В сьогоднішній недільний день, дорогі брати і сестри, сповнюється обіцянка Христова (див. Ін. 14, 16) і на апостолів сходить Дух Утішитель, що буде перебувати із усім вірним народом Господнім повік, а нині – просвічує сонм учнів нашого Спасителя, роблячи їх здатними до сповіщення великих справ Божих мовами, якими до цього вони навіть і не володіли (Діян. 2, 4; 11). Так починається нова епоха в бутті людського роду, що триває і донині – епоха проповіді Христової любові, Його Дорогоцінної Жертви та спасительного Євангелія, із якого випромінюється Божественне світло для кожного віруючого, аби той, слідуючи за Христом, успадковував його, полишаючи блукання у темряві (пор. Ін. 8, 12).

     Довгий час світ перебував у мороці гріха та пітьмі смерті, але прийшов на землю Спаситель Христос, щоб звільнити нас від цього рабства, принісши Себе в Жертву за нас і після відомого нам терміну вознісся до правиці Отця, аби згодом зміг прийти і Сам Утішитель (пор. Ін. 16, 7). Святитель Інокентій Херсонський говорить: «Пришестя Святого Духа для нас було потрібніше видимого перебування з нами Спасителя, бо справа відкуплення була звершена Ним, а справу благодатного освячення належало здійснити Святому Духові». І звершення це відбулося, коли «настав день П’ятидесятниці, [й] усі … [апостоли] були однодушно разом» (Діян. 2, 1), щоб прийняти нову благодать на нову проповідь для приведення до Істинного Бога, Єдиного спільного Пастиря, нових людей (пор. Ін. 10, 16).

     І відправилися після цього апостоли нести проповідь про Христа всієї Римською імперією, а тепер ця проповідь через їхніх учнів та наступників розповсюдилася по всьому нашому світу, хоча і не всі прийняли її відповідним чином. Проте, знаючи Євангельську історію і Христові притчі та слова, ми не можемо цьому дивуватися, адже ми добре знаємо, що Христос – це Світло для світу (див. Ін. 8, 12), в якому проживають різні люди, серед яких є і ті, котрі більше полюбили справи, що є далекими від світлоносних ідеалів (пор. Ін. 3, 19). Втім, ми не маємо зневірюватися, навіть живучи в такому суспільстві, але всіма можливими для себе способами нести до подібного суспільства ті вогники християнської віри, які маємо самі.

     Свято П’ятидесятниці має нагадувати християнину про те, що, незважаючи на етнічне походження, соціальне положення чи освітній рівень, ми всі маємо бути єдиними в нашому Господі. Жодна земна відмінність чи розбіжність не повинна ставати на шляху прославлення та служіння Творцю у єдиному душевному пориві та славослів’ї Його єдиними вустами і єдиним серцем. Єдність – це наша християнська цінність, яка має примножуватися належними справами, за якими нас будуть впізнавати, що ми є тими, хто власне, починаючи від Антіохії і аж до сьогодення, носить високе і почесне іменування християн (див. Діян. 11, 26).

     Кожен, хто сьогодні знаходиться в спасительній огорожі Святої Церкви, носить на собі печать Утішителя, яку отримав при своєму хрещенні і зодягненні у Христа. Ця печать є для нас як грандіозним подарунком, так і великою відповідальністю, яку слід нести через все своє життя, що завжди потребує духовного вдосконалення, яке здобувається через безперестанну вправність у благочесті. Святитель Іоанн Златоуст акцентує нашу увагу на тому, що «нам треба мати багато різних чеснот, щоб звільнитися від земного і досягти Небесного», тобто не слід впадати в духовну лінивість чи байдужість, але щоразу все більше і більше примножувати скарбницю своєї душі різноманітними добрими справами, які і без нас будуть промовляти світові, що ми діти Небесного Отця, котрі жадають Його слави (пор. Мф. 5, 16).

     Неможливо бути християнином, уникаючи спільності із Господом, нехтуючи Його Божественною волею та не виконуючи Його благих завітів. Проте в Його Святій Церкві людина здатна здобути все те, що необхідно їй для спасіння, тому що саме в Церкві можливо не просто звертатися до Творця, але і єднатися із Ним настільки, що людина стає із Богом буквально єдинокровною і єдинотілесною. Проповідь спасіння почали нести апостоли, прийнявши силу в Зішесті Святого Духа і ставши свідками Спасителя від Єрусалима, продовживши свідчити у Юдеї та Самарії і завершивши її по всій землі (Діян. 1, 8), передавши цю місію своїм наступникам, завдяки чому і ми маємо невимовне щастя бути християнами.

     Всі християни є сосудами Святого Духа, а тому належить цей сосуд тримати у чистоті, прикрашувати благими справами та оздоблювати праведністю. Бог надихає нас на такі прекрасні справи, але це натхнення оселяється в нас лише тоді, коли ми самі готові його прийняти, як свого часу готовими були однодушні апостоли. Ось чому важливо поспішати назустріч Богові, прохати Його про допомогу і не забувати за неї обов’язково дякувати, паралельно цьому несучи до світу благу звістку, що Ісус Христос прийшов на землю через велику любов Бога Отця, Котрий зіслав на землю Духа Святого, аби світ ніколи не полишався без Божественної присутності.

     Сьогодні ми з вами прославляємо Триєдиного Бога і Його милість до людського роду. Сьогодні Утішитель сходить на апостолів, роблячи із них багатомовних провісників Божественної величі. Блаженний Августин Гіппонський одного разу зазначив наступне: «Якщо хтось запитає когось із нас: “Ти отримав Святого Духа, чому ти не говориш усіма мовами?” – відповідати треба: “Я говорю всіма мовами, тому що перебуваю в Церкві, в тім Христовому Тілі, Яке говорить усіма мовами!». Саме тому, улюблені у Христі брати і сестри, не будемо втрачати можливості долучитися до цього Тіла, щоб бути не самотньою одиницею, а одним із елементів величезного Тіла нашого Господа, в Якому об’єднані всі народи, серед яких апостоли й мученики, преподобні та праведні, і всі святі, разом із якими будемо підносити славу Милостивому Господу нашому!

