Христос воскрес!
Саме цим урочистим і наповненим радістю вітанням ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні прославляємо нашого Люблячого Бога і сповіщаємо світові, що смерть втратила свою владу, пекло не має вже колишньої сили, а кожна людина спроможна увійти до променів Воскресіння. В цю пасхальну ніч ми вкотре переживаємо відчуття невимовного торжества, хоча кожен раз це торжество відчувається для віруючої людини як вперше, оскільки Христове Воскресіння – це грандіозна подія в історії людства, яку неможливо назвати спогадом, тому що це безумовний факт нашого уповання, факт нашого спасіння і квінтесенція нашої християнської віри (пор. 1Кор. 15, 13-15).
Наша віра у Воскресіння Спасителя базується на Святому Євангелії, з якого Він звертається до кожної людини словом повчань та любові, словом милосердя та співчуття, звертається батьківським словом з побажанням нам найкращого – Небесного Царства, де відсутня будь-яка пітьма, будь-яка тінь, відсутній гріх. Ми починаємо входити в реальність Царства Божого на землі, якщо, споглядаючи на порожній Гефсиманський Гроб, творимо справи, що базуються на тому, що заповів нам Христос, позаяк все заповідане Ним – це не обмеження волі чи примус до покірності, а спасительні вказівники, за якими належить нам торувати шлях до Обителей нескінченного блаженства.
Для старозавітного богообраного народу Пасха була святом, встановлене на згадку про те, як ізраїльський народ був звільнений з єгипетського рабства, в якому перебував декілька сотень років. Звісно, що ця подія була справді незабутньою для цих людей та їхніх нащадків, а тому і ми, християни, які є новим богообраним народом (пор. 1Пет. 2, 9) не можемо не святкувати торжества Господнього Воскресіння, маючи вже абсолютно нові причини для цих урочистостей. Так, преподобний Софроній Есекський говорить: «Християнська Пасха є звільнення від рабства гріха та смерті; перехід від приватних та обмежених положень до універсальних, Божественних; сходження від земних форм буття до небесних, до безсмертя».
Ми вже не є рабами смертельного пекла, адже тепер ми друзі Христові, котрі виконують Його Божественні заповіді (пор. Ін. 15, 14); для нас уже не може бути пріоритетними в житті виключно власні відносини з Богом, оскільки тепер ми єдине Тіло Спасителя, в якому саме Він є нашим Главою (пор. 1Кор. 12, 12-13; Кол. 1, 18), Який єднає всіх нас навколо Себе у Своїй Дорогоцінній Євхаристії; тепер для віруючої людини не старозавітне благополуччя є ознакою прихильності Божої, але щире виконання Господніх заповідей та примноження благочестя, що є справжнім скарбом (пор. Мф. 6, 19-20) задля перспективи здобуття Божого Царства і великої небесної нагороди (пор. Мф. 5, 12); і головне – з часу Христового Воскресіння й донині нашим прагненням має бути входження до безсмертя, яке можливо здобути виключно поруч з Воскреслим третього дня Ісусом.
Святитель Григорій Палама навчає: «Христос добровільно зволив постраждати, щоб показати, що Його смирення мало нас звільнити і воздвигнути, і навчаючи, дійсно явити, що належить до смерті боротися за праведність, і сповістити віруючим силу безсмертя – безсмертя, яке полягатиме не тільки у повсякчасному перебуванні, але в перебуванні, що непричасне вічній загибелі». Безсмертя і відсторонення від вічної загибелі мають бути для нас одними з важливих аспектів спасіння, яке ми також здобуваємо через смирення, пам’ятаючи апостольські слова, що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6; 1Пет. 5, 5). Христос тому і явив світові власне смирення, щоб віруючі не нехтували цією великою духовною силою, поруч з якою ми здобуваємо і нові чесноти.
Пасхальне торжество звертається до нас особливими смислами. Пасха – це вершина найбільшої християнської радості, подібних до якої ми не зможемо знайти будь-де в світі. Жодні земні успіхи не в змозі порівнятися з тріумфом Господа Ісуса, ніякі людські перемоги не будуть подібними до перемоги Христа над смертю. Усвідомлення цього має надихати нас до ще більш ретельного духовного та благочестивого життя, оскільки якщо ми дійсно прагнемо до буття у сяйві Воскресіння, то і наші вчинки та справи мають бути свідченням цього прагнення, адже бути людиною Воскресіння – це також і несення до світу світла (пор. Мф. 5, 14), і добре ставлення та допомога потребуючим (пор. Мф. 25, 35-40), і примноження у цьому світі любові (пор. Ін. 13, 35).
Світло і любов сьогодні винятковим чином випромінюються від нашого Сонця Правди Господа Ісуса. Сьогодні кожний здатний відчути все це, якщо тільки дасть можливість Господу торкнутися його серця, торкнутися його душі. Повсякденне життя кожного з нас наповнене різноманітними турботами та піклуваннями, але сьогодні ми збираємось навколо Воскреслого Христа саме тому, щоб засвідчити своє прагнення до того, щоб світло та любов увійшли в наше життя і дали благий спокій та тиху радість.
Пасха – особливий день для кожної віруючої людини. Святитель Іоанн Златоуст у своїх Пасхальних бесідах говорить, що «день Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа – це основа світу, початок примирення, припинення ворожих дій, знищення смерті, поразка диявола». Дослухаючись до святого Іоанна, дорогі брати і сестри, будемо пам’ятати, що наше життя в цьому світі має будуватися навколо Христа і то́му мирі, який Він сповістив апостолам після Свого Воскресіння (пор. Ін. 20, 26); будемо уникати ворожих підступів і служінням їм; але найбільше будемо підносити свої молитви до Христа, Котрий сьогодні посоромив владу диявола, звільнив нас від смерті і подарував можливість шляхом благочестя увійти до Небесного Царства, де ангели та всі від віку святі надихають сьогодні і нас урочисто виголошувати, що воістину воскрес Христос! Амінь!
