Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми з вами слухали притчу Спасителя про багатія, котрий щодня влаштовував пишні бенкети, та вбогого чоловіка Лазаря, для якого навіть крихти зі столів тих гулянь були бажаними. Ця оповідка Спасителя спонукає нас до роздумів щодо наповнення нашого християнського життя: що саме займає чільне місце серед наших пріоритетів та чим ми наповнюємо свої земні дні життя перед лицем вічності. Кожен наш вчинок говорить про наше уповання та являє для нас самих те, чи готуємось ми до нескінченного буття, результат якого залежить саме від тимчасовості, від вектору наших справ та слідування стежинами заповідей в напрямку євангельських ідеалів.

     Звичайно, що найголовнішим євангельським ідеалом є Сам Христос: Досконалий Бог, Котрий кличе до досконалості і найголовніше Своє творіння – людину (пор. Мф. 5, 48). Так, святитель Іларій Піктавійський звертає увагу на те, що «Господь довів, що все вдосконалюється добротою … Христос утвердив нас для досконалого життя … згодою доброти до всіх, тому що нам належить наслідувати досконалого Отця на Небесах». Втім, як ми бачимо на прикладі багача із притчі, в нього не було належної доброти до ближніх – все його життя було присвячене розвагам, пишним застіллям та марною тратою дорогоцінного часу. Для християнина подібні дії є неприпустимими, тому що правдиво віруюча людина має постійно прагнути до Царства Божого, здобуття якого відбувається через докладання великих зусиль (пор. Мф. 11, 12), через вправність у благочесті та пам’ятання про те, що шлях до Божих Обителей хоча і складний, але велика нагорода очікує тих, хто зміг гідно його пройти заради успадкування блаженства поруч із Небесним Отцем.

     Бог не вимагає від людини неможливого: всі заповіді та веління Господні – це спасительні вказівки, фундамент яких полягає у доброчесному житті та гарних відносинах із ближніми. Люди, що нас оточують, мають різноманітні долі та житейські обставини, але перед Богом будь-які земні різниці зникають, вимагаючи від нас лише одного – пам’ятати про те, що кожен із нас є дорогоцінністю в очах нашого Творця, линути до Якого ми покликані доро́гою любові. Християнська любов повинна надихати нас до євангельського життя, а кожна притча нашого Спасителя нагадувати про важливість працювати заради приготованого нам Царства, де відсутні смуток та біль і панує святість та світло Господа, Котрий просвічує кожну людину, даючи їй змогу увійти до Раю, що був втрачений через непослух людини, а повернений саме завдяки любові Бога, Який заради спасіння людини змирився аж до ганебної смерті на Хресті (пор. Флп. 2, 8).

     Господь подарував людині вічність, але входження до неї відбувається внаслідок нашого вільного вибору. Бог не примушує людину, залишаючи за нею право обирати те, що вона бажає та до чого готова застосувати відповідні зусилля, найбільше із яких, за словом блаженного Ієроніма Стридонського, «виявляється в тому, що ми народжені на землі, а прагнемо місця на Небі і здобуваємо [його] через подвиги благочестя». Благочестя може бути різним за наповненням, але єдиним за кінцевою метою – успадкування спасіння і вічність із Господом. Бідний Лазар не мав великих статків і зазнавав значних поневірянь, але після смерті здобув грандіозний скарб на лоні праотця Авраама, куди був віднесений Ангелами; натомість багатій, котрий хоча і мав чималі матеріальні блага, змарнував своє життя і опинився в стражданнях.

     Багач і бідняк – це дві абсолютно протилежні людські долі, що мають однакове завершення – смерть. Смерть очікує всіх людей, але для християнина смерть має виняткове значення, тому що вона є тією межею, за якою на нас чекає Сам Христос, Котрий дарує віруючим в Нього життя вічне (пор. Ін. 6, 47). Ми підтверджуємо свою віру та свідчимо про неї не просто словами, але нашими справами, що мають бути оповиті світлом та спонукати інших людей до прославлення Небесного Отця (пор. Мф. 5, 16), Котрий від створення світу приготував люблячим Його незліченні Обителі вічності (пор. Мф. 25, 34). Все знову зводиться до вічності, підготовка до якої відбувається вже зараз кожною нашою справою та кожним вчинком.

     Як і багатій із сьогоднішнього Євангелія, ми також маємо Святе Письмо, однак це вже не тільки Закон Мойсея та пророчі книги, але й живе свідчення про Христа, Який різними притчами розповів про таємниці Свого Царства та власною Досконалою Жертвою відчинив його браму для входження благочестивих душ. Для цього входження не має значення те, в які одежі ми вбираємось, які маємо статки чи інші матеріальні категорії достатку, адже найважливішим тут є чистота душі, присутність в серці досконалої християнської любові та реальне усвідомлення безмовної необхідності виконання заповідей і торування шляху, наприкінці якого Люблячий Христос.

Преподобний Паїсій Святогорець свого часу говорив: «Зазнаючи в чомусь нестачу, щось втрачаючи, люди стають здатні пізнати ціну того, чого в них не стало. А ті, хто свідомо, з міркуванням і смиренням позбавляють себе чогось заради Христової любові, відчувають духовну радість». Ці слова афонського подвижника можна вдало застосувати по відношенню до сьогоднішніх персонажів притчі: багатій усвідомив всю трагедію свого даремно витраченого життя лише після переходу смертної межі, коли вже нічого виправити було неможливо; Лазар же, який в земному житті не мав тлінного комфорту, отримав блаженне буття вічної радості та перебування у променях Господньої любові. Слід, дорогі брати і сестри, завжди пам’ятати про свою тимчасовість в цьому світі і скеровувати свої вчинки в напрямку благочестя, в напрямку Господніх заповідей, в напрямку Святого Євангелія, звідки Воскреслий Христос кличе нас Свого Божественного Царства.

