключно наодинці із самими собою, але звершують перед Богом молитву про весь світ, а відтак і всіх, хто його населяє.

     Фарисеям було байдуже на ближніх, які страждали від своєї сліпоти і зцілилися, було байдуже і на радість людей, котрі прямували за Спасителем, слухаючи Його повчання і, знову ж таки, будучи свідками подальших зцілень. Але християнин не може бути байдужим до ближніх, не може бути байдужим до Господніх справ та Його Євангелія. Саме тому ми перебуваємо у Святій Церкві, що єднає нас навколо Христа, проповідує Його величні справи та спасительне Благовістя. Будучи членами Церкви Христової, всі віруючі душі покликані у єднанні душ та сердець торувати стежину до Обителей вічного блаженства, де засмучені утішаються, спраглі насичуються, а чисті серцем споглядають велич Безначального Творця (пор. Мф. 5, 3-11).

     Царство Небесне для нас починається на землі, воно починається із самої людини, яка покликана до виконання євангельських заповідей та елементарного належного поводження зі своїми ближніми. Сьогодні різними вулицями Капернаума проходив Христос і одних зцілював, а іншим проповідував. Але цим все не завершилося, тому що сьогодні це ще також і нова можливість для нас сучасних не проґавити можливості прославити Спасителя за Його чудеса і дослухатися до Його напоумлень, одним із яких має стати нагадування про те, чи дійсно ми віримо Йому і тому, що Він повсякчас творить для всього роду людського. Для істинно віруючої людини в цьому питанні виключно одна і однозначно позитивна відповідь – відповідь, яка пролунала з вуст колишніх сліпців (див. Мф. 9, 28). Тож хай ця відповідь завжди перебуває і в нашому серці, освячує терени нашої душі та просвічує наше розуміння, спонукаючи до принесення хвали Люблячому Богові, Якому слава належить на віки віків! Амінь!

     Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, відносить нас до міста нашого Спасителя Капернауму, де звершується зцілення паралізованого чоловіка. Подібні зцілення не були поодинокими випадками під час земного служіння Христа, адже, як відомо, за Ним слідувало багато народу із різних місць, щоб не тільки послухати Його повчання, але й задля зцілення та позбавлення від влади над собою нечистих духів (див. Лк.  6, 17-18). Проте важливим акцентом, на який варто звернути увагу – це прощення гріхів перед актом дарування здоров’я немічній людині. Важливий він тому, що вказує нам на зв’язок між станом душевного і тілесного здоров’я.

     Ми добре знаємо, що здоров’я людини необхідно зберігати, піклуватися про нього і в разі тих чи інших хвороб або ж недугів звертатися до відповідного кваліфікованого лікаря. Якщо ж людина нехтує належними приписами або зволікає із лікуванням, то стан здоров’я починає погіршуватися аж до найтрагічніших наслідків. Втім, душа потребує такого ж піклування за собою, але піклування в духовному аспекті: душу необхідно оберігати від різноманітних пристрастей та згубних гріхів, слід завжди підкріплювати її молитвою та іншими чеснотами, ніколи не відчужуватися від спасительного покаяння, без якого страждає душа, а відтак і вся людина цілком.

     Християнське життя віруючої людини має бути невпинним процесом духовного вдосконалення та прагнення до здобуття Небесного Царства. Щодня перед нами постають чималі можливості для творення добрих справ, для наближення та єднання із Творцем, для покращення свого духовного стану. Ці можливості має кожна людина, хоча, на жаль, не кожна їх використовує належним чином. Прикладом дієвого застосування можливостей є ті люди, котрі принесли сьогодні розслабленого до Спасителя для зцілення, яке відбулося після того як Христос споглянув на їхню віру (див. Мф. 9, 2). Можемо припустити, що ці люди мали чути про Христа, про творені Ним зцілення та інші чудеса, але вони мали ще й можливість – можливість допомогти своєму товаришу не тільки словом розради чи втіхи, але й застосувати свою фізичну силу для принесення його до Христа.