За богослужінням Утрені сьогоднішнього дня, дорогі брати і сестри, лунала дивовижна стихира, яка передає нам обставини Євангелія щодо Христового Погребіння, звертаючись від імені праведного Іосифа до Понтія Пілата з проханням віддати Тіло Господа Ісуса: «Дай мені цього Подорожнього, що не має де голови прихилити; дай мені цього Подорожнього, Його ж бо ученик лукавий на смерть продав» [cт-ра, гл. 5]. Які це неймовірні і, водночас, страшні слова! Їхня неймовірність в нагадуванні нам про сміливість та ревність святого Іосифа, котрий хоча і був таємним учнем Христовим, але саме він прийшов до прокуратора з таким проханням; але це і страшні слова через те, що Господь – Творець усього видимого і невидимого, Котрий зійшов на землю, щоб повернути людину до Раю, – був зраджений і після Розп’яття опинився просто залишеним на Хресті.
Все це трагедія людської байдужості, адже дуже часто людина переймається багатьма речами, які часом навіть не мають жодної користі, і в цих зайвих турботах людина може забувати про інших людей, але найстрашніше, коли вона забуває про Бога… Втім, сьогодні, у Велику Суботу, у Гробі перебуває Той, Хто ніколи ні про кого не забуває; покладений Той, Хто через пророка Ісаю звертається до людини, що навіть коли матір може забути про свою дитину, то Він ніколи не забуде (пор. Іс. 49, 15). Все це свідчить про те, що сила любові Божої і Його піклування про нас перевершує навіть найбільш високі людські почуття та стосунки.
Преподобний Силуан Афонський наводить подібний приклад, коли дає таке повчання: «Де знайдеш такого батька, який би помер на хресті за злочини дітей? Зазвичай сумно батькові і шкода йому сина, який за злочини свої має бути покараний; але хоч і шкодує він сина, а все таки скаже йому: „Недобре ти зробив, і за погані справи свої правильно покараний”. Господь нам цього не скаже ніколи. Він і нам скаже, як апостолу Петру: „Чи любиш Мене?”». Це останнє питання має не просто лунати в нашій пам’яті, але знаходити стверджувальну відповідь в нашому серці та душі. Любов до Бога має бути і взаємною відповіддю на Його запитання, і подякою за Його благодіяння, і смиренною вдячністю за Його Хресну Жертву, якою нам знову відчинилася райська брама, щоб кожен віруючий в Нього мав змогу повернутися до Царства, що не знає гріха, а своїми мешканцями має тих, хто свого часу позитивно відповів на Божий заклик: «Будьте святі, бо Я Святий!». (Лев. 11, 44).
Наш Пресвятий Бог нині перебуває у Гробі і вже зовсім скоро ми будемо прославляти Його Пресвітле Воскресіння. Це напрочуд прекрасний період в році, коли ми повертаємось після богослужіння Великої Суботи в очікуванні звершення Великоднього богослужіння, що радіє і тріумфує в перемозі Христа над смертю, Його перемозі над пеклом. Однак, до цього часу ми маємо себе також підготувати: це не звичайна підготовка нашої оселі чи підготовка до закінчення постового часу, це має бути підготовка нашої душі, найголовнішим моментом якої має бути приведення її до чистоти для зустрічі з Воскреслим Спасителем світу.
Весь період Великого посту був для нас тривалим процесом, коли ми трудилися над собою задля здобуття цієї чистоти і ось сьогодні ми вже поруч Гробу Господнього, в Якому покладений Христос. Вся земля в очікуванні Його Воскресіння, а ми, християни, в очікуванні радості, що наша духовна праця привела нас до Люблячого Бога. Всі радіють і тільки посоромлене пекло, як ми співаємо на Вечірні сьогоднішньої Літургії, стогне від болю через прийняття до себе Того, Хто був Народжений від Марії, Котрий зруйнував його владу, опустошив гроби і відняв у нього тих, котрих воно раніше поглинуло [див. ст-ри на ГВ, гл. 8].
Дорогі брати і сестри! У невимовному піднесенні ми схиляємось сьогодні над Христом і поклоняємось Його Гробу, виголошуючи разом з жонами, що прийшли помазати миром Його Пречисте Тіло: «Субота ця преблагословенна, бо нині Христос заснув, а на третій день воскресне» [конд., гл. 6]. Спаситель лише заснув, щоб згодом пробудити наші душі та серця, аби ми разом з жонами-мироносицями також стали проповідниками Його Божественної сили, Його любові про людський рід, Його довготерпеливі Страждання та Хресну Жертву, за якою Він опинився у Гробі свого таємного учня, аби зовсім скоро цілком явно просвітити всю вселенну сяйвом Свого Пресвітлого Воскресіння. Амінь!
«Коли зійшов Ти до смерті, Життя безсмертне, тоді пекло умертвив Ти сяйвом Божества» [троп., гл. 2], – ці слова, дорогі брати і сестри, сьогодні під час Утрені Великої Суботи лунають для нас особливим чином, оскільки ми звершуємо не звичайне богослужіння, а богослужіння, під час якого співаємо статті на Погребіння, тексти яких наповнені винятковим смислом і любов’ю до Переможця смерті – Господа і Бога нашого Ісуса Христа. Так, нині пекло перемагається власною зброєю – смертю, – тому що до нього прийшов Той, над Ким воно не має влади, не має жодного знаряддя нашкодити Йому чи зробити будь-яку іншу притаманну пеклу річ.