Друк

     На минулій седмиці ми звершували віддання свята Пасхи, святкували Вознесіння Господнє, і нині відзначаємо вже останню Неділю перед святом Трійці. У цей день Святою Православною Церквою встановлено звершувати пам'ять святих отців Першого Вселенського Собору. Ми прославляємо тих, хто викрив аріанську єресь і фактично навчив нас істинно сповідувати Отця і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну та нероздільну.

     Як і всі лжевчення, аріанство народилося від гордого розуму людини, яка звикла покладатися тільки на власний розсуд та сприймати світ з позиції: «якщо я не можу чогось зрозуміти, значить цього не може бути». Арій почав учити, що істинний Бог – лише Бог Отець, а Син лише подібний до Нього. Він називав Христа найдосконалішим створінням Божим, володіючим перевагою над іншими створеними істотами та маючим найвище достоїнство після Бога Отця. Це вчення певною мірою було більш зрозумілим для тогочасного людського розуму, а тому захопило багатьох.

     Важливо зауважити, що Святі Отці Церкви на Першому Вселенському Соборі протиставили думці аріан не просто свою особисту думку. Вони ретельно розглянули Святе Письмо. А там у багатьох місцях і прямо, і побічно говориться про єдиносутність Бога Отця та Бога Сина. Сьогодні за Божественною літургією в євангельському оповіданні є одне з таких місць – молитва Сина до Отця.

     Подумки занурюючись у ці рядки Святого Письма, ми можемо наблизитись до розуміння стану, в якому перебували святі отці четвертого століття, сучасники Арія. Вони могли знати або відчувати, що ті, хто приносять неправду у вчення про Бога, можуть погубити людські душі. Будь-яка неправда про Бога спотворює все духовне життя, і непомітно скеровує людину зовсім у інший бік.
Щоб протистояти цьому згубному вченню був скликаний Собор Церкви, який згодом отримав назву Першого Вселенського або Нікейського, бо відбувався в місті Нікея в Малій Азії (сучасна Туреччина).

     Сьогодні ми молитовно прославляємо і дякуємо тим, хто не дав затьмарити Божественну істину і зберіг для нас шлях до пізнання Бога у всій первісній чистоті.

Друк

     Милістю Божою, дорогі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо сьогодні велике двонадесяте свято Вознесіння Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий вознісся від нас на небо, щоб знову прийти так само (Діян. 1, 11) у визначений момент, коли світ буде відданий на найсправедливіший Суд Господній. Звісно, коли настане ця мить ми не знаємо, оскільки навіть Самому Христу подібна інформація є невідомою (див. Мф. 24, 36,), проте всі ми маємо можливість до настання цієї миті наслідувати приклад апостолів, засвідчуючи світові про Ісуса (див. Діян. 1, 8) та проповідуючи Його Божественне Євангеліє.

      З моменту прийняття Святого Хрещення ми входимо до спасительної церковної огорожі, де покликані до вдосконалення та здобуття благочестя, невпинно прямуючи до Царства Божого, про яке наш Спаситель говорив зі Своїми учнями упродовж періоду між пресвітлим Воскресінням та славним Вознесінням (див. Діян. 1, 3). Власне кажучи, те, що чули апостоли від свого Божественного Учителя, вони передали далі – передали наступним поколінням християн, життя яких було та завжди має бути живою проповіддю Христа, Його блаженного Євангелія та тих великих справ, які Він вчинив заради нашого спасіння.

     Преподобний Симеон Новий Богослов зауважує: «Добра справа – проповідувати перед усіма Божу милість і сповіщати братам своїм велике Його милосердя і невимовну благодать, яку Він виявляє до нас». До цих прекрасних слів святого можна лише додати, що в такій добрій справі поле для праці настільки безмежне, наскільки безмежною є любов Бога до нас, за якою Він постійно подає людству все найкраще, подає дуже багато, подає без споглядання на те, кому Він це подає (пор. Рим. 2, 11); подає навіть без розрізнення в поданні Своїх благ за тим принципом, чи є така людина благочестивою та віруючою, чи є сторонньою від невимовного блага перебування разом із Ним на засадах доброчесності (пор. Мф. 5, 45).

      У сьогоднішньому святковому тропарі ми оспівуємо Спасителя, виголошуючи: «Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, радість сотворивши ученикам», – і продовжуємо цю думку, вказуючи, що радість ця настала «обітуванням Святого Духа» [троп., гл. 4]. Цей урочистий гімн є нашим сповіданням, що ми дійсно знаємо: Господь після Свого преславного Вознесіння не залишив людей самотніми, не залишив без Божої опіки, пообіцявши Пришестя іншого Утішителя (див. Ін. 14, 16 ), яке й настало зовсім скоро і з того часу Свята Церква існує, утверджуючись у любові Небесного Отця, живучи Жертвою Єдинородного Сина і надихаючись благодаттю Духа Святого.

      Отримуючи в Церкві благодать Духа Утішителя, не будемо забувати про те, що Він, будучи посланий Отцем, має навчити нас та нагадати про сказане раніше Христом (див. Ін. 14, 26). Що це за нагадування? Це нагадування про те, що Христос залишив для нас заповіді, згідно із якими ми знаємо шляхи до успадкування блаженства (див. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23); Спаситель залишив нам велику кількість притч, якими оповідується про таємниці Царства Божого (пор. Мк. 4, 11; Лк. 8, 10); а ще Ісус вказав нам на найголовнішу чесноту – любов, на якій тримається весь Закон і Пророки (див. Мф. 22, 37-40).

      «Невимовний світ святих ангелів, – говорить преподобний Максим Сповідник, – тримається на наступних двох прихильностях: на любові до Бога і любові один до одного; подібним чином і світ усіх від віку святих». В події Вознесіння ангели та святі апостоли єднаються у прихильності та любові до Христа, закликаючи і нас до того ж самого. Христос, втілившись і поживши серед людей, звершив спасіння роду людського, який полюбив, і тепер із ангелами йде туди, звідки прийшов, аби знову повернутися.

