Сьогодні, дорогі у Христі брати і сестри, ми досягли другого недільного дня спасительного Великого посту, коли наші почуття та прагнення покликані бути значно активнішими у торуванні не тільки постового шляху, але й у примноженні щирого та непідробного благочестя. Постовий період звертається до людини із закликом до покаяння і дієвих вчинків, що будуть скорочувати відстань між людиною та брамою Небесного Царства, проте відстань до гріха робити якомога більшою і такою, щоб людина взагалі не мала жодного бажання повернутися на цю дорогу духовної пітьми та рабського мороку своїм пристрастям.

З особливими почуттями цього дня ми прославляємо одного із найвидатніших ієрархів та вчителів Православної Церкви – Солунського архієпископа Григорія Паламу, життя якого повністю було просякнуте вірності Господу, проповіді славнозвісної Ісусової молитви та вченню про нетварні Божі енергії. Монах, архієрей і богослов – таким різнобічним був цей великий святитель Христовий, у котрого кожен може знайти те, що в той чи інший період його життя для нього є більш нагальним. Саме тому, звертаючись до святого Григорія, ми прославляємо його щиросердечне благочестя та грандіозну сили молитви, звеличуємо його непохитну рішучість у питаннях віри та її вірного тлумачення, схиляємось у смиренні перед його величчю ієрарха, що була здобута ним правдивим святительським життям.

«Те, що ми істинно віримо Богові, – зауважує святитель Григорій, – нехай буде явленим на основі наших добрих справ і дотриманні Божих заповідей. А те, що ми православно віруємо в Бога, тобто прекрасно, затверджено і благочестиво мислимо щодо Нього, як це нам явити? – Тим, що ми одностайні, однодумні та односповідні з нашими богоносними отцями». Упродовж століть Христова Церква на Вселенських та Помісних Соборах формувала православне вчення про Спасителя, Пречисту Богородицю та істинність віри. І про це ж говорить Солунський архіпастир: неможливо вірити православно, якщо наші погляди не є тотожними з тими, що були затверджені протягом століть богоносними отцями. Як минулого тижня ми прославляли духоносність нікейських отців, котрі мужнього стали на захист богошанування, так і сьогодні ми оспівуємо святого Григорія, котрий, наслідуючи в тому числі і їхній приклад, проповідував правдиву Христову віру і готовність до її захисту.

Віра – це могутня сила, на яку Господь споглядає особливим чином. В Євангельському читанні, яке нашій увазі сьогодні пропонує Свята Церква, ми з вами вкотре стаємо свідками зцілення паралізованої людини у місті Капернаум. Всехвальний апостол і євангеліст Марк, описуючи один з моментів явлення цього чуда Господа і Його милосердя до людини, говорить про друзів паралізованого: «Ісус, бачачи їхню віру, говорить розслабленому: чадо! прощаються тобі гріхи твої» (Мк. 2, 5). Навіть не віра хворого чоловіка, а віра його товаришів спонукала Спасителя до зцілення, тому що Господь бачив їхні серця і відчував реальне наповнення їхніх душ, що нині приступили до Нього не для себе прохати чогось, а щоб недужний здобув зцілення від Подателя милості.

Все це перегукується з пошановуванням святителя Григорія, адже і він відстоював істинність віри не заради своєї користі або ж тим більше слави, ні! Праці святителя – це його сповідання, що базувалося на древній апостольській вірі, яка була прийнята християнами від них самих, затверджена богомудрими отцями та у всі віки відстоювалася люблячими Небесного Отця вірними душами, котрі разом із нині шанованим святителем могли виголосити: «Коротке – життя, близька – смерть, тлінний – цей світ, вічно перебуває лише інший світ». Таким ми маємо сприймати своє земне перебування, упродовж якого людина готується увійти до вічності. Втім, таке входження неможливе без вірності Богові, без гідного служіння Йому, без щирої молитви та благочестя, яке насичує наші духовні сили до більш активного провадження свого життя у променях Божественного світла.

Наш Господь є найдосконалішим джерелом світла, закликаючи до того, щоб і кожен з нас був світлом для світу (пор. Мф. 5, 14). З огляду на цей Господній заклик, цікавим є порівняння святого Григорія, який навчає тому, що «душа кожного з нас подібна лампаді, як єлей маючи вчинення добра, як гніт – любов, на якій спочиває, немов світло, благодать Божественного». Таким чином, кожен з нас має бути реальною лампадою Євангельського світла, для якої завжди має бути в достатку доброго єлею та гніту любові. Знову ж таки, це не щось занадто особливе чи надскладне, а цілком логічне порівняння для християнина, котрий має нести до цього світу проповідь про Христа, у Якого ми навчаємось чеснотам та беремо від Нього приклад любові, яку Він явив цьому світові найдосконалішим і найсвітлішим чином.

Солунський святитель вчив Божественному світлу, а ми, в свою чергу, також покликані до несення світла; Господній ієрарх проповідував важливість Ісусової молитви, однак і для звичайних мирян молитва не може втрачати своєї актуальності, оскільки поєднує нас із найголовнішим Співрозмовником – нашим Господом і Творцем; христославний богослов відстоював істинне православне вчення, але й ми, будучи вже християнами двадцять першого століття аж ніяк не можемо нехтувати догматами Православної Церкви або ж схилятися до невірних тлумачень стосовно Господа, Богородиці чи Церкви Божої. Зараз, коли ми знаходимося на великопісній ниві, будемо прохати у Господа сил та наснаги до зрощення у винограднику нашої душі грон благочестя, до непохитності у вірі, яку сповідує Христова Церква, звертаючись і до великого угодника Божого – святого Григорія Солунського, молитвами котрого нехай Господь благословить всіх нас до гідного проходження і подальшого постового шляху. Амінь!

У Першу неділю Святого і Великого посту ми, дорогі брати і сестри, урочистими піснеспівами та витонченими богослужбовими текстами прославляємо подію перемоги істинного вчення над єрессю, згадуємо посоромлення лжевчителів вірними служителями Божими; ми прославляємо подію, коли був проголошений догмат Сьомого Вселенського Собору щодо іконошанування, після чого вже упродовж не одного століття Свята Церква згадує цей тріумф, іменуючи його Торжеством Православ’я. Понад тисячу років Православна Церква тримається непорушних визначень, які стали плодом кропітких інтелектуальних та богословських праць святих отців, котрі зібралися в древньому місті Нікея, як свого часу там зібралися інші отці, що затвердили для нас першу частину славнозвісного Символу віри, яким ми цю віру, власне кажучи, і сповідуємо.

Ми з вами звикли до того, що в храмі і вдома нас оточують священні зображення – ікони. Ми молимося перед ними, прославляємо Бога, Пресвяту Богородицю та угодників Господніх, які зображені на них. Найголовніше, що ми підносимо славу не матеріалу, на який нанесено зображення, а підносимо славу тому, хто зображений на тій чи іншій іконі. Саме це і відстоювали святі отці на Вселенському Соборі, про який цього недільного дня згадує Свята Церква. Пошанування ікон не стало винаходом соборних отців, що зібралися 787-го року в Нікеї, оскільки вони лише підтвердили те, що було задовго до їхнього священного зібрання. «Ми у недоторканності зберігаємо передання Церкви, затверджені письмово чи неписьмово, – проголосили тоді богомудрі ієрархи, – одне з них наказує робити нові живописні зображення святих ікон, бо це, разом з історією Євангелія, є підтвердженням того, що Бог Слово істинно, а не з видимості став Людиною, і [це] служить для нашої користі» [Орос VII BC].