Свята Церква вкотре нам нагадує про те, Ким є наш Господь, а саме – Життям (пор. Ін. 14, 6)! Христос – це Життя, до Якого покликаний і кожен віруючий в Нього християнин, і це покликання вчить тому, що наша віра приводить нас до життя, яке також непідвладне смерті, позаяк ті, що є вірними Христу навіть якщо і помруть – оживуть (пор. Ін. 11, 25). Це наше християнське сповідання, що базується на реальних фактах – фактах, які для нас залишив Сам Господь Христос, коли був відданий на заклання через наші гріхи, але воскрес із мертвих, щоб засвідчити все те, про що Він неодноразово проповідував.
Під час богослужіння ми звертаємось до Господа: «Життя, до гробу поклали Тебе, Христе, і смертю Своєю Ти знищив смерть і подав світові життя» [7-ма ст.]. Дійсно, саме у Спасителі ми здобуваємо правдиве життя, якого неможливо здобути ніяким іншим чином: у Христі ми оновлюємось через Хрещення, здобуваємо поруч з Ним утіху та радість, прямуємо до Нього заради блаженства та Царства Небесного, маємо можливість з Ним поєднуватися у Його Дорогоцінних Таїнах задля зцілення душі й перспективи вічного життя, для якого невідома смерть, оскільки наш Христос – це Бог живих, але аж ніяк не Бог мертвих (пор. Мф. 22, 32; Мк. 12, 27; Лк. 20, 38)!
Ця аксіома була сказана самим Господом Ісусом і саме в її орбіті ми маємо вибудовувати власне життя, прямуючи до Подателя життя – Бога, Котрий залишив нам безцінну «духовну інструкцію» для успадкування Небесного Царства – Святе Євангеліє. Преподобний старець Софроній Есекський щодо цього дуже мудро зауважував, кажучи, що «коли ми живемо в дусі Євангельських приписів, тоді ми вже обожуємось, тому що безначальне життя пронизує нас». Це важливо завжди пам’ятати, тому що Євангеліє – це те джерело, яке дійсно веде нас до життя, де зникають будь-які земні категорії і поняття; життя, де ми вже не підвладні хворобам, болю чи смутку; життя, де вже ніхто і ніколи не зможе бути наодинці, тому що з нами буде Бог!
Наше теперішнє прославлення Бога – це насамперед прославлення Безсмертного Господа, Який заради нашого спасіння смиренно претерпів все те, що було Йому завдано від моменту зради Іуди і до останнього зітхання на Голгофі. Преподобний Паїсій Святогорець щодо цих Страждань Господа говорить: «Коли Христос прийняв обплювання, завушення та побої, тоді зруйнувалися царство і влада диявола. Яким же дивним чином Христос здобув над ним перемогу! … Влада диявола була зруйнована, коли Христу був завданий останній удар тростиною по голові. Отже, оборонний духовний засіб проти диявола – терпіння, а найсильніша зброя проти нього – смирення. Знищення диявола є цілющим бальзамом, вилитим Христом під час Його Хресної Жертви».
Усвідомлюючи мудрість цих слів святого Паїсія, слід і кожному з нас, дорогі брати і сестри, зрощувати в собі ці величні чесноти – терпіння та смирення. Не слід думати, що ці складові благочестя якимось чином можуть вказувати на нашу слабкість. Ні, ці чесноти не про слабкість! Вони про могутність нашого Люблячого Бога, Котрий заради кожної людини прийняв все це. І зараз Господь плоттю покладений до Гробу, душею перебуває в пеклі, де смерть отримує ганебну поразку, тоді як перший насельник Раю після наших прабатьків – благорозумний розбійник, – вже насолоджується невимовного сяйва Божества, у променях якого будемо торувати і власний шлях земного життя, щоб стати гідними причасниками життя вічного. Амінь!
Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми згадуємо подію встановлення грандіозного Таїнства Святої Церкви – Таїнства Божественної Євхаристії, під час якого ми згадуємо, що «Господь Ісус в ту ніч, коли був зраджений, взяв хліб, і, воздавши хвалу, переломив і сказав: прийміть, їжте, це є Тіло Моє, яке за вас ламається; це творіть на спомин про Мене. Також і чашу після вечері, і промовив: ця чаша є новий завіт у Моїй Крові; це творіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене. Бо кожного разу, коли ви їсте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте, доки Він прийде» (1Кор. 11, 23-26).
Таїнство Євхаристії – це особливе чудо Господньої любові до людини, адже кожне Причастя щоразу свідчить нам про це Божественне піклування про нас, адже, долучаючись Тіла і Крові Господа Ісуса, ми стаємо правдивими співтілесниками і співкровниками Самого Бога. У момент Причастя зникають будь-які просторові, територіальні або ж часові бар’єри і ми опиняємось поруч з Христом з усіма поколіннями християн від апостолів і до нашого часу, становлячи єдиний церковний організм – організм, котрий в єднанні вуст, душ та сердець сповіщає світові про Господа Ісуса, – нашого Главу, Котрий наповнює все у всьому (пор. Еф. 1, 22-23).