Друк

     Нині, дорогі брати і сестри, ми з вами долучилися сонму апостолів та іншим супутникам Христовим, котрі разом із Ним ходили різними поселеннями, в яких Спаситель проповідував Святе Євангеліє, частиною якого є і запропонована Ним нашій увазі сьогоднішня притча про сіяча. В згаданій притчі Господь акцентує на чотирьох видах сприйняття людиною спасительної проповіді слова Божого: перше сприйняття – це про тих, хто піддається дияволу; друге – тих, які стають рабами спокус; третє – тих, котрим земні блага і житейські піклування стають важливішими Господньої науки; і четверте – там, де справжні вірні, що із чистим та добрим серцем приносять плоди Творцю, вдосконалюючись у терпінні.

     Щодо перших необхідно сказати, що кожен із нас може стати здобиччю ворогу роду людського, якщо буде провадити своє життя у лінощах та нехтуванням духовного зростання. Диявол завжди перебуває напоготові, аби полонити людину, забрати її під свою владу пітьми, накинути на неї тенета спокус і врешті-решт скинути до безодні загибелі, де перебувають ті, які свої вподобання направили в бік пітьми, яку і полюбили більше за Божественне світло, що просвічує кожну людину (пор. Ін. 1, 9), покликану не до смерті у гріхах, а до сповіщення досконалої величі нашого Господа (пор. 1Пет. 2, 9).

     Наступна категорія людей є тими, хто дозволив спокусам панувати над собою і цим відвертати від єдності із Господом. Це панування є жахливим рабством, якого слід всіма своїми силами та зусиллями уникати, адже для тих, хто взяв на себе ім’я Христове гріх уже не може бути володарем, оскільки, приймаючи Таїнство Хрещення, ми звільняємось від нього задля того, аби стати прислужниками праведності (пор. Рим. 6, 18). Бути під владою праведності – це своїми вчинками постійно нести до цього світу добро, милість, правду, милосердя та лагідність; це свідчити світові про Христа справами, до яких нас закликає Спаситель, заради Котрого правдивий християнин завжди готовий знайти можливість відбити атаку спокус, щоб залишитися поруч із Богом.

     Свого часу французький філософ Жан-Поль Сартр сказав наступні слова: «У людини в душі діра розміром з Бога – і кожен заповнює її, як може». Цей вираз відображає тих, про кого Христос говорить в третю чергу – людей, які на початку були досить уважними та старанними слухачами Господа, але не змогли до кінця триматися зробленого ним вибору. В кожного порушення вказаного дотримання було своїм, але всі вони мали єдине завершення – віддалення від спасительної ниви Божої, до якої вони були покликані, щоб стати гідними працівниками, котрі мають приносити належні результати своїх трудів. Вони втратили Бога, але місце для Нього в душі залишилося і коли його слід наповнити, то саме тут виринають різноманітні піклування та матеріальні блага, саме тут житейський комфорт і тимчасова насолода закривають перед людиною Бога, переконуючи, що віддання себе земному це – бог, який же насправді є бездушним ідолом, що пробиту спокусами душу врешті-решт скидає до безодні вічного мороку.

     Втім, є й четверта категорія людей – категорія, бути частиною якої мають прагнути всі християни і за кожної благої можливості застосовувати свої сили для такого важливого долучення, що відбувається із належним застосовуванням задля цього терпіння, яким можливо спасти свою душу (пор. Лк. 21, 19). Всі ми перебуваємо у спасительній огорожі Церкви нашого Господа і Спасителя, у Церкві Христа, до терпеливості Якого нам необхідно скеровувати свої серця, не забуваючи при цьому здобувати і любов Божу (пор. 2Сол. 3, 5). Терпіння та любов – це могутні християнські чесноти, адже терпіння, за словом преподобного Максима Сповідника, виліковує в людині зневіру, а любов надихає людину до жертовності і веде шляхом справжнього християнського життя, центром якого вона, власне кажучи, і є.

     Всі чотири перелічені групи поверхонь для зерняток, які посіяв Премудрий Сіяч, від самого початку мали спасительний потенціал, проте не всі змогли його втілити у життя. Все наше життя також є періодом тривалого посіву і догляду за засіяним полем, що повинен мати наприкінці цілком логічне завершення – жнива. Якими будуть ці жнива для людини залежить виключно від її власного вибору, позаяк ми маємо не просто можливість, а навіть владу обирати те середовище, в якому вважаємо за потрібне доглядати за тим зерном Божого слова, що подається всім людям рівною мірою. Вже зараз, коли ми обробляємо ґрунт свого земного життя, слід навчатися зрощувати гарні плоди доброчесностей та готувати їх до принесення Великому Сіячу і Творцю всього світу.

     Життя людини – це як широке поле можливостей, так і місце, де прагнуть вкоренитися різноманітні бур’яни пристрастей. Однак за цим полем на нас чекає стежина, що спрямована до Царства Господнього, де вірні Богові душі, які загартовані уважністю до Його слова, міцністю на фундаменті терпіння і вдосконалення у променях любові, спочивають після своєї спасительної праці здобуття благочестя. Старець Єфрем Аризонський одного разу підкреслив, що «як бджоли сідають на ті квіти, де є нектар, так і Дух Святий приходить у ті розум і серце, де виробляється солодкий нектар чеснот і добрих помислів». Саме тому ми, улюблені у Христі брати і сестри, покликані до догляду за ґрунтом своєї душі, щоб Милостивий Владика Господь, посіявши на ній благі зерна, у належний час міг зібрати рясний врожай злаків, побачити квітник благочестя і доглянуте душевне поле, на якому відсутній бур’ян пристрастей, позбуватися якого заради райського врожаю та єднання із Духом Святим бажаю всім нам.

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, Святе Євангеліє відносить нас до міста Наїну, де наш Спаситель звершує чудо воскрешення сина вдови із згаданого міста. Господь, Який є володарем над життям і смертю, приносить радість нещасній жінці, повертаючи їй улюбленого і єдиного сина, а нам, віруючим в ім’я Його (пор. Ін. 1, 12), вкотре являє Свою Божественну силу та могутність. Знову Христос приносить людству добро, дарує Своє невимовне милосердя, подає Свою милостиву втіху, щоб людство відчуло на собі всю велич Божого піклування та любові, на якій тримається світ, що був нею відкуплений із рабства дияволу і тенет смерті.