     Господня милість та любов повертає немічній людині здоров’я після прощення гріхів, але цьому не радіють книжники. Це свого роду досить сумний індикатор, коли одні люди не в змозі радіти за своїх ближніх, що може бути свідченням наявності в їхньому серці злоби, заздрощів чи невдячності Богові за ті благодіяння, які були свого часу їм подані. Будь-якій людині завжди є за що дякувати Творцю, тим паче це важливо і необхідно для християнина. «Як же запалити в собі відчуття подяки Богові і завжди зберігати його? – запитує преподобний Никодим Святогорець і одразу ж дає наступну відповідь, – Розглянь усі благодіяння Божі до роду людського та до тебе самого. Найчастіше згадуй їх. І якщо в тебе є серце, воно не зможе не підносити вдячних пісень до Бога. Приклади знайдеш у молитвах і писаннях святих».

     Так, подібні приклади можна знайти в молитві, яка, згідно із сьогоднішнім закликом первоверховного апостола Павла, має бути у нас постійною в поєднанні із втіхою у надії та терпінням в скорботах (див. Рим. 12, 12). Християнину має бути властиво не просто молитися, але не уявляти свого життя без молитви, завдяки якій ми можемо піднести хвалу і славослів’я Богові, прибігти до Нього в покаянні та схилитися перед Ним у смиренні. Маючи такі важливі компоненти в молитві, людина і починає правдиво підносити подяку Господу за все, що Він подає, позаяк подає саме те, що є для нас кращим, хоча і не завжди людина може це усвідомлювати.

     Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Нічого немає рівного молитві: вона і неможливе робить можливим, важке – легким, незручне – зручним». Можна точно сказати, що святий Іоанн дав таку характеристику із власного духовного досвіду, а ми в свою чергу маємо молитися для здобуття свого досвіду єднання із Богом через молитву. Щира молитва починається зі щирої віри та уповання на Господа, Котрий і чинить все те, про що говорить Златоуст. Людині невідомі ані думки Господа, ані шляхи Його (пор. Іс. 55, 8), проте добре відомо, що Христос прийшов на землю задля нашого спасіння і великим горем для нас є відсутність у повсякденному житті молитви, адже якщо ми дійсно прагнемо до успадкування спасіння і входження до вічного життя, то абсолютно нелогічною є відсутність молитовного спілкування із Тим, Хто це спасіння нам подарував.

     Душа людини є великою цінністю в очах Бога, Котрий і на землю прийшов, щоб спасти грішників через покаяння та подарувати здоров’я немічним, які вірують. Кожен християнин має свій рівень духовного зросту, але всі ми покликані до Царства Божого, до пошуку Його правди, до успадкування Обителей, що приготував Господь. Ми всі різні між собою, проте єдині у Христі; кожен із нас має свою життєву стежину, але всі вони мають зустрічатися перед брамою Царства Небесного. Саме єдність у Христі має бути для нас тим скарбом, яким належить ділитися із ближніми, тому що така єдність спонукає нас і до здобуття чеснот, і до вправності у благочесті, і до виконання Євангельських заповідей, найвища із якої любов до Невидимого Бога і видимої людини (пор. Мф. 22, 37-39).

     Сьогодні Досконала Любов, Господь наш Ісус Христос, базуючись на вірі товаришів паралізованої людини, зцілив останнього. Сьогодні Христос звершив одне із багатьох чудес, які Він творив упродовж всього періоду земного служіння. Але сьогодні для нас ще й важливий урок, який можна узагальнити словами Сурозького митрополита Антонія (Блума), котрий говорить, що «неможливо йти до Бога, переступивши через людину». Товариші допомогли своєму ближньому, а книжники вбачили богохульство у прощенні Христом гріхів хворого: перші вчинили на фундаменті любові, другі ж – на сліпому виконанні приписів Закону, який вони отримали від Того, Кого звинуватили у його порушенні. Але Христос не порушник Закону, Христос – це Спаситель людського роду і сьогодні ми вкотре стали свідками процесу цього спасіння, свідками любові Творця до власного творіння; свідками всеохоплюючого піклування Господа, віру в Якого і ми будемо примножувати та укріплювати. Амінь!

