Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, є свідками Євангельської події, що трапилася із нашим Спасителем в Гергисинській землі, де Він зцілив двох одержимих дияволом чоловіків. Проте в цій події не менш важливою була реакція місцевих жителів, котрі замість подяки за зцілення своїх співгромадян почали прохати Христа покинути їхню місцевість (див. Мф. 8, 34). Наскільки жахливим видаються подібні дії гергесинців: їхню місцевість відвідав Сам Господь, Який приніс одужання стражденним чоловікам, а вони засліплені житейськими піклуваннями і в час, коли могли би радіти про Божественне відвідання і неймовірне чудо, бажають не просто проігнорувати Ісуса, але й випровадити Його за межі свого поселення.

     Христос виконує прохання людей і, як вказує всехвальний євангеліст Матфей, повертається до Свого міста (Мф. 9, 1), тобто Капернаума. Ось так спокійно Господь залишає людей, котрі не бажали спілкування із Ним, не хотіли подякувати за звершене диво і не прагнули насичення від Його духовних повчань. Втім, залишає Господь виключно тому, що так забажало тамтешнє суспільство, а не Він особисто. Це дуже схоже і наше звичайне життя, коли ми серед різної метушні та турбот втрачаємо Бога, всіляко піддаючись земним турботам, що затуляють нам найголовніше – затуляють нам Господа, Який чекає нашого вільного бажання бути із Ним.

     Життя із Богом та прагнення до єднання із Ним має бути для християнина абсолютно природним явищем земного існування, мета якого – здобуття життя вічного. Упродовж першого періоду ми маємо усвідомити важливість перебування в нашому житті Бога, коли ми поспішаємо до Нього не тільки в радості, але й коли спіткають складнощі; коли ми вміємо не лише прохати Його про вирішення тих чи інших негараздів, але й неодмінно, навіть сказати, вже на підсвідомому рівні, линемо до Творця у подячній молитві, прославляючи Його велич та піклування про наш людський рід.

     Святитель Іоанн Златоуст щодо цього говорить ще більш глибше, закликаючи: «Дякуватимемо ж Господу не тільки за те, що знаємо, але й за те, чого не знаємо, тому що Бог благодіє нам не тільки коли ми бажаємо цього, але й коли не бажаємо». Це надзвичайно важливий заклик, який має супроводжувати нас у торуванні земного шляху і спонукати до постійного вдосконалення, щоб приносити до олтаря Досконалого Бога нелицемірні молитви, щирі подяки і прагнення до благочестя. Це все, чого бракувало гергесинцям, які не знайшли в собі бажання ані звернутися до Господа без образи чи претензії, ані висловити Йому вдячність за одужання біснуватих, ані стати черговими слухачами Його Благовістя, що надихає тлінну людину у доброчесності торувати дорогу до вічного Царства Небесного.

     Саме Небесне Царство має бути для нас логічним завершенням наших духовних зусиль та праць, якими ми в змозі прославляти Люблячого Бога. В цій справі доволі важливим має бути вірне розставлення життєвих пріоритетів та акцентів, пам’ятаючи, що Господь не вимагає від нас абсолютного відречення від близьких і зречення від того, що маємо, але що точно від нас вимагається – це правильно все розподілити так, щоб ми не втрачали спільності із Богом, Котрий подає Свої рясні милості для нас та наших ближніх, благословляючи і наші добрі починання. Така послідовність дає нам можливість і для служіння Богові, і для належного життя на засадах Його спасительного Євангелія.

     Від самого свого створення Господом людина завжди має можливість вибору, на який жодним чином Він не впливає. Так, наш Бог і Творець кличе нас до Себе і всіляко напоумляє, але вирішальний крок для дії залишається за нами – і цей крок ми знову ж таки бачимо у жителів міста, що знаходилися на протилежному березі від Капернаума. Після того, як Христос вчинив відомі нам дії, пастушки побігли до міста, аби розповісти про все, що сталося із біснуватими (Мф. 8, 33), але вибір мешканців цієї землі випав на стадо свиней. Вони обрали для себе актуальність не в звершеному порятунку тих, яких ще певний час тому вони боялися через їхню лютість настільки, що оминали місце їхнього перебування (Мф. 8, 28), а в свинях; більш важливим для них виявилася скорбота за тваринами, а не радість за своїх співгромадян.

      Варто наголосити, що так не повинно бути в суспільстві християн, адже всі ми складаємо єдине тіло Церкви, Главою якого є Сам Христос (див. Еф. 5, 23), що залишив нам найголовніший принцип ідентифікації щодо приналежності до Нього – любов (пор. Ін. 13, 35)! Саме любов має бути рушійною силою нашої молитви до Господа, пам’ятаючи також і про те, як вказує преподобний Феодор Студит, що важливим свідченням про нашу любов до Бога є вміння приносити Йому подяку. Слід так провадити своє християнське життя, щоб ці дві важливі чесноти не тільки були присутні в ньому, але й примножувалися настільки, щоб їх вистачало і нам самим, і для того, аби поділитися ними із нашими ближніми.

     Сьогоднішнє Євангельське читання має надихнути нас до чергових міркувань про нашу подяку Богові: її щирість, присутність в нашому житті і регулярність її принесення. Преподобний Никодим Святогорець зауважує: «Тобі невідкладно потрібні Божі благодіяння. Вмістилищем же і сховище цих благодіянь у тобі є вдячне серце». Тому будемо берегти своє серце від лукавства та гордині, освячуючи його любов’ю до Бога і очищуючи його смиренням перед Ним, адже в свій час, коли Господь зустріне нас, то жодні земні блага, жодний матеріальний комфорт аж ніяк не зможе зрівнятися із тим, наскільки ми були вдячні Богові за все те, що Він нам давав, хоча Він уже дав найбільше – Він вже віддав Себе заради нашого спасіння і Самого Себе пропонує вірним для зцілення душі і надбання вічного життя щоразу, коли ми приступаємо до Його Пречистих Таїн. Амінь!

Друк

     Сьогодні ми з вами, улюблені у Христі брати і сестри, прославляємо величних проповідників Євангелія нашого Спасителя – первоверховних апостолів Петра і Павла, котрі істинно були «людьми, які посвятили свої душі імені нашого Господа Ісуса Христа» (Діян. 15, 26). Це посвячення і стало для них найважливішою справою їхнього життя, справою, завдяки якій ми через багато століть насичуємось їхньою мудрістю, споглядаємо на їхній приклад активної проповіді та нелицемірного покаяння. Багато чому ми можемо навчитися у Господніх апостолів, що «весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели» [див. велич.] своїми великими трудами во славу Господа і користь Його Святої Церкви та вірних.

