Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми з вами звершили читання вже другої частини Великого покаянного канону преподобного отця Андрія Критського. Вже вдруге ми долучилися до цього грандіозного скарбу щирого і нелицемірного покаяння, яке може пролунати тільки із душі не просто віруючої, але й сповненої смирення, розчулення, душі, що омивається сльозами розкаяння. Зазвичай сльози можуть свідчити про біль, скорботу чи розлуку, але сльози покаяння ще більше говорять про біль душі, яка страждає через прогрішення перед Богом, страждає через скорботу віддалення від Господа і тим самим свідчить, що ця розлука справді для неї болюча і сама людина прагне все це подолати.

Преподобний Андрій, як нам відомо із його житія, дуже страждав і проливав багато сліз у молитві через те, що одного разу перебував на соборі, де була проголошена єресь. Все подальше життя він картав себе за ту участь і постійно звертався до Істинного Бога зі словами, якими сповідав свою вину. Ось і сьогодні в одному із місць його покаянного канону ми чуємо таке порівняння: «Наслідував я, Спасе, нечестивих, що жили при праведнім Ної, і тим успадкував їхню кару – загибель у потопі» [ВК 3, 3]. Дуже серйозні слова, однак вони являють нам справжнє смирення і духовну вбогість святителя Андрія, який не соромиться своєї провини чи осуду перед ближніми за те, що визнає подібність своїх гріхів до гріхів допотопних, оскільки найголовніше своє зізнання у гріхах Він приносить Тому, Хто «гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5, 5).

Преподобний Ісидор Пелусіот говорить: «Гордим противиться Бог, бо й на початку чинив опір їхньому начальнику. Тому прийми до уваги, як це мати Бога протиборцем, а співучасником – споконвічного бунтівника». Напрочуд вірні слова святого Ісидора мають і нас спонукати до того, щоб ми слідували за такими як преподобний Андрій та інші подібні до нього подвижники, котрі обрали для себе перебування із Богом, як це свого часу обрали архангели і ангели, що не бажали повставати проти свого Творця, але бажали служити виключно Йому. Кожен із нас також служитель Бога і співучасник небесних безплотних сил. Наше служіння у проповіді досконалостей і чеснот Господа, Котрий нас покликав із темряви до дивного Свого світла (див. 1Пет. 2, 9).

Перебуваючи у променях Божественного світла, людина має змогу поглянути на свою душу і її вбрання більш детальніше та правдивіше. В темряві нам все здається «нормальним» і «таким, що не потребує виправлення», тому що ця темрява не дає очам повноцінно виконувати свою функцію, але коли ми наближаємось до світла, то починаємо все більше і більше бачити недоліки свого одягу чи бруд на своєму тілі. Так само і в духовному житті: чим ближче ми наближаємось до Пресвітлого Бога, тим ясніше перед нами постає реальний стан речей стосовно стану нашої душі і її наповнення, а тому людина, котра дійсно бажає бути із Богом не може пасивно ставитися до подібного стану і починає прагнути виправитися, тобто прагнути до покаяння.

В Старому Завіті всесвітній потоп був призначений для того, щоб омити людство від примноження гріхів (див. Бут. 6 гл.). Кожна людина, яка недбало ставиться до своєї душі і власного спасіння, також уподібнюється старозавітним грішникам, котрі не знайшли в собі рішучості для щирого принесення покаяння перед Богом, не знайшли в собі прагнення до входження до пресвітлих обителей благочестя. Зараз, коли ми звершуємо спасительний шлях Великого посту, перед нами також постає вибір – вправлятися у благочесті і перебувати з Богом чи знехтувати такою блаженною можливістю. Звісно, що вибір християнина безумовно має бути першим, але для цього потрібна відповідна праця.

Якою має бути ця праця? Праведний патріарх Ной для порятунку себе і своїх близьких, за велінням Божим, збудував ковчег, що став для них оселею, яка допомогла їм перечекати потоп і побачити оновлену землю. У духовному руслі таким ковчегом для нас є покаяння, що зберігає людину в бурхливому житейському морі і приводить до тихої гавані Божого Царства. Як Ною необхідні були роки і кропітка праця для побудови ковчега, так і людині для зрощення в собі покаяння необхідні чималі зусилля, адже без них успадкування Царства Божого стає неможливим (пор. Мф. 11, 12).

Покаянні зусилля в період Святої Чотиридесятниці мають стати для нас щирим прагненням задля правдивого єднання із Христом Спасителем, до Якого належить постійно поспішати кожному віруючому християнину. Старець Єфрем Філофейський дає таку настанову: «Христос на нас чекає; не треба зволікати. Ми вже вступили на ниву посту та очищення, баня покаяння на нас чекає. Скористаємося ж із користю для себе цим часом, коли все надихає до покаяння, а всі богослужбові тексти сповнені розчулення і упокорення, треба тільки вдумуватись у їхній сенс». Наразі, дорогі брати і сестри, одним із таких особливих богослужбових текстів для нас слугує Великий покаянний канон, кожний тропар якого несе в собі виняткову духовну користь. Преподобний Андрій на власному досвіді пережив різноманітні віхи священної історії і у щирості душі та серця приніс своє покаяння перед Милостивим Небесним Отцем. Минули століття, але вірні продовжують разом із цим Критським святителем підносити і свої молитви до Творця, прохаючи Його про допомогу у напрочуд важливій справі покаяння і підтримці на шляху до здобуття спасіння. Амінь!

Друк

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми звершили перше в цьому році читання Великого канону преподобного отця нашого Андрія Критського, котрого ми знаємо як одного із найвидатніших вчителів покаяння Христової Церкви. Щороку в перші дні Великого посту ми маємо змогу долучатися до розчуленої молитви, завдяки цьому дивовижному гімнографічному твору, в якому вже не одне століття поспіль віруючі душі знаходять для себе відповіді на питання спасіння, розкаяння та єднання із Люблячим Творцем у щирій та нелицемірній молитві.

В сьогоднішній частині Великого покаянного канону поміж іншими тропарями ми чули і такий: «Поєднав Давид беззаконня із беззаконням, бо розчинив перелюб у вбивстві, але покаяння подвійне приніс за це одразу, а ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5]. Нам добре відоме життя старозавітного царя Давида, знаємо його негідні вчинки, провини перед Істинним Богом і ближніми, проте ми знаємо і його особливі твори – псалми, що були написані від серця, сповненого правдивого смирення і покаяння – тих чеснот, які неможливо зіграти чи вдати їхню наявність. В цьому цар Давид є прикладом для нас з вами – тим прикладом, що звертається до нас як той, що спокушався, піддавався гріху і падав у пристрастях, але знайшов в собі силу та кріпость, щоб піднятися і, з Божою допомогою, полишити позаду себе гріх задля того, аби прямувати назустріч праведності.

