Сьогодні, дорогі брати і сестри, наша недільна молитва звершується напередодні великого свята Богоявлення Господнього, коли всехвальний євангеліст Марк відносить нас до околиць славнозвісної ріки Йордан, на березі якої лунає голос Іоанна Предтечі, котрий проповідує хрещення покаяння для відпущення гріхів (пор. Мк. 1, 4). Ця проповідь почала лунати із пустелі, яку неможливо було назвати місцем навіть найменшого побутового комфорту, однак саме це місце найбільш яскраво передавало характер проповіді ангела, який мав приготувати дорогу перед лицем Господнім (пор. Мк. 1, 2).

     Проповідь святого Іоанна – це палке свідчення про Христа та заклик до рішучої зміни свого життя, що базувався на власному аскетичному досвіді, який полягав у постійному відстороненні від пишних застіль і галасливих бенкетів, був освячений молитвою та подвигом посту. Все, що чинив Іоанн, було його реальним переживанням Бога і це переживання виходило із його серця щиро і непримусово, а не було результатом автоматичного виконання приписів Закону, як ми це бачимо на прикладі більшості тодішніх книжників та фарисеїв. Будучи за материнською лінією родичем Христа (див. Лк. 1, 36), Предтеча ніколи не акцентував на цьому увагу і не використовував цей сімейний фактор задля власної вигоди, являючи приклад великого смирення перед Господом.

     Саме в такому смиренні постає велегласний проповідник покаяння, до якого сходилося багато людей із країни Юдейської і самого древнього міста Єрусалима (див. Мк. 1, 5) для прийняття хрещення шляхом покаяння у своїх попередніх провинах. Святитель Іоанн Златоуст щодо цього моменту священної євангельської історії говорить наступне: «Він [тобто Іоанн] переконував їх сповідатися і покаятися у гріхах не для того, щоб вони були покарані, а щоб легше сприйняли прощення». Дійсно, покаяння слугує спасительним помічником для віруючої людини, яка прагне долучитися єднанню із Богом та бути правдивим виконувачем Його заповідей та здобувачем благочестя, початок якого покладається не примусово, а лише після вільного вибору самої людини.

      Кожній людині властиво помилятися, але християнин – це людина, котра здатна безпристрасно поглянути на власне життя, зазирнути до глибин своєї душі і зізнатися перед Богом у своїх помилках. Наш Господь – це Абсолют безгрішності і святості, праведності та милосердя. Господь не бажає для нас злого, але хоче всім нам виключно спасіння (пор. 1Тим. 2, 4), будучи неупередженим по відношенню до кожної людини (пор. Рим. 2, 11) і подаючи кожній людині Свої блага та щедроти, незважаючи на те, яким чином вона провадить своє життя (пор. Мф. 5, 45). Як люди віруючі, ми покликані до відповідного життя, яке за кожної можливості слід все більше й більше просвічувати сяйвом Євангельського світла, освячувати Христовою любов’ю і скеровувати до Царства Божого стежиною нелицемірного покаяння.

     В Старому Завіті, коли пророку Самуїлу було доручено обрати царя із числа синів Єссея, Бог говорить такі слова: «Я дивлюся не так, як дивиться людина, бо людина дивиться на лиця, а Господь дивиться на серце» (1Цар. 16, 7). Ці слова актуальні по відношенню і до тих людей, котрі приходили на Йорданське побережжя, щоб прийняти хрещення від Іоанна Предтечі, адже якщо одні приймали хрещення із метою сповідання своїх гріхів, то книжники й фарисеї приходили до Іоанна тільки тому, щоб уникнути прийдешнього гніву, а не виконати заклик Хрестителя щодо творення і принесення достойних плодів покаяння (пор. Мф. 3, 6-8).

     Святитель Кирило Єрусалимський зазначає: «Можна було б сказати, що плоди покаяння – це, в першу чергу, віра у Христа, а крім того, і євангельське життя в оновленні життя, що звільнене від загрубілості букви». Віра у Христа засвідчується нашими справами, із яких вибудовується все наше життя. Втім, міцними цеглинками такої будови можуть бути тільки ті справи, які відображають наше щире прагнення бути із Христом не заради земної вигоди чи тлінної користі, але заради прямування за Ним із власним хрестоношенням (пор. Лк. 9, 23), заради вічного життя у благословенних Обителях Небесного Отця (пор. Мф. 25, 34), початок якого покладається вже тут і зараз. Тому, коли ми дивимося на приклад святого Іоанна Предтечі, ми бачимо саме таку людину, що шукала винятково слави Бога, заради Якого смиренно несла свій подвиг пустельного існування і непохитної проповіді покаяння серед усіх верств населення оточуючого його народу.

     Христос також приходить до всіх без винятку: і до тих, хто прямував до Предтечі заради щирого очищення від прогрішень; і до тих, хто здалеку спостерігав за цим; і тих, хто за декілька років також за межами Святого Міста буде несамовито бажати хресної смерті Своєму Творцю. Христос постійно являє людству Свою Божественну любов, виконує Закон і, не маючи жодного гріха і будучи цілком безгрішним, приходить на Йордан охреститися від сина родички Своєї Пречистої Матері задля виконання всієї правди (пор. Мф. 3, 15), тобто, за словом святителя Григорія Палами, щоб не залишити жодну з Божественних заповідей Ним не виконаною і щоб людське єство таким чином цілком виправдати і наповнити його ще більше Божественною та повсякчасною благодаттю.

      Напередодні Хрещення Господнього ми також в змозі знову нагадати собі важливість виконання заповідей і втілення у життя Євангельських ідеалів. А ще, дорогі брати і сестри, важливо не просто нагадати, але ніколи і не забувати про те, що найпершими словами проповіді святого Іоанна Предтечі був заклик: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!» (Мф. 3, 2). Охрещений в Йордані Спаситель вказує на те, що Царство Боже перебуває в кожному із нас (пор. Лк. 17, 21) і це напрочуд відповідальний момент нашого життя, адже наповнення такого Царства залежить від нас самих. Із смиренням перед Богом та любов’ю до святого Предтечі, будемо наповнювати своє внутрішнє царство покаянням, сповідаючи свої гріхи і рішуче очищуючись від них, щоб вже зовсім скоро прославити Господа Ісуса, Котрий заради нашого спасіння схилить Свою Божественну главу для прийняття Хрещення у водах Йордану.