      Так, Спаситель повернеться! Втім, яким чином нам готуватися до цієї надзвичайно важливої та неповторної події? Звісно, дослу́хатися ангелів і не просто стояти у завмиранні, дивлячись на небо чи ще кудись, але вибудовувати своє життя на засадах християнської моралі та Євангельських ідеалів, серед яких, знову ж таки, найпершим є саме любов, без якої неможливе існування християнства, центром якого, згідно із доволі простим, але неабияк влучним визначенням преподобного Порфирія Кавсокаливіта, є Христос!

      Всі ми з вами люди із різними життєвими долями та обставинами, але кожен із нас покликаний прямувати до центру, де ми маємо зустрітися із Христом, наближатися до Якого слід щодня і навіть щомиті. Спаситель не вимагає від людини неможливого, але вказує на доволі прості справи, справи, що мають бути актуальними для всього людства в цілому. Любов, жертовність, радість, жага до вдосконалення та милосердя – все це є християнськими чеснотами, які мають бути природніми компонентами характеру для кожного образу і кожної подоби Божої (див. Бут. 1, 26) – для людини.

      Людина… Саме заради людини Господь прийняв тлінну плоть, щоб подарувати людству нетління та вічне життя, здобуття якого відбувається упродовж усього життя земного. І ось в цей земний період нам і необхідно вправлятися в освяченні своєї душі благочестям, в укріпленні серця Божественною любов’ю, а розуму просвіщенням променями Слова Божого, яке виховує у праведності і спонукає людину до готовності на добрі справи (див. 2Тим. 3, 16-17). Як зазначає преподобний Паїсій Святогорець, «людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона мучитиметься», а тим більше така необхідність має бути у нашому християнському житті, яке треба провадити таким чином, щоб у будь-яку мить бути готовими до повернення Господа Спасителя, Котрий сьогодні вознісся, аби знову повернутися до тих, хто із любов’ю не тільки словами, але й доброчесністю прославляє Його разом із Безначальним Отцем і Духом Утішителем.

Друк

Христос Воскрес!

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, у світлі пасхальної радості досягли вже шостого недільного дня після світлосяйного торжества Христового Воскресіння, у променях якого преображається світ, стаючи вільним від гніту гріха та смерті у напрямку знову відчиненого Царства Божого. Йдучи назустріч цьому Царству, ми покликані до належного християнського життя і постійного єднання із Богом; покликані до успадковування благочестя, яке має бути нашим постійним супутником та помічником у свідченні цьому світові, що наш Господь – це Воскреслий Син Божий, Котрий прийшов до цього світу, аби просвітити тих, що сидять у пітьмі (пор. Іс. 9, 2; Мф. 4, 16), зробивши із них обраний рід царського священства, покликаний до сповіщення чеснот Досконалого Бога (пор. 1Пет. 2, 9).

     Життя у променях світла Досконалого Бога – це і є правдиве життя для християнина, для якого не може існувати жодних альтернатив у питанні провадження свого земного буття разом із Творцем. Втім, для різних людей таке провадження також може бути різним, але тотожною для всіх має бути віддана та щира віра у Сина Божого та гідне поклоніння Йому. Саме це сьогодні ми з вами бачимо на сторінках Святого Євангелія, що оповідає нам про зцілення сліпонародженого чоловіка і ті настанови, які Спаситель говорить йому після цього чудесного акту Господнього милосердя (див. Ін. 9, 35-38).

      «Чи віруєш ти в Сина Божого» (Ін. 9, 35), – питання, яке можна поставити кожному християнину для того, щоб кожен із нас вкотре споглянув на терени своєї душі та із глибин палкого серця дав свою чесну відповідь, яка для дійсно віруючої людини можлива тільки ствердна. Вірити в Сина Божого означає для людини бути завжди готовим для втілення у своєму житті Євангелія та слідування за Христом навіть у найскладніші моменти свого земного існування, пам’ятаючи про те, що разом зі Спасителем тягар стає легшим, а ярмо – благим (див. Мф. 11, 30).

     Тягар людини, яку нині зустрів Господь, був не просто важким – цей тягар був для нього болючим та нестепним фактом його існування, позбавленого фізичного світла, яке він був не в змозі бачити на власні очі. Але до нього прийшов Сам Христос – Істинне Сонце Правди, що просвічує всіляку людину, яка приходить до світу (пор. Ін. 1, 9), ставши для цієї людини із вадою зору просвіщенням одразу у двох аспектах: Христос дав можливість цій людині бачити навколишній світ та те сяйво, що подається всьому живому сотвореним Ним сонцем; а із іншого боку – Він просвітив колишнього сліпця значно більшим світлом – світлом Свого Божества, даруючи йому можливість увірувати в Сина Божого та споглядати Його безпосередньо перед собою.

     Після цього випадку сліпонароджений став віруючою людиною, яка на власному досвіді пізнала блаженство спілкування із Богом, Котрий відповів на його страждання Своїм Господнім чудом та любов’ю, нетварні і величні промені якої долинають до кожного куточку всесвіту. Святитель Лука Кримський у своїх мудрих повчаннях говорить про те, що «будь-яке фізичне світло може бути охоплене темрявою, може стати невидимим, а світло Христа, яке Він приніс світові, темрява не може охопити – воно у темряві світить, якою б густою не була ця темрява».

     Земні турботи та клопоти, наші, часом навіть непотрібні, переживання та зайві емоції, постійний поспіх та метушливість – все це віддаляє нас від світла Христового, роблячи нас мешканцями саме тієї густої пітьми, про яку згадує святитель Лука. Але навіть найменший промінчик сяйва любові Спасителя чи іскорка Його Господнього милосердя здатні повернути нас до втраченого світла, якщо лише тільки ми змінимо напрямок свого крокування і, залишивши тлінне, почнемо йти назустріч Нетлінному Христу. Саме це також можна бачити у зціленому сліпцеві, котрий на запитання Ісуса щодо віри у Божого Сина, дає відповідь не байдужу, але пошукову, запитуючи про те, Хто саме є цим Божим Сином (див. Ін. 9, 39).