     Святитель Ігнатій Кавказький говорить: «Що означає земне життя людини? Вона – тінь життя, сходинка до життя, це те, що передує життю вічному». Саме тому наше земне життя не слід обтяжувати великими тягарями тлінних піклувань, що в подальшому будуть заважати здійматися сходинками до вічності, яку ми здобуваємо вже тут, ще будучи в тимчасовій реальності. Проте ми в ній не самотні, адже завжди і всюди із нами перебуває Той, Хто готовий подати Свою всесильну руку допомоги навіть там, де ми могли бути впевнені, що вже нічого змінити неможливо, нічого не повернеш назад. Втім, у Бога все можливо і, якщо це має стати користю для людини, Він цю можливість застосовує найбільш неочікуваним чином.

     Так, до прикладу, коли Спаситель сьогодні наближається до наїнської брами, де проходить похоронна процесія, то фізичним поглядом люди одразу бачать уродженця Галілеї або ж проповідника благочестя, але в цей момент перед ними постає Сам Господь і не просто постає, але втішає і повертає до життя раніше спочилого юнака (див. Лк. 7, 13-14), на якому справджуються слова Спасителя про те, що Він є Життям (див. Ін. 14, 6), а, отже, і Володар смерті, Який цим чудом дає зрозуміти кожному з нас, що смерть для віруючого християнина абсолютно не є навіть найменшою перепоною до Нього і що вона не має ані найменшої змоги розлучити нас із Ним і відлучити від Його Божественної любові.

    Людині подається величний дар життя і даром цим належить користуватися із смиренною подякою Богові та застосовувати його для насичення благочестям, для втілення Євангельських ідеалів віри і любові, для здобуття блаженства, яке віруюча душа сподобиться повноцінно отримати вже у Божому Царстві, дорога до якого хоча й вузька і терниста, проте наприкінці такого мандрування очікує пресвітла брама благословенних Обителей, які від початку світу чекають на віруючих мешканців, що полюбили Бога та увійшли до Його радості і приготованого Ним райського спадку (пор. Мф. 25, 34), де праведні душі насолоджуються життям вічним.

    Преподобний Феодор Студит закликає: «Якщо бажаєш життя – знайди світло, тому що Бог і Його заповідь – це і є світло». Однак пошук світла можливий тільки тоді, коли ми дійсно прагнемо прямувати за Христом, прямувати в бік Його Євангелія, де Його улюблений учень виголошує «Ось благовістя, яке ми почули від Нього й сповіщаємо вам: Бог є світло, і в Ньому немає жодної темряви» (1Ін. 1, 5). Тому ми й маємо йти до Спасителя, адже пітьма – це гріхи та загибель, яких можливо позбутися виключно через життя разом із Ним – Богом, «Котрий просвічує кожну людину, що приходить до [цього] світу» (див. Ін. 1, 9) і дарує їй вічне життя, згідно із її спасительною вірою (пор. Ін. 6, 47).

     Християни – це люди віри та любові, люди, яких очікує вічне життя. І фундаментом нашої віри є Воскресіння нашого Спасителя, без якого будь-яка християнська проповідь втрачає свій сенс, як, власне кажучи, втрачає його і наша віра (пор. 1Кор. 15, 14). Втім, ми точно знаємо, що Воскресіння Христове – це безумовний факт існування нашого світу, факт, що змінив хід історії всього людства, яке отримало змогу повернутися до рідної домівки Царства Небесного, куди ми всі прагнемо (пор. Євр. 13 ,14). Це прагнення насичується та підкріплюються нашими справами, що свідчать про щирість бажання бути із Христом, виконувати Його заповіді та бути тими, хто дієво проповідує Його Євангеліє.

     Заперечувати перспективу вічності можливо лише тій людині, яка прагне своє тимчасове існування на землі провадити за нахилами своїх страстей, наповнюючи свої дні служінню тим чи іншим земним ідолам. Втім, вічність – це те, що стосується кожної людини, адже незалежно від того, яким чином люди наповнюють своє життя, всі отримають вічність, відповідно до такого наповнення. Звісно, що християнину належить відповідати своєму високому званню, провадити свої дні, базуючись на ідеалах християнської моралі, про які ми чуємо від Христа у Святому Євангелії. Взагалі слід сказати, що вічність – це Божий дар людині для того, щоб межа смерті не могла розлучити Досконалого Творця із Своїм найвищим творінням.

     Сьогодні ж Творець приходить до Наїну, де також зібралися представники Його творіння: одних Він навчає, серед яких Його апостоли та народ, що до цього часу Його супроводжував; інших Він, зжалившись, втішає, як це сталося із вдовою, що оплакувала свого сина; а ще одного – обдаровує новою можливістю на земне життя. Ані Христос, ані євангеліст Лука не описують і навіть мимоволі не згадують, ким був цей юнак до своєї смерті і ким був після воскрешення його Спасителем, але ми бачимо народ, котрий прославляє Володаря життя – прославляє Бога, що відвідав народ Свій (див. Лк. 7, 16). В свою чергу і ми, улюблені у Христі брати і сестри, нині стали свідками воскрешення померлого та втіхи обтяженої горем, щоб разом із наїнськими людьми також піднести хвалу Господу Ісусу – нашому Істинному Життю, шляхом Якого ми приходимо до Люблячого Отця Небесного (пор. Ін. 14, 6).

Друк

     Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, святий Євангеліст Лука відносить нас до просторів Святої Землі, де Люблячий Господь наш Ісус Христос закликає людство до любові, милосердя та координування своїх вчинків по відношенню до своїх ближніх, згідно із тим, чого ми бажали би аналогічним чином отримати і від них для себе самих. Вкотре Спаситель вказує людині на необхідність наявності у нас найкращих чеснот і безумовну важливість вдосконалення поруч не тільки із нашими ближніми й тими, хто має гарне ставлення до нас, але навіть і через наших недругів, що є новою реальністю благої вістки Спасителя, де вже нема місця старозавітній помсті (див. Втор. 19, 21), а має панувати виключно любов.