Період Великого посту для нас із вами також є тим спасительним часом, щоб, наслідуючи святого Давида, знайти в собі рішучість для того, аби якомога далі відійти від звичного життя, де панує буденний метушливий ритм, і стати на дорогу благочестя, дорогу більш частого зближення із Господом у молитві і, звичайно, зближення із Ним через постування. Для християнина піст – це відмова від усього того, що заважає регулярному молитовному життю та вправності у чеснотах. Відмова від звичних продуктів є лише частиною такого постування, адже на заваді можуть ставати навіть найбільш звичні речі, якщо вони забирають наш час та можливості, щоб через добродійності єднатися із Творцем.

Про те, що утримання в їжі є тільки частиною посту говорить і древній подвижник авва Серапіон: «Ніколи не може досягти досконалої чистоти той, хто сподівається здобути її лише тілесним постом, якщо не пізнає, що стриманість потрібна для того, щоб після упокорення плоті постом він міг легше вступити в боротьбу з іншими пристрастями». Дійсно, багато пристрастей полонять людину поступово, одна за одною, і слова авви Серапіона також можна віднести і до згаданого в тропарі канону пророка Давида. Будучи царем, він безумовно мав можливість влаштовувати пишні бенкети, приймати безліч гостей і взагалі вести життя безтурботне, не схоже на життя пересічних людей. Але й цього йому було замало, через що, як і вказує преподобний Андрій, «поєднав Давид беззаконня із беззаконням» – ось та неминуча аксіома відносно гріха, що за одним гріхом обов’язково йдуть наступні.

Втім, винятковими ліками від гріха є саме покаяння, про яке ми так часто чуємо в дні Великого посту. Покаяння є не просто важливою чеснотою в житті християнина, покаяння є тим ключем, що наближає людину до Небесного Царства. Варто лише згадати, що після пустельного посту й святий Іоанн Предтеча (пор. Мф. 3, 2), і Сам Господь і Спаситель наш Ісус Христос (пор. Мф. 4, 17) виголошували заклик саме до покаяння. Іншими словами, саме покаяння має стати для нас і ліками від гріха, і нашою стежиною до Царства Божого, де у блаженстві перебувають сонми праведників, які ще за земного життя усвідомили важливість зміни свого життя не просто заради позбавлення себе певних речей, що приносили їм насолоду, але щоб після очищення від гріховного бруду у водах покаяння у білих одежах увійти до світлого Царства Люблячого Бога.

Преподобний Єфрем Сирін, розмірковуючи над епізодом священної історії, про яку сьогодні пише преподобний Андрій Критський, звертає увагу на те, що після гріхопадіння царя Давида із Вірсавією лише щире покаяння повернуло благовоління Боже до Давида, через що ми бачимо, що Господь готовий простити людині будь-який гріх і беззаконня, якщо тільки людина правдиво і щиро приносить розчулене покаяння, адже «жертва Богові – це впокорений дух; Бог не погордує сумирним і впокореним серцем» (Пс. 50, 19). Навіть великий грішник в змозі наблизитися до Господа, якщо його серце торкається покаяння, що приводить таку людину до усвідомлення невірності попереднього способу життя і до усвідомлення важливості змін в цьому житті для того, щоб бути із Тим, Хто це життя подарував кожному з нас.

«…ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5], – такими словами звертається святий Андрій до своєї душі, а ми, в свою чергу, можемо зазирнути до глибин своїх душ. Втім, це має бути погляд чесний і неупереджений, без симпатій чи егоїзму, щоб реально побачити свої провини перед Богом, свої провини перед ближніми і дальніми та стати на шлях покаяння і виправлення свого життя. «Немає людини, яка б жила і не згрішила», – промовляємо ми у молитві на заупокійних богослужіннях, коли вже людина перейшла межу вічності, але ми з вами ще на землі і ми маємо змогу на виправлення, змогу на покаяння і, дивлячись на приклад пророка і царя Давида, зрозуміти, що Бог чекає на кожного з нас і кожному з нас, хто відкриває своє серце для розкаяння, і Він готовий відкрити Свої батьківські обійми і прийняти до Царства Своєї досконалої любові. Амінь!

Друк

В Господній молитві, яку для нас залишив Сам Спаситель Христос, ми звертаємось до Небесного Отця: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12). Це є одним із коротких прохань, якими наповнена ця дивовижна молитва, однак кожне її слово – це блаженне сповідання святості Безначального Отця і визнання себе немічними по відношенню до Нього. Прохати про прощення із посиланням на те, що й ми прощаємо нашим ближнім є важливим аспектом буття християнина, оскільки ними ми визнаємо свою недосконалість і свою схильність до гріха, адже, за словом апостола любові, «коли скажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо, і немає в нас правди» (1Ін. 1, 8).

Святитель Кесарій Арелатський говорить, що «найгірший рід гріха ­– не усвідомлювати гріха». Втім, ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні звершуємо особливе чинопослідування, яке надихає нас не просто до усвідомлення своєї гріховності, але й щирого розкаяння перед тими, проти кого згрішили: проти Господа, проти наших рідних, близьких, друзів чи навіть просто знайомих. Святий апостол Павло не просто так звертається до християн Риму, а через них і до всіх нас, говорячи: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18). Ось ця можливість примирення із нашими оточуючими має бути максимально використана, з огляду на слова Господньої молитви – використана заради знайдення мирного порозуміння і подальшого спільного предстояння в молитві перед Отцем Небесним.

Наш Господь є безоднею милосердя і неосяжним океаном досконалої любові. Вже цей безумовний факт має сприяти і надихати нас до такого ж відношення до наших ближніх, які є такими ж самими смертними людьми, покликаних до вічності у Царстві Божому. Видатний ієрарх Святої Церкви святитель Григорій Богослов у своїх мудрих повчаннях зауважує: «Прощай – той, хто отримав прощення; милуй – той, що був помилуваний; людинолюбством здобувай людинолюбство, поки є для цього час». Ось це важливе зауваження святого Григорія про наявність часу і має спонукати нас до прощення наших ближніх та щирого звертання до Творця з приводу прощення власного, адже за межею цього тимчасового життя у нас буде відсутня змога щось змінити, як про це нам добре відомо із Євангельського уривку про багатія та Лазаря (див. Лк. 16:19-31).

Все наше життя є підготовкою до зустрічі із Неупередженим Суддею і єдиними нашими адвокатами будуть наші земні вчинки та справи благочестя. Особливо ми це усвідомлюємо зараз напередодні світоспасительних днів Великого посту, кожний день якого є однією з неймовірних можливостей для духовного вдосконалення і чергового наближення до Люблячого Бога, Котрий звертається до нас, виголошуючи: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!» (Мф. 25, 34). Однак, яким чином можуть успадкувати Царство вічної любові та прощення ті, які не навчилися любити й прощати, не навчилися жити разом з іншими душами, до яких також звернене це запрошення?