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, згадуємо подію, яка сталася восьмого дня після Народження нашого Спасителя – Його Обрізання, що було прийняте Ним задля виконання Закону, який Він прийшов не зруйнувати, а сповнити (пор. Мф. 5, 17). Христос приходить на землю і стає Людиною та живе поміж іншими людьми і, як сьогодні сповіщає нам святий євангеліст Лука, цей спосіб життя спонукає любити Його і оточуючих Його людей (див. Лк. 2, 52). Господь, Котрий є повнотою Божественної любові, від самого початку приносить людству любов – силу, на якій тримається світ, що був нею створений, премудро облаштований (пор. Пс. 103, 24) і у належний час відкуплений від гріха.

     Ми знаємо, що старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, в якому ми скидаємо із себе стару людину і зодягаємось в людину нову – людину, яка має наповнювати своє життя не пристрастями та гріхами, але щирим прагненням долучитися спільності із Богом, Котрий звертається до людини, пропонуючи завжди тільки найкраще. Господня пропозиція – це не тлінна пропозиція тимчасових благ, із якими нас безумовно розлучить смерть, це пропозиція блаженства та любові, пропозиція Небесного Царства, на яке жодна смертна межа не має впливу, оскільки Владика цього Царства Сам Господь, Котрий ніколи не чинить із людиною несправедливо, оскільки завжди закликає до праведності і святості, до виконання Своїх заповідей, життя згідно із якими є спасительними сходинками до безкінечного життя у Господі.

   Втім, Христос власним прикладом являє нам необхідність виконання заповідей, коли обрізується, коли приноситься на сороковий день до Єрусалимського Храму, коли виходить на проповідь лише у віці тодішнього юдейського повноліття. Виконуючи приписи Старого Завіту, Христос поступово подає людству новозавітну радість наближення Свого Царства і важливу деталь про нього – що воно береться тими, хто докладає зусилля (пор. Мф. 11, 12). Такими не були книжники і фарисеї, бо вважали, що механічне виконання старозавітного Закону є для них вже такою собі «перепусткою» до вічного лона праотців і в цьому була їхня найбільша помилка, позаяк Той, Хто дав Закон, прийшов Його сповнити і оновити. Однак вони не змогли вмістити в собі цю радісну звістку, через що і залишилися поза межами обраної отари Господньої.

     Святитель Василій Великий, пам’ять якого також сьогодні згадує Свята Церква, щодо подібних людей навчає: «Неможливо удостоїтися Небесного Царства тим, котрі не показали, що Євангельська правда [для них] більше ніж правда підзаконна». Чим ми можемо показувати це? Насамперед життям, яке дійсно буде базуватися на Євангелії: коли ми не засуджуємо інших, розуміючи власну недосконалість; коли ми допомагаємо ближнім, незважаючи на їхній статус чи певну приналежність (пор. Лк. 10, 25-37); коли ми знаємо, що ми обраний народ Божий покликаний до чеснот (пор. 1Пет. 2, 9), але не гордимось цим, а засвідчуємо цю приналежність найбільшою чеснотою – любов’ю (пор. Ін. 13, 35).

      Любов є фундаментом Євангелія, оскільки Господь приходить на землю саме тому, що Він любить нас, любить кожного з нас без винятку. Саме через любов Христос, досконалий Бог і досконала Людина, народжується від Діви, приймає Обрізання і зростає, як і інші юдейські юнаки, але все це відбувається саме через любов. «У любові дві прикметні властивості, – говорить Кападокійський архіпастир Василій, – сумувати і мучитися про те, що любий зазнає шкоди, а також радіти і трудитися на користь його». І хоча ці слова святителя відносяться до земних категорій порівнянь, однак чи не це ж саме ми бачимо у Христі, Котрий приходить для того, аби визволити людину від тенет гріха і рабства дияволу, який нічого іншого не вміє, як тільки мучити і знущатися із людини?

     Спаситель приходить, даючи людині свободу, яку ми, в свою чергу здобуваємо через пізнання істини (пор. Ін. 8, 32), досконалість якої розкривається у Христі, Котрий Сам є Істиною (пор. Ін. 14, 6), єднання із Якою відкриває нам премудрий замисел Господа – Його Божественне бажання спасіння кожній людині (пор. 1Тим. 2, 4). Це бажання ґрунтується на тому, що людина була створена для вічності, створена для радісного життя у Раю, який був втрачений, але Ісус прийшов на землю задля його повернення. Святий Василій про це так зауважує: «Для того Пришестя Христове в тілі і заповідь Євангельських правил життя, для того Страждання, Хрест, Погребіння, Воскресіння, щоб людина, яка спасається через наслідування Христа, сприйняла давній той самий синівський стан».

      Прийняття давнього синівського стану починається в момент, коли ми приступаємо до Таїнства Хрещення – нового завіту між Богом і людиною, коли вже не обрізання плоті символізує відречення від гріховного служіння, а значно і значно більше: зодягання у Господа Ісуса Христа, що засвідчує цілковите прагнення бути із Ним, а не продовжувати перебувати у неволі різноманітних похотей (пор. Рим. 13, 14). Християнин – це людина, яка своїм життям покликана до проповіді Спасителя і проповідь ця передбачає кропітку духовну працю та самовіддане прямування за Ним шляхами реального благочестя, а не автоматичного виконання старозавітних приписів. Великий подвижник минулого століття преподобний Порфирій Кавсокаливіт виголошує: «Христос є новим життям … Христос – це все. Він радість. Він – життя. Він – світло, світло істинне, яке дозволяє людині радіти». Усвідомлення такої, здавалося б, простої, однак напрочуд важливої істини, спонукає нас до правдивої радості, до щирого поклоніння Христу і Його Різдву та Обрізання, що були вчинені заради нас і нашого заради спасіння, здобути яке бажаю кожному із нас, аби оселитися в Обителях вічного блаженства, де вже оспівує Предвічного Бога славнозвісний Кападокійський святитель Василій Великий!