     Христос прийшов до грішних людей, щоб оновити їх, відкупити і покликати до Царства Небесного, дорога до якого прокладається тернистими шляхами, упродовж торування яких трапляються різноманітні спокуси та негаразди, долати яких людина в змозі разом із Богом. Саме із Господом ми маємо можливість здобувати та примножувати чесноти, із Господом ми отримуємо вкрай необхідну нам духовну міць та силу, із Господом ми знаходимо сенс свого життя, яке належить освячувати постійним перебуванням поруч Творця, Котрий сьогодні кличе кожного із нас чинити із оточуючими так, як би ми бажали, щоб чинили із нами (Лк. 6, 31).

     Щодо останнього святитель Лука Кримський виголошує: «Які напрочуд прості слова! Вони такі природні, що коли людина вперше їх чує, їй стає навіть ніяково. Господи! Як же я сам не подумав про це раніше! Все вчення Христа дуже просте, як і все велике». Ось така велич слів нашого Спасителя, що, здавалося б, Він звертається до нас із доволі елементарними повчаннями, закликає нас до звичайних речей, але чомусь людина не виконує навіть і цього простого та звичного. В чому причина подібного нехтування чи недбалості? Насамперед це внутрішній стан самої людини і наповнення її душі, адже наші вчинки є втіленням наших переживань: якщо людина наповнена добром, то і вчинки її будуть його випромінювати; втім, якщо ж внутрішнє єство перебуває у владі гріха, то і справи такої людини, звісно ж, стануть втілення пітьми та мороку.

     Велич Христа у простоті! Велич явилася світові, коли Всемогутній Бог і Творець всесвіту втілився Немовлям у вбогому вертепі; велич Царя світу можна було бачити в Його оточенні, яку важко назвати королівською свитою, оскільки вона складалася із галілейських рибалок та інших простих робітників і звичайних жінок; велич Безгрішного Господа і донині прославляється, коли ми смиренно схиляємо свої коліна перед Його Животворчим Хрестом, Який став Його Престолом, на якому Він звершим спасіння усього людства. І до цього спасіння також ми запрошені величними словами Божественного Учителя, Який пообіцяв легкість слідування за ним через власне благе хрестоношення (пор. Мф. 11, 30).

     Взагалі Христос подає нам лише те, що буде під силу людині (пор. Мф. 25, 15) і не вимагає від нас того, що би обтяжувало нас настільки, аби ми стали неспроможними до його виконання. Тлумач Священного Письма блаженний Ієронім Стридонський доволі чітко і лаконічно вказує, що «Євангеліє заповідає нам те, що ми можемо». Інакше кажучи, нічого надприродного Спаситель від людини не вимагає, як це є і сьогодні, коли Він чекає від нас вчинків, які відповідатимуть нашому внутрішньому стану і не будуть заперечувати необхідність користі для себе самого, починаючи духовними чеснотами і закінчуючи благом для свого фізичного організму, «адже ніхто ніколи свого тіла не зненавидів, але годує і гріє його» (Еф. 5, 29). Таким же чином не повинно бути ненависті та бажання зла нашим оточуючим, але тільки любов та милосердя, якого чекає від нас Господь.

     Нам подається ціле життя для здобуття справжньої і нелицемірної любові, яка, за словом старця Іосифа Ватопедського, «є досконалістю віри і послуху Божественній волі». Божественна воля абсолютно не подібна до волі людської, позаяк людина часто може впадати до егоїзму, пошуку власної вигоди чи чогось подібного. Воля ж Бога направляється не на Нього Самого, а на людину, тому що наш Господь є напрочуд Люблячим і «бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1Тим. 2, 4). Якщо ж людина дослуха́ється до того, що заповідає їй Бог та координує свої вчинки на фундаменті заповідей Господніх, тоді вона сама просвітлюється і стає сосудом, який наповнюється чеснотами настільки, що вони і цю людину преображають, і її ближнім дають змогу від них насичуватися.

     Упродовж століть Христос звертається до нас із закликом любові, кличе до досконалості і запрошує долучитися милосердю. Упродовж століть Свята Церква, як Христова Наречена, прикрашається цими благими чеснотами та огортає в Своїх обіймах тих, хто дійсно прагне бути гідним учнем Божественного Учителя. Свої прагнення ми засвідчуємо дієво і лейтмотивом таких дій мають бути сьогоднішні Христові слова про вчинення ближнім тільки того, чого ми бажали би і собі (Лк. 6, 31). Щодня перед нами постають нові можливості для втілення у життя цього Євангельського заклику і слід їх використати із належною користю для своєї душі, яка живе завдяки чеснотам, що освячують її та зміцнюють. Благочестя має стати нашим супутником до Царства Божого, де перебувають ті, котрі змогли у своєму земному житті почути голос Христа і будувати стосунки із ближніми на засадах того, що Він заповів. Сьогодні, улюблені брати і сестри, Спаситель знову звертається до нас із заповіддю любові, кличе нас відсторонюватися від егоїзму та здобувати милосердя – чесноту, що робить нас подібними до Самого Небесного Отця, благословенні Обителі Якого бажаю успадкувати всім нам.

Друк

     Цього святкового дня, улюблені у Христі брати і сестри, ми радісно прославляємо Царицю неба і землі – Пречисту Діву Богородицю, Котра свого часу відгукнулася на смиренну молитву вірян Влахернської церкви і прийшла до них, заступивши і покривши їх від усілякого зла чесним Своїм омофором [рефрен акаф.]. Цю подію ми згадуємо із особливим трепетом, оскільки вона є одним із численних свідчень особливого піклування Пресвятої Діви за рід людський, що був вручений Їй через улюбленого учня Христового святого Іоанна Богослова, разом із яким Пречиста Богородиця перебувала поруч зі Своїм Розіп’ятим Сином біля голгофського підніжжя (пор. Ін. 19, 26-27).

     Піклування Діви Богородиці – це виявлення християнському роду надзвичайної любові, любові материнської і щирої, любові жертовної і лагідної. Будь-який корпус молитов, який ми використовуємо у своєму житті віруючого православного християнина, неодмінно має в собі спогад про Богородицю – Чеснішу і Славнішу за Ангелів, Святішу за святих і Присноблаженну нашу Молитвеницю. І свято Покрову Пресвятої Богородиці вкотре промовляє до нас цими прекрасними нагадуваннями, що ми – служителі Небесної Цариці, нашої Радості безкінечної і Заступниці милосердної, Яка дослуха́ється до наших благань і приносить їх Своєму Божественному Сину.