Великий піст, період якого починається вже зовсім скоро, має бути для нас тією величною можливістю вчитися та навчатися жити із нашими ближніми, із якими ми сьогодні прохаємо прощення один в одного. Це не мають бути «автоматичні» репліки заради збереження послідовності Чину, який ми звершуємо. Святитель Миколай Сербський про це так говорить: «Простити – це не просто не мстити, а покрити гріх брата мовчанням і забуттям». Так, саме на подібних речах будується правдиве християнське прощення, основу якого поклав Сам Господь на Живоносному Хресті, подавши і кожному з нас вірний приклад для відносин із ближніми, які в чомусь були винні перед нами. Важливо завжди пам’ятати і про те, що Господь пробачив нам значно і значно більше, аніж будь-хто може вчинити по відношенню до нас.

«Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12), – це ті слова, які мають бути закарбовані в нашому серці поруч із іншими проханнями цієї прекрасної молитви. Ми маємо прощати ближніх, тому що покликані разом із ними прославляти ім’я Боже, яке освячується як на небі, так і на землі; маємо прощати наших ближніх, тому що разом з ними ми сповідуємо пришестя Божого Царства і благаємо про подання нам насущного Хліба Життя – Божественної Євхаристії, поруч із якою неможливо говорити про гріх чи злочин, але прославляти виключно безумовну і безапеляційну любов Господа до людини, заради якої постраждав Єдинородний і Предвічний Син Божий.

Починаючи шлях Святої Чотиридесятниці, будемо прохати Бога про допомогу у торуванні цього шляху не тільки нам самим, але й братам і сестрам, що нас оточують, адже разом із ними ми складаємо спільне Тіло Святої Церкви, Главою Якої є наш Спаситель Христос (пор. Еф. 5, 23). Сьогодні ми прохаємо один в одного вибачення за те, що вчинили, промовили чи навіть подумали: нехай це вибачення буде пронесене через всі дні Великого посту і не буде забуте й після світлосяйного дня Воскресіння Христового. Нехай постова нива кожного з нас буде наповнена щирою любов’ю до Бога та нелицемірною любов’ю до наших ближніх; нехай молитва кожного з нас буде свідченням нашої приналежності до Небесного Отця, перед неупередженим Лицем Якого ми зараз звершили це особливе богослужіння – богослужіння, що нагадує нам про те, що ми всі є грішними, однак Господь все одно очікує на кожного з нас, хто покликаний успадкувати Царство, приготоване благословенним душам від створення світу. Амінь!

Друк

Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, ми з вами слухаємо повчання нашого Спасителя щодо прощення гріхів та розставлення вірних акцентів у духовному житті. Господь нагадує нам сьогодні про важливість прощення гріхів нашим ближнім та актуальність збирання нетлінного скарбу на небесах, «де ні міль, ні іржа не винищують і де злодії не підкопують і не крадуть», оскільки місце перебування нашого скарбу визначає і місце перебування нашого серця (Мф. 6, 14-19). В такому короткому повчанні Господа Ісуса відкривається напрочуд важливий аспект нашого земного життя, продовження якого відбувається у вічності, вектор якої залежить від того, що ми обираємо зараз, ще перебуваючи тут – у житті тимчасовому.

Євангельське читання Сиропусної неділі – це не тільки чергове важливе напоумлення від нашого Спасителя, але й духовний камертон, яким Свята Церква починає задавати для нас тон прийдешньої постової ниви Святої Чотиридесятниці. Це особливий період і богослужбового життя зокрема, і в цілому життя віруючого християнина, до котрого святий первоверховний апостол Павло звертається зі спасительним закликом: «Ніч минула, а день наблизився: відкинемо справи темряви і зодягнемося в зброю світла» (Рим. 13, 12). Заклик апостола направлений на те, щоб кожен із нас міг усвідомити безумовну важливість відречення від будь-якої злої справи і віддалення від себе навіть найменшого негативного вчинку, тому і наблизився день Пришестя Спасителя: так, точного дня апостол не називає, позаяк навіть Самому Христу цього невідомо (пор. Мф. 24, 36), однак це не звільняє нас від того, щоб ми провадили своє життя стежками благочестя, особливо ж у період, який наближає людину до Світлого Христового Воскресіння.

В час Великого посту нам подається неймовірна важливість оговтатися від нашого буденного життя, яке переповнене метушнею, а іноді й зайвими турботами і, як наслідок, це призводить до розуміння щодо необхідності для нас молитви і постування. Це час, коли ми можемо принести Господу реальну десятину свого земного року: десятину добрих справ, десятину більш активного молитовного єднання із Ним та нашими ближніми, десятину правдивого зодягання в Господа нашого Ісуса Христа (пор. Рим. 13, 14). Все це повинно нагадувати християнину про те, що Бог подарував людині піст не тільки для утримання від тих чи інших речей, до яких ми прив’язані у буденності, але й для того, щоб кожен із нас міг серед цього буденного ритму зупинитися і нагадати собі про дивовижно важливу річ: що ми християни – люди які носять на собі величне ім’я Люблячого Бога.

Блаженний Августин Гіппонський зауважує наступне: «Кожен у земному житті має творити милостиню, зітхати про гріхи та проливати сльози. Але якщо в цьому нам часто заважає привабливість світу, то принаймні в дні Посту наповнимо серця наші солодкістю Закону Божого!». Так, світ може бути привабливим для людини певними речами, які не завжди можуть принести конкретній людині користь, проте ми ніколи не повинні забувати про те, що християнин – це не слуга для світу, але його світло (пор. Мф. 5, 14), дієве сяйво якого має спонукати наших ближніх для прославлення Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16). Саме тому дні Великого посту і мають бути для нас можливістю ще більш сяяти, більш просвічуватися самим і просвічувати нашими благочестивими вчинками оточуючих не заради власної слави, але заради слави Бога, який залишив для нас найвеличніший Закон всієї вселенної – Закон досконалої любові.

Любов спонукає до жертовності. Час Святої Чотиридесятниці також є для нас змогою принести Господу свою жертву відречення від того, що у звичний період нашого життя відвертає нас від Нього, від молитви або творення добрих справ. На початку цього слова ми вже згадували про це, однак це той важливий аспект життя християнина, який не повинен зникати із нашого серця. Якщо людина має ті чи інші вподобання або ж захоплення, то для долучення до них знову й знову вона буде шукати необхідну можливість. Втім, єднання із Творцем не може бути прирівняне до будь-якого земного вподобання чи тимчасової симпатії, адже це те єднання, яке має привести людину до Небесного Царства – тієї блаженної реальності буття, де святі та праведні душі мають насолоду вічності, навчившись у земному житті віддалятися від насолод тимчасовості.