     Прославляючи життя та праці апостолів Петра і Павла, не слід нехтувати власним вдосконаленням та ретельним дослідженням стану своєї совісті. Апостол Петро має стати для нас взірцем для обережності та покаяння, а апостол Павло тим прикладом, що буде спонукати нас до плідного служіння Богові і вірності Йому. Власне кажучи, все життя християнина має бути безперестанним процесом вдосконалення у благочесті через служіння Господу у вірності Йому та проповіді належними для християнської совісті вчинками, адже в окремих випадках не слово, а справа є правдивим свідченням нашої віри.

     Святі апостоли є для нас тими, хто дієво поєднав в собі силу проповіді і відповідність свого життя цій проповіді. Кожен із них має певні моменти свого життя, що свідчили про їхні людські недоліки, проте вони знайшли в собі силу та мужність їх побороти задля вищого ідеалу – задля Ідеального Христа, Котрий і явив їх світові вершиною апостольського служіння, яке вони увінчали власною кров’ю. Дивлячись на апостольський приклад, ми також можемо докладати необхідні зусилля для боротьби із власними духовними вадами, які заважають нам торувати шлях до Небесного Царства, Нагірну проповідь про яке апостол Петро почув одним із перших, а апостол Павло сподобився побачити ще до своєї земної кончини.

     Віруючій людині властиво прагнути входження до Нетлінних Обителей милості Господньої, де панує досконала Божественна любов. Для правдивого християнина цей шлях починається із позитивної відповіді на заклик, який свого часу почув святий Петро від Спасителя: «Іди за Мною!» (Ін. 21, 19), та продовжується кожного разу, коли ми присвячуємо своє життя для пізнання величі Ісуса Христа і подальшого здобуття Його, як про це говорить святий Павло (див. Флп. 3, 8). Гідне слідування за Спасителем має бути поруч із здобуттям доброчесності, що освячує душу, просвічує розум та втихомирює серце. Важливо також пам’ятати і те, що неможливо бути із Христом без активного бажання до здобуття та примноження благочестя.

     Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах вказує на те, що «справжнє благочестя полягає не тільки в тому, щоб не робити зла, але щоб і не думати про нього». Це справді так! І такому благочестю ми можемо навчатися у первоверховних апостолів, для котрих благочестя стало природною рисою їхніх характерів, оскільки вони мали живе піклування нести проповідь про Досконалого Бога і примноження Його Святої Церкви, неодноразово наражаючись на смертельну небезпеку чи капості з боку неприятелів. Але вони не припиняли своєї місії, тому що їхні благочестиві душі прагнули до Христа, любов до Якого спонукала їх не зупинятися, будучи грандіозними сосудами спасительних чеснот, до здобуття яких покликаний кожен вірний християнин.

     Християнство – це свідчення тлінному світу про нетлінну Христову істину, яка зберігається в Його Святій Церкві, де квітне віра апостолів та мучеників, що через віки передали її для нас. Преподобний авва Дорофей Палестинський зауважує: «Якщо ми справді хочемо спастися, то повинні всією силою і з усією старанністю любити істину і охороняти себе від будь-якої брехні, щоб вона не відлучила нас від істини та життя». Беручи до уваги ці слова древнього подвижника, ми знову звертаємось до апостолів і навчаємось у них вірності Богові, Котрий із простого галілейського рибалки зробив мужнього благовістителя, а із кровожерливого фарисея синедріону – невтомного провідника, що навернув до істинної дороги життя колишніх язичників.

     Майже через дві тисячі років після кончини первоверховних апостолів ми не полишені їхнього заступництва, як не залишені і без їхнього мудрого слова, адже маємо можливість насичуватися ним із їхніх Послань. Великим благом для нас є їхні Послання, адже це не просто листи до заснованих ними Церков, а зафіксовані думки та повчання тих, хто на власному живому досвіді спілкувався із Христом і перебував поруч із Ним, хто пережив потрясіння віри і до самої смерті, попри хвороби та немочі, сповіщав язичницькій імперії велич Пресвятого й Істинного Бога.

     Сьогодні пам’ять первоверховних апостолів зібрала нас разом, аби ми прославили їхнє життя та служіння. Але найкращим прославленням та пошаною до них буде наше життя, яке ми будемо наповнювати тими благочестивими цінностями, про які проповідували ці святі Божі угодники та до здобуття яких вони закликали у своїх творах. Пошанування святого – це не просто оспівування його життя, але й слідування йому в його подвигах, що він творив заради слави Бога, Котрий об’єднує нас у Своїй Святій Церкві навколо Дорогоцінних Христових Таїн. Наша єдність – це єдність різних людей в Ідеальному Бозі, Який «поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих – пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового Тіла, аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Еф. 4, 11-13), в чому хай нам допоможуть й святі апостоли Петро і Павло, блаженну пам’ять яких ми нині оспівуємо і прославляємо. Амінь!

Друк

     9 липня 2025 року з благословення митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела, митрополит Філарет очолив Божественну Літургію у храмі на честь Тихвінської ікони Пресвятої Богородиці в Покровському чоловічому монастирі Одеської єпархії.

     Його Високопреосвященству співслужили архієпископ Южненський Діодор та єпископ Овідіопольський Анастасій, а також намісник монастиря архімандрит Мелетій із братією в священному сані.

     За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, припинення війни та військовослужбовців Збройних Сил України.

     Напередодні ввечері святкове всенічне бдіння.

Друк

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ЄПИСКОПАТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Президенту України

Володимиру Олександровичу Зеленському

Вельмишановний пане Президенте!

     Ми, архієреї Української Православної Церкви, звертаємось до Вас із щирим і водночас тривожним словом, у зв’язку з рішенням про позбавлення громадянства України Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, патріота, громадянина, вірного сина рідної Української землі.

     Блаженніший Митрополит Онуфрій — не лише Предстоятель Церкви, яка служить Богу і об’єднує мільйони громадян України, а й пастир, який на самому початку війни засвідчив свою позицію чітко, однозначно, рішуче й відповідально. У перші ж години вторгнення військ РФ на територію України він публічно засудив це та закликав усіх вірних до молитви і захисту Вітчизни. Він залишився тут, зі своєю паствою, та благословив наше українське військо на захист Батьківщини.