Друк

     Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми зустріли із вами величне свято Різдва Христового і в сьогоднішній недільний день після цього торжества ми згадуємо великих угодників Божих – праведного Іосифа Обручника, святого царя Давида та брата Господнього по плоті всехвального апостола Якова. Пришестю до світу нашого Спасителю передували не тільки довгі століття очікування Месії, але й життя десятки праведників, котрі гідним чином звершували своє служіння Істинному Богові, будучи Йому вірними і прямуючи до Нього із серцем сповненого щирої відданості. Довіра праведників надихала їх до благочестя, підкріплювала їх у подвизі і слугувала помічницею в моменти найскладніших етапів їхнього земного буття.

     Святі Іосиф, Давид та Яків – це живі свідчення правдивої віри, до здобуття якої покликаний і кожний сучасний християнин, котрий є представником нового богообраного народу – народу, що також очікує Пришестя Христа, але це не буде Пришестя заради спасіння, це буде Пришестя, що явить тих, хто вже увійшов до подарованого спасіння і був Господу вірний в земному житті настільки, щоб отримати свою частку вічного життя по правицю Всемилостивого Небесного Отця (пор. Мф. 25, 31-34). Втім, як старозавітних віруючих, так і новозавітних об’єднує вже згадана відданість Богові та Його заповідям, непохитність у слідуванні за Ним серед виру суспільних коливань і прагнення здобути вічність на лоні праведників.

     Народження Спасителя світу промовляє до нас, що подібні чесноти не є марними, тому що дисциплінують нас у прямуванні назустріч Йому. Шлях до Бога нелегкий, однак разом із Ним віруючій душі під силу будь-які випробування та подолання різноманітних негараздів. Якщо ми поглянемо на праведного Іосифа, то перед нами постане сивочолий старець, який мав багаторічний життєвий досвід старозавітної релігійності, але й це не допомогло йому уникнути збентеження після зачаття Ісуса Дівою Марією від Святого Духу, допоки Ангел Господній не заспокоїв хвилювання його душі. І цей спокій прийшов до нього в радощах, тому що він став учасником великого таїнства спасіння людства від гріхів (пор. Мф. 1, 18-25).

     Інакше ми споглядаємо на царя і пророка Давида, із роду якого й був народжений Христос. Хоча би частково, однак життя цього ізраїльського правителя відоме і його великими політичними діяннями, і його прогрішеннями, проте його віковічна слава праведника (пор. Пс. 111, 6) полягає в покаянні, яке він зміг достойно принести Богові за всі попередні гріховні злодіяння. До царя Давида доволі влучно можна застосувати слова старця Іосифа Ватопедського про те, що «покаяння є примирення з Богом і творення справ, протилежних тим, якими ми Його прогнівали». Ось цьому й навчає нас святий Давид – навчає реальному покаянню, яке є непідробною переміною гріховної свідомості в бік благочестивих прагнень та нестримного бажання послужити Господу настільки величним чином, наскільки жахливим було наше пристрасне падіння.

     Третім праведником, котрого ми сьогодні прославляємо, є славний апостол Яків, брат Господній по плоті – тобто, згідно із Священним Переданням Церкви, один із синів праведного Іосифа Обручника. Апостол Яків – це стовп проповіді Євангелія (пор. Гал. 2, 9) та людина, позиція якої вплинула на якість цієї проповіді серед язичників (пор. Діян. 15, 13-21). Крім цього, апостол вчить нас і тому, якою має бути наша віра (див. Як. 2, 17; 3, 26), і тому, що в часи життєвих страждань безумовним елементом нашого ставлення до них має бути молитва, а у моменти радощів – прославлення Господа у псалмах (пор. Як. 5, 13), які в свою чергу є плодом праці святого царя Давида.

     Таким дивовижним чином три великі праведники – святі Іосиф, Давид та Яків – різні поміж собою, але єдині у відданості Богові, навчають благочестиві душі справжній вірі, що очищується покаянням, зрошується молитвою, насичується добрими справами і просвічується у безумовній довірі Господньому промислу про домобудівництво нашого спасіння. Щодо цього згадуються слова преподобного авви Дорофея Палестинського, котрий говорить: «Ті, хто хоче спастися, не звертають уваги на недоліки ближніх, але завжди дивляться на свої власні і в цьому здобувають успіх». Ця згадка важлива тим, що ми живемо в світі, у якому нас оточують різні люди із різними поглядами та позиціями, але погляд християнина завжди має бути націлений на своє вдосконалення і очищення від пристрастей у напрямку до Господа Ісуса, Котрий прийшов до вбогих ясел, щоб людське єство піднести до висоти Божого Царства.

     Також можна згадати і те, що християнство почалося не із масового навернення до Христа, але із невеликої кількості народу, який дивився не на пихатість фарисеїв, не на пишність синедріону чи злобу хитрого царя Ірода, але виключно на Христа, до Якого прямували шляхом Його заповідей, найбільшою із яких є любов. Саме любов здатна спонукати людину прямувати за Богом, любов надає сили для служіння Йому і любов промовляє до нас із закликом до здобуття Божого Царства, однією із перших сходинок до якого є наша віра. Преподобний Софроній Есекський наголошує на тому, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання», однак якщо це вагання і відвідує нашу душу, від нього слід позбавлятися любов’ю. Святі Іосиф, Давид та Яків сьогодні навчають нас правдивій вірі в Істинного Бога, вони навчають нас прямувати до Нього через терен спокус шляхом покаяння і навчають нас тому, що справжня віра засвідчується не просто гарними словами, але дієвими вчинками.

Друк

Дорогі брати і сестри, Христос народився!

     Цими винятково радісними словами ми сьогодні зустрічаємо Пришестя до світу нашого Господа і Спасителя – Необименного Бога, Котрий народжується у вбогому вертепі і покладається в скромні ясла поруч із худобою, приймаючи поклоніння від пересічних віфлеємських пастушків. Ми урочисто прославляємо Господа після тривалого періоду постової ниви, яку кожен торував по-різному, але Христос збирає всіх, єднаючи нас навколо Себе і навколо Своєї Божественної Любові, що є тим прекрасним ідентифікатором християн у суспільстві (пор. Ін. 13, 35). І свято Христового Різдва вкотре закликає нас згадати про цю любов, згадати про Свою приналежність до Спасителя світу.