Втім, через піст людина отримує й багато іншої користі. Так, наприклад, святитель Афанасій Великий навчає: «Що чинить піст? Лікує хвороби, висушує мокротиння, проганяє демонів, винищує лукаві помисли, робить серце чистим». Все це є правдивими властивостями постового утримання, адже якщо людину спіткала важка хвороба, то задля продовження свого життя вона буде готова відмовитися від деяких звичних практик свого життя, в тому числі і гастрономічних. Так само із прогнанням демонів чи знищенням лукавих помислів, про які ми можемо згадати зі Святого Євангелія, коли наш Спаситель готувався до всенародної проповіді, то перебував у пустелі в пості та молитві. І, нарешті, серце людини стає чистим, тому істинний піст заспокоює його, очищує і ще більш наближає до Господа.

Наближення до Бога, очищення душ і сердець, просвітлення розуму і вправність у благочесті – хай все це, дорогі брати і сестри, стане нашою метою спасительного крокування великопісною нивою, наприкінці якої на нас очікуватиме Воскреслий Спаситель. Нехай кожен день Святої Чотиридесятниці матиме хоча би невелику, однак спасительну справу, яка ще більш поєднає нас із Господом, разом із Яким ми будемо збирати наш небесний скарб, небесне багатство, яке ніхто не в змозі відняти у віруючої душі, тому що це ті скарби і багатства, що очікуватимуть на нас у Божому Царстві, досягнути якого своїми духовними працями бажаю всім нам. Амінь!

Друк

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми сьогодні святкуємо величне торжество Стрітення Господнього, коли в древньому Єрусалимському Храмі зустрілися Старий і Новий Завіт, зустрлися старець Симеон та пророчиця Анна із Самим Господом Ісусом Христом, Котрого, згідно із Законом, принесли до Храму Пречиста Діва Марія та праведний Іосиф Обручник. Це була зустріч, на яку праведний Симеон чекав декілька століть, а все людство тисячі років; це була зустріч радості для доволі похилого в літах праведника, який нарешті побачив «світло на просвітлення язичників» і спасіння та зміг отримати жаданий для себе мир та спокій (пор. Лк. 2, 29-32).

Можна сказати, що свято Стрітення Господнього – це також свято Господнього світла, яке подається людині, щоб просвіченим шляхом людина мала змогу побачити вірний напрямок до Бога. Все життя християнина є мандрівкою до Господа і хоча у кожного з нас така мандрівка відрізняється за тривалістю, проте не за кінцевою метою – зустрітися із Творцем, зустрітися із Подателем спасіння, зустрітися із Тим, Хто просвічує Собою всю вселенну – кожного без винятку, адже «світло Христове просвічує всіх». От тільки одні бажають бути повноцінними причасниками такого світла, а інші тікають від нього, ігнорують або ще якимось чином приховуються від його животворчих променів.

Рано чи пізно кожній людині все одно доведеться зустрітися зі світлом Трисяйного Божества, але зустріч ця залежить від того, яким чином ми провадили своє земне життя. Ніколи не потрібно забувати про те, що всі ми були створені для вічності, але правдива вічність – це вічність буття християнина, який починає жити в ній прямо тут і зараз, щоб сподобитися життя у світлі, яке тьма не має жодної можливості огорнути (пор. Ін. 1, 5). Це те блаженне місце, куди ми покликані прийти задля отримання сили називатися дітьми Божими, прийняти Предвічного Бога у власні серця і стати вірними Йому (пор. Ін. 1, ), щоб із дивного світла сповіщати Його досконалості (пор. 1Пет. 2, 9).

Сьогодні ж проповідниками у променях цього дивовижного світла постають дві славнозвісні постаті – праведний Симеон та пророчиця Анна. Святий Симеон – освічений чоловік та знавець Святого Письма, якому через його збентеження дуже довго необхідно було чекати на Пришестя Спасителя, Якого він не просто дочекався, а навіть зміг побачити, взяти до рук і провістити Богородиці те, що Вона відчує через декілька десятиліть біля Голгофського підніжжя (пор. Лк. 7, 28-35). І праведна Анна – похила вдовиця, котра хоча й стала випадковим свідком принесення Богонемовляти до Храму, однак це не завадило їй після цієї неймовірної зустрічі проповідувати Господа Ісуса (пор. Лк. 7, 36-38).

Втім, всехвальний євангеліст Лука нічого не згадує стосовно того, що проповідь Анни якимось чином вплинула на те, щоб поруч із Храмом опинилася велика кількість народу чи навіть декілька людей. Люди не почули слів літньої проповідниці і продовжили звичний для себе ритм життя, що, власне кажучи, не зупинило початої справи Господа – справи нашого спасіння, спасіння всього людства. Так, до прикладу, у Слові з нагоді сьогоднішнього торжества святитель Амфілохій, єпископ Іконійський навчає: «Ісус Христос прийшов відновити всіх занепалих і спасти всіх загиблих, але Він не спасає нас без нас. Він прийшов просвітити всіх і світить усім, але ті тільки просвічуються, хто, у смиренні серця свого, визнаючи слабкість і оману розуму свого, вірують світлоносним і спасительним словам Його». Нині в Єрусалимі Його пресвітла присутність залишилася непоміченою, але прийде час і цей самий Єрусалим огорне пітьма (див. Мф. 27, 45; Лк. 23, 44).

Нині ж пітьма відсутня; нині світло сповіщає старий праведник і проповідує літня вдовиця, після чого Світло повертається до Назарету разом із Пресвятою Матір’ю та хранителем Її непорочної чистоти (див Лк. 7, 39). А ми, як християни, покликані нести проповідь про Христа до світу власним життям і вірою у світлоносні і спасительні слова Господа. Однак ця віра неможлива без їхнього засвідчення, яке має відбуватися дієво – нашими справами, як про це і пише брат Христовий по плоті святий апостол Яків Єрусалимський (пор. Як. 2, 17; 26).

Чому так важливо не тільки вірити, а й чинити, згідно із цією вірою? Святитель Кесарій Арелатський відповідає на це питання наступним чином: «Щоб ім’я християн ми носили не для суду, але для захисту, звернімося ж до благих справ, доки знаряддя захисту перебувають у нашій владі». Доки ми живі, ми маємо змогу проповідувати Спасителя навіть мовчазним чином – тим, що ми будемо говорити про Христа через виконання Його велінь та Божественних заповідей, адже Господні веління та заповіді, як нам добре відомо ще зі Старого Завіту, це те джерело праведності, що веселить серце, і те світло, що просвічує очі (пор. Пс. 18, 9).

Свято Стрітення Господнього – це свято зустрічі двох Завітів, зустріч світла для подальшого пронесення його по всій землі, а ще Свято Стрітення – це свято зустрічі Бога і людини. Втім, такі зустрічі свого часу відбулися і в кожного з нас у святій купелі Таїнства Хрещення. А ще зустріч Бога і людини відбувається щоразу, коли ми приступаємо до інших Таїнств Святої Церкви, найперше ж – Євхаристії. Головне, щоб кожна така зустріч була не номінальною участю у спільній молитві, а реальним переживанням Господа, як це ми бачимо у переживання святих Симеона та Анни, котрим довелося десятиліття і навіть століття очікувати на Пришестя Сонця Правди Христа, а ми маємо змогу за кожним богослужінням. Будемо пам’ятати про це, дорогі брати і сестри, тримаючи своє серце завжди в напрямку Христових променів! Амінь!