     З благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, та під його духовним керівництвом, Українська Православна Церква впродовж усього часу повномасштабної війни проти нашої держави здійснює широку гуманітарну та благодійну діяльність. За ці роки силами Церкви було зібрано й передано тисячі тон гуманітарної допомоги, закуплено медикаменти, обладнання, автомобілі для евакуації та потреб медичної допомоги на сотні мільйонів гривень, а також зібрано значні кошти на підтримку потерпілих від війни вдів та сиріт.

     Наші священнослужителі і віряни служать у лавах Збройних сил України, та захищають цілісність, суверенітет та незалежність нашої держави. Без перебільшення можна сказати, що на сьогодні Українська Православна Церква під керівництвом Блаженнішого Митрополита Онуфрія є однією з найбільших благодійних організацій України.

     Ми не шукаємо в цьому слави чи визнання — це наш духовний і громадянський обов’язок. Але рішення про позбавлення громадянства Блаженнішого Митрополита Онуфрія, щирого українця, який живе та продовжує жити українським життям, відгукнулося біллю в серцях мільйонів вірян Української Православної Церкви.

     Свідченням цьому є і те, що згідно соціальних опитувань імʼя нашого Предстоятеля цьогоріч зайняло місце серед найвпливовіших постатей нашої Української держави.

     Місія Церкви – не в служінні політичним цілям чи обставинам, а в примиренні людини з Богом. Церква існувала, існує й буде існувати незалежно від того, що відбувається у світі. Її мета — допомогти людині знайти спасіння, навчитися любити один одного, ближнього, та бути гідним високого імені «християнин». Саме на цьому у своїх проповідях завжди наголошує Блаженніший Митрополит Онуфрій. Він не політик, він – молитовник і духовна людина, в чому Ви змогли особисто переконатися під час зустрічей з ним.

     Блаженніший Митрополит Онуфрій завжди проявляв і проявляє духовний та патріотичний підхід, пов'язаний з долею нашої Батьківщини – України.

     Саме тому Блаженніший Митрополит Онуфрій став ініціатором та фундатором доленосного Собору Української Православної Церкви, що відбувся у Феофанії 27 травня 2022 року, який кардинально змінив реалії нашого церковного життя: Собор вирішив відокремити УПЦ від Московського патріархату, та висловив незгоду з позицією патріарха Кирила стосовно війни в Україні.

     Митрополит Онуфрій у зверненні з нагоди третьої річниці Собору наголосив: «Нажаль, після початку повномасштабного вторгнення, московський патріарх Кирил повністю став на бік російського політичного керівництва, послідовно виправдовуючи військову агресію проти України».

     Від початку війни в усіх храмах Української Православної Церкви під час кожного богослужіння невпинно лунає гаряча молитва за рідну Україну, за владу, за її героїчних захисників, подолання російської агресії та мир.

     Сьогодні, під час війни, наша країна і наш народ особливо потребує миру, злагоди, єдності, а не розбрату. Мільйони парафіян УПЦ, які люблять і шанують свого Предстоятеля, – це невід’ємна частина українського суспільства.

     Саме тому ми просимо Вас, Вельмишановний пане Президенте, відновити справедливість, яка буде не лише проявом сили держави, а й ознакою Вашої мудрості.

     Від імені мільйонів вірян, духовенства, чернецтва Української Православної Церкви звертаємось до Вас, Вельмишановний пане Президенте, з проханням захистити правду, честь, гідність і духовний авторитет одного з найшанованіших пастирів багатомільйонної Української Православної Церкви, та переглянути рішення про припинення громадянства України Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.

     Підносимо наші старанні молитви за Вас та Вашу родину.

     Хай бережуть Вас Небесні сили!

З глибокою повагою,

ЄПИСКОПАТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Агафангел, митрополит Одеський і Ізмаїльський, постійний член Священного Синоду УПЦ, депутат Верховної Ради України I скликання

Мелетій, митрополит Чернівецький і Буковинський

Антоній, митрополит Бориспільський і Броварський

Климент, митрополит Ніжинський і Прилуцький

Августин, митрополит Білоцерківський і Богуславський

Анатолій, митрополит Поліський і Сарненський

Агапіт, митрополит Могилів-Подільський і Шаргородський

Филип, митрополит Полтавський і Миргородський

Олексій, митрополит Балтський і Ананьївський

Никодим, митрополит Житомирський і Новоград-Волинський

Володимир, митрополит Володимир-Волинський і Ковельський

Євлогій, митрополит Сумський і Охтирський

Феодор, митрополит Мукачівський і Ужгородський

Володимир, митрополит Кам’янський і Царичанський

Філарет, митрополит Львівський і Галицький

Лонгин, митрополит Банченський, Герой України

Варсонофій, митрополит Вінницький і Барський

Олексій, митрополит Вознесенський і Первомайський

Боголєп, митрополит Олександрійський і Світловодський

Віктор, митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський

Олександр, архієпископ Городницький

Іона, архієпископ Обухівський

Діодор, архієпископ Южненьський

Віктор, архієпископ Арцизький

Сергій, архієпископ Болградський

Веніамін, архієпископ Новосанжарський

Веніамін, архієпископ Хотинський

Сильвестр, архієпископ Білогородський

Пимен, архієпископ Рівненський і Острозький

Спиридон, архієпископ Добропільский

Амвросій, архієпископ Згурівський

Никодим, архієпископ Любецький

Кирил, єпископ Бишівський

Силуан, єпископ Герцаївський

Феодосій, єпископ Ладанський

Клеопа, єпископ Новоселицький

Никита, єпископ Івано-Франківський і Коломийський

Іаков, єпископ Дрогобицький

Іларій, єпископ Свалявський

Аркадій, єпископ Гостомельський

 Аліпій, єпископ Тарутинський

Анастасій, єпископ Овідіопольський

Пантелеімон, єпископ Батуринський

Іов, єпископ Кіцманський

Збір підписів триває                                                                                                                                                                         09.07.2025 р.

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми святкуємо радісну подію – подію народження від праведних батьків святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, який, за словом Самого Спасителя, був більший від всіх, хто був народжений від жони (див. Мф. 11, 11). Життя та служіння Господнього Предтечі свідчать саме про його велич, яка полягала не в самовільному звеличенні чи піднесенні над іншими, але у смиренному предстоянні перед Господом і проповіді Його Божественної правди, заклику до покаяння і сповіщенні прийдешнього Царства Небесного (див. Мф. 3, 2).