       Віфлеємська зірка, що дві тисячі років тому вказала східним мудрецям місце Народження Еммануїла, сьогодні вказує нам на Христа, Котрий є Світлом і кличе до світла Своїх учнів (пор. Ін. 8, 12); віфлеємська зірка сьогодні спонукає нас до примноження любові, адже вона слугує нашим спасительним дороговказом до перебування у Бозі (1Ін. 4, 16); сьогодні зірка має вказати нам на ясла, в яких покладений Месія – покладений Той, Хто створив світ, у метушні якого Йому нині не знайшлося гідного місця для Народження.

      Втім, нинішня урочистість спонукає нас у простоті та смиренні схилитися перед Предвічним Богом і принести Йому в дар плоди благочестя і нашої вірності. «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ін. 14, 15), – ці слова ніколи не мають втрачати своєї актуальності для християнина, а в день Різдва Христового вони мають лунати в нашій душі особливим чином, оскільки саме любов має стати для нас тим дарунком Богоневляті. Якщо ми любимо Бога, то маємо пам’ятати про нашу спільність із ближніми і тими, хто цього потребує (пор. Мф. 25, 35-45); якщо ми любимо Христа, то ми вдосконалюємось і прямуємо до приготованого Царства Божого; якщо наші серця дійсно звернені до Господа, тоді ми із ангельською радістю звіщаємо світу про своє уповання та сповідуємо вишню славу Бога і несемо до цього світу мир, що має бути серед всіх людей доброї волі, як про це і було виголошено тієї благословенної ночі (пор. Лк. 2, 14), що змінила хід історії.

      Святитель Григорій Неокесарійський в своєму урочистому слові промовляє: «Цього радісного дня Бог прийшов народитись: в цей день великого Пришестя Бог став тим, Ким не був – будучи Богом, став Людиною». Так, досконалість Божественного домобудівництва і любов Творця до творіння низводить Його до смиренного образу раба (пор. Флп. 2, 7), щоб раби знову мали змогу повернутися до вічного Царства. Людина вже перебувала в Раю, але втратила його через непослух, а тепер Господь приходить нас повертати – повертати нас знову до Себе для перебування в реальності блаженства та святості, реальності праведного буття, адже Милосердний Владика світу, «за Своєю милістю, не міг дивитись на рід людський, мучений дияволом, але прийшов і спас нас» [див. Таїнство Хрещ.].

        Милість Бога до людини – це величний подарунок, який ми, на жаль, часто можемо недооцінювати. Втім, явлення милості ми прославляємо сьогодні поруч із яслами, де відсутні пишні балдахіни чи інкрустовані предмети домашнього вжитку, але присутній Сам Цар над Царями (див. Одкр. 19, 16) – Господь, Котрий під час Свого земного служіння також нагадує людині про важливість милості (пор. Мф. 9, 13). Тобто Бог подає людині милості і чекає на те, щоб і самі люди між собою не втрачали засад цієї спасительної чесноти.

       Преподобний Єфрем Сирін у своїх творах пише, що «Господь милосердний – Йому приємно надати милість та спасти людину». І свято Христового Різдва є важливим свідченням цього милосердя, адже упродовж історії людство відходило від Творця і поверталося, людство чинило великі прогрішення і впадало в різні беззаконня, але це не зупинило Бога прийти на землю, щоб подарувати нам спасіння. І це доволі важливий момент, що спасіння дарується, однак не нав’язується, тому що все залежить від людини і її власного вільного бажання щодо входження під крівлю спасіння.

       Двохтисячорічний період буття християнства показує нам і наближеного апостола, який зрадив Божественного Учителя; і переслідувача Церкви, який став одним із найвеличніших апостолів і сонми мучеників, котрі попри страх смерті на очах язичницького натовпу обирали бути із Христом. Все залежить від вибору, який людина, можна сказати, робить щодня, коли залишається із Богом, коли прибігає до Нього у молитві і схиляється перед Ним у сердечному пориві євангельської любові та відданості Його Господнім велінням. Тільки вибір людини здатний залишити її з Богом, Котрий жодним чином не шкодує для нас Своїх щедрот та милосердя, Свого людинолюбства і того Царства, до якого Він кличе кожного із нас Своїм Пришестям та подальшим виходом на проповідь (пор. Мф. 4, 17).

      Дорогі у Богонемовляті Христі брати і сестри! Сьогодні особливе свято Божественного благовоління, любові і милосердя. Сьогоднішнє свято приводить нас до вбогого вертепу, аби поклонитися Великому Богові, що став Немовлям і явив нам грандіозність Свого смирення через милосердну любов до кожного з нас без винятку. Принесімо ж і свою любов у відповідь на любов Еммануїла, пам’ятаючи настанову преподобного Порфирія Кавсокаливіта: «Любов до Христа – це щось відмінне від мирської любові … Вона не має кінця, не має насичення. Вона дає життя, дає силу, дає здоров’я, дає, дає, дає… І чим більше дає, тим більше людина хоче любити». Хай же така любов буде сьогодні для нас знаменом свята Пришестя до тлінного світу Предвічного Господа Христа: хай вона надихає нас до служіння Йому у благочесті та праведності, хай вона спонукає нас до щирого пам’ятання про те, що ми християни – люди, які пізнаються в цьому світі через любов до Бога та ближніх!

Друк

     Питання церковного календаря, зокрема дат святкування Різдва Христового і Хрещення Господнього, викликає сьогодні багато запитань, емоцій і навіть сумнівів у серцях вірних. Тому вважаємо за необхідне дати спокійне, виважене і відповідальне церковне пояснення.
 
Календар у Церкві
 
      Насамперед слід чітко усвідомити: календар не є предметом віри і не належить до догматів Церкви. Календар – це інструмент, за допомогою якого Церква впорядковує богослужбове життя у часі. Ми віримо не в календар, а в Іісуса Христа –втіленого Сина Божого. Свята Церкви – це не просто пам’ятні дати, а живе літургійне переживання подій спасіння, які звершуються у богослужінні «нині і завжди». Саме тому різні календарні системи не роблять віру ані «істиннішою», ані «хибнішою».
 
Коли і ким були запроваджені календарі
 
     Юліанський календар був запроваджений у 45 році до Різдва Христового римським імператором Юлієм Цезарем. Він став загальноприйнятим у Римській імперії і згодом був успадкований Християнською Церквою. Проте з часом виявилася його астрономічна неточність: юліанський рік є дещо довшим за сонячний. Через це дати поступово почали відставати від природного річного циклу.
 