Друк

Дорогі брати і сестри! Євангельське читання цього недільного дня говорить нам про майбутнє людства, «коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи» (Мф. 25, 31-32) для того, щоб розділити благословенних праведників і проклятих грішників. Особливим чином цей уривок Святого Євангелія відкликається в серцях віруючих людей, котрі через деякий час почнуть шлях постової ниви у стриманні, більш активній молитві та принесенні Господу плодів зміни свого життя у бік тих, про кого говорилося в першу чергу. Ми не знаємо точного часу цього Пришестя, оскільки навіть Христос перед цим пророцтвом закли́кав до пильності саме тому, що ані день, ані година цієї події залишаються невідомими навіть для Нього Самого (Мф. 25, 13). Тлумач Священного Писання монах Євфимій Зігабен щодо цієї невизначеності пише, що наш Спаситель «часто додає це, показуючи, що внаслідок невідомості останнього дня і години необхідно постійно пам’ятати про це».

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – лише ця невизначеність має спонукати віруючого християнина до тримання постійного духовного тонусу, благочестя та добродійності. Християнин має завжди бути готовим поєднатися із Христом, принести Йому плоди своїх чеснот та добрих справ. Це звучить дещо просто, однак саме в такій простоті проявляється наш Спаситель, Котрий обрав ясла і вертеп замість пишного палацу, простих рибалок і осіб сумнівної репутації в народі замість освічених фарисеїв та книжників, а Своїм Троном Царя – знаряддя ганебної страти для негромадян Римської імперії.

Так само просто Спаситель перераховує все те необхідне, що нас наближає до Нього, однак непоодиноко зустрічається в нашому земному житті: нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати хворого чи ув’язненого, подати одяг тому, в кого він відсутній (Мф. 25, 35-36). Ми в цьому житті не є самотніми, оскільки, в першу чергу, із нами завжди перебуває Господь, а по-друге, – наші ближні, потреби яких навіть коли помітні не завжди можуть вирішуватися. Однак кожен із нас є винятковим творіння Господа, для Якого відсутні будь-які земні різниці між нами, а відмінністю залишається тільки наше наближення до Нього шляхом Його заповідей, деякі із яких ми і чуємо в сьогоднішньому читанні.

Виконання заповідей залежить від налаштування самої людини до їхнього виконання. Так, преподобний Макарій Єгипетський зауважує: «Тим, хто любить Бога, сприятлива і приємна праця виконання заповідей, тому що любов Божа робить подвиг легким і жаданим». Єгипетський подвижник вірно вказує на одну важливу деталь стосовно виконання заповідей – це любов: з одного боку необхідна любов людини до Бога, а з іншого – ця любов знову повертає людині прагнення до життя на фундаменті заповідей. Все це також є абсолютно природніми відносинами між Господом та віруючою людиною, адже і Христос незадовго до Своїх світоспасительних Страждань сказав, що Він полюбив апостолів, даючи приклад для любові між наступними поколіннями християн, як індикатора нашої приналежності до Нього у світі  і власне самої любові до Нього (пор. Ін. 13-34-35), що також буде підтверджуватися виконанням заповідей (пор. Ін. 14, 15).

Заповіді стосовно ближніх мають бути для нас нагадуваннями про те, що навіть за найменшої можливості ми можемо вчинити добро в ім’я нашого Спасителя. Або ж, як навчає преподобний Никодим Святогорець, по відношенню до ближніх – шануй усіх, як образи Божі, до всіх будь доброзичливим і твори благо для всіх по своїм силах. Втім, Христос сьогодні говорить про значно вищий щабель важливості ближніх – Він прирівнює їх до Себе Самого, говорячи: «Істинно кажу вам: так як ви не зробили цього одному з менших цих, то не зробили Мені» (Мф. 25, 45). В цих двох моментах є один кінцевий варіант: ближні – це і образ Божий, і Сам Христос, – все завершується Богом. Власне кажучи, Пришестя, про яке говорить Спаситель, також вказує на це – в невідомий час Господь прийде забрати благословенних, котрі ще за життя навчилися любити і Його, і своїх ближніх.

Християнство – це любов! Без любові християнство втрачає свій сенс, актуальність якого у будь-які періоди, віки чи епохи залишається незмінною: прямувати до Небесного Царства шляхом покаяння та постійного духовного вдосконалення за дороговказами любові із багажем чеснот та у спільності зі своїми ближніми, котрі торують свою дорогу аналогічним чином. В Божому Царстві немає місця для егоїзму, гордині чи чогось подібного, але в цьому Царстві безумовно знаходиться Той, Хто бажає для нас тільки найкращого, тому залишені нам заповіді та веління Божі – це не про приниження нашої свободи чи обмеження у правах на життя, а про спасительні рецепти, коли завдяки простим речам можна здобути дивовижні Обителі вічного блаженства.

«Коли ж прийде Син Людський…» (Мф. 25, 31), – нехай ці слова, дорогі у Христі брати і сестри, лунають для нас тоді, коли спокуса відвертає нашу увагу від благочестя та добродійності, заплющує наші очі чи затуляє наші вуха перед ближніми, які потребують допомоги. Син Людський вже одного разу прийшов і Його не прийняв народ, що мав величну честь називатися обраним Його народом (пор. Ін. 1, 11), а тепер цю честь маємо ми – християни (пор. 1Пет. 2, 9). Якщо ми дійсно обрані, то хай нашим свідченням про це буде виконання заповідей, вміння побачити Христа в нужденному або хворому, а також вміння не відходити від того шляху, наприкінці якого у невідомий час, однак безумовно точно пролунає: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, яке вам приготовано від створення світу!» (Мф. 25, 34). Амінь!

Друк

Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, готуючи нас до світоспасительних днів Великого посту, нагадує нам притчу про блудного сина. Молодший син, якого ми зустрічаємо в цій притчі, показує нам, що де би ми не опинилися і що би із нами не сталося, Господь, як Люблячий батько, завжди готовий прийняти нас до Своїх батьківських обіймів. Звісно, це абсолютно не означає те, що ми можемо марно провадити власне життя, витрачаючи надані Богом ресурси часу та інших благ, а останньої миті припасти до джерела Господнього милосердя: аж ніяк! Навпаки, притча дає нам зрозуміти всю ту грандіозну велич любові Небесного Отця до Своїх дітей, котрі повинні цінувати кожну мить перебування поруч із Богом, боячись втратити навіть найменшу можливість єднання із Ним.