Протягом двотисячолітньої історії Церкви з’являлися різні єресі, оманливі вчення та нечестиві проповідники, які своїми лестощами намагалися похитнути єдність Святої Церкви та розпорошити вірне стадо Правдивого Пастиря Спасителя Христа. Втім, ще із апостольських часів всі важливі питання та загальнохристиянські виклики вирішувалися соборно, через що наша віра є вірою святою і апостольською, вірою, що ґрунтується на єдності та соборності, а не на одноосібних приватних рішеннях. Великою радістю для нас є те, що ми перебуваємо саме в такій Церкві – Церкві, фундамент Якої заклав Спаситель, будували всехвальні апостоли, піклувалися богонатхненні святі отці, а ми нині прийняли від них і продовжуємо тримати в серці істину віру у Христа, Котрий «прийшов для того, щоб [ми] мали життя, і мали з достатком» (Ін. 10, 10).

Який же достаток більший за життя може дати людині Господь? Святитель Іоанн Златоуст чітко і недвозначно дає відповідь на подібне питання, кажучи, що понад життя Бог дає людині Царство Небесне. З огляду на це, перед нами постає вся серйозність ієрархів, що мужньо і самовіддано стояли на сторожі істинності віри та захищали її від найменших підступів лжевчень. За свою мужність вони отримали свою нагороду на Небесах (пор. Мф. 5, 12), де перебуває їхній найголовніший Скарб (пор. Мф. 6, 19-21) усього життя земного і буття вічного – Господь Вседержитель, Який приготував для них належні Обителі (пор. Ін. 14, 2), до яких ми нині підносимо свої молитви, прохаючи у премудрих святителів заступництва та допомоги бути гідними чадами Церкви Христової.

Прославляючи в цілому подвиг і служіння отців не тільки Сьомого Вселенського Собору, але й всіх попередніх Соборів, ми радіємо і звеличуємо кожного із них. Але в час, коли слід було висловити свою рішучу позицію, вони часто ризикували не просто власним положенням, але навіть і життям. Преподобний Єфрем Сирін зауважує: «Твердість твоєї віри виявляється не тоді, коли тобі прислужують і ти вислуховуєш улесливі промови, але коли переносиш гоніння та побої». Ці слова неабияк точно можна віднести до отців Вселенських Соборів, коли єретики намагалися всілякими способами нашкодити істинним ієрархам, роблячи на них наклепи, знаходячи підтримку у «сильних світу цього» для їхнього залякування або переслідування. Багато імен наклепників ми вже ніколи не дізнаємось, проте безумовно завжди будемо пам’ятати тих, хто відстоював істинність та правдиву віру у Господа, Котрий ще в Старому Завіті промовив: «Я шаную тих, хто шанує Мене, а ті, хто зневажає Мене, будуть зневажені» (1Цар. 2, 30).

Будучи чадами Істинної Христової Церкви, ми покликані до правильного сповідання нашої віри і будувати своє життя на засадах цієї віри. Віра – це жива сила, свідчити про яку належить відповідними справами (пор. Як. 2, 26). Преподобний Никодим Святогорець щодо цього говорить наступне: «Віра має бути не лише правилом “як вірити”, а й правилом “як чинити”, вона полягає не тільки в тому, щоб нам правильно вірити, а й у тому, щоб нам жити, згідно з вірою». Всі ми є вірними нашого Люблячого Господа, Який сказав, що віруючий в Нього матиме життя вічне і буде воскрешений останнього дня (Ін. 6, 40).

Втім, дар вічного життя і прийдешнього воскресіння – це все не про привілей від Бога, а про чималу відповідальність перед Ним, адже ми є реальними проповідниками Господа, коли кожен наш вчинок чи слово говорить про нашу віру. Отці Вселенських Соборів в цьому випадку мають стати для нас великими вчителями, наука яких полягає в тому, щоб ми завжди і при будь-яких обставинах були готові дати відповідь про своє уповання (пор. 1Пет. 3, 15), дати відповідь про сутність нашої віри і відповідь ця має бути абсолютно щирою та непохитною. Саме тому, дорогі брати і сестри, у сьогоднішній день Торжества Православ’я нагадаймо собі ще раз про те, що ми – вірні Господа Ісуса, Котрий заснував непідвладну пекельній брамі Церкву (пор. Мф. 16, 18) і послав на проповідь апостолів (пор. Мф. 28, 19), котрі поставили богомудрих ієрархів, завдяки яким була збережена та православна віра, яку ми маємо радість сповідувати, прославляючи Причину всіх благ – Бога [див. Чин Торж. Пр.]! Амінь!

Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, зустріли суботній день першої седмиці Святої Чотиридесятниці. Упродовж останнього тижня ми знову відчули повернення до постових днів, насичених особливими богослужбовими текстами, просякнутих смиренним настроєм та закликами до покаяння та більш дієвого примноження у своєму житті благочестя в цілому і більш конкретних добродійностей зокрема. Вкотре ми доторкнулися з вами до багатовікової традиції Святої Церкви, вустами підносячи молитви древніх подвижників, а серце спрямовуючи до висот Божественної любові та милосердя. Цим ми поклали початок подальшому постовому шляху, який ще належить пройти з гідним настроєм, що був налаштований в наших душах за останні дні.

Постовий час наданий людині для особливого подвигу, що ґрунтується на щирому бажанні людини більш вдосконалитися через обмеження себе в тих речах, які зазвичай заважають цьому спасительному процесу духовного життя. Слід завжди пам’ятати про те, що піст слугує людині правдивим помічником, допомога якого полягає в тому, щоб кожен з нас мав можливість відмовитися від чогось згубного не через перспективу покарання за порушення того чи іншого припису, а в тому, щоб звільнити нас від кайданів буденної рутини, що заважає людині активніше долучатися до молитви, дієвіше трудитися задля власного спасіння, частіше нагадувати собі про свою тимчасовість в цьому житті для значно частішого примноження небесного скарбу, який ми дійсно в змозі забрати із собою до буття у вічності із Творцем.

Для християн дуже гарною справою буде те, якщо своє утримання в період Великого посту ми будемо сприймати як духовне і жертовне приношення Богові за весь рік цілком. Весь попередній рік ми проживаємо, як зазвичай, а в час Великого посту відмовляємось від чогось. Втім, навіть і в цьому випадку, поза простором Святої Чотиридесятниці, треба провадити своє життя не в розслабленому режимі і чинити все, що тільки заманеться. Тут доволі влучною буде порада преподобного Паїсія Святогорця, котрий говорить: «Людина повинна запитувати себе про кожну свою дію: “Добре, нехай мені подобається те, що я роблю, але чи подобається це Богу?”». Навряд чи Господу до вподоби гріх у будь-якому його категорійному вигляді, навряд чи до вподоби духовна недбалість людини про власну душу і те, куди людина цю душу спрямовує упродовж днів свого земного життя.