    Григоріанський календар був уведений у 1582 році, папою Римським Григорієм XIII, як астрономічна реформа з метою виправлення цього розходження. Йдеться не про богословське нововведення, а про технічну корекцію календаря.
 
Чи змінювала Церква дати Різдва і Хрещення
 
       Церква ніколи не змінювала самі дати свят:
• Різдво Христове – 25 грудня
• Хрещення Господнє (Богоявлення) – 6 січня
 
      Різниця полягає лише в тому, якому дню громадянського календаря відповідає ця дата. Тому твердження про «перенесення свят» є некоректним. Церква не переносить Різдво, а святкує його у той самий церковний день 25 грудня, але за іншим календарним обчисленням.
 
Церква в новий календар у XX столітті
 
     На початку XX століття, після консультацій грецької ієрархії, Помісним  Православним Церквам  було запропоновано ідею реформи церковного календаря та переходу на новий стиль. Остаточно питання календаря не було обговорене на міжправославному рівні, натомість  на Соборі грецької ієрархії в травні 1923 року, КонстантинопольськоюЦерквою було розглянуто питання календарної реформи, і протягом року Церква перейшла на новий календар. З часом і Елладська (Грецька) Православна Церква у 1924 році запровадила новий календар у церковному вжитку.
 
     Для Православних Церков грецької традиції це рішення було прийняте соборним шляхом і мало пастирську мету – впорядкувати церковний рік відповідно до реального астрономічного часу та громадянського календарного порядку, не змінюючи віровчення. Але, як ми знаємо, ці рішення стали початком церковного розділення і з того часу утворилася Грецька старостильна церква.
 
      Польська Автокефальна Православна Церква, перейшла на новий календар у 1924 році. Священний Синод Польської Автокефальної Православної Церкви тимчасово запровадив новий календар, слідуючи прикладу Константинополя та Елладської Церкви. Рішення викликало сильний спротив серед духовенства і вірних, особливо на Холмщині, Підляшші та Волині. Календарне питання почало загрожувати церковному миру і єдності. Формально без офіційних рішень Польська Церква у 1925 роціфактично повернулася до юліанського календаря, але частина парафій залишилася на новому стилі, який і до сьогодні є в церковному вжитку в деяких єпархіях. Польська Автокефальна Православна Церква офіційно повернулася до юліанського календаря (старого стилю) з 15 червня 2014 року. Це рішення було ухвалене Священним Синодом у березні 2014 року, який скасував рішення від 12 квітня 1924 року про перехід на новий календар і постановив повернення до старого стилю з цієї дати.  При цьому парафії, які за бажанням і благословенням священства бажали і далі служити за новим стилем, мали таку можливість, але офіційною календарною нормою стала юліанська система.

        Отже наведемо перелік Церков які живуть за Новоюліанським календарем:
- Константинопольська Православна Церква, 1924 рік;
- Олександрійська Православна Церква, 1928 рік;
- Антіохійська Православна Церква, 1924 рік;
- Елладська Православна Церква, 1924 рік;
- Кіпрська Православна Церква, 1924 рік;
- Румунська Православна Церква, 1924 рік;
- Болгарська Православна Церква, 1968 рік;
- Православна Церква Чеських земель і Словаччини, 1924 рік;
 
Церковна календарна реформа в Україні
 
        В Україні календарне питання було вирішене вже у наш час:
Православна Церква України (ПЦУ) ухвалила рішення про перехід на новий календар у 2023 році.
Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) також ухвалила рішення про перехід на новий календар у 2023 році.
 
       Ці рішення були прийняті церковною владою з урахуванням історичного моменту та церковної єдності українського суспільства, але при цьому не було враховано пастирських потреб та потреби переходу на новий календар віруючих людей. Зокрема календарна реформа по різному сприймалася в різних регіонах України.
 
Православні Церкви що живуть за старим стилем
 
         На сьогодні за Юліанським календарем (так званим «старим стилем») богослужбове життя звершують, зокрема:
- Свята Гора Афон (належать до Константинопольського Патріархату)
- Єрусалимська Православна Церква  
- Грузинська Православна Церква
- Сербська Православна Церква
- Російська Православна Церква
- Православна Церква Польщі
- Македонська Православна Церква
 
При цьому важливо підкреслити: наявність різних календарних традицій не означає різної віри.

        В Україні на старому календарному стилі лишилася Українська Православна Церква (УПЦ), хоча деякі парафії вибірково перейшли на новий стиль і відзначать Різдво Христове 25 грудня, а інші свята вживають за старим стилем. Деякі парафії перейшли повноцінно на новий календарний стиль. Такі рішення були прийняті  самими громадами.
 
Яка дата святкування є «правильна»?
 
         Для християнина головним критерієм є єдність ізЦерквою, до якої він належить. Правильним є той день:
• у який Церква звершує богослужіння;
• у який звершується Божественна літургія;
• у який вірний перебуває в євхаристичномуспілкуванні зі своєю Церквою і своєю громадою.
 
        Як навчає апостол Павло: «Хто розрізняє дні – для Господа розрізняє» (Рим. 14:6). Відтак ми можемо сказати, що календар – це форма, Христос – це зміст і сутність віри і життя. Різдво Христове залишається Різдвом, а Хрещення Господнє залишається Богоявленням в будь-який день для людини, яка цього дня з’єднається з Христом в Божественній Євхаристії.

Друк

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ

МИТРОПОЛИТА ЛЬВІВСЬКОГО І ГАЛИЦЬКОГО ФІЛАРЕТА

ВСЕЧЕСНОМУ ДУХОВЕНСТВУ,

БОГОЛЮБИВОМУ ЧЕРНЕЦТВУ І ВСІМ ВІРНИМ ЧАДАМ

ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ  ЦЕРКВИ

Христос народжується — славте!
Христос з небес — зустрічайте!
Христос на землі — бадьоріться!
                       (І пісня канону Різдва)

ВАШЕ ПРЕОСВЯЩЕНСТВО!

ВСЕЧЕСНІ ОТЦІ, ДОРОГІ БРАТИ І СЕСТРИ!

      У ці святі, великі дні оновлення ураженої гріхом людської природи, коли «благодать Божа з’явилась, спасенна для всіх людей» (Тит.2,11), щиросердечно вітаю всіх вас з святом Різдва Новоліттям благості Божої.