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, є свідками Євангельської події, що трапилася із нашим Спасителем в Гергисинській землі, де Він зцілив двох одержимих дияволом чоловіків. Проте в цій події не менш важливою була реакція місцевих жителів, котрі замість подяки за зцілення своїх співгромадян почали прохати Христа покинути їхню місцевість (див. Мф. 8, 34). Наскільки жахливим видаються подібні дії гергесинців: їхню місцевість відвідав Сам Господь, Який приніс одужання стражденним чоловікам, а вони засліплені житейськими піклуваннями і в час, коли могли би радіти про Божественне відвідання і неймовірне чудо, бажають не просто проігнорувати Ісуса, але й випровадити Його за межі свого поселення.

     Христос виконує прохання людей і, як вказує всехвальний євангеліст Матфей, повертається до Свого міста (Мф. 9, 1), тобто Капернаума. Ось так спокійно Господь залишає людей, котрі не бажали спілкування із Ним, не хотіли подякувати за звершене диво і не прагнули насичення від Його духовних повчань. Втім, залишає Господь виключно тому, що так забажало тамтешнє суспільство, а не Він особисто. Це дуже схоже і наше звичайне життя, коли ми серед різної метушні та турбот втрачаємо Бога, всіляко піддаючись земним турботам, що затуляють нам найголовніше – затуляють нам Господа, Який чекає нашого вільного бажання бути із Ним.

     Життя із Богом та прагнення до єднання із Ним має бути для християнина абсолютно природним явищем земного існування, мета якого – здобуття життя вічного. Упродовж першого періоду ми маємо усвідомити важливість перебування в нашому житті Бога, коли ми поспішаємо до Нього не тільки в радості, але й коли спіткають складнощі; коли ми вміємо не лише прохати Його про вирішення тих чи інших негараздів, але й неодмінно, навіть сказати, вже на підсвідомому рівні, линемо до Творця у подячній молитві, прославляючи Його велич та піклування про наш людський рід.

     Святитель Іоанн Златоуст щодо цього говорить ще більш глибше, закликаючи: «Дякуватимемо ж Господу не тільки за те, що знаємо, але й за те, чого не знаємо, тому що Бог благодіє нам не тільки коли ми бажаємо цього, але й коли не бажаємо». Це надзвичайно важливий заклик, який має супроводжувати нас у торуванні земного шляху і спонукати до постійного вдосконалення, щоб приносити до олтаря Досконалого Бога нелицемірні молитви, щирі подяки і прагнення до благочестя. Це все, чого бракувало гергесинцям, які не знайшли в собі бажання ані звернутися до Господа без образи чи претензії, ані висловити Йому вдячність за одужання біснуватих, ані стати черговими слухачами Його Благовістя, що надихає тлінну людину у доброчесності торувати дорогу до вічного Царства Небесного.

     Саме Небесне Царство має бути для нас логічним завершенням наших духовних зусиль та праць, якими ми в змозі прославляти Люблячого Бога. В цій справі доволі важливим має бути вірне розставлення життєвих пріоритетів та акцентів, пам’ятаючи, що Господь не вимагає від нас абсолютного відречення від близьких і зречення від того, що маємо, але що точно від нас вимагається – це правильно все розподілити так, щоб ми не втрачали спільності із Богом, Котрий подає Свої рясні милості для нас та наших ближніх, благословляючи і наші добрі починання. Така послідовність дає нам можливість і для служіння Богові, і для належного життя на засадах Його спасительного Євангелія.

     Від самого свого створення Господом людина завжди має можливість вибору, на який жодним чином Він не впливає. Так, наш Бог і Творець кличе нас до Себе і всіляко напоумляє, але вирішальний крок для дії залишається за нами – і цей крок ми знову ж таки бачимо у жителів міста, що знаходилися на протилежному березі від Капернаума. Після того, як Христос вчинив відомі нам дії, пастушки побігли до міста, аби розповісти про все, що сталося із біснуватими (Мф. 8, 33), але вибір мешканців цієї землі випав на стадо свиней. Вони обрали для себе актуальність не в звершеному порятунку тих, яких ще певний час тому вони боялися через їхню лютість настільки, що оминали місце їхнього перебування (Мф. 8, 28), а в свинях; більш важливим для них виявилася скорбота за тваринами, а не радість за своїх співгромадян.