     «Царство Боже, – як зауважує святий апостол Павло, – не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Власне кажучи, життєвий приклад святого Іоанна Хрестителя – це є живий приклад цих апостольських слів, адже пустельний подвижник піклувався не про свій земний добробут чи комфорт, але, живучи праведно із духом та силою пророка Іллі, він виконував свою місію, суть якої була у наверненні багатьох синів Ізраїлю та приготуванні їх для Господа (пор. Лк. 1, 16-17), Котрому, як він вважав за смиренням своїм, він навіть, нахилившись, не був гідний розв’язати ремінця на взутті Його (див. Мк. 1, 17).

     Смирення перед Богом піднесло Предтечу на висоту святості і він став дійсно тим, кого ми пошановуємо наступним після Пресвятої Діви, Яка також прийняла Своє служіння Богоматеринства через смирення (див. Лк. 1, 38). Преподобний Антоній Великий навчає: «Як гордість і піднесення ума скинули диявола з висоти небесної в безодню, так смирення і лагідність підносять людину від землі на небо». Ці слова подвижника, котрий в своєму житті став одним із тих, хто наслідував аскетичний приклад святого Іоанна, неабияк важливі для нашої християнської свідомості, оскільки звертають нашу увагу на важливий момент, що смирення – це не проста чеснота, а спасительний помічник, який сприяє нашому сходженню на небесну висоту, де сонми святих ангелів приносять Господу хвалебні славослів’я.

     Служіння Господу – це найвища і найпрекрасніша справа, яка може бути для людини. Служити Богові можливо словом і справами, що ми і бачимо у житті Предтечі, який служив Творцю нелицемірною проповіддю, дієво тримаючись того, про що сповіщав оточуючим, серед яких були різні верстви суспільства і в цьому суспільстві він не утверджував власний авторитет, але активно наголошував: «Слідом за мною йде Сильніший за мене … Він буде хрестити вас Духом Святим» (Мк. 1, 7-8). Ці слова згодом і здійснилися: Христос прийшов на ріку Йордан до Іоанна прийняти хрещення для виконання всієї правди (див. Мф. 3, 15), а сам Іоанн за прихильність до правди Господньої був ув’язнений і усічений мечем для вдоволення примхи розпусниці.

     «Відкиньмо діла темряви і зодягнімося у зброю світла» (Рим. 13, 12), – закликає нас апостол Павло в уривку із Послання до Римлян, яке пропонується нашій увазі в сьогоднішній святковий день. Дослухаючись до цього заклику, будемо мати перед своїми очами святого Іоанна Предтечу, навчаючись від нього справжнього благочестя, яке рясно розквітло в нього у пустелі, і вірності Господу, наближене Царство Якого Хреститель проповідував серед людей (див. Мф. 3, 2), а нині в цьому Царстві оспівує свого Владику із сонмами Ангелів Божих.

     Проте до Божого Царства Господь кличе всіх без виключення і людині потрібно прийняти це Божественне запрошення – прийняти щирим серцем і відкритою душею, щоб не уподібнюватися до тих фарисеїв, на лукаві наміри котрих Предтеча виголошував: «Поріддя єхидни, хто підказав вам втікати від майбутнього гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння!» (Мф. 3, 7-8). Втім, заклик до плідного покаяння стосується не лише фарисеїв, оскільки він є актуальним для всіх, хто прагне успадкувати Царство Боже, позаяк неможливо здобути вічне життя поруч із Господом і Його праведниками, якщо земне життя жодним чином не було засвідчено прагненням до вдосконалення та полишення негідних вчинків; Вічне Царство неможливо здобути, якщо в земному житті людина не плекала благочестя і не трудилася над знищенням в собі терену пристрастей.

     Всі люди народжуються на землі для подальшого входження до життя вічного, але вічність кожного починається із нашого вільного вибору тут і зараз. Свого часу преподобний Силуан Афонський говорив такі слова: «Не спасуться тільки ті, що не хочуть покаятися; і багато я плачу, шкодуючи їх». Як бачимо, афонський подвижник також звертає нашу увагу на право вибору, яке було дане людині від самого її створення, щоб використовувати його для свого блага, хоча, на жаль, часто ми застосовуємо його не для користі своєї безсмертної душі. І святий Предтеча, і Сам Христос закликали до покаяння, хоча і не всі дослухалися цього заклику.

     Сьогодні для нас велике свято, адже народився вірний служитель Господній, невтомний проповідник Небесного Царства, сосуд благочестя і Євангельської правди. У всі часи в нашому світі лунає проповідь, яка кличе до єднання із Богом, до життя із Ним. Пошановуючи великого пророка і Предтечу Господнього Іоанна, не будемо закривати свого серця від Бога, не будемо шкодити своїй душі непотрібними для неї гріхами, але всіма своїми силами докладемо необхідних зусиль, щоб здобувати спасительні чесноти, творити благі справи і прямувати до Царства нашого Спасителя, Котрий прославив Свого дивного угодника та служителя, до якого ми приходимо у смиренні серця, щоб попрохати його: «Предтече Спаса Іоанне, моли Бога за нас».

Друк

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми є свідками живої віри римського воєначальника, силі якої здивувався Сам Спаситель, Якого сотник прийшов прохати про зцілення свого слуги. Ця Євангельська подія упродовж багатьох століть буття Церкви Христової спонукає вірних до певних міркувань, серед яких найголовнішими є наявність в нас щирої віри, смирення та любові до наших ближніх. Так, нам добре відомо, що всі ці важливі якості – це напрочуд спасительні християнські чесноти, проте зараз ми спостерігаємо їх у людині, що належала до язичницького суспільства.

     В житті людини доброчесність є важливою окрасою її безсмертної душі. Будь-які земні категорії краси не можуть зрівнятися із тією красою, яку ми здобуваємо через примноження благочестя на теренах своєї душі задля подальших добрих справ, що зростають із цього ґрунту чеснот. Саме на такому ґрунті ми маємо вибудовувати своє спасіння, не забуваючи при цьому, що на землі ми не самотні – поруч із нами є наші ближні, присутність яких неможливо ігнорувати, якщо ми дійсно прагнемо здобуття Царства Божого.

     Боже Царство – це єдність праведних душ на лоні милості Господньої, де втрачають свою актуальність всі земні відмінності та класифікації і панує виключно досконала любов нашого Творця. Для християнина любов є найголовнішим знаменом нашої віри та прийдешнього уповання, знаменом перемоги життя над смертю і святості над гріхом. Із Пришестя на землю Спасителя та проповіді Його Божественного Євангелія починається нова епоха буття людства, для якого саме любов має бути найголовнішою умовою існування, адже все, що знаходиться поза орбітою любові Господньої є крихким і непостійним, слабким і жахливим.