 Ми завжди маємо бути розсудливими у справі власного спасіння, здобуття якого ґрунтується на щирому бажанні його отримання через належне життя. Таке життя можливе, коли ми перебуваємо в Оселі Отця, де маємо реальну радість та душевний спокій, які є важливими складовими нашого духовного життя. Їхнє успадкування не приходить до людини, якщо вона сама цього не захоче; зате в душі, спраглій за Богом, вони оселяються самі, просвічуючи людину сяйвом Євангелія. Правдиво відчувши на собі це сяйво, ніколи вже не повернешся в далекі країни (див. Лк. 15, 13), відсторонюючись від Бога.

 Черговий недільний день готує нас до гідного входу на ниву Великого посту. Вкотре нам подається можливість розміркувати над тим, з якими почуттями ми знову станемо на постовий шлях, зрошений чеснотами покаяння, смирення та любові до Бога. Як це не дивно, але нам є чому повчитися у блудного сина: це вміння вчасно усвідомити хибність своїх вчинків задля принесення покаяння, за яким слідує пресвітле Боже милосердя та прощення. Все наше життя – це такий собі шлях із далекої країни гріха до батьківської домівки Отця Небесного, якою власне і є Царство Небесне.

Із притчі ми бачимо, що молодший син, повертаючись додому від свого прогульного життя, «коли був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його» (Лк. 15, 20). Ось той важливий момент відносин між людиною і Богом: навіть після найбільших падінь Господь споглядає на наше повернення і не карає, але милує, тому що радіє нашому поверненню до Нього. Цим ми бачимо необ’ємний океан Господнього милосердя, від якого нам слід прагнути отримати хоча би краплю, усвідомлюючи своє гріховне становище.

 Молодший син, усвідомивши свою провину, прохає отця прийняти його хоча би до числа наймитів (Лк. 15, 19). Святитель Григорій Палама, розглядаючи вказану притчу, вказує на різницю між наймитами та синами по відношенню до Бога. Він говорить, що «наймити – це ті, які за сльози покаяння і за смирення отримують ніби якусь плату – спасіння; сини ж – це ті, котрі через любов до Нього підкоряються Його заповідям». Кожний із нас може побачити, на якому ступені знаходиться, споглядаючи на свою внутрішню людину. Насправді ж, бути в числі наймитів уже вартує чималих зусиль, тому що справжні духовні сльози неможливо зіграти і їх неможливо лукаво здобути – вони мають йти від самого сердечного лона, очищуючи людську душу росою покаяння, аби потім Господь сподобив Свого благого утішення (див. Мф. 5, 4), через яке стає все легше наближатися до синовнього сонму виконавців Божественних велінь.

 Отже, сльози і заповіді – спасительні помічники людини в отриманні нею Нетлінних Осель. Через сльози людина проявляє те, чим вона засмучена. Так, святий апостол Павло пише, що «смуток заради Бога приносить покаяння на спасіння – ним не слід журитися, а смуток за світом спричиняє смерть» (2Кор. 7, 10). А святитель Василій Великий пояснює, що ось цей смуток заради Бога приходить до людини, «коли хтось засмучений тим, що [ним] знехтувана Божа заповідь». Чи стосується це молодшого сина? Вочевидь, так! І тут можна поглянути не просто на людство цілком, але почати зокрема навіть від наших праотців Адама та Єви: вони мали всі ймовірні блага, але полишили Божу заповідь, за що були покарані і самі, і все навколишнє середовище (див. Бут. 3, 17). Смуток? Так! І тільки Пришестя до світу Христа Спасителя не просто повертає людству втрачену радість, але вводить людину знову до Раю.

 Гостинні двері дому Господнього постійно відчинені для всіх, хто бажає увійти ними до нескінченної радості в Обителях Нетлінних. Не слід дослухатися тих, хто, живучи розпусно в далекому краю гріха (за: Лк. 15, 13), кличуть до цього й тих, хто провадить своє існування на засадах Божественних заповідей, які для «жителів цих далеких країв» є, на жаль, невідомими орієнтирами для отримання реального блаженства. «Якби теперішні люди, живучи нечисто, хоч би вважали себе грішниками, – повчає преподобний Паїсій Святогорець, – то Господь помилував би їх, але вони виправдовують те, що виправдати не можна, і звеличують гріх. А вважати гріх прогресивним і стверджувати, що моральність застаріла – це найжахливіша хула на Духа Святого».

 Християни – це дійсно прогресивні люди, прогресивність яких виявляється в тому, що вони мають тверде переконання у своїй вірі в Бога, мають щиру любов до Нього та ближніх, вдосконалюючи себе різними чеснотами та справами, якими прославляється Господь. Прогрес християнства в тому, що, проповідуючи мораль та доброчесність, ми стаємо співучасниками побудови міцного фундаменту суспільства, для якого будь-який гріх є шкідливою корозією. Блудний син усвідомив згубність нерозважливого гуляння та марного витрачення часу тільки після втрати спадку, наданого йому батьком. На жаль, людина теж досить часто може не зважати на Божі приписи та блаженний дар синівства допоки певні життєві обставини знову не нагадають про покинутий двір батьківського милосердя.

 В цьому покинутому дворі він мав всі необхідні блага, але зажадав примарної свободи. Ми теж живемо у Божому Дворі, де нашими благами є Його любов до нас та милосердя, нашим скарбом є Святе Євангеліє та інші заповіді Божі, а через єднання у Дорогоцінних Тайнах Христових ми входимо у спілкування із Творцем. Жодна земна свобода не дасть нам відчути такої ж любові, ніякий скарб не порівняється із  Божим даром спасіння та відчинення Райських врат Небесного Царства і жодний людський союз не може стати вищим за єднання Бога і людини. Сьогодні історія блудного сина відкриває для нас ці величні істини простою мовою чергової притчі нашого Спасителя, Котрий викупив нас дорогою ціною (див. 1Кор. 6, 20) із рабства гріха та пристрастей, давши нам, за словом святителя Миколая Сербського, «притчу цю, немов повну скарбницю премудрості, з якої покоління за поколінням черпає для себе Богопізнання і самопізнання, навчаючись любові через терпіння Боже, прощення через людинолюбство Боже і радості через радість Бога, Який приймає покаяння грішників». Саме тому, йдучи назустріч Господу, Котрий скоро вже буде зустрічати нас на ниві посту, приймаючи плоди наших духовних праць, почнімо, вдосконалюючись, пізнавати себе задля пізнання на собі любові Божої. Амінь!

Друк

 Дорогі брати і сестри! З учорашнього вечора Свята Церква почала готувати нас до спасительних днів Святої Чотиридесятниці. Вже вчора за Всенічним бдінням ми всі чули умиленний піснеспів «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…». Чому ми співаємо про відкриття дверей саме покаяння, а не, скажімо, милосердя? Це тому, що покаяння, а насамперед щире покаяння – є вірним початком на шляху спасіння.