    «Христос народжується – славте! Христос з небес – зустрічайте! Христос на землі – бадьоріться!» - возносяться нині над всесвітом величні слова ірмоса канону, яким Свята Церква прославляє народження Бога в людському тілі. Церква, яка зберігає в собі земне життя Боголюдини Христа від Його явлення у світ до Вознесіння, в цю святу ніч сповнюється благодаті і сама стає Вифлеємською печерою, де «Безтілесний втілюється, Слово твердне, Невидимий стає видимим, Недотичний осязається, Безлітний починається. Син Божий стає сином людським» (свят. Григорій Богослов «Слово…» ст.2).

     Ось тайна цієї святої ночі: були встановлені нові стосунки між Богом і людиною. Здійснилася обітниця Отця Небесного – Він дав нам Спасителя і Провідника до Себе. Бо Бог Творець послав Сина Свого Єдинородного – Бога Слово, Котрий добровільно прийняв всю повноту людської природи, щоб примирити із Собою власне творіння – нас, людей. В цьому, незбагненному для нашого розуму, поєднанні божественного і людського в Ісусі Христі відбувається містична взаємодія: Бог Отець відкриває повноту свого вічного життя людині, а людина відкривається Богові, стає простором для Його присутності та діяння в її тимчасовому житті.

     І тому Церква закликає нас святкувати народження Сина Божого з піснеспівами і славослів’ями, вона підкреслює велич і важливість цієї вселенської події. Як ми пам’ятаємо з Євангелія, першими прославили народження Христа небесні ангели, «численне воїнство небесне, яке славило Бога і виголошувало: слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк.2, 13-14).

     А також пастухи, яким Ангел сповістив про народження Спасителя, прославляли і хвалили Бога, коли знайшли Богонемовля в печері і відчули велику радість. Ангели і люди утворили єдиний хор вселенської прослави – «небо і земля нині торжествують!», -  утверджуючи реальність божественної присутності на землі, в часовому вимірі, так само, як реальність Його присутності на небі, у вічності.

     В українській церковній традиції є два варіанти різдвяного привітання: «Христос народився!» і «Христос рождається!». Першим ми стверджуємо історичний факт, що Месія прийшов і наше спасіння вже здійснилося в Ньому. А другим ми визнаємо істину, яка має пряме відношення до сьогодення – ми так само є свідками спасіння, яке можливе лише завдяки вірі у Христа.

     Про це говорить свят. Іоанн Золотоустий, у молитві Євхаристійної анафори: „Господи, як Ти зволив замешкати у вертепі, в яслах… –  так увійди … і поселися в моїй недостойній Тебе душі”.

     Господь сходить з небес назустріч людині, і наше завдання зробити свою душу місцем цієї спасительної зустрічі, щоб вона стала подобою ясел, де народжується, живе і царює Боголюдина Ісус Христос. Більше двох тисяч років тому Бог народився в людському тілі, щоб повернути нам можливість богоподібності. Так і сьогодні Він входить в наше життя, щоб преобразити його і сповнити сенсом. Найвеличніше чудо Різдва в тому, що, звершене один раз, воно кожного разу відбувається в душі людини, коли вона приходить до Христа.

     «Христос з небес – зустрічайте!»  Ми маємо великий дар відчувати момент зустрічі з Богом, Його життєдайну присутність в молитві, у духовних злетах, в ясному прояві образу Божого в ближньому, через живу участь в Таїнствах, особливо в Євхаристії, котра є серцевиною і вершиною буття Церкви. І щоразу ця зустріч змінює, преображає наше життя, наповнює його любов’ю і благодаттю.

      У цю святу різдвяну ніч Ангел виголошує нам, як колись пастухам: "Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість!" (Лк. 2, 10). "Христос на землі – бадьоріться!" – закликає Свята Церква. І ці звернення мають особливе значення для нас, бо усвідомлення присутності на землі втіленого Бога є для нас джерелом сили і надії на те, що Господь не залишить нас у важких випробовуваннях війни та скорботах, які зараз проходить наша країна, Церква і кожна людська душа.

      Дорогі браття і сестри! Як пастухи і мудреці вирушили в паломництво за світлом Різдвяної Зірки до Вифлеєму, так і ми молитовно помандруємо на зустріч з Немовлятком Ісусом. Увійдемо до священного вертепу, з вдячністю і благоговінням вклонімося смиренним яслам, осіянним Божественною славою, бо Син Божий звідси починає свій Хресний шлях заради нашого спасіння. Зустрінемо Богонемовля відкритим серцем, прославимо Його колядками і піснеспівами, хай не буде суму і страху в ці світлі дні.

      Хай різдвяна радість сповнить нас благодаттю і миром, а найбільшою радістю стане припинення війни і наступить справедливий і Божественний мир в нашій Державі. Хай різдвяна радість підбадьорить та укріпить нас в трудах і молитвах.

      Закликаю всіх у світлі різдвяні дні підносити молитви за воїнів Збройних Сил України та інших військових формувань, які жертвують своїм життям і здоров’ям, щоб ми могли в тиші і спокої прославляти Новонародженого Христа. Згадаємо у молитві всіх загиблих на полях битв, пропалих без вісті, замучених в полоні, невинно вбитих цивільних українців. Хай Господь вселить їх в оселях праведних, а їхнім рідним пошле розраду і сподівання на зустріч в Царстві Небесному, шлях до якого відкрив всім нам Спаситель.

      Щиро бажаю всім нам отримати від Новонародженого Христа все необхідне для повноти духовного життя та вдосконалення в чеснотах, щоб успішно слідувати вказаним нам шляхом: від печери Різдва, до печери Воскресіння, відтак, до Небесного Єрусалиму на зустріч зі Спасителем.

ХРИСТОС  РОДЖАЄТЬСЯ!

СЛАВІТЕ  ЙОГО!

МИТРОПОЛИТ  ЛЬВІВСЬКИЙ  І  ГАЛИЦЬКИЙ

Друк

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, в Неділю перед Різдвом Христовим, ми особливо згадуємо родовід Спасителя і тих, хто вірою та любов’ю служив Богові, тримав пам’ятання про Нього в Своєму серці і гідно звершував своє земне мандрування. Слід одразу зауважити, що цього недільного дня ми не просто слухаємо перелік імен, які записали всехвальний євангеліст Матфей та первоверховний апостол Павло, але чуємо про тих людей, які попри різноманітні труднощі земного життя були готові йти в бік Господа, прямувати до Нього і бути відданими Йому навіть тоді, коли часом здавалося би, що оточуючому їх народу, їхнім ближнім вже нема шансу знову навертатися до Істинного Бога.