      Варто наголосити, що так не повинно бути в суспільстві християн, адже всі ми складаємо єдине тіло Церкви, Главою якого є Сам Христос (див. Еф. 5, 23), що залишив нам найголовніший принцип ідентифікації щодо приналежності до Нього – любов (пор. Ін. 13, 35)! Саме любов має бути рушійною силою нашої молитви до Господа, пам’ятаючи також і про те, як вказує преподобний Феодор Студит, що важливим свідченням про нашу любов до Бога є вміння приносити Йому подяку. Слід так провадити своє християнське життя, щоб ці дві важливі чесноти не тільки були присутні в ньому, але й примножувалися настільки, щоб їх вистачало і нам самим, і для того, аби поділитися ними із нашими ближніми.

     Сьогоднішнє Євангельське читання має надихнути нас до чергових міркувань про нашу подяку Богові: її щирість, присутність в нашому житті і регулярність її принесення. Преподобний Никодим Святогорець зауважує: «Тобі невідкладно потрібні Божі благодіяння. Вмістилищем же і сховище цих благодіянь у тобі є вдячне серце». Тому будемо берегти своє серце від лукавства та гордині, освячуючи його любов’ю до Бога і очищуючи його смиренням перед Ним, адже в свій час, коли Господь зустріне нас, то жодні земні блага, жодний матеріальний комфорт аж ніяк не зможе зрівнятися із тим, наскільки ми були вдячні Богові за все те, що Він нам давав, хоча Він уже дав найбільше – Він вже віддав Себе заради нашого спасіння і Самого Себе пропонує вірним для зцілення душі і надбання вічного життя щоразу, коли ми приступаємо до Його Пречистих Таїн. Амінь!

     Сьогодні ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, прославляємо величних проповідників Євангелія нашого Спасителя – первоверховних апостолів Петра і Павла, котрі істинно були «людьми, які посвятили свої душі імені нашого Господа Ісуса Христа» (Діян. 15, 26). Це посвячення і стало для них найважливішою справою їхнього життя, справою, завдяки якій ми через багато століть насичуємось їхньою мудрістю, споглядаємо на їхній приклад активної проповіді та нелицемірного покаяння. Багато чому ми можемо навчитися у Господніх апостолів, що «весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели» [див. велич.] своїми великими трудами во славу Господа і користь Його Святої Церкви та вірних.

     Прославляючи життя та праці апостолів Петра і Павла, не слід нехтувати власним вдосконаленням та ретельним дослідженням стану своєї совісті. Апостол Петро має стати для нас взірцем для обережності та покаяння, а апостол Павло тим прикладом, що буде спонукати нас до плідного служіння Богові і вірності Йому. Власне кажучи, все життя християнина має бути безперестанним процесом вдосконалення у благочесті через служіння Господу у вірності Йому та проповіді належними для християнської совісті вчинками, адже в окремих випадках не слово, а справа є правдивим свідченням нашої віри.

     Святі апостоли є для нас тими, хто дієво поєднав в собі силу проповіді і відповідність свого життя цій проповіді. Кожен із них має певні моменти свого життя, що свідчили про їхні людські недоліки, проте вони знайшли в собі силу та мужність їх побороти задля вищого ідеалу – задля Ідеального Христа, Котрий і явив їх світові вершиною апостольського служіння, яке вони увінчали власною кров’ю. Дивлячись на апостольський приклад, ми також можемо докладати необхідні зусилля для боротьби із власними духовними вадами, які заважають нам торувати шлях до Небесного Царства, Нагірну проповідь про яке апостол Петро почув одним із перших, а апостол Павло сподобився побачити ще до своєї земної кончини.