Проте чого ж бажає Господь? Одну із таких відповідей ми знаходимо на сторінках Священного Писання у словах нашого Спасителя, котрий виголошує: «Милості хочу, а не жертви!» (Мф. 9, 13). І сьогодні наш Спаситель Христос, як ми це чуємо зі Святого Євангелія, призначеного для цього суботнього дня, приходить до синагоги і зцілює людину, яка страждала на усохлу руку (див. Мк. 3, 1-5). Це вияв милосердя Божественного Творця до Свого творіння – цілком логічний вчинок Бога по відношенню до людини. Однак цьому милосердю не радіють фарисеї, оскільки в їхньому фанатичному уявленні людина мала й надалі страждати і зцілення є неприпустимою дією для суботнього дня. Вони бачать навколо себе суботній день, однак вони повністю ігнорують присутність перед ними стражденної людини, яку цілком ймовірно вони бачили вже не вперше. Чудо зцілення мало би спонукати їх до прославлення Бога, але їхня жорстокість сердець (Мк. 3, 5) змогла привести їх до лише до змови проти Ісуса, Якого вони бажали погубити разом з іродіанами (Мк. 3, 6).

Іншим аспектом Божественного бажання щодо милості є те, що Він прийшов для того, аби не праведних закликати, а грішників до покаяння (пор. Мф. 9, 13). Як у випадку із чоловіком, котрий мав усохлу руку, так і з грішниками, Господь звертається до людства з тим, що Він не хоче нічого поганого для нас, але бажає, щоб хворі стали здоровими, а грішники звільнилися від тенет гріха. Тому в цей блаженний час, коли ми перебуваємо на ниві Святої Чотиридесятниці, не треба забувати про цей важливий аспект Господнього домобудівництва. 

Митрополит Сурозький Антоній зауважує, що «в тому і полягає покаяння, щоб ніби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили. Тим часом, що нам було дано, і що ми використовували чи ні, виконали чи не виконали». Наша відстань – це наше бажання і бажання Боже, щоб людина здобула спасіння. Наскільки вони є близькими одне до одного? Якщо ми прагнемо скоротити цю відстань, нам необхідно якомога ретельніше слідкувати за своїми вчинками, словами і навіть думками, щоб вони були направлені в бік Господньої любові, а не рабства гріху і приниженням перед власними пристрасними нахилами. Не можна сьогодні легковажно грішити, вважаючи, що наступного дня матимемо змогу виправитися чи покаятися, адже ніхто з нас не може бути впевнений в тому, що цієї ночі не прийде до нас Господь і не промовить до нас словами, які почув нерозумний багатій (пор. Лк. 12, 20).

Завершився перший тиждень Великого посту і відстань до Голгофи, на якій відбулося наше відкуплення і звершилося спасіння, стала коротшою. Пам’ять про це нехай подає кожному з нас натхнення до принесення Богові жертви щирого серця, вірної душі і чистого розуму, щоб в щирості серця звершувати молитовний і постовий подвиг, чим будемо засвідчувати свою вірність Господу не заради зовнішньої похвали від людей, але розуміючи, що це та жертва Богові, яку ми в змозі наразі принести. Свята Чотиридесятниця нехай слугує для нас благословенним садом, де ми цього тижня, кожний по мірі своїх сил, засіяв насіння квіток чеснот, аби вже зовсім скоро принести благоуханний букет благочестя до саду Гефсиманського, щоб у непідробній духовній радості зустріти Переможця смерті і Спасителя нашого Ісуса Христа. Амінь!

Дорогі брати і сестри! З Божою поміччю ми з вами звершили читання останньої частини Великого покаянного канону преподобного і богоносного отця нашого Андрія Критського. Чотири дні поспіль ми з вами долучалися до витончених гімнографічних і літературних прийомів, завдяки яким нагадували собі про праведність святих і лукавство грішників, щоб першим наслідувати, а від других втікати. Своїм твором преподобний Андрій показував нам, наскільки величним і гідним для людини є упокорення та смирення перед Богом, та наскільки жахливим і трагічним є марнослав’я та гордість в очах нашого Творця.

Кожне ім’я в каноні – це не лише ім’я, яке святитель Андрій просто взяв із Біблії і використав задля порівняння; кожне ім’я використане в цьому творі – це реальна історія життя тієї чи іншої людини, яка  будувала своє життя на фундаменті Божої любові або ж знехтувала цією спасительною можливістю. Одним із таких, хто відноситься до перших, був і старозавітний праведник Іов, про якого в тропарях ми знаходимо наступні слова: «Царським достоїнством, у вінець і багряницю вбраний, заможний чоловік і праведний, багатством і стадами наділений, несподівано втратив багатство, славу царства та зубожів» [ВК 4, 2]. Нам відома історія цього праведника та яка трагедія спіткала його життя, але навіть в найскрутнішому становищі він залишався вірним Істинному Богові, не промовляючи на Нього жодного скверного слова чи подібного до цього богохульства.

Споглядаючи на праведного Іова, нам також слід пам’ятати про те, що наше життя мінливе і часом з нами можуть траплятися різноманітні ситуації, але виключно з Богом нам під силу пройти подібні негаразди. Як свого часу Бог сказав патріарху Якову: «Ось Я з тобою – оберігатиму тебе на кожній дорозі, куди лише підеш» (Бут. 28, 15), так сьогодні кожного віруючого християнина Господь не полишає без Свого батьківського піклування. Навіть теперішні святі постові дні також є проявленням невимовної Божої любові та піклування, коли Бог не залишає людину наодинці, подаючи їй тільки закон про постування і на цьому віддаляючись від неї. Ні! Він залишається разом із людиною! Про це вірно говорить святитель Амвросій Медіоланський: «Господь освятив нам Своїм постом Чотиридесятницю: це сотворив Він для нашого спасіння, щоб не лише словом, а й прикладом навчити нас посту».

Приклад від Бога – це найкращий і найдосконаліший приклад для наслідування, порівнянню із яким нічого в цьому світі не підлягає. Втім, Господь вчить нас не тільки посту, позаяк на цьому Його наука не завершується, тому що далі Він дає нам напоумлення щодо смирення та лагідності (пор. Мф. 11, 29), хрестоношення (пор. Мф. 16:24, Мк. 8:34, Лк. 9:23), досконалості (пор. Мф. 5, 48), милосердя (пор. Лк. 6, 36) і, як вершину всього, – любові (пор. Ін. 13, 34). Всі ці чесноти вказані Самим Богом для того, щоб ми не втрачали духовний тонус і якомога активніше старалися працювати задля їхнього здобуття і подальшого примноження.

Зараз ми торуємо блаженний шлях Великого посту і в цей час прагнення до благочестя має бути присутнім у нас значно більше, оскільки вже «прийшов піст, мати ціломудрія, викривач гріхів, проповідник покаяння, оселя ангелів і спасіння людей» [ст-ра, гл. 5. Утр. I. Пон.]. Подібне переживання постових днів має бути присутнім в кожному з нас, оскільки це період, коли нам належить більш ретельніше трудитися над своєю душею, освячуючи її чеснотами та позбавляючись від гріховного бур’яну, максимально знаходячи можливості для дієвого покаяння задля свого спасіння і наслідуючи ангелів у їхній чистоті та щирості предстояння перед Богом і славослів’я Його безгрішної та абсолютної святості.