     Ми з вами добре знаємо, Хто є Божим Сином, знаємо і те, що саме і якою ціною Він вчинив заради нашого спасіння та життя світу. Ці знання слугують нам помічником у справі нашої віри, завдяки якій ми прямуємо до Царства Божого, де вже численні лики святих угодників Господніх оспівують велич нашого Творця, Котрому у свій час кожен із них довірився, ствердно засвідчивши свою віру у Нього. Втім, навіть для віруючої людини існують власні спокуси та складнощі. Так, до прикладу, преподобний Паїсій Святогорець, дає християнам таку настанову: «Віра посилюється молитвою. Людина, яка не обробила в собі віру змолоду, але схильна до цього, може обробити її молитвою, просячи у Христа додати йому віру».

     Віра і молитва! Хай сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ці дві чесноти нагадають нам про те, ким ми є, а ми є християнами! Християнство – це життя, де Господь здатний зігріти та просвітити кожного променями Своєї Божественної любові, в успадкування якої можливо увійти кожній людині. Віра у Сина Божого має бути цілком природнім компонентом нашого життя, а Його любов повинна ніколи не втрачатися в такому житті. Проте напрочуд важливим елементом всього нашого буття, як земного, так і вічного, має бути віра у Воскресіння Спасителя, Котрий Своєю Смертю здолав смерть, а Своїм Воскресінням із мертвих знову відчинив нам колись зачинену райську браму, куди ми покликані прямувати, докладаючи для цього необхідних зусиль (пор. Мф. 11, 12), удосконалюючись у благочесті та власним прикладом свідчити світові про свою приналежність до Люблячого Бога (пор. Ін. 13, 35), Котрого ми нині прославляємо та радісно взиваємо, що Воістину Воскрес Христос!

Друк

Христос Воскрес!

    Дорогі брати і сестри! Завдяки Євангельському читанню цього недільного дня, ми з вами стали свідками дивовижної зустрічі Христа та самарянки, яка стала першою проповідницею Спасителя поміж своїми співгромадянами. Господь відкрив для самарянки, що Він є Месією і що настав вже час поклонятися Богові в дусі та істині на будь-якому місці створеного Ним світу (див. Ін. 4, 23-24): відтепер не лише юдейський Єрусалим чи самарійський Гаризим, а кожен куточок нашого світу достойний того, аби на ньому приносилися славослів’я Люблячому Небесному Отцю, хвала Єдинородному Сину та величання Духу Утішителю.

    Сьогоднішня зустріч Спасителя із самарійською жінкою являє нам велику прихильність Бога до людини: тепер відсутня диференціація людства за етнічним чи соціальним походженням, втрачає свою важливість стать чи сімейне положення, адже важливим тепер стає поклоніння Господу у дусі та істині. Звершення такого поклоніння робить із людини справжнього християнина – людини, яка не прив’язана до тієї чи іншої храмової чи іншої священної локації, а сама є храмом Святого Духа (пор. 2Кор. 6, 16), простір якого слід наповнювати благочестивим життям, виконанням Господніх заповідей, втіленням у життя Євангельських приписів та постійним і безперестанним крокуванням назустріч Небесному Царству, до здобуття якого із докладанням зусиль закликає Сам Син Божий і Спаситель наш Ісус Христос (див. Мф. 11, 12).

    Заклик до Царства Божого адресований всьому людству в цілому і кожній людині зокрема. За Своєю безмежною любов’ю, Господь чекає там навіть найзатятішого грішника, а за величчю Свого милосердя готовий прийняти його і подати йому блаженну милість. Преподобний Ісидор Пелусіот у своїх повчаннях наводить такий приклад аналогії, говорячи: «Як мережі, що закидаються в море, ловлять до себе різні роди риб, так вічне Царство Христове, приймаючи безліч людей з усякого народу, визначає їм спасіння у міру віри, не за достовірністю роду, не за поважністю чину, не за священством, не за царською владою, недостойною цієї назви, але наділяючи блаженство за норовом чи життям, що визначило себе до чистоти та спрямувало до лову істинних рибалок».

    Під час Свого земного служіння Спаситель кликав до Себе всіх, а найперше хворих болючим гріхом, щоб спонукати їх до покаяння (пор. Мк. 2, 17), яке є найголовнішим цілющим засобом загоєння душі після ран від прогрішень. І бесіда у Сихарі лише засвідчує нам цей людинолюбний факт Божого домобудівництва: констатуючи те, що спасіння має бути від юдеїв (Ін. 4, 22), Христос, тим не менш, не говорить, що інші народи не мають права на його успадкування, а навпаки – кожен народ і кожен представник будь-якого народу може стати причасником і спасіння, і Царства, і долучення до живої води, яка навіки втамовує спрагу (пор. Ін. 4, 14).

    Ось уже дві тисячі років християнського буття Свята Церква являє світові підтвердження цієї позиції нашого Спасителя. Являє це тим, що у лоні Христової Церкви ми можемо знайти представників різних національностей, різних професій та навичок, людей різних за покликаннями та діяльністю, різних щодо приналежності до кліру та до звичайного віруючого народу Божого. Так, ми всі різні, проте єдині у Христі і в цьому полягає наша радість та цінність нашої приналежності до Спасителя, що поруч із Ним для нас стають неважливими будь-які відмінності, а стає важливим лише наша особиста єдність із Ним та єдність через Нього та в Його Дорогоцінних Тайнах із іншими вірними.

    Єдність у Христі – це величний скарб вірних послідовників Божественного Учителя, Котрий сповістив світові Святе Євангелія, фундамент якого закладений на любові. Від часу Пришестя до світу Господа Ісуса і дотепер всі ми існуємо на лоні Його безмежної любові, що просвічує наші душі та серця, роблячи спроможними крокувати стежинами, що ведуть до Царства світла та святості, блаженства та радості, миру та праведності; до Царства, що наповнене Небесними жителями, які ще на землі усвідомили важливість відмовитися від рабства гріху і поєднатися із благочестям, яким прикрашається душа і через яке здобуває спокій серце.