     У Святому Євангелії Христос звертає нашу увагу, що «блаженні ті, які слухають Боже слово і бережуть його» (Лк. 11, 28) і саме Діва Богородиця є найкращим і найвірнішим прикладом слухання та збереження Господніх велінь. Від самого народження Вона явила вершину чистоти, Її життя було сповнене невимовного благочестя та послуху волі Божій, сповнене смиренного слідування за Своїм Улюбленим Сином і серед радощів весільного бенкету, і поміж велелюдним натовпом різнобарвних слухачів, і аж до принесення Ним найвеличнішої Жертви, якою світ був спасений, а людство знову отримало змогу повернутися до благословенного Раю Божого.

     Кожен щирий християнин, торуючи свій життєвий шлях, докладає необхідних зусиль для здобуття Царства Божого. Слухати Боже слово і слідувати Євангельською дорогою до цього Царства – це велика праця, яка передбачає і велику небесну нагороду (пор. Мф. 5, 12), що є наслідком відданості Спасителю не просто на словах, але й засвідченням цього нашими справами. У блаженного Августина Гіппонського є думка, яка говорить про те, що «материнська близькість нічого не дала б Марії, якби Вона з більшою радістю не носила Христа в серці, ніж у тілі». Що таке носіння Христа в серці? Насамперед це збереження Його Божественних заповідей, це примноження в собі та навколо себе любові, це зрощення різноманітних чеснот та шанування своїх ближніх, котрі так само як і кожен із нас є такою ж подобою і таким же образом Господнім (пор. Бут. 1, 26-27).

     Богородиця також не відкидає нікого, хто із любов’ю приходить до Її Покрову та звертається до Неї зі Своїми проханнями і благаннями, у відповідь на які Вона звертається до Спасителя світу словами, свідками яких були влахернські богомольці: «Царю Небесний, прийми кожну людину, що молиться до Тебе і закликає ім’я Моє на допомогу, нехай не відійде від лиця Мого даремно і непочутий» [10 ік. акаф.]. Іншими словами, Богородиця без упередження заступається за всіх, хто приходить до Неї із молитвою, адже правдива материнська любов саме така: вона завжди готова допомогти своїй дитині, готова проявити до неї найвеличніші почуття та піклування. Втім, і людина в свою чергу має належним чином відповідати на молитви та заступництво Богородиці – відповідати благочестивим послухом Її Найсолодшому Сину, щодо Якого Пресвята Діва залишила нам коротку, одна напрочуд важливу, заповідь: «Що Він скаже вам – те зробіть!» (Ін. 2, 5).

     Робити заповідане Христом є одним із проявом нашого послуху та любові до Богородиці, адже цим ми являємо любов і Собезначальному Господу, Який втілився від Пресвятої Діви після Її смиренного послуху. Преподобний Максим Сповідник у своїх творах акцентує увагу на тому, що «найголовнішою чеснотою є любов, а найголовнішою силою єства, що її творить – є розум». Так, саме розумне усвідомлення важливості наявності в нашому житті чеснот в цілому і любові зокрема, усвідомлення, що тільки разом із Христом ми здатні сподобитися Його Царства, дорогою до якого людині надана велична можливість прохати про допомогу навіть Ту, Котра в Своє Материнське лоно змогла прийняти безмежного Сина Божого – Досконалу Любов і блаженний Шлях, Яким належить благочестивій християнській душі приходити до Небесного Отця (пор. Ін. 14, 6), прославляти Котрого вона має спонукати і оточуючих, сяючи прекрасним світлом євангельських справ (пор. Мф. 5, 16).

     В цьому сяйві нам слід споглядати вектор наближення до Христа та Його Непорочної Матері, споглядати стежки, якими належить прямувати до блаженної вічності, позбавляючись тенет гріховної пітьми. Саме тому сяючий омофор Богородиці, куди вірні приходять із вірою та розчуленням [1 конд. акаф.] має стати для нас світильником серед ночі пристрасних спокус, аби гідно дійти до настання пресвітлого дня Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий бажає всім людям спасіння (пор. 1Тим. 2, 4) і закликає всіх нас любити один одного, адже саме любов ідентифікує християнина у цьому світі (пор. Ін. 13, 34-35), для якого він покликаний бути світлом (пор. Мф. 5, 14).

     Покров Пресвятої Богородиці – це торжество світла Божого посеред пітьми нічної небезпеки, це свято любові Богородиці до людського роду, це тріумф Її піклування і заступництва перед Своїм Божественним Сином. Втім, Покров Богородиці для нас це також нагадування про важливість наявності в житті і самого християнина спасительної чесноти любові, на ґрунті якої належить зрощувати смирення та відданість, зрошуючи їх послухом заповідям Господнім і гідним виконанням їх. Діва Марія понад тисячу років тому відвідала храм у Влахерні, відгукнувшись на смиренні молитви людей, котрі із любов’ю зверталися до Неї, подавши приклад і нам з вами, щоб кожен з нас у розчуленні серця міг звернутися до Цариці Неба і землі, Котру ми нині урочисто прославляємо і виголошуємо: «Радуйся, Радосте наша, покрий нас від усілякого зла чесним Твоїм омофром!» [рефрен акаф.].

Друк

     Сьогоднішнє Євангельське читання, дорогі брати і сестри, відносить нас до берега Генісаретського озера, де рибалка Симон Петро разом із своїми співробітниками всю ніч трудився для успішного улову, але всі їхні зусилля виявилися безрезультатними. Жодної, навіть зовсім маленької рибки, вони не змогли спіймати до моменту, аж доки на берег не прийшов Христос разом із народом, що бажав послухати Його Божественного слова. Проте разом із словом життя від Спасителя слухачі стали ще й свідками риболовного чуда: за велінням Божим, безплідна ніч змінилася рясним денним здобутком, масштаб якого призводив до того, що мережі навіть рвалися від об’єму, а човни мало не тонули від наявної в них ваги (Лк. 5, 6-7).