     Святість є особливим явленням благодаті Бога, Котрий закликав старозавітний народ до святості (пор. Лев. 11, 44) і тепер вже новозавітному народу нагадує через апостола Петра, що Його заклик не втратив своєї актуальності (пор. 1Пет. 2, 9). Упродовж історії людство неодноразово впадало у різні гріхи, але Господь постійно чекає повернення людини, Люблячий Небесний Отець чекає Своє творіння вдома – у Царстві досконалості та блаженства. Якщо ми поглянемо на персоналії, про яких сьогодні нагадує нам Святе Письмо, то перед нами постануть люди різної долі і різних життєвих обставин, але їх об’єднала не різноманітність, а повернення до Бога після прогрішень, після падінь.

     Це доволі важливий урок для віруючої людини будь-якої епохи і лейтмотив цього уроку звертає нашу увагу на те, що ми не ідеальні люди, проте ми прямуємо до Ідеалу, ми прямуємо до тихої гавані Великого Бога і Спасителя, ми прямуємо до Джерела досконалості, що закликає до її успадкування і кожного віруючого християнина (пор. Мф. 5, 48). Але ще одним важливим аспектом спогаду різних імен є те, що Господь являє нам власну неупередженість, адже серед багатьох праведників є і ті, кого важко такими назвати, або ж навіть неможливо. Однак таким різноманіттям родоводу Христос являє світові, що для Нього важлива кожна людина, кожна безсмертна душа є неймовірною цінністю в очах Божих.

     Усвідомлюючи велич Божої прихильності до людини, преподобний Симеон Новий Богослов свого часу звертався до Творця наступним чином: «Я знаю і … впевнений, Боже мій, що ні величність злочинів, ні безліч гріхів, ні ганебність діянь ніколи не перевершать багато чого, краще ж кажучи величного людинолюбства Твого і того, що перевищує розум і слово милосердя Твого, яким Ти рясно зрошуєш грішників, що гаряче каються, очищаючи і просвічуючи їх, роблячи їх причастниками світла та спільниками Божества Свого». Такі слова може написати людина, яка дієво відчула на собі таку Божественну любов, яка на власному досвіді торкнулася променів Господнього милосердя і серцем прийняла велич Правдивого Бога, Котрий бажає кожній людині спасіння (пор. 1Тим. 2, 4).

     Старозавітні праведники не стали живими свідками спасіння, але безумовно вони взяли в ньому участь, будучи частиною родоводу Господа Ісуса. Між ними і нами є грандіозна межа, якою є невимовна подія Різдва Христового – факт історії людства, коли Христос приймає плоть людини, щоб людину знову повернути до втраченого Раю; Бог слухняно приходить на землю, аби неслухняній людині вкотре явити Свою любов та піклування і зцілити стражденну гріхом душу. Різдвяна радість зовсім скоро буде звертатися до нас словами любові, за якою Бог Отець віддає Єдинородного Сина для життя світу (пор. Ін. 3, 16) – Безсмертний Бог стає викупом за смертну людину.

     Святитель Миколай Сербський говорить: «Любов Божа до людини завбачує любов людини до Бога. Хто знає, любила б дитина матір, якби раніше не відчула її любові до себе? Також і людина не може запалити в собі любов до Бога доти, доки не відчує невичерпної Божої любові до самого себе». Ось це і є важливим аспектом нашого буття перед Творцем – нам слід дати можливість Богові торкнутися нашого серця, як у належний час це зробили старозавітні праведники, які ще не знали про час Пришестя Христового до світу, не знали про Його Дорогоцінну Жертву і величне світло Гефсиманського гробу, але вони довірилися Богові і цим явили до Нього свою любов.

     Справжня любов ніколи не буде вимагати чогось неможливого, так само як і Господь не вимагає від нас надскладного – Він чекає нашого повернення, щоб ми знову мали змогу отримати поруч із Ним правдиве блаженство, щоб отримали вічне життя поруч із Ним та все тими ж праведниками, про яких говорять сьогоднішні недільні читання. Якщо ми довіряємо Господу, тоді і наше життя наповнюється Його прекрасними благами, оскільки, як чітко і влучно навчає святитель Димитрій Ростовський, «де Бог, там все добре». І це те добро, яке тлінний світ не в змозі дати людській душі, оскільки душа створена для вічності у Раю, а не тлінності світу.

     Сьогоднішній недільний день акцентує нашу увагу саме на вічності, бо хоча згадані люди й відділені від нас напрочуд великим відрізком часу, але саме у Христі ми стаємо єдиними, коли довіряємо Йому і йдемо за Ним, віддаючи Йому своє серце (пор. Притч. 23, 26) і гідно несучи свій життєвий хрест (пор. Мк. 8, 34). Саме у Христі справжня радість для людини, яку Він настільки возлюбив, що віддав Себе на Голгофу і не залишив наодинці посеред буремних вітрів світу, подарувавши можливість єднатися із Ним у Його Пречистих Тайнах. Віра! Ось те, про що ми можемо нині поміркувати і знайти шляхи для її вдосконалення і примноження на теренах наших душ, покликаних до блаженства разом із тими, хто вже перебуває у дивних променях Любові Христа.

Друк

ВАШЕ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВО, ДОРОГИЙ ВЛАДИКО ФІЛАРЕТ!

     Прийміть найщиріші вітання з Днем особистої Пʼятидесятниці від духовенства, парафіян та всіх вірних чад Львівської єпархії Української Православної Церкви!

     В цей найважливіший день Ви прийняли дар Божественної благодаті, що зробила Вас спадкоємцем трудів апостолів та наступником їхнього служіння. Це стало для Вас нагодою цілковито віддати всі сили і кожну мить свого життя на благо Святої Церкви! І відтоді Ви зігріваєте цей дар (2Тим.1,6), слідуючи своєму архіпастирському покликанню, служите благоугодно Богові з побожністю і страхом (див. Євр.12,28), своїми невпинними трудами та молитвами, особистим прикладом переконливо засвідчуючи про живу і діяльну віру.