 Святитель Григорій Богослов навчає нас, говорячи: «Висловлюйте благочестя менше словом, а більше ділом, і виявляйте любов свою до Бога більше дотриманням Його заповідей, аніж подивом до Законодавця». Сихарська самарянка все своє життя до зустрічі із Месією провадила, м’яко кажучи, не зовсім благочестиво, втім, лише одна розмова біля криниці патріарха Якова змінила її і перетворила на глашатая Христа для своїх ближніх, яких вона надихнула прийти і на власні очі побачити обіцяного Христа, Котрий перебував із ними після цього ще два дні і багато народу тоді після проповіді Спасителя увірували в Бога Істинного (див. Ін. 4, 40-41).

    Самарянка показує нам людину, яка щиро та радісно прийняла звістку про появу в їхньому краї Месії, Котрому вона довірилися, як тільки дізналася, що перед нею саме Він. Її вчинок можна охарактеризувати словами преподобного Софронія Есекського про те, що «віра в абсолютного Бога має бути вільна від будь-якого вагання». Саме так: не вагаючись, але із палким натхненням самарянка побігла до свого поселення, сповіщаючи всім про свою зустріч із Месією; не вагаючись, співгромадяни самарянки побігли поглянути на Того, Кого зустріли біля водного джерела; не вагаючись, Христа попросили залишитись для кількаденної проповіді. Таким чином і ми, улюблені брати і сестри, покликані до віри, що не знає вагання, але наповнена щирої любові до Господа, Який нині сповістив самарянам радість безмежного поклоніння Істинному Богові, до спасительної отари Котрого належить кожен із нас – належить кожен вірний, що тримає в своєму серці нетлінну пасхальну радість, яка спонукає християн сповіщати навколишньому світові в дусі та істині непохитний факт віри нашої, що Воістину Воскрес Христос!

Друк

Христос Воскрес!

    «Ось видужав ти. Не гріши більше, щоби чого гіршого не сталося тобі!» (Ін. 5, 14), – такими словами, дорогі брати і сестри, Спаситель сьогодні звертається до зціленої Ним людини в єрусалимській купальні, що мала назву Дім Милосердя. Так Господь показує і чоловіку, що видужав, і нам із вами, що гріх має дуже згубні наслідки і від нього страждає не тільки наше внутрішнє єство, наша душа, але і фізичний організм. Саме тому боротися із гріхом – це боротися за своє здоров’я, за його добрий стан та міцність своїх сил, які нам необхідні і для звичних буденних справ, і для справ християнських, які мають бути відображенням нашої віри.

     Віра є могутньою силою, завдяки якій ми здатні прокладати свій маршрут до Бога та Його Небесного Царства. Втім, йдучи шляхом віри, ми покликані і до її засвідчення, адже, як нам добре відомо із Послань Апостольських, без справ вона стає мертвою (Як. 2, 26). Святитель Кирил Єрусалимський щодо цього акцентує нашу увагу на тому, що «немає для нас жодної користі носити найменування християн, якщо це не супроводжується християнськими справами». Дійсно, як можна відносити себе до Бога, носити Його пресвяте ім’я, але жодним чином це не підтверджувати і не координувати своє життя, згідно із його заповідями та Євангельськими приписами? Це неможливо! Але для кожної віруючої людини можливо починати вибудовувати власну доброчесність із невеликих справ, щоразу намагаючись їх збільшити та примножити.

     Для того, щоб людина почала чинити добрі справи, насамперед їй необхідне бажання. У сьогоднішній події зцілення хворого Христос спочатку звертається до нього, запитуючи про бажання бути здоровим, на що отримує ствердну відповідь (Ін. 5, 6-7). Милосердний Господь міг би просто явити Свою Божественну силу і одразу подати зцілення, але навіть в цьому випадку Він не подає людині Своєї милості, допоки сама людина, застосувавши ще едемське право на вільний вибір, не підтвердить її необхідність для себе. Хворий підтверджує таку необхідність і отримує здоров’я, про яке ще деякий час тому не міг навіть і мріяти, оскільки не мав людини, котра би могла йому допомогти його здобути у цілющому джерелі (див. Ін. 5, 7).

     Подібним чином і ми наближаємося до Христа, Який Сам є Джерелом любові та всіх благ Податель. У кожного є про що прохати Спасителя, є про що Його молити, але ніколи не варто забувати й про інший важливий вид звертань до Господа – це звертання подяки. Завжди є за що принести Богові подяку і наше життя вже є найголовнішою причиною для цього, тому що життя – це той дарунок, що стосується всього людства, адже Своїм Воскресінням Христос відкриває браму життя для всіх – і нині живих, і вже спочилих, про що ми співаємо у пасхальному тропарі.

     Наше життя не слід марнувати на речі, що заважають спасінню та здобуттю Обителей вічного блаженства. Святитель Василій Великий у своїх мудрих повчаннях наголошує: «Христос є правдивим життям і наше істинне життя є перебування у Христі». Таке життя – це реальність радості та щастя, реальність милості та любові, реальність тлінної землі, від якої ми переселяємося до нетлінних Небес. Коли людина справді починає перебувати у Христі, вона починає відчувати жагу до благочестя, тому що поруч зі Спасителем прагнеш ставати краще, прямуючи із Його допомогою вузькими стежинами до Царства Небесного Отця, Котрий люблячим душам приготував його ще від самого створення світу (див. Мф. 25, 34).

     Душа, що любить Бога, буде найактивнішим чином ухилятися від гріха, вправляючись при цьому у праведності, тому що гріх – це не природнє явище нашого єства, а його хвороба, яка уражує душу, висушує серце і затьмарює свідомість. Тільки поруч із Богом ми здатні до боротьби із цією хворобою та її наслідками, маючи при собі цілюще покаяння та всеохоплюючу любов Господню. Ця любов і привела до світу Сина Божого, Котрий покликав всіх нас до втраченого Раю, промені якого наповнені саме любов’ю Милостивого Бога.