     Як бачимо, майбутньому апостолу Петру навіть не потрібно було прохати Господа про допомогу після невдалої риболовної ночі – Сам Господь Ісус бачить результат їхньої важкої праці і велить повторити необхідні дні. Цей момент є доволі важливим тим, що вони знесилені та засмучені, але виявляють слухняність Спасителю і виконують те, що Він говорить їм. І саме після такого прояву послуху Господу вони не просто отримують те, для чого і починали свою працю, але їхня винагорода виявляється значно більшою.

     В нашому житті ми також неодноразово стикаємося із різними ситуаціями, де, здавалося б, неможливо знайти позитивного вирішення, задля якого ми посилено працюємо та намагаємось знайти вихід із неї і врешті-решт втрачаємо доволі багато фізичних та моральних сил. Результатом ми залишаємось невдоволені, що, у свою чергу, звісно, може нас засмучувати. Втім, інакше все відбувається у випадку, коли ми працюємо із Божим покровом та допомогою, коли наша робота починається хоча би із найменшого звертання до Господа, Якого прохаємо благословити наші зусилля Його всесильною десницею щедрот та милосердя.

     Разом із Богом християнин стає сильнішим, його старання увінчуються гарними здобутками, а досягнення стають значно більшими, ніж можна було би очікувати. Петро, Яків та Іоанн, яких ми зустрічаємо сьогодні на Генісаретському березі після їхньої робочої зміни, постають перед нами старанними трудівниками, які тривалий період часу намагалися досягти бажаного підсумку своєї праці. Власне, вони отримали не тільки те, чого бажали, але й були покликані слідувати за Христом, Котрий в майбутньому із пересічних генісаретських рибалок зробив виняткових рибалок душ людських.

     Таким ми сьогодні споглядаємо обрання Ісусом трьох зі Своїх апостолів і це обрання супроводжується втомою та успіхом, виснаженням та довірою, страхом та побожністю. Втомлені складною ніччю рибалки нагороджуються грандіозним уловом; виснажені після довгого і тривалого процесу риболовлі, вони довіряються Христу і чинять, згідно із Його словом; і, побачивши плідний результат свого послуху Спасителю, їх охоплює страх, що спонукає в подальшому прохати Господа покинути їхнє товариство через наявність у них гріхів. Але Христос не покидає їх напризволяще, а приймає до числа Своїх найближчих послідовників.

     Святитель Феофан Затворник говорить про заклик Христовий наступне: «Господь покликав Петра та Андрія – і вони зараз же, покинувши все, пішли за Ним. Він покликав Якова та Іоанна – і вони також зараз же покинули все та пішли за Ним. Чому ж так скоро та охоче пішли? Тому що побачили вони найкраще». Саме так! Християни – це ті, що обирають для себе найкраще, а найкраще, як безсумнівно відомо, є лише у Самого Господа і Владики цього світу, що створювався прекрасним і добрим (пор. Бут. гл.1), згідно із премудрістю свого Божественного Творця (пор. Пс. 103, 24). Божий дар найкращого може бути фізичним, може бути духовним, але безумовно цей дар не може порівнятися із будь-чим земним, будь чим, що можемо отримати від інших людей.

     Кожен із нас приходить до цього світу, попередньо отримавши величний дар життя. Його ми можемо використовувати найрізноманітнішими способами, але християнину відомо, що наше життя подається людині для успадкування вічності. Дивлячись на сьогоднішню євангельську подію, ми бачимо піклування рибалок про свій побутовий земний достаток, який завжди був результатом їхніх трудів на водах Генісаретського озера, але приходить Ісус і кличе їх прямувати разом із Ним, прямувати до скарбів небесних, які непідвладні будь-яким пошкодженням (Мф. 6, 19-20). Вони йдуть і якщо імена їхніх колег по риболовній професії нам не відомі, то імена тих, хто обрав шлях разом із Христом надзвичайно відомі, адже записані на Небесах (пор. Лк. 10, 20).

     Всі ми упродовж днів земного буття покликані прямувати за Спасителем. Ми маємо навіть більше, ніж апостоли в момент свого покликання, оскільки вони пішли за Христом, ще не до кінця усвідомлюючи, що кінцевим пунктом призначенням їхньої мандрівки буде Боже Царство, а ми це знаємо. Ми знаємо, а, отже, і повинні докладати чималих зусиль для того, щоб наша «життєва риболовля» приносила гарний «улов», наповнення якого матиме в собі і велике благочестя, і навіть невеликі, проте благі, справи добра.

     Преподобний Григорій Синаїт, котрий відродив практику Ісусової молитви на Святій Горі Афон, зауважує: «Початок і джерело чеснот є добра воля, або бажання добра, як Бог є причина і джерело будь-якого блага». Симон Петро разом із синами Заведея сьогодні демонструють свою добру волю, яку вони застосовують для подальшого слідування за Христом, слідування за Джерелом благ та доброчесності. Вони виявляють довіру Тому, за словом Якого їхня праця не залишилася марною, вони відповідають на заклик Бога, Який у свій час назве їх Своїми друзями саме за послух заповідям (пор. Ін. 15, 14), зберігати які покликаний і кожен із нас, прямуючи стопами Спасителя до Нетлінних Обителей Його Божественного Царства, в якому перебувають рибалки людських душ, котрі у свій час із побожністю та благоговінням довірилися словам Галійського Проповідника.

Друк

     Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, Люблячий Спаситель пропонує нашій увазі притчу про господаря, котрий перед від’їздом до чужої країни вручив своїм рабам піклування про власне майно і дав кожному із них кількість талантів, яка би відповідали їхнім силовим можливостям (див. Мф. 25, 14-15). В цій оповідці останній вказаний момент є доволі важливим, оскільки він показує нам, що Господь ніколи не вимагає більше норми, не вимагає чогось понад нашу силу чи наші можливості, але все, що Він нам подає – це є в межах наших вмінь та здібностей, якими не слід нехтувати, а дієво їх застосовувати.