     Втім, правдива любов Божа преображає людину і зцілює її від егоїзму, що ми й бачимо сьогодні в особі капернаумського сотника. Так, він язичник, але це не заважає йому зі страхом і трепетом, із усвідомленням своєї негідності прийти до Христа, щоб прохати Його про допомогу, на що отримує не лише схвальну відповідь, але й похвалу від Бога. Десь там, у будинку цього воєначальника, його хворий та немічний слуга отримує своє зцілення, а сам хазяїн його закарбувався на сторінках Євангелія і, як говорить блаженний Августин Гіппонський, «вважаючи себе недостойним, щоб Христос увійшов до його дому, він був визнаний достойним для того, аби Господь оселився в його серці».

     Для кожного християнина є найбільшим благом, коли в його серці оселяється саме Господь, але для цього наше життя має провадитися належним чином, повинне бути відсторонене від справ злих та лукавих і максимально наближене до всього благого, стаючи, за сьогоднішнім словом апостола Павла, рабом праведності (Рим. 6, 18). Коли ми дійсно стаємо підвладними праведності, тоді наше життя наповнюється справжнім Євангельським світлом, що просвічує очі і дає змогу прямувати блаженним шляхом, протягом якого душа очищується від пристрасного нальоту та стає здатною до завершення тимчасового маршруту біля брами вічності, яка є для нас логічним закінченням там, де найбажанішим плодом для нас має бути святість (пор. Рим. 6, 22).

     Святість людини починається зі смирення, тому що, як нам добре відомо, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6). Архімандрит Єфрем Святогорець щодо цієї чесноти говорить наступне: «Людина повинна робити те, що від неї вимагається, робити будь-яку чесноту, і чекати з великим смиренням і відчуттям, що коли Бог забажає, то чеснота отримає тіло та кістки і принесе плід». Власне кажучи, засвідчення цих слів ми бачимо на сотнику, який приходить до Спасителя та смиренно звертається до Нього зі своїм проханням, не вимагаючи від Господа приходу та негайного зцілення, а розповідаючи про свою проблему, вирішення якої стало можливим виключно через смиренну віру, подібної до якої Господь не бачив ні в кого навіть із боговибраного народу (пор. Мф. 8, 10).

     Прихід римського центуріона до Христа – це не просто черговий епізод, що свідчить про могутність та всесильність нашого Господа, але й повчальний момент для кожного з нас. Його повчання, крім уже згаданих чеснот, зосереджене також і на терпінні із упованням на милість Божу, адже, як вже було сказано, прохач нічого не вимагав від Спасителя, а лише повідомив Його про те лихо, що спіткало його слугу. Після цього Христос продовжив Свою проповідь тим, які слідували за Ним ще задовго до зустрічі із сотником, котрий нині став предметом Його благовістя і тією людиною, через прохання якої явилися великі Божі діла (пор. Ін. 9, 3).

     Наше життя – це також прояви та явлення Божих справ. Щодня ми стикаємося із різноманітними подіями та ситуаціями, вирішення яких вимагає від нас тих чи інших зусиль. Часом ці зусилля здаються нам надважкими і неможливими, іноді ж ми навіть не помічаємо їх застосування. Втім, кожен наш день – це вже диво Господа, до Якого ми маємо звертатись у молитві не тільки в моменти поневірянь чи проблем, але звертатися за кожної можливості і особливо підносити Йому подяку на фундаменті смирення та любові. Християнин – це не просто особистість, що вважає себе приналежною до Христової Церкви лише за тим іменем, яке він носить, але це людина, котра своїми справами та вчинками невербально свідчить світові про своє уповання та віру, міцність та велич якої ми здобуваємо упродовж всього життя поруч із нашими ближніми, аби в належний час почути від Господа бажаний голос, що промовляє: «Нехай буде тобі так, як ти повірив (Мф. 8, 13)» бо «віра твоя спасла тебе» (Мф. 9, 22).

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, чуємо уривок із Нагорної проповіді Спасителя, в якій Він звертає нашу увагу на важливості пошуку Царства Божого та уповання на Господній промисел. Пошук Царства неможливий без допомоги Самого Бога і про цей важливий акцент власне і говорить Спаситель. Все наше життя має бути освячене Божою присутністю або ж, інакше кажучи, життя християнина неможливе без єднання із Тим, Хто це життя подарував, неможливе без звертання до Бога і координування своїх вчинків поза орбітою Святого Євангелія.

     Життя із Богом – це не лише про земне життя, але про вічність, оскільки якщо таке життя правдиве, то воно, маючи певний початок, стає родючим ґрунтом, із якого проростає блаженна вічність. Саме про це оповідає Спаситель, коли кличе до пошуку Божого Царства та його правди (див. Мф. 6, 33), що має бути сенсом нашого перебування на землі та крокування в напрямку Небесного Царства. Йдучи цим шляхом, ми, звісно ж, маємо певні турботи та тимчасові піклування, які не повинні ставати нам на заваді мандрівки, мета якої є досягнення буття із Богом, а не обтяження себе тлінним комфортом, що може завадити такому досягненню.

     Все це не означає, що Господь вимагає від нас абсолютного нехтування всім тим, що наразі нас оточує. Ні! Щодо цього заклику Спасителя вірно говорить святитель Філарет Чернігівський: «Піклуванням про земне повинні передувати у нас піклування про Небесне; перед турботами про дім і тіло повинні займати перше місце турботи про вічне спасіння». За таким простим принципом ми і повинні налагоджувати дні свого земного існування: не давати жодної можливості спасительним справам бути затьмареними тимчасовими турботами, велика кількість із яких досить часто є другорядними навіть у призмі тимчасового життя. Так, до прикладу, якщо ми маємо певний відрізок вільного часу, то його можна використати для молитви або читання Святого Письма, а вже потім для того чи іншого дозвілля; якщо ж у нас є можливість допомогти тим, хто цього нагально потребує, то неодмінно маємо цю допомогу надати, пам’ятаючи про заповідь Христову відносно таких людей (див. Мф. 25, 40).

     Будучи християнами, ми ніколи не повинні забувати про те, що здобуття Божого Царства неможливе без відповідного ставлення до наших ближніх, адже райське буття – це не самотність, а спільність праведних душ у Люблячому Бозі. Праведність душі ми починаємо здобувати також у земному житті, коли координуємо його, згідно зі Святим Письмом і Євангелієм зокрема. Виконання заповідей, благочестиві справи та доброчесне ставлення до тих, хто нас оточує – саме із цього починається зрощення праведності на теренах нашої душі. Втім, важливим елементом таких спасительних дій має бути також щирість та правдивість, позаяк не може справжній християнин на показ являти себе добрим та смиренним, а в душі тримати злість чи лукавство – все це буде лицемірством, яке має бути абсолютно чужим для світлих християнських душ.