     Сьогодні Господь явив Свою милість, зціливши немічного чоловіка у Єрусалимі. Звісно, цей випадок не є поодиноким, тому що Спаситель після виходу на проповідь майже постійно перебував серед великої кількості людей, деякі із яких, звісно ж, прохали про допомогу. Нам відомі лише окремі випадки Христових чудес та зцілень, оскільки, як вказує святий апостол Іоанн Богослов, «якби докладно описати все, то … світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25). Але й наявного нам вже достатньо для того, щоб, долучившись до живильного джерела Євангелія, ми мали віру, «що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб віруючи, життя мали … в Ім’я Його» (Ін. 20, 31).

     Життя! Саме до нього покликані віруючі душі. Наш Господь – це Господь живих (див. Лк. 20, 38)! Тому необхідно цінувати життя, наповнювати його справами, що будуть прославляти Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16) та підносити нас до висоти райського буття. У Домі Милосердя єрусалимський немічний чоловік отримав зцілення і рецепт для підтримання свого здоров’я – це віддалення від гріха. Втім, цей рецепт стосується і всіх нас – віруючих людей, які мають бути християнами не тільки за назвою чи на словах, але бути ними і у великих справах, і в простих вчинках. Жити із Христом – ось до чого ми покликані і що є найголовнішою цінністю нашого перебування на землі і єдиним багатством, яке ми в змозі забрати із собою до блаженної вічності, де лунає тріумфальна проповідь християнства, що Воістину Воскрес Христос!

Друк

  Христос Воскрес!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми сповнені радісних емоцій, адже оспівуємо Воскресіння нашого Спасителя, Котрий знищив смерть задля того, аби кожен із нас мав можливість успадкувати вічне життя, здобуваючи Небесне Царство. В цьому Царстві вже перебувають святі ангели, праведні чоловіки та жінки, які своїм життям засвідчили відданість та любов до Творця і Владики всього світу, заради якого Син Божий зійшов на землю, проповідував та закликав людство до покаяння, стежиною якого ми прямуємо до Раю. В час після Господньої Пасхи питання Раю ще більш актуалізується, адже від моменту Воскресіння Христового і донині райська брама відчинена для кожного, хто щирим серцем прагне увійти до лона Божого милосердя.

      Святі жони-мироносиці разом із праведними Іосифом та Никодимом вже стали спадкоємцями любові Христа, до Якого вони попрямували, незважаючи ані на погодні умови холодного весняного ранку, ані на небезпеку зі сторони римської влади, ані на переслідування з боку юдейського синедріону. Все це було для них винятково другорядним, тому що вони насамперед йшли до Христа, Котрого знали і любили; Христа, Котрий залишив людству Своє Божественне Євангеліє; Христа, Котрий виконав обіцяне – був піднятий на Треблаженне Древо і воскрес із Живоносного Гробу. Святитель Амвросій Медіоланський про це говорить наступне: «Бог, за Божественним промислом, не пророка послав, не раба, і не Ангела невидимого, але, прийнявши правдиву людську плоть, Сам прийшов і жив із людиною, щоб дати смертним зразок святого життя, і прикладом Своєї Смерті і Свого Воскресіння явити … віруючим у Нього життя вічне».

      Вічність із Богом – це реальність буття, подібного до якого не існує. Цю вічність Господь дарує людині, а самій людині важливо тільки прийняти Божий дарунок і застосувати його у власному житті. Тільки через усвідомлення свого вічного буття ми стаємо дійсно такими, якими нас і створив Бог – ми стаємо справжнім Його творінням, сутність якого не у тимчасових насолодах мінливого світу, а у координуванні своїх вчинків, згідно зі Святим Євангелієм та Божими заповідями. Саме таку вічність нам проповідують своїм раннім походом до Гефсиманії жони-мироносиці, у справах яких проглядається прихильність не до земного комфорту, якого вони і так не дуже мали, але нестримна любов до Божественного Учителя.

      Преподобний авва Ісая Скитський одного разу зазначив: «Хто падає перед Богом з покірністю і зі смиренням слухає Його заповіді, той здобуває любов до Бога і ближнього, а любов ця виганяє пристрасті і збентеження». Дійсно, таку любов ми бачимо у вчинках мироносиць, таку любов ми бачимо у святих Іосифа та Никодима, а ще слід справедливо зазначити – така любов має бути і у нас з вами, людей, що іменують себе християнами. Ми добре знаємо, що християнство не може існувати без любові, оскільки вона є центром та фундаментом нашої віри – віри, що ґрунтується на Христі, Котрий воскрес із мертвих Сам і воскресить у належний час кожного, хто через віру долучається до Нього та єднається із Ним у Дорогоцінних Тайнах (пор. Ін. 6, 54).

      Світ існує у сяйві Христового Воскресіння, промені якого спрямовані до кожної душі, покликаної до спасіння. Факт Воскресіння Христа говорить людству про любов Творця до творіння, заради якого Бог став готовий принести Себе в Жертву – Безсмертний став готовий прийняти смерть, щоб смертні стали спадкоємцями Його вічності. Прославляючи та оспівуючи Воскресіння Спасителя, ми звертаємось до Господа із проханням про укріплення наших сил в нелегкому, проте вкрай важливому для душі, духовному крокуванні зі здобуттям чеснот та загартуванні ними своєї душі.

      Сьогодні мироносиці навчають нас двом важливим чеснотам – любові та вірності. Коли найближчі учні Христа перебували за зачиненими дверима, ховаючись від можливої небезпеки, саме мироносиці попрямували до Гробу Спасителя, щоб віддати Йому останню шану, помазавши тлінними ароматами Його Нетлінне Тіло. Так, вони не знайшли Тіла Христового, проте знайшли першу пасхальну проповідь, яку вони і понесли далі – до апостолів та всіх інших. Любов до Христа і вірність Йому привели мироносиць до Гробу, де вже не було їхнього Учителя, про що вони і сповістили всьому світові, який майже дві тисячі років має величну радість та грандіозний тріумф сповідати свою віру, виголошуючи, що Воістину Воскрес Христос!