 Саме з покаяння починає свою проповідь святий Іоанн Предтеча (Мф. 3, 2); і Христос так само, коли вийшов на проповідь, то виголосив: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мф. 4, 17). Покаяння є тим, що допомагає нам успадковувати Вічні Обителі Отця нашого. І тому Христос акцентує нашу увагу на тому, що прийдешнє Царство відкрите, відкрите для кожного з нас без будь-якого винятку, нам же залишається лише навчитися покаянню.

 Ще в Старому Завіті ми бачимо, що благоденство боговибраного народу полягало у єдності із Істинним Богом. Відповідно, відступництво від Бога приносило нещастя. Так, до прикладу, в день освячення Єрусалимського Храму Господь сказав Соломону: «Якщо … відступите і залишите устави Мої й заповіді Мої … будете … притчею і посміховиськом у всіх народів» (Пар. 7, 19-20). Так в подальшому і сталося, але тільки щире покаяння знову обернуло кару на милість.

 Преподобний Софроній (Сахаров) повчає нас, що «покаяння має бути єдиним нашим шляхом до Бога». Звісно, цей шлях тернистий і дуже непростий, але з Богом будь-які труднощі людина в змозі понести. Церква акцентує нашу особливу увагу на покаянні більш всього в період Великого Посту, який іменується «Матір’ю ціломудрія», «Викривальником гріхів», «Весною покаяння» та багатьма іншими високими епітетами.

 Період Посту важливий для людини тим, що саме в постові людина отримує радість втраченого в Раю блаженства. І справа не тільки в питанні їжі чи пиття, адже Рай – це «не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим. 14, 17). Якщо людина докладає зусилля для свого духовного вдосконалення в християнських чеснотах, тоді земні турботи відходять на задній план. Це не щось нове чи таємне. Цю аксіому сказав нам Сам Господь, що «не можете Богові й мамоні служити!» (Лк. 16, 13). І вибір, звісно, залишається за самою людиною.

 Для християнина такий вибір найкраще реалізується саме в дні Великого Посту, коли Свята Церква щоденно закликає до зміни духовного життя в ліпшу сторону, аби людина прагнула щирістю душі та ясністю розуму, а не лише тлінними вустами, звертатися до Бога зі словами: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа правого в моєму нутрі віднови» (Пс. 50, 12). І правдиву та щиру молитву Господь не відкине, але сподобить людину Своїх благ.

 Таких благ велика кількість. Так, древній християнський мислитель пресвітер Тертуліан Карфагенський говорить, що «перераховування благ покаяння … вимагає великого красномовства, а ми … єдине ж запам’ятаєм: що Бог заповідав… є найвище благо». Ці заповіді нам добре відомі. Під час Великого Посту і зараз, в підготовчі тижні до нього, маємо, так би мовити, підбивати підсумки та аналізувати досягнення. Але все це робити не задля марнославства чи розпалювання в собі гордині, а для того, щоб чесно собі відповісти на питання «А чи гідно я провів цей рік як християнин? Чи був я провідником Воплоченого Слова Божого? Чи можна моє життя назвати дійсно життям віруючої людини?».

 В таких думках людина і готується до посту та покаяння, яке є невід’ємною частиною життя у Христі, Який всіх нас закликає до досконалості за прикладом Небесного Отця (Мф. 5, 48). Вірними вчителями покаяння є Святі Отці, котрі знайшли істинну стежку до Небесного Царства. «Початкова ступінь покаяння, – навчає нас преподобний Йосиф Ватопедський, – це шкодування про вчинені помилки, наступна ступінь – виправлення помилкової дії, яка стала причиною порушення заповіді». Усвідомлення помилковості своїх вчинків та їх виправлення є вірним знаряддям для розбиття закам’янілості наших почуттів та серця, просвічення духовний очей.

 Таке просвічення очей допомагає нам бачити правдиву волю Небесного Отця, позаяк «обтяженими очима … від беззаконь [не можемо] споглянути і бачити Небесну Висоту» (стихира на стиховні, глас 5). Недарма Святі Отці порівнюють стан гріховності зі сном і закликають до свідомого пробудження. Через богослужбові тексти до нас звертаються вчителі покаяння: «Душе … встань! Що ти спиш?» (кондак, глас 6). І дійсно, маючи перед собою Самого Христа, Котрий запрошує нас до Небесних Осель, нам залишається прийняти це запрошення на бенкет Вічного Жениха Ісуса, зодягнувшись у добрі справи та вчинки, що і слугуватимуть нам святковими шатами.

 Але, знову ж таки, нехай наші добрі справи ніколи не будуть причиною вважати нас кращих за інших. Приклад цьому сьогоднішня Євангельська історія. Приступаючи на поприще посту, будемо дивитися на свій внутрішній стан і пильно слідкувати, щоби ніяка лукава думка не змогла його порушити. Бо в пості, як навчає нас великий Златоуст, необхідно більше бути милостивим до ображених нами, треба відганяти від себе всілякі заздрощі і ненависть до ближніх; головне ж ­– не піддаватися марнославству.

 Так вчить Господь, до цього заохочує Церква і про це ми чули із Євангельського читання. Марними є будь-які наші добрі вчинки, якщо вони не спрямовані для слави Отця Небесного, а для нашої особистої. Сьогодні в Євангелії ми бачимо дві людини, котрі водночас зайшли до Храму звершити свою молитву і бачимо молитву кожного. Фарисей – представник духовної еліти єврейського суспільства, людина шанована серед віруючих, високоосвічений чоловік; та митар – особа, котра, як правило, не мала позитивного авторитету серед своїх співгромадян. Але це в очах людських, в очах же Бога виявилося все повністю навпаки.

«Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18, 13) – здавалося б, зовсім коротка молитва, але яке смирення проявлено в ній! В Римській імперії посада митаря була високим кар’єрним досягненням, якого жадали і до якого прагнули. Але митар не про це згадував у молитві. Його молитва була щирим усвідомленням свого занепалого стану і, як наслідок, прохання до Бога лиш про єдине – про помилування. Він не прохав про спасіння, не говорив про досягнення та успіхи у справі свого митарства, митареві було важливо вимолити Божу милість до себе, тверезо усвідомлюючи свої прогрішення. 

 Таке усвідомлення приходить до людей, котрі мають серце, що не сповнене потягу до тлінних радостей. Про це ж пише у своїх листах і святитель Феофан Вишенський: «Головною умовою для успіху в молитві – є очищення серця від пристрастей». Ось таке очищене серце і буде нашим дороговказом до Царства Небесного. Сам Господь через пророка звертається до нас: «Сину мій, дай мені своє серце, і очі твої нехай дотримуються шляхів моїх» (Притч. 23, 26). Певна річ, що тільки чистим серцем і можливо бачити вірний шлях, а не схибити і попрямувати дорогою земних суєт.