Ми також з вами покликані до святості (пор. Лев. 11, 44; 1Пет. 1, 16), однак святість не виникає раптово без відповідних вчинків благочестя, яке складається із різноманітних чеснот та добрих справ, що ведуть людину назустріч Богові. Преподобний Софроній Есекський говорить: «Все нам дано від Бога Предвічного, Якому властива велика споконвічна любов. Тож через малі справи ми станемо на шлях любові до Христа». Так, навіть найменша гарна справа здатна допомогти нам у прямуванні до Господа, Котрий вказав, що і допомога тим, хто цього потребує, є вже добрим вчинком по відношенню до Нього Самого (пор. 25, 35-40). Тобто, не існує справ малих чи великих, проте безумовно існують ті справи, які ми чинимо заради слави Божої, прославлення Його пресвятого імені та власного спасіння, яке є логічним результатом благочестивого життя людини.

Цьому ж навчає і великий світильник Церкви Христової святитель Іоанн Златоуст: «Ти постуєш? Нагодуй голодних, напої спраглих, відвідай хворих, не забудь ув’язнених; утіш скорботних і тих, що плачуть; будь милосердний, лагідний, добрий, тихий, довготерпеливий, незлопам’ятний, благоговійний, правдивий, благочестивий, щоб Бог прийняв і піст твій і вдосталь дарував плоди покаяння». Як бачимо, славнозвісний ієрарх в своїй відповіді нічого не говорить про власний гастрономічний піст, оскільки піст – це не про їжу, а про здобуття благочестя, де їжа є лише одним із аспектів постування і цей аспект аж ніяк не основний, а побічний. Головне в постуванні уподібнюватися до Христа і намагатися стати справжніми зразками віри та лагідності, а не лише виконувати зовнішні приписи, як цього колись дотримувалися фарисеї та книжники.

Християнський піст – це свідчення нашої приналежності до Спасителя Христа, Котрий дав нам приклади дивовижних чеснот, щоб через них ми були корисні ближнім і мали змогу через покаяння увійти до оселі спасіння. Саме до цього своїм Великим каноном, останнє читання якого на цій седмиці ми зараз звершили, закликає нас і преподобний Андрій Критський, молитвами якого нехай Господь допоможе кожному з нас вдосконалюватися у чеснотах і гідно пройти великопісний шлях. Амінь!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами мали змогу втретє піднести свої молитви до Господа Вседержителя словами Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, який перші дні Святої Чотиридесятниці найбільш рясно подає нам приклад того, як необхідно звертатися до Творця в смиренні та розчуленні серця, не виправдовуючи свої вчинки, але щиро сповідаючи свою гріховну неміч. Саме таким мають бути відносини людини із Богом – відносини, фундамент яких покладений на щиросердечному звертанні творіння до могутнього свого Творця, адже без Господа людина не в змозі чинити доброго (пор. Ін. 15, 5) і взагалі без Нього втрачається смисл будь-якої справи (пор. Пс. 126, 1).

Господь – це наше світло, спасіння та захист життя нашого (пор. Пс. 26, 1). Разом з Господом людина перебуває у природньому стані свого буття, адже вона була створена для життя разом із Ним. В будь-яких життєвих обставинах ми не маємо втрачати усвідомлення важливості єднатися з Богом у молитві, прохаючи про Його підтримку та допомогу. Втім, ще більш важливо бути поруч з Господом в моменти духовних потрясінь та в час боротьби із пристрастями. Так, преподобний Андрій в сьогоднішній частині Великого канону проголошує: «Як спас Ти Петра, що взивав до Тебе, поспіши спасти й мене, Спасе; від звіра спаси мене, простягнувши руку Свою, і виведи з глибини гріховної» [ВК 6, 3]. В цих словах відчувається непідробна любов святителя до Бога, до Якого він не боїться звертатися про допомогу, не боїться прохати Його всесильної десниці і дерзновенно порівнює себе із апостолом Петром, котрий також є одним із загальновідомих прикладів сумніву і ревності, віри і страху, гріха і щирого покаяння.

У Великому каноні святий Андрій постійно звертається до епізодів священної історії Старого і Нового Завіту, згадуючи тих чи інших людей – як великих праведників, так і закоренілих грішників. Первоверховний апостол Петро, який згадується у вищезгаданому тропарі, відомий своєю простотою звичайного галілейського рибалки, до мереж якого з часом увійшло безліч риб словесних. Апостол вмів управлятися у риболовлі земній та небесній, а християнин має постійно навчатися риболовлі духовній. Так, наша душа має стати духовними мережами благочестивого рибалки: щодня у вирі житейського моря нам потрібно навчитися здобувати все новий і новий улов чеснот. Чесноти роблять душу не просто кращою, але спроможною до життя в ній Бога, адже «ми – храм Живого Бога» (2Кор. 6, 16), як нагадує нам святий апостол Павло у своїх Посланнях.

Коли ми, люди віруючі, чуємо слово «храм», то уявляємо перед собою особливе місце, де ми і по-особливому себе поводимо, і по-особливому відчуваємо виняткову присутність Творця. Але кожен із нас це теж невеликий храм Безмежного Бога і цей храм слід зберігати теж в особливих умовах: необхідно прикрашати його благочестивими справами, Євангельською любов’ю, щирим смиренням та постійним вдосконаленням у просвіченні свого внутрішнього єства через віддалення від пітьми гріха та пристрасних глибин мороку. І в час Великого посту свій внутрішній храм слід ще більш активно очищувати від нашарувань всілякого шкідливого для душі бруду, тримаючи його завжди готовим для зустрічі із Христом, адже ми не знаємо, коли почуємо стукіт до дверей серця, щоб відчинити Йому, аби розділити із Ним вечерю (пор. Одкр. 3, 20).

Очищення від душевного бруду відбувається завдяки водам нелицемірного покаяння. Жодні інші засоби не в змозі цього зробити, оскільки тільки поруч зі Спасителем ми здатні оновлюватися і ставати більш кращими, більш досконалими і готуватися до здобуття справжнього блаженства на засадах виконання Божественних заповідей. Блаженний єпископ Діадох Фотікійський зауважує: «Якщо ми з гарячою ревністю почнемо виконувати заповіді Божі, тоді благодать, освячуючи всі наші почуття в глибокому сприйнятті, спалюватиме вогнем усі наші гріховні спогади. Серце ж наше, насолоджуючись певним світлом безперервної любові, привчатиме нас до того, щоб думати про духовне, а не тілесне». Ця настанова особливо актуальна для нас з вами зараз, в дні Святої Чотиридесятниці, коли ми покликані до більш активного відходження від гріховних нахилів і значно більше маємо міркувати про нові можливості для себе духовно вдосконалитися.

Духовне вдосконалення – це доволі тривалий процес для християнина, що відбувається все життя і навіть цього не вистачає, оскільки вершиною досконалості є Сам Господь. Втім, це не повинно збентежувати, але ще більше надихати та заохочувати нас до постійного вправлення у чеснотах. В цій блаженній справі, звичайно, на нас очікують багато спокус, що будуть змушувати нас падати і потопати, але разом із апостолом Петром та преподобним Андрієм ми знаємо до Кого слід звернутися із відомим проханням: «Поспіши спасти … мене, Спасе … простягнувши руку Свою, і виведи з глибини гріховної».