Друк

Христос Воскрес!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми радісно зустрічаємо другий недільний день після Світлого Воскресіння Господа і Бога нашого, Який смертю смерть подолав, а нині явився Своїм учням, особливо ж апостолу Фомі, аби той був не невіруючим, але віруючим (див. Ін. 20, 27). Як ми бачимо у Святому Євангелії, Господь не сварить Фому за його бажання переконатися у Своєму Воскресінні, а подає йому Самого Себе для підтвердження, що це дійсно Він, а не хтось інший. Спаситель Христос, як Джерело всіх благ, укріплює цим підтвердженням віру Свого апостола, від якого і ми в свою чергу утверджуємося у вірі, не бачивши Втіленого Господа фізичними очима, але споглядаючи на Нього очима духовними і відчуваючи Його в своєму житті душею та серцем.

      Воскресіння Спасителя єднає в собі християнське суспільство, не маючи в собі перешкоди ані територіального характеру, ані просторового, ані часового. Саме Воскресінням відкривається для нас Райська брама, входження до якої ми розпочинаємо в земному житті. Втім, це життя також має бути проваджене належним чином, компонентами якого мають бути виконання заповідей, життя на засадах Євангелія і, звісно ж, щира та нелицемірна участь у Причасті Дорогоцінних Христових Таїн, в яких правдиво перебуває Той, Кому нині переконаний учень виголошує: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).

      Щодо цього виголосу святитель Григорій Двоєслов говорить, що святий Фома «одне побачив, а в інше увірував, тому що Божество не може бути видимим для смертної людини: отже, він бачив Людину, а сповідав Бога». Ми, як люди віруючі, також не залишені Господньої присутності і втіхи, адже є тими, про яких Він сказав, що «блаженні ті, котрі не бачили і увірували» (Ін. 20, 29). Інакше кажучи, Христос не звеличує тих, що бачили Його під час земного служіння, і не применшує подальші покоління віруючих в Нього, до яких належимо і ми, тому що саме разом всі віруючі становлять єдине Тіло Христове, єдине тіло Його Святої Церкви.

      Саме перебуваючи у Христовій Церкві людина входить в абсолютно виняткову реальність буття, над яким сяє світло величного Гробу Господнього, промені якого освітлюють всесвіт і нагадують людству про найголовніше уповання нашого спасіння – Воскреслого Христа. Преподобний Симеон Новий Богослов у своїх творах пише наступне: «Славне Воскресіння Христове є нашим власним воскресінням, яке розумно звершується і виявляється в нас, змертвілих гріхом, через Воскресіння Христове». Це важливо пам’ятати, оскільки Воскресіння Спасителя відбулося після Його Страждань та Хресної Смерті, якою ми були зцілені від прадавнього гріха, до котрого не потрібно повертатися, а всіма своїми силами та зусиллями намагатися чим продуктивніше вибудовувати своє життя, згідно із заповідями Господа Ісуса, виконання яких буде свідчити і про нашу приналежність та любов до Нього (пор. Ін. 13, 35; 14, 15).

      Любов є найбільшою християнською чеснотою, до здобуття якої покликаний кожен віруючий. Проте навіть віра у Воскресіння не завжди вибудовується миттєво, інколи для цього потрібен певний проміжок часу, хай би навіть і не досить тривалий. Великий святитель Афанасій Олександрійський, до прикладу, так говорить про описану в сьогоднішньому Євангельському читанні подію: «Якщо хочеш знати, то інші учні, побачивши Господа після Воскресіння, не одразу повірили. Вислухай розумно, тільки не засуджуй їх … Якщо Христос їх не засудив, то й ти не засуджуй; бо учні бачили незвичайне і дивне явище – Самого Первородного воскреслого із мертвих. А такі великі чудеса спочатку, як правило, вражають жахом, поки через деякий час у серцях віруючих не настане спокій. Це саме й сталося тоді з учнями». Страх апостолів був зцілений Богом, Котрий є Досконалою Любов’ю, а любов, як відомо, не має в собі страху, а проганяє його (пор. 1Ін. 4, 18).

      Пасхальний період, який ми нині проживаємо, також проходить під знаменом любові, за якою Бог став Людиною, щоб людину піднести до висоти Свого Божества. Саме ця висота має спонукати нас до повсякчасного провадження свого життя у благочесті, адже ним живиться душа і надихається серце. Господь – це безгрішна досконалість пресвятої любові, перебуваючи поруч із якою неможливо уникати чеснот та благих справ, оскільки разом із Богом людина чинить їх вільно, без примусу і вони стають нагальною потребою її духовного єства та, можливо, навіть певним добровільним обов’язком, як це свого часу було в апостола Павла із його справою благовісника (пор. 1Кор. 9, 16).

      Проте кожен із нас, хто іменує себе християнином та бажає слідувати за Христом, вже несе своїм життям певну проповідь Євангелія, адже наші вчинки – це свідчення того, в Кого ми віримо та що сповідуємо. Це саме те, на чому зокрема акцентує увагу блаженний Августин, коли пише: «Ніколи не говори про Христа, поки тебе не запитають, але живи так, щоб тебе питали про Нього!». Власне кажучи, це доволі важливий критерій для вірних – критерій питання: чи живу я настільки гідно та по-християнські, щоб у мене запитали про Христа? Так, апостоли, яким сьогодні явився Господь, стали проповідниками свого Божественного Учителя словами та справами, проповідниками кожною дією та навіть найменшим вчинком. Всі вони благовістили світові не аморфне вчення чи мінливу філософію, але те, що вони чули своїми вухами та бачили на власні очі, що споглядали і до чого торкалися їхні руки – благовістили світові Божественне Слово (див. 1Ін. 1, 1) Ісуса, Котрого, побачивши сьогодні, сповідав апостол Фома, а ми, не бачивши, у блаженній радості сповідуємо все життя наше, знаючи, що Воістину Воскрес Христос! Амінь!

Друк

Христос Воскрес!