     Віруючій людині властиво прагнути входження до Нетлінних Обителей милості Господньої, де панує досконала Божественна любов. Для правдивого християнина цей шлях починається із позитивної відповіді на заклик, який свого часу почув святий Петро від Спасителя: «Іди за Мною!» (Ін. 21, 19), та продовжується кожного разу, коли ми присвячуємо своє життя для пізнання величі Ісуса Христа і подальшого здобуття Його, як про це говорить святий Павло (див. Флп. 3, 8). Гідне слідування за Спасителем має бути поруч із здобуттям доброчесності, що освячує душу, просвічує розум та втихомирює серце. Важливо також пам’ятати і те, що неможливо бути із Христом без активного бажання до здобуття та примноження благочестя.

     Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах вказує на те, що «справжнє благочестя полягає не тільки в тому, щоб не робити зла, але щоб і не думати про нього». Це справді так! І такому благочестю ми можемо навчатися у первоверховних апостолів, для котрих благочестя стало природною рисою їхніх характерів, оскільки вони мали живе піклування нести проповідь про Досконалого Бога і примноження Його Святої Церкви, неодноразово наражаючись на смертельну небезпеку чи капості з боку неприятелів. Але вони не припиняли своєї місії, тому що їхні благочестиві душі прагнули до Христа, любов до Якого спонукала їх не зупинятися, будучи грандіозними сосудами спасительних чеснот, до здобуття яких покликаний кожен вірний християнин.

     Християнство – це свідчення тлінному світу про нетлінну Христову істину, яка зберігається в Його Святій Церкві, де квітне віра апостолів та мучеників, що через віки передали її для нас. Преподобний авва Дорофей Палестинський зауважує: «Якщо ми справді хочемо спастися, то повинні всією силою і з усією старанністю любити істину і охороняти себе від будь-якої брехні, щоб вона не відлучила нас від істини та життя». Беручи до уваги ці слова древнього подвижника, ми знову звертаємось до апостолів і навчаємось у них вірності Богові, Котрий із простого галілейського рибалки зробив мужнього благовістителя, а із кровожерливого фарисея синедріону – невтомного провідника, що навернув до істинної дороги життя колишніх язичників.

     Майже через дві тисячі років після кончини первоверховних апостолів ми не полишені їхнього заступництва, як не залишені і без їхнього мудрого слова, адже маємо можливість насичуватися ним із їхніх Послань. Великим благом для нас є їхні Послання, адже це не просто листи до заснованих ними Церков, а зафіксовані думки та повчання тих, хто на власному живому досвіді спілкувався із Христом і перебував поруч із Ним, хто пережив потрясіння віри і до самої смерті, попри хвороби та немочі, сповіщав язичницькій імперії велич Пресвятого й Істинного Бога.

     Сьогодні пам’ять первоверховних апостолів зібрала нас разом, аби ми прославили їхнє життя та служіння. Але найкращим прославленням та пошаною до них буде наше життя, яке ми будемо наповнювати тими благочестивими цінностями, про які проповідували ці святі Божі угодники та до здобуття яких вони закликали у своїх творах. Пошанування святого – це не просто оспівування його життя, але й слідування йому в його подвигах, що він творив заради слави Бога, Котрий об’єднує нас у Своїй Святій Церкві навколо Дорогоцінних Христових Таїн. Наша єдність – це єдність різних людей в Ідеальному Бозі, Який «поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих – пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового Тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Еф. 4, 11-13), в чому хай нам допоможуть й святі апостоли Петро і Павло, блаженну пам’ять яких ми нині оспівуємо і прославляємо. Амінь!

     9 липня 2025 року з благословення митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела, митрополит Філарет очолив Божественну Літургію у храмі на честь Тихвінської ікони Пресвятої Богородиці в Покровському чоловічому монастирі Одеської єпархії.

     Його Високопреосвященству співслужили архієпископ Южненський Діодор та єпископ Овідіопольський Анастасій, а також намісник монастиря архімандрит Мелетій із братією в священному сані.

     За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, припинення війни та військовослужбовців Збройних Сил України.

     Напередодні ввечері святкове всенічне бдіння.