     Сам Спаситель вказує нам на важливість наявності в нас світла і відчуження від будь-якої пітьми (пор. Мф. 6, 22-23), оскільки саме світло є Божественною категорією, до якої нам слід прагнути та плекати її в своєму житті. Старець Єфрем Аризонський говорить, що «блаженні ті, які зодягнулися у Світло світу – Христа – ще в нинішньому житті, бо вони вже почали носити одяг нетління». Втім, носіння такого одягу потребує і відповідного ставлення до нього, як це буває із звичайним одягом: слід постійно пильнувати його чистоту від забруднення спокусами, потрібно слідкувати за тим, щоб гріх не пошкодив його і берегти його за допомогою різноманітних чеснот, аби у відповідний час не опинитися неготовими до участі у бенкеті Господньої любові (пор. Мф. 22, 12-13).

     Готовність бути із Богом починається в момент, коли ми навчимося ставити правильні акценти в своєму житті, в якому, безумовно, найперше місце має займати саме Бог і вірність Йому. Христос наголошує на тому, що неможливо служити Богові і мамоні, оскільки «ніхто не може служити двом панам: бо або одного ненавидітиме, а іншого любитиме; або одному стане старатися, а про іншого недбати» (Мф. 6, 24). Саме тому християнське служіння – це служіння Богові, що ґрунтується на любові до Творця, у Якого багато всіляких благ, яких буде достатньо кожній вірній християнській душі, котра одного разу і назавжди прийняла рішення бути із Господом. Із іншого боку, цими словами Спаситель також дає нам розуміння того, що здобуття матеріальних благ не є поганим, а поганим є те, коли ці статки починають панувати над нами, роблячи рабами пристрастей, а не друзями Христа, котрі свою любов до Нього засвідчують виконанням залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 15; 15, 14).

     «Шукайте перш за все Царства Божого і правди Його» (Мф. 6, 33), – це не просто слова із сьогоднішнього Євангельського читання, а заклик, який ніколи не повинен втрачати своєї актуальності для християн. Не втрачаймо натхнення на його виконання, тому що пошук Царства – це та нетлінна інвестиція, статки від якої ми зможемо забрати після свого земного шляху. Христос кличе нас до Себе, кличе до Божого Царства, кличе до вічності у любові та блаженстві; Христос кличе нас до буття, в якому відсутні скорботи і поневіряння, відсутня пітьма та зло, але наявні радощі у променях Його Божественного світла, ходити у сяйві яких ми здатні вже зараз, живучи в пошуках Божого Царства, увійти до якого хай допоможе нам Господь!

Друк

     Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, ми з вами чуємо зі сторінок Євангелія про покликання декількох апостолів слідувати за Христом. Втім, подібне покликання стосується і кожного із нас, адже бути із Христом та крокувати за Ним – це не лише апостольська місія, але й місія всіх тих, хто в день свого Хрещення прийняв на себе ім’я християнина. Яким чином нам належить йти за Христом? Насамперед, таке крокування має бути наповнене виконанням Його Божественних заповідей та велінь, втіленням у життя щирої та нелицемірної любові, постійними трудами, що мають засвідчувати наше бажання увійти до Його Обитель нетління та вічного блаженства.

     Преподобний Силуан Афонський, котрий входить до величного Собору Всіх преподобних, що на Святій Афонській Горі просіяли, пам’ять яких ми сьогодні також згадуємо, говорить: «За що ж людина страждає на землі, несе скорботи і терпить біди? За те страждаємо ми, що не маємо смирення. У смиренній душі живе Дух Святий, і Він дає душі свободу, мир, любов, блаженство». Дійсно, саме смирення є однією із тих неабияких важливих чеснот, що підносять людину від землі до неба, даючи можливість увійти до Божого Царства, звідки дві тисячі років тому Сам Господь зійшов на землю задля спасіння людини.

     На сторінках церковного календаря ми зустрічаємо багато різних імен святих: часом це досить відомі імена та праведні постаті, часом же – це люди незнайомі… Але найголовніше, що об’єднує ці імена – це любов до Господа, Який подарував їм перебування у Своєму Царстві любові та блаженства, відповів їм на їхнє бажання успадкувати спасіння та поставив їх зразком для нас, щоб і ми надихалися їхніми подвигами та зусиллями, якими вони долучилися до праведного сонму Божих угодників. Ми також покликані стати причасниками цього сонму, проте не завжди про це пам’ятаємо та не постійно духовно працюємо для того, щоб отримати таку блаженну можливість.

     Щодня перед нами постає чергова можливість для добрих справ заради слави Божої і користі наших ближніх. У преподобного Паїсія Святогорця є така напрочуд мудра порада: «Людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона мучитиметься». Для християнина це дійсно так, оскільки неможливо йти за Христом, забуваючи при цьому про добрі справи і тих, хто крокує поруч із нами. Ми існуємо не для простого використання земних ресурсів, а для того, щоб разом із оточуючими в належний час сподобитися бути поруч із Творцем. Власне кажучи, людина і була створена для того, щоб жити із Богом, позаяк без Нього наше існування втрачає свій первісний сенс.

     До такого життя ми можемо долучитися вже тут – на землі. А найбільш прекрасним місцем для такого долучення є, звісно ж, Христова Церква. Проте, навіть перебуваючи у Христовій Церкві, варто звернути увагу на слова мудрого старця Єфрема Аризонського, який одного разу зазначив, що «найбільша церква, де з радістю поселяється Бог, – це та, яку Він дуже майстерно створив власними руками, – наше цілковите буття, наша душа, коли вона чиста». Це зауваження старця має спонукати нас до міркувань щодо своєї душі, щодо її стану, а найбільше – про те, яким чином ми можемо очищувати свою душу та вдосконалювати її, йдучи земним шляхом маршрутом спасіння до кінцевого пункту призначення, яким є райська брама Обитель вічного блаженства.

     Наразі всі ми з вами торуємо цей прекрасний шлях, а нашими помічниками є різні святі, до яких ми звертаємось у молитві, прохаючи про допомогу в тому крокуванні, який вони також у свій час звершили. Втім, завжди варто пам’ятати те, що з нами є не тільки вони, але й Сам Господь, Котрий сьогодні у Євангелії кличе прямувати за Собою Своїх перших апостолів (див. Мф. 4, 18-21). Ми також маємо йти за Христом дорогою Його заповідей, стежиною Його Божественної любові, шляхом вдосконалення. Господь не вимагає від нас чогось напрочуд важкого, але чекає вільного бажання бути із Ним. Таке бажання ми й споглядаємо у святих, які не за примусом, але виключно за власним бажанням обрали дорогу, наприкінці якої їх чекав Люблячий Отець Небесний.