     Милістю Люблячого Бога, дорогі брати і сестри, ми радо вітаємо один одного цими вічно живими і повсякчас прекрасними словами, на яких ґрунтується наша християнська віра, зміст і наповнення котрої зосереджується на Воскреслому в Гефсиманії Спасителі, що повстав із мертвих, даруючи кожному із нас життя. В цьому оновленому житті ми покликані сповіщати світові своє уповання, яке, в свою чергу, також неможливе без променів Христового Воскресіння, оскільки воно не просто одна із подій священної Євангельської історії, а винятковий акт Господнього домобудівництва людського спасіння, ціна за яке Принесений за нас в Жертву Син Божий, Котрий народився для того, аби постраждати для нашого відкуплення і після Хресних Страждань осяяти нам дорогу до Раю променями Свого Воскреслого Божества.

     «Христос Своїм Воскресінням не просто перевів нас на інший бік річки, каналу, озера, – говорить преподобний Порфирій Кавсокаливіт, – Він вивів нас з хаосу, який сама людина ніколи б не змогла подолати. Він супроводив нас від смерті до життя. Христос воскрес – і тепер все радіє». Всеохоплююча радість – це один із компонентів грандіозного тріумфу перемоги Христа над смертю, всесвятості над гріхом, світла над пітьмою і нетлінного блаженства над болючими зітханнями пекла. Від моменту Воскресіння Спасителя всесвіт живе саме у його реальності, а людина покликана до правдивої віри в Ісуса, Який чітко сказав нам про те, що віруючий в Нього, навіть якщо і помре, житиме (див. Ін. 11, 25)!

     Життя у Христі – це щоденна проповідь Його Євангелія, ядро якого знаходиться саме у світлосяйному Воскресінні. Жити у Христі – це свідчити світові та всім оточуючим про все вчинене нашим Спасителем, слава Котрому від нас підноситься не тільки вустами, але в першу чергу тими справами, які ми чинимо. Мало просто називатися християнином, християнином необхідно бути! І бутність ця в допомозі тим, хто цього потребує, у підтримці хворих та ув’язнених, відвіданні немічних (пор. Мф. 25, 36-45). Інакше кажучи, християнство починається із простих вчинків, за якими слідують величні справи, що являють нас людьми, котрі не тільки живуть тут і зараз, але життя своє координують в напрямку вічного Небесного Царства, врата якого відчинив Христос після знищення брами пекельної.  

     Пекло посоромлене, смерть подолана, диявол знесилений, а Ісус прославлений Переможець чекає нас у Своєму Царстві. Можна сказати, що великодня радість є тим промінчиком нескінченного блаженства, яке у повноті можна відчути лише поруч із Самим Господом, де повсякчасно лунає хвала Творцю і панує досконала любов в Тройці прославленого Бога. Саме ця любов привела сьогодні нас до пасхальної радості, як свого часу привела до Гефсиманського Гробу жон-мироносиць, аби почути ті завітні слова про Воскресіння Христа (пор. Лк. 24, 5-6), Котрий не зробив чогось неочікуваного для них, але виконав все те, про що неодноразово проповідував.

     День Пасхи Христової по-особливому відбивається в душах віруючих і навіть людей далеких від Його Святої Церкви. Можна впевнено сказати, що не існує в світі такої людини, котра на радісне великоднє вітання зі сповіщенням Воскресіння Ісуса, не знала би відповіді, що підтверджує це вітання. Христос дійсно воскрес, що є безумовним фактом історії та найбільшим торжеством для вірних чад Його і найболючішим викриванням для тих, хто намагається це ігнорувати своїми лукавими потугами. Втім, Спаситель подолав смерть, показавши всім, хто коли-небудь жив, живе зараз і житиме в майбутньому, що найголовніше слово і найперша влада в цьому світі належить життю.

     Христинину належить провадити дні свого земного буття, згідно із Євангелієм, яке залишив нам Спаситель. Можна також додати заувагу преподобного Паїсія Афонського, який навчає тому, що для нас має бути невід’ємним «усвідомлення глибокого сенсу життя: «Шукайте насамперед Царства Божого…» – простота та всяке правильне ставлення до речей починаються з цього». Чому правильне ставлення до речей починається із Царства? Тому що кожен наш вчинок, кожна дія і справа має наслідки, які можуть бути як тягарем, що тягне людину до безодні пітьми, так і помічником, завдяки якому ми здіймаємося до висот Небесних Обителей. Шукаючи Царства Божого, людина не може оминути пошуків Того, Хто є Царем цього Царства – Превічного і Люблячого Бога, Котрий відкриває перед людиною райські ворота, увійти в які належить шляхом благочестя та праведності, які ми можемо здобути, докладаючи належних зусиль, важкість котрих можна облегшити молитвою до Христа.

     Всі наші молитви мають бути наповнені щирості та відданості Господу – щирості душі та відданості серця. У преподобного Никодима Святогорця ми зустрічаємо таку корисну рекомендацію: «Щоб молитва твоя здобула силу перед Богом і привернула до тебе Його прихильність, окрилюй її … вірою … найбільше в силу Втіленого … Господа нашого Ісуса Христа, Який заради нас прийняв Хресну Смерть, [Христа] Воскреслого, що піднісся на Небеса і сидить правого Отця, де постійно і ходатайствує про нас».

     Сьогодні, коли небеса і земля радіють у сяйві Живоносного Гробу, нам надається чергова можливість піднести свої молитви до Престолу Царя Слави і попрохати Його не лише про себе самих, але і про наших ближніх, про оточуючих, про тих, за кого нема кому помолитися, адже Христос воскрес для всіх нас і у цих «всіх» відсутнє жодне виключення. Тому підносячи сьогодні молитви, дорогі брати і сестри, будемо утверджуватися у вірі; прославляючи Бога, не втрачатимемо надії на Його допомогу та благословення у наших справах; оспівуючи Спасителя, не будемо забувати про власне вдосконалення у тій любові, що він приніс світові і якою Він цей світ звільнив від тенет гріха, аби кожна віруюча душа разом зі світлим Ангелом, якого зустріли у Христовому Гробі жони-мироносиці, сповіщали радісну звістку, що Воістину Воскрес Христос!

Друк

Друк