Древній філософ, богослов та ритор Гай Марій Вікторин говорить: «Христос є повнотою, якою наповнюється всяка повнота. Але все, що наповнюється, здатне виснажуватися. Христос же і виснажується – вірніше, Він Сам себе виснажив, – і наповнює все в усьому, бо через Таїнство все повертає Собі назад і спасає усі душі у світі». Однак, спасіння – це процес, який передбачає два активні боки: бік Господа і бік людини. Бог не може спасти людину, якщо сама людина не усвідомить цієї важливої і навіть безумовної необхідності свого буття. Господь дає нам змогу спасіння для активного використання цієї змоги та впровадження у своєму житті, як і змогу поєднатися з Ним у Його Дорогоцінних та Пречистих Таїнах.
Все, що нас оточує в цьому світі не може порівнятися з тим, що приготував для нас Бог. Але Господь не залишає людину наодинці, вказуючи на ті шляхи, якими нам можливо прийти до Нього: шлях хрестоношення (пор. Мф. 16, 24; Мк. 8, 34; Лк. 9, 23) і любові (пор. Ін. 13, 34), шлях милосердя (пор. Лк. 6, 36) і досконалості (пор. Мф. 5, 48), та, звісно шлях, торуючи який ми покликані з’єднуватися з Богом найбільш безпосереднім чином – з’єднанням в Ньому Самому.
Митрополит Сурозький Антоній у своїх мудрих повчаннях акцентує на тому, що «причащатися Святих Таїн – це означає закликати Господа так з нами з’єднатися, щоб не тільки душевно, а й у самій плоті нашій Його життя стало нашим життям і наше життя стало Його життям». Це неймовірні слова, але саме таким чином і мають вибудовуватися наші відносини з Богом, адже неможливо жити у Христі без Самого Христа, неможливо прямувати шляхом спасіння без Того, Хто є нашим найголовнішим Шляхом та непомильною Істиною, що веде до життя і Небесного Люблячого Отця (пор. Ін. 14, 6).
Так, Христос – це наша Істина, без якої не повинен існувати жоден християнин. Він наше Життя, тому що виключно в Бозі можливо реально існувати (пор. Діян. 17, 28) в цьому світі, прямуючи упродовж кожного дня до вічності, заради якої, в тому числі, ми і приступаємо до Вогню Божественної Євхаристії – щоб зцілювати душу й тіло її теплом, щоб спалювати гріховні бур’яни її полум’ям і прямувати до Царства Небесного у променях її світла. Все це премудрим чином влаштовано нашим Богом, Котрий має для людини всі найкращі дарунки, отримати які ми маємо можливість саме поруч з Ним.
Дні Страсної Седмиці наразі сповнені кровоточивою молитвою Господа Ісуса, різноманітних трагічних переживань зради Його найближчого учня, блюзнірських викриків натовпу біля Голгофи. Проте навіть в цих подіях, які є частиною величної справи нашого спасіння, Свята Євхаристія сяє нетварним світлом Христового Божества, причасниками Якого покликана бути кожна людина і неймовірним горем є те, коли навіть ті люди, які вважають себе християнами, уникають спільності з Господом, уникають насичуватися живильними токами Божественного Агнця та приймати Його Пречисту Плоть.
Преподобний Никодим Святогорець навчає християн наступному: «Якщо ти хочеш запалити у своєму серці Божественну старанність і набути любов до Христа, а з нею набути й інших чеснот, часто приступай до Святого Причастя». Дійсно, неможливо без Бога примножувати скарбницю чеснот на теренах своєї душі, уникаючи спілкування з Ним у найбільшому Таїнстві Святої Церкви, в орбіті якого існують й всі інші Таїнства. Тому це має бути безмовним правилом кожного християнина – правилом єднання з Безсмертним Богом задля власного наближення до Обителей вічного буття.
Сьогодні, улюблені брати і сестри, ми збираємось до Сіонської горниці задля єднання з нашим Люблячим Богом. Але це зібрання не поодиноке, позаяк кожна Божественна літургія повертає нас до пасхальної трапези вже Нового Завіту, що була звершена того благословенного вечора у славетному Єрусалимі. Не будемо нехтувати можливістю взяти участь у Вічній Трапезі Агнця Божого, Котрий взяв на Себе гріх світу (пор. Ін. 1, 29) заради нашого спасіння. Поспішаймо до Христа, очищуючи себе навіть від найменшого забруднення душі та духу, аби у побожності з вірою та любов’ю поєднатися з Ним заради успадкування вічного життя. Амінь!
Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми досягли святкування великого торжества Благовіщення Пресвятої Діви Богородиці, у єдиному пориві серця прославляючи Непорочну Владичицю. Свято Благовіщення звертається до нас величним смиренням та невимовною довірою до Бога, Котрий прославив Ту, Яка не перечила Творцю, а покірно прийняла слово, що було передане Їй від Архангела (пор. Лк. 1, 38). Дивлячись на цей епізод Священної історії, ми сотні років звеличуємо Чеснішу від Херувимів і незрівнянно Славнішу за Серафимів – Царицю неба і землі.
Завершальні слова події Благовіщення свідчать нам про те, що Богородиця справді стала непорочним Сосудом, із якого нам була подана животворча Манна – Сам Спаситель Христос, Якого Вона любила як Сина, звертаючись до Нього з абсолютною довірою, як до Бога і Господа. Святитель Афанасій Великий зазначає, що у згаданих словах Діви Марії: «се, Раба Господня; нехай буде Мені за твоїм словом» ми можемо спостерігати висловлення про те, що Богородиця стає готовою Скрижаллю, на Якій Божественний Писар пише все, що завгодно Йому, оскільки Він Єдиний, Хто володіє над всім світом і тільки він Єдиний творить те, що лише забажає.