     Всі ми різні, проте маємо бути єдиними в головному – у Христі! Цього нас навчають ті, хто колись жив поміж нами, людьми, а нині прославляє Бога у Небесному сонмі Його святих угодників. Всі ми різні, але повинні докладати відповідні зусилля для переселення до Царства Триєдиного Бога. Всі ми різні, але Христос любить нас однаково, подаючи Свою Божественну допомогу на торування земного шляху та переселення у належну мить до Свого Царства. Саме тому, дорогі брати і сестри, коли ми сьогодні слухаємо заклик Христа до апостолів, то будемо надихатися і до власного крокування шляхом Божих заповідей та чеснот, чим засвідчимо власну любов до Творця, Якому від нас належить слава на віки віків!

Друк

     Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, Свята Мати-Церква закликає нас до пошанування величного сонму всіх Божих святих, котрі угодили Творцю праведним життям та досягли Царства вічної радості постійним та нестримним духовним вдосконаленням. Собор Всіх святих – це різноманітні долі та різні життєві шляхи, які єдині в найголовнішому: у свідомому слідуванні за Господом, любов до Якого була найголовнішим сенсом їхнього земного життя, від якого вони здобули своє блаженство вже у житті вічному, куди покликані прямувати всі ті, котрі у належний час зодягнулися у Христа і на свої струджені плечі взяли Його легке ярмо (пор. Мф. 11, 30).

     Спаситель у сьогоднішньому Євангельському читанні закликає нас до сповідання Його перед людьми та щирій любові (див. Мф. 10, 32; 37). Християнину належить гідно впроваджувати у своє життя ці дві спасительні чесноти, поєднуючи їх в єдине ціле, оскільки як неможливо йти за Господом шляхом сповідання без любові до Нього, так неможливо і правдиво любити Творця, якщо не маєш непримушеного бажання крокувати за Ним, несучи власний хрест (пор. Мф. 10, 38). Подібне хрестоношення є однією із важливих заповідей, що залишив нам Господь, але заповідь ця не вимагає від нас чогось аж занадто надприродного, оскільки Євангеліє, як зауважує видатний тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, заповідає нам лише те, що нам дійсно під силу.

     Ми можемо прямувати за Христом, можемо примножувати в цьому світі добрі справи, можемо проповідувати любов Спасителя та ділитися нею із оточуючими, можемо докладати зусилля для здобуття Царства Небесного і досконалості… Втім, чого точно не має могти християнин – це надавати гріху владу над своєї душею, всіляко нехтуючи боротьбою із ним і даючи йому змогу забруднювати душевну чистоту нечистотами пристрастей та спокус. І святі навчають нас такій важливій справі, адже вони також у належний для них період історії перебували на цій землі, проте чималими працями змогли перейти в реальність нескінченного буття, де панує вічна любов Безначального Бога.

     Преподобний Ісаак Ніневійський говорить: «Дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли вона буває в безнадійних обставинах – тут Бог виявляє Свою силу в її спасінні. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої у спокої та свободі. І ніде Бог так відчутно не виявляв могутності Своєї, як у краю безмовності і в пустелі, у місцях, вільних від зборів та поголосу, властивого проживанню серед людей». Ці слова неабияк влучно можна віднести до слів із Послання апостола Павла до євреїв, які ми сьогодні чуємо за Божественною літургією (див. Євр. 11, 33-38). Вони ж і дають нам розуміння того, що будь-які життєві негаразди і проблеми не мають своєї сили тоді, коли Бог перебуває разом із людиною, для якої Він завжди має значно ліпшу заготовку для здобуття досконалості (див. Євр. 11, 39-40).

     Усвідомлюючи цю важливу істину, наше життя завжди має бути скероване у бік Господньої милості та любові. Саме наповнення свого буття Божественними подібними доброчесностями повинно стати для нас тієї працею, що буде освячувати душу та наближати її до вічності, позаяк людина тільки тоді може здобути вічність, коли наближатиметься до її джерела – Вічного Бога; тоді стане правдивими сосудом істинної любові, коли не буде відвертатися від променів Досконалої Любові; тоді дійсно почне здобувати праведну святість, як почне дослуха́тися до солодкого голосу Милосердного Господа, Котрий упродовж вже не просто сотень, а навіть тисяч, років звертається до Свого творіння із закликом: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Святий Я – Бог Ваш!» (див. Лев. 11, 44; 19, 2; 20:7; 1Пет. 1, 16).

     Вже тільки цей Господній заклик має бути для нас доволі актуальною причиною для того, аби ми направляли своє життя на стежини праведності, якими досягається Царство Боже – вінець віри і буття любові. Власне кажучи, християнство і звертається до людини вустами цих двох неймовірних чеснот, за якими мають здобуватися вже наступні, що допомагають вибудовувати євангельську досконалість і досягати райського блаженства не тлінними розвагами, а щиросердечним смиренням, лагідністю та жертовністю заради Того, Хто дав нам приклад Найбільшої і Найголовнішої Жертви, через яку людство і отримало спасіння та можливість повернення до втраченого раю.

     Преподобний Паїсій Святогорець одного разу звернув увагу на те, що Господь «дав нам розум, щоб ми старанно направляли його до головного – до того, як досягти мети свого призначення, – Бога, істинної райської країни». Таке мудре зауваження афонського подвижника має спонукати нас до творення добрих справ, до застосування своїх здібностей на благо і подальших роздумів про те, якими новими вчинками ми можемо допомогти ближньому і через них прославити Господа, Котрий очікує кожного із нас поруч Себе в Обителях вічного блаженства, які дійсно є нашим призначенням, оскільки були створені на початку буття світу для всіх тих благословенних душ, котрі щирим серцем возлюбили Люблячого нас Бога (пор. Мф. 25, 34).

     Сьогодні ж торжество тих, хто возлюбив «Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Сьогодні наші молитви направлені до Небесного Єрусалима, звідки Сонце Правди Христос просвічує кожну людину, що приходить до земного світу (пор. Ін. 1, 9) задля майбутнього оселення у вічності. В цьому і полягає сенс життя християнина – це сенс існування разом із Богом, у Якого безліч благ для будь-якої людини, що прагне бути разом із Ним. Не завжди ми спроможні ці блага побачити або ж взагалі – іноді нам здається, що Господь нібито нічого для нас не приготував. Але це не так! Приклади багатьох святих являють нам те, що всі земні випробування – це ніщо у порівнянні із тим Царством Його неймовірної любові, яка спонукала Бога стати людиною, аби саму людину піднести до Небесної висоти, здобути яку бажаю всім нам, улюблені у Христі брати і сестри, за молитвами всіх святих і Богородиці!