«Господь – не остання наша надія, а єдина», – ці слова належать святителю Миколаю Сербському, однак їхній відгук лунає в серцях кожного віруючого християнина. Особливо сьогодні, коли ми вкотре звершили читання Великого канону, ми знову долучилися до цієї істини християнства, яке неможливо уявити без Люблячого Христа, Котрий завжди готовий прийти на допомогу стражденній людині. Великий піст – це період, коли ми чуємо велику кількість прикладів покаяння різних святих, долучаємось до багатоплідної богослужбової спадщини, що закликає нас до роздумів щодо свого спасіння, але це ще і той час, коли разом із преподобним Андрієм ми маємо можливість знову і знову більш щиро розкрити перед Люблячим Богом свою зранену гріхом душу і попрохати Його допомоги. Амінь!

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми з вами звершили читання вже другої частини Великого покаянного канону преподобного отця Андрія Критського. Вже вдруге ми долучилися до цього грандіозного скарбу щирого і нелицемірного покаяння, яке може пролунати тільки із душі не просто віруючої, але й сповненої смирення, розчулення, душі, що омивається сльозами розкаяння. Зазвичай сльози можуть свідчити про біль, скорботу чи розлуку, але сльози покаяння ще більше говорять про біль душі, яка страждає через прогрішення перед Богом, страждає через скорботу віддалення від Господа і тим самим свідчить, що ця розлука справді для неї болюча і сама людина прагне все це подолати.

Преподобний Андрій, як нам відомо із його житія, дуже страждав і проливав багато сліз у молитві через те, що одного разу перебував на соборі, де була проголошена єресь. Все подальше життя він картав себе за ту участь і постійно звертався до Істинного Бога зі словами, якими сповідав свою вину. Ось і сьогодні в одному із місць його покаянного канону ми чуємо таке порівняння: «Наслідував я, Спасе, нечестивих, що жили при праведнім Ної, і тим успадкував їхню кару – загибель у потопі» [ВК 3, 3]. Дуже серйозні слова, однак вони являють нам справжнє смирення і духовну вбогість святителя Андрія, який не соромиться своєї провини чи осуду перед ближніми за те, що визнає подібність своїх гріхів до гріхів допотопних, оскільки найголовніше своє зізнання у гріхах Він приносить Тому, Хто «гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5, 5).

Преподобний Ісидор Пелусіот говорить: «Гордим противиться Бог, бо й на початку чинив опір їхньому начальнику. Тому прийми до уваги, як це мати Бога протиборцем, а співучасником – споконвічного бунтівника». Напрочуд вірні слова святого Ісидора мають і нас спонукати до того, щоб ми слідували за такими як преподобний Андрій та інші подібні до нього подвижники, котрі обрали для себе перебування із Богом, як це свого часу обрали архангели і ангели, що не бажали повставати проти свого Творця, але бажали служити виключно Йому. Кожен із нас також служитель Бога і співучасник небесних безплотних сил. Наше служіння у проповіді досконалостей і чеснот Господа, Котрий нас покликав із темряви до дивного Свого світла (див. 1Пет. 2, 9).

Перебуваючи у променях Божественного світла, людина має змогу поглянути на свою душу і її вбрання більш детальніше та правдивіше. В темряві нам все здається «нормальним» і «таким, що не потребує виправлення», тому що ця темрява не дає очам повноцінно виконувати свою функцію, але коли ми наближаємось до світла, то починаємо все більше і більше бачити недоліки свого одягу чи бруд на своєму тілі. Так само і в духовному житті: чим ближче ми наближаємось до Пресвітлого Бога, тим ясніше перед нами постає реальний стан речей стосовно стану нашої душі і її наповнення, а тому людина, котра дійсно бажає бути із Богом не може пасивно ставитися до подібного стану і починає прагнути виправитися, тобто прагнути до покаяння.

В Старому Завіті всесвітній потоп був призначений для того, щоб омити людство від примноження гріхів (див. Бут. 6 гл.). Кожна людина, яка недбало ставиться до своєї душі і власного спасіння, також уподібнюється старозавітним грішникам, котрі не знайшли в собі рішучості для щирого принесення покаяння перед Богом, не знайшли в собі прагнення до входження до пресвітлих обителей благочестя. Зараз, коли ми звершуємо спасительний шлях Великого посту, перед нами також постає вибір – вправлятися у благочесті і перебувати з Богом чи знехтувати такою блаженною можливістю. Звісно, що вибір християнина безумовно має бути першим, але для цього потрібна відповідна праця.

Якою має бути ця праця? Праведний патріарх Ной для порятунку себе і своїх близьких, за велінням Божим, збудував ковчег, що став для них оселею, яка допомогла їм перечекати потоп і побачити оновлену землю. У духовному руслі таким ковчегом для нас є покаяння, що зберігає людину в бурхливому житейському морі і приводить до тихої гавані Божого Царства. Як Ною необхідні були роки і кропітка праця для побудови ковчега, так і людині для зрощення в собі покаяння необхідні чималі зусилля, адже без них успадкування Царства Божого стає неможливим (пор. Мф. 11, 12).

Покаянні зусилля в період Святої Чотиридесятниці мають стати для нас щирим прагненням задля правдивого єднання із Христом Спасителем, до Якого належить постійно поспішати кожному віруючому християнину. Старець Єфрем Філофейський дає таку настанову: «Христос на нас чекає; не треба зволікати. Ми вже вступили на ниву посту та очищення, баня покаяння на нас чекає. Скористаємося ж із користю для себе цим часом, коли все надихає до покаяння, а всі богослужбові тексти сповнені розчулення і упокорення, треба тільки вдумуватись у їхній сенс». Наразі, дорогі брати і сестри, одним із таких особливих богослужбових текстів для нас слугує Великий покаянний канон, кожний тропар якого несе в собі виняткову духовну користь. Преподобний Андрій на власному досвіді пережив різноманітні віхи священної історії і у щирості душі та серця приніс своє покаяння перед Милостивим Небесним Отцем. Минули століття, але вірні продовжують разом із цим Критським святителем підносити і свої молитви до Творця, прохаючи Його про допомогу у напрочуд важливій справі покаяння і підтримці на шляху до здобуття спасіння. Амінь!

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми звершили перше в цьому році читання Великого канону преподобного отця нашого Андрія Критського, котрого ми знаємо як одного із найвидатніших вчителів покаяння Христової Церкви. Щороку в перші дні Великого посту ми маємо змогу долучатися до розчуленої молитви, завдяки цьому дивовижному гімнографічному твору, в якому вже не одне століття поспіль віруючі душі знаходять для себе відповіді на питання спасіння, розкаяння та єднання із Люблячим Творцем у щирій та нелицемірній молитві.

