Святий князь Володимир - онук святої рівноапостольної княгині Ольги та син князя Святослава Ігоровича. У ранньому віці святий князь Володимир був запрошений на правління новгородцями, а у 980 році почав княжити у Києві. У 981 році він здобув велику перемогу над польським князем Мешком І і повернув захоплені ним західноруські пограничні міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм та Червень. Князь Володимир був мудрим правителем та хоробрим воїном, але найголовнішою справою його життя було запровадження на Русі християнства.
Зібравши чисельне військо, Володимир вирушив на південь та відвоював грецьке місто Херсонес у Криму. Від візантійських імператорів Василія та Костянтина князь-язичник вимагав руки їхньої сестри, царівни Анни. У разі відмови він погрожував завоювати столицю Візантії - Царгород. Імператори погодились видати свою сестру за Володимира, але за умови, що той прийме християнську віру.
Після свого хрещення та одруження із царівною Анною князь повернувся до Києва, де відпустив усіх своїх чисельних жінок та наложниць, охрестив синів, знищив ідолів, а найважливішого з них, Перуна, звелів скинути у Дніпро. Багато бояр і дружинників, наслідуючи князя, прийняли хрещення.
1 серпня 988 року, освятивши молитвою води Дніпра, грецьке духовенство, очолюване першим Митрополитом Київським святителем Михаїлом, охрестило велику кількість киян, що зібралися на березі річки, яка стала духовною купіллю нашого народу.
Прийняття християнської віри сприяло об’єднанню давньоруських земель, розквіту християнської культури, розвитку писемності, архітектури, створенню шкіл. Сам князь Володимир, прийнявши християнство, дуже змінився: став привітним та лагідним, будував лікарні та притулки для бідних, відпускав на волю рабів, влаштовував трапези для знедолених.
Святий рівноапостольний князь Володимир сприяв поширенню християнства по всій Русі. За свідоцтвом “Повісті времяних літ”, князь Володимир “повелі рубити церкви і поставляти по містом, іде же стояху кумири... І нача ставити по градом церкви..., і люди на крещеніє приводити по всім градом і селом”. За сприяння князя Володимира, його синів та митрополитів Київських Михаїла і Леонтія, були утворені єпископські кафедри у Новгороді, Чернігові, Ростові, Білгороді.
У 992 році святий князь Володимир відвідав Волинь де навернув у християнство місцевих мешканців. У літописі ця подорож описується так: “У 992 році Володимир ходив до Дністра з двома єпископами, багатьох людей повчав, хрестив, і збудував в землі червенській місто, в свое ім’я – Володимир, і церкву Пресвятої Богородиці збудував, залишивши тут єпископа Стефана, і повернувся з радістю”.
Князь Володимир призначив на Волинський престол свого сина Всеволода, якому підкорялась не лише Волинь, але й усі галицькі землі аж до передгір’я Карпат. Великий князь “посла священики, заповідая сином своїм, да кождо во області своєй повелит учити і крестити людей і церкви ставити; єже і бисть”. Священики, надіслані першим єпископом Володимир-Волинським Стефаном (болгарином) хрестили не лише мешканців Волині, але й галичан. Так трудами святого рівноапостольного князя Володимира земля Галицька, разом з усією Київською Руссю, була просвітлена Святим Хрещенням, а наші предки увійшли у сім’ю християнських народів.
Внук рівноапостольного князя Володимира благовірний князь Володимир Ярославович Новгородський вважається родоначальником першої династії князів Галицьких. Закладена ним династія, правила Галичиною аж до кінця ХІІ століття, коли влада перейшла до нащадків князя Данила Галицького.
Помер святий князь Володимир 15 липня 1015 року і був похований у збудованій ним Десятинній церкві. У 1635 році святитель Петро Могила, Митрополит Київський і Галицький, віднайшов під руїнами Десятинної церкви чесну главу святого князя. Вона зберігалася в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври до його зруйнування у 1943 році. Нині частка мощей Хрестителя Русі зберігається у храмі всіх Преподобних Печерських Києво-Печерської Лаври.
Пам’ять святого рівноапостольного Великого князя Володимира, у Святому Хрещенні Василія, святкується 15 (28 за н. ст.) липня та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.