     Таланти, про які говориться сьогодні в Святому Євангелії, мали в давнину буквальне значення – це була грошова одиниця, яка виготовлялася із срібла. Втім, вказані таланти все ж є влучною алегорією, що означає значно важливіший аспект буття людини – вручені таланти є для нас тими духовними дарами, які Господь подає в нашому земному житті для їхнього подальшого примноження і застосування. Бог подарував людині все, що нас оточує і саме життя наше також є дарунком Творця, тому ці дари і мають бути застосовані для нашої користі та користі наших ближніх, але й не слід забувати про те, що найпершим плодом наших справ має бути Божа слава, як про це і говорить славний цар і пророк Давид, коли виголошує: «Не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму дай славу: заради милості Твоєї і правди Твоєї» (Пс. 113, 9).

     Якщо людина дійсно працює задля слави Божої, тоді і її життя по-своєму преображається і наближає її до Подателя всіх благ. У Господа всього багато і Він не шкодує цього для людини, яка має найвищу честь у створеному Ним світі, тому що від початку отримала життя в прекрасному Едемі, а нині завжди має неймовірну можливість єднатися із Богом у Його Пречистих Тайнах. Таким і є ставлення Господа до людей, котрим постійно подаються різноманітні дари Божої благості, хоча іноді люди можуть цього не помічати і дуже гірко, коли це відбувається свідомим чином.

     І ось Христос звертається до нас, говорячи саме про Божі дари нам, людям. Але які дари має на увазі Спаситель, коли розповідає про вручені рабам таланти? Святитель Василій Великий пояснює це наступним чином: «Притча сказана про будь-який Божий дар, щоб кожен, яку би не удостоївся отримати благодать від Бога, примножував її, перетворюючи на благодіяння і на користь багатьох, тому що ніхто не позбавлений частки в Божій благодаті». Ми справді живемо під Божою благодаттю, що насичує наше життя у різних проявах, але найбільшою благодаттю, яку ми від Нього отримали, є Його Божественна любов – джерело всіх чеснот і будь-якої доброї справи.

     Якщо ми поглянемо на сьогоднішню притчу та тлумачення святого Василія із позиції любові, то перед нами постає справді важливий момент: господар на певний час покидає свої володіння і залишає рабам певну кількість власного скарбу – вірні служителі цінують цей прояв довіри і з любов’ю віддячують господарю сумлінною працею, а невірний служка свою лінь та байдужість виправдовує наклепами на господаря. Так само і з іншими Божими дарами: прийнявши їх від Господа, не слід відкладати їх в сторону, але ретельно працювати, щоби плоди їхнього примноження можна було представити перед очима Божими і, в той же час, дати можливість й нашим ближнім отримати від них користь.

     Ми всі з вами є християнами, а отже маємо усвідомлювати, що християнство – це синергія, тобто співпраця, Бога та людини. Втім, все в цьому світі підкоряється Божественній волі, крім свободи людини, яка сама повинна вирішувати і робити вибір щодо власного благочестя і творення добрих справ, щодо власної праці задля здобуття блаженних Обителей Царства Божого і входження до успадкування спасіння. Тому ті таланти, які нам дає Господь, є певною мірою індикатором подібної готовності, коли перед нами постає вибір, яким чином ми повинні застосувати даний нам Богом ресурс.

     Одним із таких ресурсів є життя людини. Всі ми народжуємось в цьому світі із подальшим переселенням до вічності, але починається вона саме тут. І саме тут вже необхідно взяти вручену кількість талантів і застосовувати їх! Християнин не просто має можливість, а навіть обов’язок, взяти свої таланти і посилено трудитися, щоб їхня кількість зростала і навколо такого працівника примножувалися добрі справи, розквітало благочестя і будувалася спасительна ліствиця до Небесного Царства. Будучи Божими вірними, великим злочином є нехтування дарунком Господнім, ігнорування його присутності в нашому житті і знищення в собі потенціалу до благочестя метастазами лінощів та інших гріховних нахилів, що відволікають людину від гідної праці для слави Божої.

     Всі ми – це працівники великого господарства нашого Творця, Котрий кожному з нас дав завдання, відповідно до наших сил та можливостей (див. Мф. 25, 15). Не поклав Господь на нас обов’язки, які були би для нас дріб’язковими, не обтяжив нас і важкими завданнями – Він дав тільки те, що дійсно нам під силу. В цьому полягає мудрість та любов нашого Господа, що Він не бажає нам великих тягарів, оскільки любить нас і цю любов ми споглядаємо щодня навколо себе. В свою ж чергу ми також повинні приносити Богові власну любов і бути Його сумлінними працівниками, оскільки, як зауважує святитель Димитрій Ростовський, «служитель Богу заради Царства Небесного перебуває ніби в чині найманця, працює як би за плату, щоб в нагороду отримати Царство Небесне». Дійсно, наша плата – це повноцінне і досконале Боже Царство, куди направляються всі ті, хто із чистим сумлінням примножував Божі дари і приносив їх до Престолу Його безмежної милості та у належний час почує жадане запрошення: «Увійди в радість господаря твого!» (Мф. 25, 21; 23).

Друк

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, оспівуємо та прославляємо Пречесний Хрест Господній – Треблаженне Древо, на Якому розіп’явся наш Спаситель, дарувавши людським душам Свій благословенний мир [пор. 5-й ірм., гл. 8]. Пошанування Хреста нашого Господа – це схилення нашого єства, думок та переживань перед величною Жертвою Христа, Котрий найпершим смирив Себе до землі для подальшого піднесення людини на висоту Неба. Втім, таке піднесення не відбувається випадково, оскільки навіть настільки блаженне переселення не здійснюється без участі самої людини, котра засвідчує своє бажання бути із Богом відповідними діями.

     Людина покликана до вічного життя у дивовижних променях любові свого Творця, але навіть Творець не в змозі примусити людину любити Себе, тому що вона створена вільною у своїх діях на вчинках. Наслідком людської свободи може бути як здобуття найвищих чеснот та примноження різноманітних добрих справ, так і жахливі падіння до затьмарених глибин гріховних спокус, вибратися із яких неможливо без допомоги Божої. Саме так Христос і прийшов до цього світу, аби всі ті, що перебувають у тіні смертній побачили велике світло і на них засяяло світло Господнє (пор. Іс. 9, 2; Мф. 4, 6) для ходіння маршрутами спасіння, яке приніс нам Спаситель.