В сьогоднішній частині Великого покаянного канону поміж іншими тропарями ми чули і такий: «Поєднав Давид беззаконня із беззаконням, бо розчинив перелюб у вбивстві, але покаяння подвійне приніс за це одразу, а ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5]. Нам добре відоме життя старозавітного царя Давида, знаємо його негідні вчинки, провини перед Істинним Богом і ближніми, проте ми знаємо і його особливі твори – псалми, що були написані від серця, сповненого правдивого смирення і покаяння – тих чеснот, які неможливо зіграти чи вдати їхню наявність. В цьому цар Давид є прикладом для нас з вами – тим прикладом, що звертається до нас як той, що спокушався, піддавався гріху і падав у пристрастях, але знайшов в собі силу та кріпость, щоб піднятися і, з Божою допомогою, полишити позаду себе гріх задля того, аби прямувати назустріч праведності.

Період Великого посту для нас із вами також є тим спасительним часом, щоб, наслідуючи святого Давида, знайти в собі рішучість для того, аби якомога далі відійти від звичного життя, де панує буденний метушливий ритм, і стати на дорогу благочестя, дорогу більш частого зближення із Господом у молитві і, звичайно, зближення із Ним через постування. Для християнина піст – це відмова від усього того, що заважає регулярному молитовному життю та вправності у чеснотах. Відмова від звичних продуктів є лише частиною такого постування, адже на заваді можуть ставати навіть найбільш звичні речі, якщо вони забирають наш час та можливості, щоб через добродійності єднатися із Творцем.

Про те, що утримання в їжі є тільки частиною посту говорить і древній подвижник авва Серапіон: «Ніколи не може досягти досконалої чистоти той, хто сподівається здобути її лише тілесним постом, якщо не пізнає, що стриманість потрібна для того, щоб після упокорення плоті постом він міг легше вступити в боротьбу з іншими пристрастями». Дійсно, багато пристрастей полонять людину поступово, одна за одною, і слова авви Серапіона також можна віднести і до згаданого в тропарі канону пророка Давида. Будучи царем, він безумовно мав можливість влаштовувати пишні бенкети, приймати безліч гостей і взагалі вести життя безтурботне, не схоже на життя пересічних людей. Але й цього йому було замало, через що, як і вказує преподобний Андрій, «поєднав Давид беззаконня із беззаконням» – ось та неминуча аксіома відносно гріха, що за одним гріхом обов’язково йдуть наступні.

Втім, винятковими ліками від гріха є саме покаяння, про яке ми так часто чуємо в дні Великого посту. Покаяння є не просто важливою чеснотою в житті християнина, покаяння є тим ключем, що наближає людину до Небесного Царства. Варто лише згадати, що після пустельного посту й святий Іоанн Предтеча (пор. Мф. 3, 2), і Сам Господь і Спаситель наш Ісус Христос (пор. Мф. 4, 17) виголошували заклик саме до покаяння. Іншими словами, саме покаяння має стати для нас і ліками від гріха, і нашою стежиною до Царства Божого, де у блаженстві перебувають сонми праведників, які ще за земного життя усвідомили важливість зміни свого життя не просто заради позбавлення себе певних речей, що приносили їм насолоду, але щоб після очищення від гріховного бруду у водах покаяння у білих одежах увійти до світлого Царства Люблячого Бога.

Преподобний Єфрем Сирін, розмірковуючи над епізодом священної історії, про яку сьогодні пише преподобний Андрій Критський, звертає увагу на те, що після гріхопадіння царя Давида із Вірсавією лише щире покаяння повернуло благовоління Боже до Давида, через що ми бачимо, що Господь готовий простити людині будь-який гріх і беззаконня, якщо тільки людина правдиво і щиро приносить розчулене покаяння, адже «жертва Богові – це впокорений дух; Бог не погордує сумирним і впокореним серцем» (Пс. 50, 19). Навіть великий грішник в змозі наблизитися до Господа, якщо його серце торкається покаяння, що приводить таку людину до усвідомлення невірності попереднього способу життя і до усвідомлення важливості змін в цьому житті для того, щоб бути із Тим, Хто це життя подарував кожному з нас.

«…ти, душе, вчинила ще лукавіше і не покаялася Богові» [ВК 7, 5], – такими словами звертається святий Андрій до своєї душі, а ми, в свою чергу, можемо зазирнути до глибин своїх душ. Втім, це має бути погляд чесний і неупереджений, без симпатій чи егоїзму, щоб реально побачити свої провини перед Богом, свої провини перед ближніми і дальніми та стати на шлях покаяння і виправлення свого життя. «Немає людини, яка б жила і не згрішила», – промовляємо ми у молитві на заупокійних богослужіннях, коли вже людина перейшла межу вічності, але ми з вами ще на землі і ми маємо змогу на виправлення, змогу на покаяння і, дивлячись на приклад пророка і царя Давида, зрозуміти, що Бог чекає на кожного з нас і кожному з нас, хто відкриває своє серце для розкаяння, і Він готовий відкрити Свої батьківські обійми і прийняти до Царства Своєї досконалої любові. Амінь!

В Господній молитві, яку для нас залишив Сам Спаситель Христос, ми звертаємось до Небесного Отця: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12). Це є одним із коротких прохань, якими наповнена ця дивовижна молитва, однак кожне її слово – це блаженне сповідання святості Безначального Отця і визнання себе немічними по відношенню до Нього. Прохати про прощення із посиланням на те, що й ми прощаємо нашим ближнім є важливим аспектом буття християнина, оскільки ними ми визнаємо свою недосконалість і свою схильність до гріха, адже, за словом апостола любові, «коли скажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо, і немає в нас правди» (1Ін. 1, 8).

Святитель Кесарій Арелатський говорить, що «найгірший рід гріха ­– не усвідомлювати гріха». Втім, ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні звершуємо особливе чинопослідування, яке надихає нас не просто до усвідомлення своєї гріховності, але й щирого розкаяння перед тими, проти кого згрішили: проти Господа, проти наших рідних, близьких, друзів чи навіть просто знайомих. Святий апостол Павло не просто так звертається до християн Риму, а через них і до всіх нас, говорячи: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18). Ось ця можливість примирення із нашими оточуючими має бути максимально використана, з огляду на слова Господньої молитви – використана заради знайдення мирного порозуміння і подальшого спільного предстояння в молитві перед Отцем Небесним.

Наш Господь є безоднею милосердя і неосяжним океаном досконалої любові. Вже цей безумовний факт має сприяти і надихати нас до такого ж відношення до наших ближніх, які є такими ж самими смертними людьми, покликаних до вічності у Царстві Божому. Видатний ієрарх Святої Церкви святитель Григорій Богослов у своїх мудрих повчаннях зауважує: «Прощай – той, хто отримав прощення; милуй – той, що був помилуваний; людинолюбством здобувай людинолюбство, поки є для цього час». Ось це важливе зауваження святого Григорія про наявність часу і має спонукати нас до прощення наших ближніх та щирого звертання до Творця з приводу прощення власного, адже за межею цього тимчасового життя у нас буде відсутня змога щось змінити, як про це нам добре відомо із Євангельського уривку про багатія та Лазаря (див. Лк. 16:19-31).