    Ми, всі люблячі Ваші чада, з глибокою повагою висловлюємо Вам, дорогий Владико, свою глибоку, щиру та сердечну вдячність за турботу та батьківську любов, за прагнення спрямувати нас до справжнього християнського життя та благочестя, до якого ми покликані.

    З особливим духовним піднесенням в цей святковий день ми старанно молимо Всемилостивого Бога, щоб зміцнив і наставив Вас у Вашому єпископському служінні, щоб Ви і надалі були для нас прикладом міцного стояння у вірі, уміння «серед великого випробування скорботами, рясніти радістю» (2 Кор. 8,2) у незмінній надії на благодатну милість Божу та Його всесильну допомогу.

Многая і благая Вам літа, Владико!

Друк

     Милістю Люблячого Небесного Отця, ми, дорогі брати і сестри, звершили новорічну молитву, розпочавши її з урочистого виголосу «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа…», яким завжди розпочинається Божественна літургія – позачасовий богослужбовий простір, який єднає нас у Христі навколо Його Дорогоцінної Євхаристії. Втім, зараз ми також поєдналися у молитві навколо нашого Творця, прохаючи Його благословення на новий відрізок часу нашого земного життя, аби Господь споглянув на наші благання і прохання, подаючи Свої щедроти вірним та нашим ближнім. Це доволі важливий аспект духовного життя, коли людина перед початком певної справи молитвою прохає у Бога про допомогу, адже, як нам добре відомо зі Святого Євангелія, без Господа ми не можемо чинити нічого доброго (пор. Ін. 15, 5).

     Молитва – це велична можливість для тлінної людини звертатися у молитві до Безначального Творця поривом безсмертної душі. Ми були створені для вічності і ніколи не мусимо про це забувати. Новорічна молитва також слугує для нас певним нагадуванням про цю вічність, тому що початок будь-якого календарного відрізку часу є новою сходинкою назустріч Богові, новим кроком до безповоротного завершення нашого життя, за межею якого на нас чекає те, чого ми прагнули перебуваючи на землі. Звісно, для християнина таким прагненням є безумовне здобуття Царства Небесного і освячення своєї душі живильними токами благочестя, яке оселяється в тій душі, що звершувала кропітку духовну працю на засадах Євангелія та заповідей Господніх.

     Найбільшою заповіддю, що дав людству Господь – це заповідь любові (пор. Мф. 22, 37-39). Саме любов є тією силою, що може творити нове, може вести до досконалості, може приводити людину до Обителей вічного блаженства. Нове творіння починається із любові, тому що без вподобання своєї справи не відбувається щирого її виконання і, як наслідок, довершеного її закінчення. Тим більше це стосується і Царства Божого, позаяк неможливо увійти до Нього, не маючи любові ані до Його Царя і Господа, ані до своїх ближніх. Проте любов надихає людину прямувати вперед назустріч успіху, а для християнина успіх в першу чергу визначається не земними категоріями благополуччя, а тим, наскільки його душа бажає бути причастницею тією любові, що спонукала Бога віддати Свого Сина на заклання, щоб повернути занепалому людству вічне життя (пор. Ін. 3, 16).

     Заради цього життя ми і докладаємо ті необхідні зусилля, які приносимо на олтар Божого милосердя. Вічність із Богом не порівнюється із жодним земним благом чи тлінним здобутком. Доволі влучно про це говорить святитель Іоанн Златоуст, коли зауважує наступне: «Хочеш успадкувати життя вічне і кажеш: як зневажатиму заради нього теперішнє? Невже це можна порівнювати? Хочеш одержати одяг царський, і кажеш: як знехтувати лахміттям? Чекаєш, що тебе введуть у дім Царя, і кажеш: як зневажити теперішню халупку? Справді, ми винні у всьому, тому що не хочемо хоча би якось себе спонукати».

      Коли християнин спонукає себе до успадкування Царства Божого, він стає правдивим свідком слів нашого Спасителя, Котрий однозначно сказав, що «від днів же Іоанна Хрестителя [i] донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11, 12). Тому одним із аспектів нашої теперішньої новорічної молитви має бути щире прохання до Господа про Його допомогу на цьому доволі нелегкому, проте безумовно необхідному, шляху до Небесного Царства. Людині неприродньо жити без Бога, неприродньо жити без бажання бути із Ним, однак природньо прагнути до єднання із Творцем вселенної кожної миті свого життя, коли би ця мить не мала свого початку – чи із нового тижня, чи із нового року.

     Преподобний Севастіан Карагандійський говорить: «[Людині] час наданий Господом для правильного застосування його для спасіння душі та здобуття майбутнього життя». Якщо ми дійсно усвідомлюємо таку важливу деталь нашого тимчасового буття, тоді про це свідчать і наші справи. Правильне застосування часу – це використання його для наближення до Господа у послуху Його заповідям, це належне і неупереджене ставлення до ближніх, це пам’ятання про важливість молитви у будь-який момент свого життя, а тим більше – у найбільш важливі його етапи. Саме тому молитва у день нового року – це не тільки наша благочестива традиція, але й свідчення непідробної любові до Творця, що подарував нам цей рік, попередні роки та епохи, і в принципі подарував людству час для застосування його у векторі духовної користі для спасіння.

     Втім, із початком нового року людина все одно будує ті чи інші плани, ставить собі мету або прагне до чергових успіхів. Але, за словом преподобного Аристоклія Афонського, для людини віруючої «немає серйознішої справи на землі, як спасіння душі». Спасіння неможливе без успадкування Божого Царства, здобуття Царства Господнього неможливе без благочестя і щирої молитви – це те, що можна побажати сьогодні кожному із нас, хто із сердечним поривом звертається до Небесного Отця. Новорічний період проходить у добрих побажаннях та радості, тому не зайвим буде побажати всім нам Божого благословення та Його благодатної милості, побажати один одному гідного крокування до Його Царства стежинами благочестя і найголовніше – побажати, щоб новий рік проходив під знаменом чесноти, яка у всі часи не повинна втрачати своєї актуальності – чесноти любові, за якою всі ті, хто сьогодні підніс свої молитви до Христа будуть упізнавані в цьому світі саме як Його учні (пор. Ін. 13, 35), що прагнуть до благословенного Царства Безначального Отця, Єдинородного Його Сина і Утішителя Духа.

Друк