Наскільки важливо для християнина мати в житті подібну довіру і, власне кажучи, неухильну вірність Богові. Пресвята Діва – це зразок різноманітних чеснот, це благочестивий адамант, який пронизаний променями Сонця Правди Господа Ісуса Христа. Все наше життя ми покликані постійно наближатися до Бога, адже для людини, котра іменує себе віруючою, це має бути природньою потребою її духовного організму, потребою безсмертної душі, яку ми разом з життям нашим на будь-який час віддаємо Богові.
Господь все чинить, згідно із Своєю Божественною любов’ю, і ми, в свою чергу, також маємо являти перед Ним цю дорогоцінну чесноту. Святитель Димитрій Ростовський у своїх витончених повчаннях зауважує наступне: «У людей любов різниться за видами: особливим чином люблять батьків, інакше друга, інакше сина. Любов же Пречистої Діви не мала відмінностей, бо той Єдиний, Якого Вона любила, був для Неї і Отцем, і єдиним Сином, і Женихом Нетлінним. Вся Її всеосяжна любов направлялася до єдиного Бога, і задля неї Вона названа і нареченою Святого Духа». Тобто, як можемо сказати, любов Богородиці була цілковито направлена в бік Господа, що має стати і для нас насущною потребою нашого земного буття, яким ми готуємо себе до входження до вічності.
Для християнина вічність має стати тією метою, яку ми втілюємо в життя вже тут і зараз. Кожна наша блага справа, кожен добрий вчинок має говорити про те, що ми правдиво прагнемо увійти до реальності вічного буття з Богом та Його Непорочною Матір’ю, реальності буття зі святими та праведними душами, реальності перебування разом з Небесними безплотними силами, один із котрих свого часу сповістив велику радість для Откроковиці Марії.
Святитель Миколай Сербський, розмірковуючи про сьогоднішнє торжество, говорить: «Ніколи жоден вісник не приносив більш радісної звістки землі, проклятої за своє відчуження від Бога і за свій союз із похмурим сатаною, ніж світлий і дивовижний Архангел Гавриїл. Чиї уста його не прославлять, чиє серце йому не подякує! Ніколи жодна джерельна вода не була настільки чистим дзеркалом сонця, як Пречиста Діва Марія була Дзеркалом чистоти». Слова цього архіпастиря важливі тим, що він звертає увагу на чистоту – чистоту Пречистої Богородиці і чистоту Архангела, – і це доволі важливий акцент цього свята, яке пронизане непорочністю слухняної Раби Господа Вседержителя та вірною чистотою служіння Ангельського.
Нам також слід наповнювати власне життя цими спасительними чеснотами, за кожної можливості прагнучи до їхнього примноження і здобуття все нових і нових чеснот, щоб також стати гідними працівниками Господнього Виноградника, де нашою милостивою Наставницею також буде Богородиця, оскільки не існує такого елементу благочестя, в якому би Вона не стала Досконалою, подаючи і кожному з нас приклад подібної досконалості. Саме тому наші молитви сьогодні мають бути молитвами з проханнями про допомогу Пресвятої Діви у зрощенні доброчесності, не забуваючи при цьому підносити і особливі подячні молитви, що у належний час Вона не відмовилася від Свого великого служіння, Вона стала готовою прийняти його і пронести через усе Своє земне життя, упродовж якого була Предстальницею за рід християнський і продовжує бути нашою Заступницею і після прийняття Її непорочної душі Сином і Спасителем Христом.
Сьогодні ми прославляємо Богородицю, поклоняючись Єдинородному Сину. Важливо звернути увагу також і на те, що свято Благовіщення – це виняткова подія, коли Бог Слово став Плоттю (пор. Ін. 1, 14) і цієї Плоті ми тепер маємо змогу причащатися за кожною Божественною літургією. Лише одне смиренне рішення стало наслідком спасіння всього людства, наслідком того, що ми знову маємо можливість повернутися до райського блаженства поруч з Богом і повернення це стає можливим через смирення, покірність волі Бога та щирий послух Його Господньому слову. Хай сьогодні любов Пресвятої Діви до Господа стане і нашим просвіщенням сердець для ще більшої любові до Творця, просвіщенням наших душ для прагнення до благочестя, просвіщенням нашого розуму, щоб нелицемірно усвідомлювати безумовну важливість прямувати до Господа, Раба Якого нині прийняла до Свого пречистого і непорочного Лона Спасителя світу. Амінь!
Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми згадуємо величну подію Входу Господнього до Єрусалиму, де вже за декілька днів відбудуться світоспасительні події, що приведуть нас до порожнього Гефсиманського Гробу Христового Воскресіння. Однак, нині ми лише входимо до древнього Міста Миру разом зі Спасителем і Богородицею, апостолами і праведним Лазарем. Святий апостол Іоанн оповідає нам про атмосферу, яка царює біля брами: народ урочистими вигуками вітає Господа Ісуса і торжествує, всі радіють, незважаючи на вік чи стать. Але наскільки щирим було це вітання, якщо знову ж таки звернутися до опису подій євангелістом Іоанном, котрий говорить, що «тому й зустрів Його народ, бо чув, що Він учинив … диво», коли «викликав із гробу Лазаря і воскресив його з мертвих» (Ін. 12, 17-18)?