Все наше життя є підготовкою до зустрічі із Неупередженим Суддею і єдиними нашими адвокатами будуть наші земні вчинки та справи благочестя. Особливо ми це усвідомлюємо зараз напередодні світоспасительних днів Великого посту, кожний день якого є однією з неймовірних можливостей для духовного вдосконалення і чергового наближення до Люблячого Бога, Котрий звертається до нас, виголошуючи: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!» (Мф. 25, 34). Однак, яким чином можуть успадкувати Царство вічної любові та прощення ті, які не навчилися любити й прощати, не навчилися жити разом з іншими душами, до яких також звернене це запрошення?

Великий піст, період якого починається вже зовсім скоро, має бути для нас тією величною можливістю вчитися та навчатися жити із нашими ближніми, із якими ми сьогодні прохаємо прощення один в одного. Це не мають бути «автоматичні» репліки заради збереження послідовності Чину, який ми звершуємо. Святитель Миколай Сербський про це так говорить: «Простити – це не просто не мстити, а покрити гріх брата мовчанням і забуттям». Так, саме на подібних речах будується правдиве християнське прощення, основу якого поклав Сам Господь на Живоносному Хресті, подавши і кожному з нас вірний приклад для відносин із ближніми, які в чомусь були винні перед нами. Важливо завжди пам’ятати і про те, що Господь пробачив нам значно і значно більше, аніж будь-хто може вчинити по відношенню до нас.

«Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12), – це ті слова, які мають бути закарбовані в нашому серці поруч із іншими проханнями цієї прекрасної молитви. Ми маємо прощати ближніх, тому що покликані разом із ними прославляти ім’я Боже, яке освячується як на небі, так і на землі; маємо прощати наших ближніх, тому що разом з ними ми сповідуємо пришестя Божого Царства і благаємо про подання нам насущного Хліба Життя – Божественної Євхаристії, поруч із якою неможливо говорити про гріх чи злочин, але прославляти виключно безумовну і безапеляційну любов Господа до людини, заради якої постраждав Єдинородний і Предвічний Син Божий.

Починаючи шлях Святої Чотиридесятниці, будемо прохати Бога про допомогу у торуванні цього шляху не тільки нам самим, але й братам і сестрам, що нас оточують, адже разом із ними ми складаємо спільне Тіло Святої Церкви, Главою Якої є наш Спаситель Христос (пор. Еф. 5, 23). Сьогодні ми прохаємо один в одного вибачення за те, що вчинили, промовили чи навіть подумали: нехай це вибачення буде пронесене через всі дні Великого посту і не буде забуте й після світлосяйного дня Воскресіння Христового. Нехай постова нива кожного з нас буде наповнена щирою любов’ю до Бога та нелицемірною любов’ю до наших ближніх; нехай молитва кожного з нас буде свідченням нашої приналежності до Небесного Отця, перед неупередженим Лицем Якого ми зараз звершили це особливе богослужіння – богослужіння, що нагадує нам про те, що ми всі є грішними, однак Господь все одно очікує на кожного з нас, хто покликаний успадкувати Царство, приготоване благословенним душам від створення світу. Амінь!

Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, ми з вами слухаємо повчання нашого Спасителя щодо прощення гріхів та розставлення вірних акцентів у духовному житті. Господь нагадує нам сьогодні про важливість прощення гріхів нашим ближнім та актуальність збирання нетлінного скарбу на небесах, «де ні міль, ні іржа не винищують і де злодії не підкопують і не крадуть», оскільки місце перебування нашого скарбу визначає і місце перебування нашого серця (Мф. 6, 14-19). В такому короткому повчанні Господа Ісуса відкривається напрочуд важливий аспект нашого земного життя, продовження якого відбувається у вічності, вектор якої залежить від того, що ми обираємо зараз, ще перебуваючи тут – у житті тимчасовому.

Євангельське читання Сиропусної неділі – це не тільки чергове важливе напоумлення від нашого Спасителя, але й духовний камертон, яким Свята Церква починає задавати для нас тон прийдешньої постової ниви Святої Чотиридесятниці. Це особливий період і богослужбового життя зокрема, і в цілому життя віруючого християнина, до котрого святий первоверховний апостол Павло звертається зі спасительним закликом: «Ніч минула, а день наблизився: відкинемо справи темряви і зодягнемося в зброю світла» (Рим. 13, 12). Заклик апостола направлений на те, щоб кожен із нас міг усвідомити безумовну важливість відречення від будь-якої злої справи і віддалення від себе навіть найменшого негативного вчинку, тому і наблизився день Пришестя Спасителя: так, точного дня апостол не називає, позаяк навіть Самому Христу цього невідомо (пор. Мф. 24, 36), однак це не звільняє нас від того, щоб ми провадили своє життя стежками благочестя, особливо ж у період, який наближає людину до Світлого Христового Воскресіння.

В час Великого посту нам подається неймовірна важливість оговтатися від нашого буденного життя, яке переповнене метушнею, а іноді й зайвими турботами і, як наслідок, це призводить до розуміння щодо необхідності для нас молитви і постування. Це час, коли ми можемо принести Господу реальну десятину свого земного року: десятину добрих справ, десятину більш активного молитовного єднання із Ним та нашими ближніми, десятину правдивого зодягання в Господа нашого Ісуса Христа (пор. Рим. 13, 14). Все це повинно нагадувати християнину про те, що Бог подарував людині піст не тільки для утримання від тих чи інших речей, до яких ми прив’язані у буденності, але й для того, щоб кожен із нас міг серед цього буденного ритму зупинитися і нагадати собі про дивовижно важливу річ: що ми християни – люди які носять на собі величне ім’я Люблячого Бога.

Блаженний Августин Гіппонський зауважує наступне: «Кожен у земному житті має творити милостиню, зітхати про гріхи та проливати сльози. Але якщо в цьому нам часто заважає привабливість світу, то принаймні в дні Посту наповнимо серця наші солодкістю Закону Божого!». Так, світ може бути привабливим для людини певними речами, які не завжди можуть принести конкретній людині користь, проте ми ніколи не повинні забувати про те, що християнин – це не слуга для світу, але його світло (пор. Мф. 5, 14), дієве сяйво якого має спонукати наших ближніх для прославлення Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16). Саме тому дні Великого посту і мають бути для нас можливістю ще більш сяяти, більш просвічуватися самим і просвічувати нашими благочестивими вчинками оточуючих не заради власної слави, але заради слави Бога, який залишив для нас найвеличніший Закон всієї вселенної – Закон досконалої любові.

Любов спонукає до жертовності. Час Святої Чотиридесятниці також є для нас змогою принести Господу свою жертву відречення від того, що у звичний період нашого життя відвертає нас від Нього, від молитви або творення добрих справ. На початку цього слова ми вже згадували про це, однак це той важливий аспект життя християнина, який не повинен зникати із нашого серця. Якщо людина має ті чи інші вподобання або ж захоплення, то для долучення до них знову й знову вона буде шукати необхідну можливість. Втім, єднання із Творцем не може бути прирівняне до будь-якого земного вподобання чи тимчасової симпатії, адже це те єднання, яке має привести людину до Небесного Царства – тієї блаженної реальності буття, де святі та праведні душі мають насолоду вічності, навчившись у земному житті віддалятися від насолод тимчасовості.