 Улюблені у Христі брати і сестри! Підготовка до днів спасительної Чотиридесятниці і власне сама Чотиридесятниця має стати для нас підготовкою до ще більшої і важливої події – Воскресіння Христового. Будемо докладати молитовних зусиль, стараймося намагатися освячувати постом свої душі і тіла для того, аби гідно зустріти Спасителя світу, Котрий від невеликого Гробу просвітить безмежний Всесвіт. І нехай це світло слугуватиме нам допомогою в приношенні Творцеві митарських молитов та відходом від невдячних молитов фарисея (3-й тропар 9-й пісні канону). Амінь!

Друк

Друк

     Із душевною радістю ми, дорогі брати і сестри, зустрічаємо сьогодні велике свято Богоявлення Господнього – спасительну подію, коли Єдиний Бог явив Себе у трьох іпостасях на річці Йордан: Божественний Син охрещувався від святого Іоанна Предтечі, Бог Отець засвідчував Своє благовоління, а Святий Дух з небес сходив у голубиному вигляді (див. Мф. 3, 13-17). З цього часу Христос починає кількарічний шлях Своєї євангельської проповіді наближеного Царства Божого (пор. Мф. 4, 17) задля спасіння людини, відкуплення її від рабства смерті, визволення із кайданів гріха та повернення до втраченого Раю. На цьому шляху Господу зустрінуться хворі, немічні, біснуваті і навіть вже померлі люди, але справжня і нелицемірна віра буде зцілювати і воскрешати.

     Християни – це люди, котрі вірять Люблячому Богові, ім’ям Якого мають почесну гідність іменуватися. Втім, іменуватися християнином не рівнозначно автоматичному спасінню чи здобуттю Божого Царства. З моменту, коли людина приймає Таїнство Хрещення і входить до блаженної огорожі Церкви Христової, дорога до Царства Господнього тільки починається і успішний результат проходження цієї дороги залежить від нас самих, «щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, доброчесно, праведно і благочестиво жили в нинішньому віці, очікуючи блаженного уповання і явлення слави великого Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа» (Тит. 2, 12-13). Звісно, що подібна праця є складною, однак для віруючої людини це не є раптовим фактом, а тільки підтвердженням давно відомих слів Христа, що «від днів Іоанна Хрестителя і дотепер Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його» (Мф. 11, 12).

     Що це за сила, яку необхідно застосовувати для здобуття Царства Божого? Насамперед, це сила, що ґрунтується на вільному прагненні вдосконалення свого життя у векторі праведності та благочестя, векторі, що наближує людину до благодаті Святого Духа, який очищує душу від усілякої скверни. Старець Єфрем Арізонський дає нам таке порівняння: «Як бджоли сідають на ті квіти, де є нектар, так і Дух Святий приходить у ті розум і серце, де виробляється солодкий нектар чеснот і добрих помислів». Чесноти і добрі помисли мають бути для християнина природніми елементами життя, адже неможливо прагнути бути із Богом без прагнення до вдосконалення, неможливо міркувати про спасіння своєї душі, якщо розум знаходиться у полоні злих думок чи злісних побажань.

     Христос приходить на землю, щоб принести людству радість нового життя, де чільне місце займає одна із найвищих чеснот – любов. Саме любов є найдорогоціннішим нектаром благочестивої душі, яку вона спонукає й до творення інших добродійностей. Втілений Спаситель показує людині, що таке досконала любов на власному прикладі послуху, приймаючи людську плоть, виконуючи старозавітні приписи щодо обрізання і принесення на сороковий день до Храму, не поспішаючи виходити на всенародну проповідь раніше юдейського повноліття, а нині ще й виконуючи всю правду (пор. Мф. 3, 15), коли, будучи Предвічним Богом і Царем вселенної, схиляє під рабську руку Свою Божественну Главу.

     У свою чергу нам слід також приносити Богові власні плоди дієвої і нелицемірної любові, які будуть реальним свідченням нашої приналежності до Нього та Його Святої Церкви, будуть спонукати інших приходити до Христа та ставати Його вірними чадами. Кожна добра справа має бути для нас сходинкою до спасительних вершин вічності у Царстві Божому, а кожна чеснота, яку ми в змозі здобути, доклавши відповідні духовні зусилля, не повинна бути проігнорованою. Все це є важливими складовими безперестанного маршруту християнина, що має одного разу початися в особистій купелі зодягання у смерть Спасителя (див. Рим. 6, 3) і впевнено продовжуватися упродовж всього життя, яке людина цілковито віддає Христу [пор. Мал. єкт.].

     Віддаючи своє життя Христу, ми усвідомлюємо те, що із Його Пришестям на землю завершилася епоха панування смерті. Відтепер смерть не має влади над душею людини, яка присвячує себе Богові, оскільки для благочестивої душі за межею тимчасовості починається буття вічності. Преподобний Феодор Студит говорить: «Якщо [вічного] життя бажаєш – знаходь світло, тому що Бог і Його заповідь це і є світло». Так, Христос – це Світло (Ін. 14, 6) і це Світло виливається на весь світ, мешканці якого покликані ходити вслід Спасителя, щоб Він просвічував їхнє життя (пор. Ін. 8, 12).

     Сьогоднішнє святкування у богослужбовій літературі також має ще одну назву – свято Просвіщення. Христос для виконання правди прийняв Хрещення в Йордані, а кожен із нас у відповідний час прийняв Таїнство Хрещення для власного просвіщення і подальшого життєвого крокування шляхами Господніх заповідей, кожна із яких є тим прекрасним світлом, що просвічує очі (пор. Пс. 18, 9) і допомагає прямувати у вірному напрямку Божого Царства, яке успадковується через покаяння та застосування відповідних зусиль. Проте подібна Божа допомога можлива тільки за нашого бажання щиро її прийняти, тому що і на Йорданському березі були й ті, хто реально бажав очищення від гріхів задля подальшої праці над своїм спасінням, й ті, які прийшли до Предтечі лише через те, що переживали про власну неминучу гніву долю (пор. Мф. 3, 5-7).

     Свято Хрещення Господнього, дорогі брати і сестри, збирає нас всіх у молитві до Бога, Якому належить приносити славослів’я і складати подяку за всі ті благодіяння, що були подаровані світові через любов Творця до творіння. Саме ця любов, як говорить з нагоди сьогоднішнього торжества принопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир, призвела до того, що «прийшов Син Божий у світ … аби перемогти гріх як зло, що має згубні наслідки, з яких найтяжчий – смерть». Господь Ісус народився у вбогому вертепі, охрестився від Свого раба і був розіп’ятий руками власного творіння, але це не зупинило Його у подоланні гріха і смерті, щоб кожна людина, яка прийняла на себе ярмо Христове (див. Мф. 11, 29), змогла кропіткою працею та сумлінними зусиллями успадкувати спасіння у Царстві Господа, Який сьогодні на Йорданській річці явив Своє триіпостасне Божество.

Друк