Друк

     В сьогоднішній недільний день, дорогі брати і сестри, сповнюється обіцянка Христова (див. Ін. 14, 16) і на апостолів сходить Дух Утішитель, що буде перебувати із усім вірним народом Господнім повік, а нині – просвічує сонм учнів нашого Спасителя, роблячи їх здатними до сповіщення великих справ Божих мовами, якими до цього вони навіть і не володіли (Діян. 2, 4; 11). Так починається нова епоха в бутті людського роду, що триває і донині – епоха проповіді Христової любові, Його Дорогоцінної Жертви та спасительного Євангелія, із якого випромінюється Божественне світло для кожного віруючого, аби той, слідуючи за Христом, успадковував його, полишаючи блукання у темряві (пор. Ін. 8, 12).

     Довгий час світ перебував у мороці гріха та пітьмі смерті, але прийшов на землю Спаситель Христос, щоб звільнити нас від цього рабства, принісши Себе в Жертву за нас і після відомого нам терміну вознісся до правиці Отця, аби згодом зміг прийти і Сам Утішитель (пор. Ін. 16, 7). Святитель Інокентій Херсонський говорить: «Пришестя Святого Духа для нас було потрібніше видимого перебування з нами Спасителя, бо справа відкуплення була звершена Ним, а справу благодатного освячення належало здійснити Святому Духові». І звершення це відбулося, коли «настав день П’ятидесятниці, [й] усі … [апостоли] були однодушно разом» (Діян. 2, 1), щоб прийняти нову благодать на нову проповідь для приведення до Істинного Бога, Єдиного спільного Пастиря, нових людей (пор. Ін. 10, 16).

     І відправилися після цього апостоли нести проповідь про Христа всієї Римською імперією, а тепер ця проповідь через їхніх учнів та наступників розповсюдилася по всьому нашому світу, хоча і не всі прийняли її відповідним чином. Проте, знаючи Євангельську історію і Христові притчі та слова, ми не можемо цьому дивуватися, адже ми добре знаємо, що Христос – це Світло для світу (див. Ін. 8, 12), в якому проживають різні люди, серед яких є і ті, котрі більше полюбили справи, що є далекими від світлоносних ідеалів (пор. Ін. 3, 19). Втім, ми не маємо зневірюватися, навіть живучи в такому суспільстві, але всіма можливими для себе способами нести до подібного суспільства ті вогники християнської віри, які маємо самі.

     Свято П’ятидесятниці має нагадувати християнину про те, що, незважаючи на етнічне походження, соціальне положення чи освітній рівень, ми всі маємо бути єдиними в нашому Господі. Жодна земна відмінність чи розбіжність не повинна ставати на шляху прославлення та служіння Творцю у єдиному душевному пориві та славослів’ї Його єдиними вустами і єдиним серцем. Єдність – це наша християнська цінність, яка має примножуватися належними справами, за якими нас будуть впізнавати, що ми є тими, хто власне, починаючи від Антіохії і аж до сьогодення, носить високе і почесне іменування християн (див. Діян. 11, 26).

     Кожен, хто сьогодні знаходиться в спасительній огорожі Святої Церкви, носить на собі печать Утішителя, яку отримав при своєму хрещенні і зодягненні у Христа. Ця печать є для нас як грандіозним подарунком, так і великою відповідальністю, яку слід нести через все своє життя, що завжди потребує духовного вдосконалення, яке здобувається через безперестанну вправність у благочесті. Святитель Іоанн Златоуст акцентує нашу увагу на тому, що «нам треба мати багато різних чеснот, щоб звільнитися від земного і досягти Небесного», тобто не слід впадати в духовну лінивість чи байдужість, але щоразу все більше і більше примножувати скарбницю своєї душі різноманітними добрими справами, які і без нас будуть промовляти світові, що ми діти Небесного Отця, котрі жадають Його слави (пор. Мф. 5, 16).

     Неможливо бути християнином, уникаючи спільності із Господом, нехтуючи Його Божественною волею та не виконуючи Його благих завітів. Проте в Його Святій Церкві людина здатна здобути все те, що необхідно їй для спасіння, тому що саме в Церкві можливо не просто звертатися до Творця, але і єднатися із Ним настільки, що людина стає із Богом буквально єдинокровною і єдинотілесною. Проповідь спасіння почали нести апостоли, прийнявши силу в Зішесті Святого Духа і ставши свідками Спасителя від Єрусалима, продовживши свідчити у Юдеї та Самарії і завершивши її по всій землі (Діян. 1, 8), передавши цю місію своїм наступникам, завдяки чому і ми маємо невимовне щастя бути християнами.

     Всі християни є сосудами Святого Духа, а тому належить цей сосуд тримати у чистоті, прикрашувати благими справами та оздоблювати праведністю. Бог надихає нас на такі прекрасні справи, але це натхнення оселяється в нас лише тоді, коли ми самі готові його прийняти, як свого часу готовими були однодушні апостоли. Ось чому важливо поспішати назустріч Богові, прохати Його про допомогу і не забувати за неї обов’язково дякувати, паралельно цьому несучи до світу благу звістку, що Ісус Христос прийшов на землю через велику любов Бога Отця, Котрий зіслав на землю Духа Святого, аби світ ніколи не полишався без Божественної присутності.

     Сьогодні ми з вами прославляємо Триєдиного Бога і Його милість до людського роду. Сьогодні Утішитель сходить на апостолів, роблячи із них багатомовних провісників Божественної величі. Блаженний Августин Гіппонський одного разу зазначив наступне: «Якщо хтось запитає когось із нас: “Ти отримав Святого Духа, чому ти не говориш усіма мовами?” – відповідати треба: “Я говорю всіма мовами, тому що перебуваю в Церкві, в тім Христовому Тілі, Яке говорить усіма мовами!». Саме тому, улюблені у Христі брати і сестри, не будемо втрачати можливості долучитися до цього Тіла, щоб бути не самотньою одиницею, а одним із елементів величезного Тіла нашого Господа, в Якому об’єднані всі народи, серед яких апостоли й мученики, преподобні та праведні, і всі святі, разом із якими будемо підносити славу Милостивому Господу нашому!

Друк