Так, наш Господь – Всемогутнє джерело будь-яких благ, милості, добра, милосердя і любові. Господь володарює світом і всім, що є в цьому світі; Господь володарює над життям і не зважає не тенета смерті. Але для віруючого християнина головне саме те, що Бог є не просто подателем тих чи інших див, а те, що Він є для нас найголовнішою метою нашого життя, коли ми прямуємо до Нього не для того, щоб стати свідком нового чуда, а для того, щоб залишитися поруч з Ним назавжди, адже виключно з Ним заспокоюється наше серце і душа здобуває вкрай необхідну для неї духовну тишу.
Втім, сьогодні в Єрусалимі панує не тиша, а галас людей, котрі вийшли назустріч Спасителю. Знаючи те, що має відбутися за декілька днів, ми можемо лише припустити, що деякі серед цього галасливого натовпу дійсно бажали побачити обіцяного Месію – нащадка пророка і царя Давида, Котрий прийшов для спасіння людства від рабства гріха. Можемо лише припустити, що серед народного шуму справді були серця, які тихо молилися та раділи приходу Господа Ісуса і їхня радість була такою ж, про яку колись напише первоверховний апостол Павло: «Радуйтеся завжди в Господі; і ще кажу: радуйтеся … Господь близько» (Флп. 4, 4-5).
Господь близько… Ці слова святого апостола ніколи не мають втрачати своєї спасительної актуальності, тому що наближення Господа до нас є напрочуд великою відповідальністю. Господь близько до нас – і ми це розуміємо, але чи розуміємо ми необхідність того, аби й самим ставати дедалі ближчими до Бога, до Його Царства вічності і блаженства, до благочестя і належного життя, згідно з цим добродійностями? Нам чудово відомо, що Бог приходить до Єрусалиму не задля отримання тріумфальних лозунгів у Свій бік, а щоб в найшвидшому часі звершити там найголовнішу справу, для якої Він воплотився – спасіння людини.
Для християнина спасіння – це синергія, тобто співпраця, Бога і людини. Господь подає людині всі блага, які тільки наявні в Нього, а вже від людини залежить, прийняти ці блага чи ні. У преподобного Симеона Нового Богослова ми знаходимо таку заувагу: «Спасти людей без їхньої волі і з примусу – це здалося б скорботним для тих, хто не бажає спастися». Ці слова святого Симеона важливі тим, що ними він звертає нашу увагу на величний дар людині від Бога – дар свободи і власного вибору. Тільки людина вирішує прямувати їй за Богом чи ні; тільки людина вирішує трудитися їй задля здобуття спасіння чи ні; тільки людина обирає шлях, за яким вона прийде або до вічного життя поруч з Богом, або знехтує цією можливістю і опиниться під владою пітьми і смерті.
В Єрусалимі, Віфанії та інших містах і селищах знайшлися ті, хто бажав прямувати за Христом. В одних місцях таких людей було дуже багато, в інших – це могли бути лише одиниці; одні обрали крокувати за Спасителем аж до вічності, інші ж – спокусилися і відступили від Нього, або ж навіть розчарувалися у Христі тільки тому, що від самого початку свого прямування з Ним бажали отримати не вічність, а лише тлінні тимчасові блага. Саме тому, якщо йти за Господом Ісусом, належить усвідомлювати, що від Нього ми отримуємо не земний комфорт і не матеріальні цінності, адже вони дуже легко втрачаються, а здобуваємо можливість увійти до Небесної скарбниці, де жодні земні категорії не здатні поцупити скарби, які приготував Господь тим, хто від щирого серця і смиренної душі возлюбив Його (пор. Мф. 6, 19; 1Кор. 2, 9).
До такої любові ми й покликані прагнути у своєму житті. Прекрасну настанову нам залишив преподобний Порфирій Кавсокаливіт, котрий навчав: «Любов до Христа – це щось відмінне від мирської любові. Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає… І чим більше дає, тим більше людина хоче любити, тоді як людська любов може розбестити людину, затьмарити її розум». Настільки точні зауваження, якими не слід нехтувати! І вони ж дуже актуальні сьогодні, коли ми згадуємо Вхід Господній до Єрусалиму, оскільки натовп народу бажав лише прийняти від Христа, але аж ніяк не дати йому чогось.
Можна сказати, що ж могли дати єрусалимляни, крім своїх гучних викликів та пальмових гілок? Відповідь на це питання ми знаходимо у Святому Письмі: «Сину Мій! Віддай серце твоє Мені, і очі твої нехай спостерігають шляхи Мої» (Притч. 23, 26). Шлях Бога – це спасительний шлях до Гефсиманського Гробу, перед яким безумовно перебуває Голгофа. Неможливо любити без жертви, про що і Спаситель говорить Своїм учням, акцентуючи на Своїй Жертві, яку Він приносить за інших (Ін. 15, 13). Сьогодні, дорогі брати і сестри, наші серця звернені до Господа, Котрий в супроводі Своєї Матері, найближчих Йому людей та свідків Його чудес, входить до міста, де Йому належить звершити Найбільшу Жертву цього світу – принести у Жертву Самого Себе задля того, щоб подарувати нам спасіння, причасниками якого бажаю стати всім нам! Амінь
Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до славнозвісного міста Віфанії, яке Христос не просто відвідав задля вербальної проповіді, але явив там Свою Божественну славу (пор. Ін. 11, 4), воскресивши власного друга – Лазаря. Воскресіння Лазаря є одним і трьох випадків, описаних в Євангелії, що говорять нам про повернення до життя: першою воскреслою людиною стала дванадцятирічна донька капернаумського начальника синагоги Яіра (пор. Мк 5, 41), другим воскреслим став син загорьованої наїнської вдови (пор. Лк. 7, 11-15) і, нарешті, третього воскреслого ми згадуємо сьогодні – напередодні Входу Господнього до Єрусалиму.