Втім, через піст людина отримує й багато іншої користі. Так, наприклад, святитель Афанасій Великий навчає: «Що чинить піст? Лікує хвороби, висушує мокротиння, проганяє демонів, винищує лукаві помисли, робить серце чистим». Все це є правдивими властивостями постового утримання, адже якщо людину спіткала важка хвороба, то задля продовження свого життя вона буде готова відмовитися від деяких звичних практик свого життя, в тому числі і гастрономічних. Так само із прогнанням демонів чи знищенням лукавих помислів, про які ми можемо згадати зі Святого Євангелія, коли наш Спаситель готувався до всенародної проповіді, то перебував у пустелі в пості та молитві. І, нарешті, серце людини стає чистим, тому істинний піст заспокоює його, очищує і ще більш наближає до Господа.

Наближення до Бога, очищення душ і сердець, просвітлення розуму і вправність у благочесті – хай все це, дорогі брати і сестри, стане нашою метою спасительного крокування великопісною нивою, наприкінці якої на нас очікуватиме Воскреслий Спаситель. Нехай кожен день Святої Чотиридесятниці матиме хоча би невелику, однак спасительну справу, яка ще більш поєднає нас із Господом, разом із Яким ми будемо збирати наш небесний скарб, небесне багатство, яке ніхто не в змозі відняти у віруючої душі, тому що це ті скарби і багатства, що очікуватимуть на нас у Божому Царстві, досягнути якого своїми духовними працями бажаю всім нам. Амінь!

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми сьогодні святкуємо величне торжество Стрітення Господнього, коли в древньому Єрусалимському Храмі зустрілися Старий і Новий Завіт, зустрлися старець Симеон та пророчиця Анна із Самим Господом Ісусом Христом, Котрого, згідно із Законом, принесли до Храму Пречиста Діва Марія та праведний Іосиф Обручник. Це була зустріч, на яку праведний Симеон чекав декілька століть, а все людство тисячі років; це була зустріч радості для доволі похилого в літах праведника, який нарешті побачив «світло на просвітлення язичників» і спасіння та зміг отримати жаданий для себе мир та спокій (пор. Лк. 2, 29-32).

Можна сказати, що свято Стрітення Господнього – це також свято Господнього світла, яке подається людині, щоб просвіченим шляхом людина мала змогу побачити вірний напрямок до Бога. Все життя християнина є мандрівкою до Господа і хоча у кожного з нас така мандрівка відрізняється за тривалістю, проте не за кінцевою метою – зустрітися із Творцем, зустрітися із Подателем спасіння, зустрітися із Тим, Хто просвічує Собою всю вселенну – кожного без винятку, адже «світло Христове просвічує всіх». От тільки одні бажають бути повноцінними причасниками такого світла, а інші тікають від нього, ігнорують або ще якимось чином приховуються від його животворчих променів.

Рано чи пізно кожній людині все одно доведеться зустрітися зі світлом Трисяйного Божества, але зустріч ця залежить від того, яким чином ми провадили своє земне життя. Ніколи не потрібно забувати про те, що всі ми були створені для вічності, але правдива вічність – це вічність буття християнина, який починає жити в ній прямо тут і зараз, щоб сподобитися життя у світлі, яке тьма не має жодної можливості огорнути (пор. Ін. 1, 5). Це те блаженне місце, куди ми покликані прийти задля отримання сили називатися дітьми Божими, прийняти Предвічного Бога у власні серця і стати вірними Йому (пор. Ін. 1, ), щоб із дивного світла сповіщати Його досконалості (пор. 1Пет. 2, 9).

Сьогодні ж проповідниками у променях цього дивовижного світла постають дві славнозвісні постаті – праведний Симеон та пророчиця Анна. Святий Симеон – освічений чоловік та знавець Святого Письма, якому через його збентеження дуже довго необхідно було чекати на Пришестя Спасителя, Якого він не просто дочекався, а навіть зміг побачити, взяти до рук і провістити Богородиці те, що Вона відчує через декілька десятиліть біля Голгофського підніжжя (пор. Лк. 7, 28-35). І праведна Анна – похила вдовиця, котра хоча й стала випадковим свідком принесення Богонемовляти до Храму, однак це не завадило їй після цієї неймовірної зустрічі проповідувати Господа Ісуса (пор. Лк. 7, 36-38).

Втім, всехвальний євангеліст Лука нічого не згадує стосовно того, що проповідь Анни якимось чином вплинула на те, щоб поруч із Храмом опинилася велика кількість народу чи навіть декілька людей. Люди не почули слів літньої проповідниці і продовжили звичний для себе ритм життя, що, власне кажучи, не зупинило початої справи Господа – справи нашого спасіння, спасіння всього людства. Так, до прикладу, у Слові з нагоді сьогоднішнього торжества святитель Амфілохій, єпископ Іконійський навчає: «Ісус Христос прийшов відновити всіх занепалих і спасти всіх загиблих, але Він не спасає нас без нас. Він прийшов просвітити всіх і світить усім, але ті тільки просвічуються, хто, у смиренні серця свого, визнаючи слабкість і оману розуму свого, вірують світлоносним і спасительним словам Його». Нині в Єрусалимі Його пресвітла присутність залишилася непоміченою, але прийде час і цей самий Єрусалим огорне пітьма (див. Мф. 27, 45; Лк. 23, 44).

Нині ж пітьма відсутня; нині світло сповіщає старий праведник і проповідує літня вдовиця, після чого Світло повертається до Назарету разом із Пресвятою Матір’ю та хранителем Її непорочної чистоти (див Лк. 7, 39). А ми, як християни, покликані нести проповідь про Христа до світу власним життям і вірою у світлоносні і спасительні слова Господа. Однак ця віра неможлива без їхнього засвідчення, яке має відбуватися дієво – нашими справами, як про це і пише брат Христовий по плоті святий апостол Яків Єрусалимський (пор. Як. 2, 17; 26).

Чому так важливо не тільки вірити, а й чинити, згідно із цією вірою? Святитель Кесарій Арелатський відповідає на це питання наступним чином: «Щоб ім’я християн ми носили не для суду, але для захисту, звернімося ж до благих справ, доки знаряддя захисту перебувають у нашій владі». Доки ми живі, ми маємо змогу проповідувати Спасителя навіть мовчазним чином – тим, що ми будемо говорити про Христа через виконання Його велінь та Божественних заповідей, адже Господні веління та заповіді, як нам добре відомо ще зі Старого Завіту, це те джерело праведності, що веселить серце, і те світло, що просвічує очі (пор. Пс. 18, 9).

Свято Стрітення Господнього – це свято зустрічі двох Завітів, зустріч світла для подальшого пронесення його по всій землі, а ще Свято Стрітення – це свято зустрічі Бога і людини. Втім, такі зустрічі свого часу відбулися і в кожного з нас у святій купелі Таїнства Хрещення. А ще зустріч Бога і людини відбувається щоразу, коли ми приступаємо до інших Таїнств Святої Церкви, найперше ж – Євхаристії. Головне, щоб кожна така зустріч була не номінальною участю у спільній молитві, а реальним переживанням Господа, як це ми бачимо у переживання святих Симеона та Анни, котрим довелося десятиліття і навіть століття очікувати на Пришестя Сонця Правди Христа, а ми маємо змогу за кожним богослужінням. Будемо пам’ятати про це, дорогі брати і сестри, тримаючи своє серце завжди в напрямку Христових променів! Амінь!