Воскресіння – це виняткова реальність буття, на яку може вплинути тільки Сам Господь. Людство, понівечене ранами гріховного непослуху, не може розпоряджатися своїм життям настільки, щоб мати змогу повернутися після його завершення, а Бог не тільки має таку змогу, але й дієво являє її. Донька Яіра, син вдови і друг Христовий Лазар демонструють нам велич Господньої любові до людини, любові, яка переплетена із Божою милістю та милосердям. Ці три воскреслі люди є свідченням того, що Христос дійсно є воскресінням і життям, а віра в Нього є запорукою того, що навіть після смерті на людину очікує життя (пор. Ін.11, 25).
Життя, яке дарує нам Бог – це саме те життя, до якого має прагнути кожен віруючий християнин. У всіх нас земне перебування має своє завершення: для одних воно тривале і насичене, для інших – навпаки. Однак, вірно зауважує преподобний Іоанн Кассіан Римлянин, що «будь-яка довготривалість теперішнього життя здається нікчемною перед тривалістю майбутньої слави, і всі скорботи зникнуть від споглядання безмірного блаженства, згинуть, як дим, ніколи не з’являться, як згасла іскра». Праведний Лазар отримав можливість двічі жити, але обидва рази він зробив свій вибір на користь Христа, що навіть удостоївся називатися Його другом (пор. Ін. 11, 11) і тепер ця Божественна дружба оселила Його в Царстві вічного блаженства, де палає невгасаючий вогонь Господньої любові.
Господь воскрешає Лазаря у місті, де за деякий час вознесеться від землі до неба (див. Лк. 24, 50-51). Проте Вознесіння Христове не є закінченням Його піклування про людину, закінченням Його любові до нас чи закінченням прийому Ним наших молитов, адже, як зазначається святим Павлом в сьогоднішньому Апостольському читанні Послання до Євреїв, «Ісус Христос учора, і сьогодні, і на віки Той Самий» (Євр. 13, 8). Це те, що ми з радістю приймаємо, тому що Христос завжди поруч з людиною, ба більше – завжди з нашою безсмертною душею, на яку очікує у Своєму Царстві, де перебувають праведники, які також стали Його друзями через виконання Його спасительних заповідей (пор. 15, 14), найголовнішою з яких є любов (пор. Мф. 22, 37-38).
Любов спонукала Бога до спасіння світу і віддання Єдинородного Сина в жертву задля його життя (пор. Ін. 3, 16); сьогодні ж любов привела Христа до Віфанії – привела до людей, яких Він любив (пор. Ін. 11, 3; 5). Любов перемогла смерть! Існує такий вислів: «Сказати людині: „Я тебе люблю”, означає сказати: „Ти ніколи не помреш”». Ці слова відносять до авторства і філософа Габріеля Марселя, і до митрополита Сурозького Антонія, і до преподобного Софронія Есекського, чи навіть до романіста Альберта Камю. Але хто би не був першим автором цих слів, перед нами постає важлива потреба людини – людина потребує любові! Втім, справжня і досконала любов здобувається людиною тільки поруч із Богом.
Воскресіння також є наслідком любові, позаяк для чого повертати того, кого ти не любиш? Це виглядало би дивно. Але Господь готовий повернути до життя кожного віруючого, для якого не існує влади смерті і тління, а лише перебування у царській славі Безсмертного Бога та Його нетварному сяйві. Покликання ж християнина полягає в тому, щоб направляти свою любов до Господа, до благочестя і до Божого Царства. Одного разу древній подвижник авва Євпреній сказав: «Хто любить земне, більше за Небесне, той позбудеться і Небесного і земного. Хто ж шукає Небесного – владика для всього світу». В чому полягає таке володарювання? Насамперед в тому, що людина від початку була створена для панування над світом (пор. Бут. 1, 26), живучи в променях любові Бога, від Якого наші прабатьки віддалилися через непослух, а ми повертаємось до Нього саме через зрощення в собі нелицемірної любові.
Згідно з Переданням Церкви, праведний Лазар після свого воскрешення став єпископом Кіпру, але більше ніколи не посміхався через те, що за ті декілька днів перебування за межею життя став свідком жахів пекла. Цей факт із житія Кіпрського архіпастиря має не просто надихнути, але й спонукати нас до переосмислення власного життя: що для нас є реальною цінністю, чим ми повинні наповнювати своє життя і, найголовніше, – обрати саме той вектор цього життя, що вкаже нам вірний шлях до спасіння.
Нинішній день, коли ми згадуємо воскрешення праведного Лазаря Чотириденного, хай стане для нас днем саме таких роздумів. Не забуваймо про те, що Незмінний у всі віки Христос завжди поруч з нами Своєю любов’ю та піклуванням. Якщо ми живемо разом з Богом, то нам ніщо не може нашкодити. Не може нашкодити навіть смерть, з тенет якої Христос забрав Свого друга, до цього забрав також двох людей, хоча їх могло бути і значно більше, оскільки Святе Євангеліє має межу свого наповнення, як про це говорить апостол любові Іоанн Богослов (пор. Ін. 21, 25). Сьогодні, звертаючись у молитві до праведного Лазаря, будемо підносити свою подяку і Богові, разом з пророком Давидом виголошуючи: «Коли я піду навіть серед смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною» (Пс. 22, 4). Амінь!
Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми з вами досягли п’ятої неділі Великого посту, коли ми прославляємо преподобну і богоносну матір нашу Марію Єгипетську, житіє якої вже лунало цього тижня за богослужінням, коли звершувалося читання Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Обидва цих подвижника слугують нам живими прикладами покаяння та рішучої відмови від гріха, прикладами смирення перед Богом та дієвої праці задля успадкування Царства Божого, де на кожну вірну душу очікує Христос, зодягнувшись у Якого, за сьогоднішнім словом первоверховного апостола Павла, християни вже не різняться за етнічним чи соціальним походженням, не різняться і за статевою приналежністю, тому що для Бога ми всі однакові діти (пор. Гал. 3, 26-28).
Батьківська любов є винятковим почуттям для людини, адже така любов завжди асоціюється із найвищими проявами піклування, турботи та допомоги. Втім, любов Бога до людини значно і значно більше, оскільки навіть коли земні батьки допустять забути про власне дитя, то Господь жодним чином не вчинить такого по відношенню до людини (пор. Іс. 49, 15). Саме тому кожна людина є безцінним скарбом в очах Бога, Котрий сотворив нас для блаженного життя в Раю, для служіння Йому у святості та правді і вічного життя поруч із Ним. Про це нам особливим чином нагадує період Великого посту, дні якого наповнені витонченими текстами, що нагадують людині про її природнє призначення – життя із Богом, – а в разі порушення цього стану – якомога скорішого повернення до нього спасительним шляхом щирого покаяння.
На цьому шляху ми можемо прохати допомоги у Господа та бачити інших праведників, які вже торували цей шлях власним хрестоношенням та щирою молитвою – молитвою, що насичена смиренням і, що доволі важливо, істинною вірою. Таку віру ми зустрічаємо сьогодні у Святому Євангелії, коли грішна жінка прийшла до будинку фарисея Симона для подальшого помазання ніг Спасителя ароматним миром. Христос не проганяє її, не гребує її вчинком і не проголошує в її бік навіть найменшого нарікання чи викривання, але приймає її посильний дарунок та прощає їй гріхи, вказуючи на причину такого прощення і цією причиною стала її віра, споглядаючи на яку Господь дарував грішній жінці спасіння і відпустив у мирі (див. Лк. 7, 37-50).
Грішницею була і єгипетська дівчина Марія, котра з молодих років стала рабинею гріха, але у свій час змогла прийняти рішення відмовитися від нього. Одне вірне рішення призвело до того, що безіменна єгипетська розпусниця на крилах покаяння здійнялася на небесну висоту та прославилася на весь православний світ. Тут доречно буде згадати слова іншого, не менш видатного наставника в покаянні, преподобного Єфрема Сиріна, котрий одного разу висловився про те, що «Церква – це не зібрання святих, а натовп грішників, що каються». Чим важливі ці слова? Насамперед тим, що кожен із нас має недуг гріха, проте кожен по-різному здатний боротися з ним, однак саме в такій боротьбі і виявляється наше реальне ставлення до власного спасіння: боротьба виявляє бажання людини прагнути до Христа, до Нетлінних Обителей блаженства та вічності у Бозі; а от пасивність є жахливою констатацією того, що самій людині, як би це трагічно не звучало, комфортно перебувати в тенетах гріха і поступово занурювати свою душу до пітьми непроглядного мороку загибелі.
Християни – це люди світового світла (пор. Мф. 5, 14), але аж ніяк не пітьми. Якщо ми правдиво сповідуємо свою віру і торуємо стежину назустріч Христу, то не можемо нехтувати тією Жертвою, яку Він приніс за всіх нас на Голгофському Хресті. Господь звертається до нас в сьогоднішньому Євангелії, промовляючи, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10, 45). Сам Господь подав людині власне служіння і подальше визволення, що вже є безумовною причиною бути Йому вірними! Гріх всілякими спокусами віддаляє людину від Бога досить швидко і непомітно, але тільки маючи своїм помічником покаяння ми здатні знову повернутися на вірний шлях спасіння, обставлений дороговказами різноманітних чеснот.
Якщо ми зазирнемо до житія йорданської пустинножительки Марії, то зустрінемо її дійсно смиренне та наповнене покаянням питання до преподобного старця Зосими. Тоді матір Марія звернулася до нього: «Заради чого ти, чоловіче, прийшов до мене грішної? Заради чого побажав бачити жінку, оголену від усякої чесноти?». Марія, яка на той час вже просіяла неабиякою праведністю, мала велику силу молитви, сподобилася знати і цитувати Святе Письмо, яке навіть ніколи не тримала в руках, збентежилася від зустрічі зі старцем-ієромонахом. Вона вважала себе недостойною грішницею навіть після стількох років пустельного перебування та молитов, зрошених сльозами покаяння, коли на ґрунті її душі вже перебував витончений садок доброчесних квітів.
«Слава Господу, що Він дав нам покаяння, і покаянням ми всі спасемося, без винятку», – так виголошує преподобний Силуан Афонський. Це справді велична причина піднесення слави нашому Творцю, Котрий не відвертається від людини після стількох відступлень, гріхів і непослуху. Господь залишається з людиною та подає їй можливість покаятися у гріхах, щоб людина знову повернулася до батьківського дому – Царства Божого. Жодні земні матеріальні цінності, жодні тлінні вподобання та захоплення не в змозі замінити людині найголовнішого – життя у Бозі. Людина не може жити без Господа, що є безумовним фактом нашого буття і такі живі приклади, як нині шанована йорданська подвижниця преподобна Марія, це підтверджують власним життям та зразком щирого і нелицемірного покаяння, сходинками якого ми здатні здійнятися від землі до благословенних Обителей Люблячого Небесного Отця. Амінь!