     Упродовж всього нашого життя Пречесний Хрест має нагадувати нам про те, яка дорога ціна була заплачена за наше відкуплення від гріха (пор. 1Кор. 6, 20; 1Кор. 7, 23) і про подальше дароване нам спасіння. Для долучення до цього спасіння ми і докладаємо ті важливі зусилля, щоб увійти в його спадок, адже, як зазначає святитель Амвросій Медіоланський, «наша праця лише допомагає нам знову здобути те, що [вже було] подаровано». Можна сказати, що ці слова є констатацією трагедії нашого життя, оскільки своїми вчинками нерідко ми настільки віддаляємось від Бога і Його дарів, що їхнє повернення вимагає від нас неабиякої праці. Проте навіть і в такій праці ми завжди повинні споглядати в бік Голгофи, на якій височіє Хрест нашого Спасителя – знамено християнської перемоги і сили Божої для нас (пор. 1Кор. 1, 18).

     Сьогодні святий первоверховний апостол Павло наголошує на тому, що наша проповідь – це проповідь про Розіп’ятого Христа – Божу силу і Божу премудрість (див. 1Корю 1, 23-24). Вся ця сила і премудрість зосереджується на Господньому Хресті, яким Спаситель переміг владу смерті, посоромив диявола і знову ввів людину до благословенного Раю. Із Христа насміхалися, над Ним знущалися та всіляко намагалися принизити, але Він прийняв Хресну Смерть і дарував життя всім, хто перебував у гробах [пор. троп. Пасхи, гл. 5]. Після цього Хрест – це не ознака ганебної смерті, а символ найвеличнішого тріумфу. Щодо цього святитель Іоанн Златоуст говорить, що «Бог переміг тим, що, очевидно, не обіцяло перемоги», але ця перемога здійснилася, звершилося і спасіння наше, причасниками якого може стати кожна любляча Господа душа.

     Ми сповідуємо Божу силу і постійно можемо спостерігати її у своєму земному житті. В моменти житейських потрясінь чи негараздів ми завжди маємо змогу звернутися до цієї сили, попрохавши у Бога допомоги та підтримки і Він, Котрий був здійнятий на Хрест на Голгофському пагорбі, подасть Свою десницю допомоги, щоб ми могли понести і власний хрест кам’янистими дорогами земного життя. Господь ніколи не залишає людину наодинці, ніколи не відсторонюється від людини чи відмовляється від неї, проте сама людина, на превеликий жаль, досить часто опиняється самотньою та відстороненою від Бога тільки тому, що сама не бажає долучитися єднанню зі своїм Творцем.

Аналогічним чином ми є щоденними свідками і премудрості Божої, якою був створений наш світ (пор. Пс. 103, 24). Щодо цього святитель Афанасій Великий виголошує до Творця: «Дивовижно ж, що премудрість, якою Ти все створив, є Господь, бо Христос є Божою силою і Божою премудрістю». Саме цю дивовижність ми споглядаємо біля підніжжя Голгофи, піднімаючи свої очі на Живоносне Древо, на якому Христос був розп’ятий заради кожного з нас – Досконалий Бог смиренно постраждав за порушників послуху, Безгрішний Господь приніс Себе в Жертву за грішників. Споглядаючи на Христа, нам слід принести Йому щиру подяку, яка буде втілюватися через здобуття благочестя та життя, згідно з Божественним Євангелієм.

     Яким має бути таке життя? Звісно ж, воно має базуватися на заповідях Божих та уважності до слів Спасителя, Котрий неодноразово звертається до людства притчами про таємниці Царства Божого – Царства, куди кожен християнин має природно прагнути і застосовувати всі свої духовні можливості для його здобуття. Врата Божого Царства, які були відчинені Чесним Хрестом, очікують на вірні християнські душі, які свою любов до Бога засвідчили протягом свого земного життя, яке було освячене нестримним бажанням бути із Творцем в Його Обителях нетління, уникаючи всілякі спокусливі підступи, метою яких є відвернення людини від світла і запроторення її у кайдани пітьми.

     Живоносний Хрест став знаряддям нашого спасіння, яким пітьма була подолана, а людство знову отримало змогу увійти до радості Господа в Його вічному Царстві праведності та блаженства. Сьогодні ж ми особливим чином підносимо свої молитви та благання до Спасителя, оспівуючи Його милість та любов до людського роду. Нічого в цьому світі немає кращого за любов Господа, ніщо не може з нею порівнятися або бути схожою на неї, однак кожен із нас має можливість її відчути на собі. Це відчуття оселяється на теренах нашої душі, коли ми направляємо її у бік Господа та із вдячністю приходимо до Нього і, стоячи перед переможним знаменом Живоносного Хреста, усім своїм християнським єством виголошуємо Спасителю: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико і святе Воскресіння Твоє славимо!».

Друк

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми урочисто зустрічаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці, Котра явила світові Христа – нашого Господа і Спасителя. Сьогодні від праведних батьків народжується Пресвята Діва, Котра свого часу народить Безгрішного Бога; народжується Святая Святих, із Якої вийде Великий Первосвященник; народжується вища за всіх ангелів, які через відповідний період священної історії будуть сповіщати світові мир і благовоління (пор. Лк. 2, 14), коли Досконалий Бог народиться для спасіння грішної людини. Але ми радіємо і радість у нас доволі щира, оскільки покладається початок нової епохи буття людства, бо народжується Та, про Яку було обіцяно одразу після гріхопадіння наших прабатьків (пор. Бут. 3, 15).

     Преподобний Андрій, архієпископ Критський, щодо сьогоднішнього торжества говорить, що «це свято є для нас початком [всіх] свят … воно … служить дверима до благодаті та істини». І ми справді починаємо нове коло великих церковних святкувань, адже ще декілька днів тому ми згадували початок церковного новоліття, а тепер входимо дверима, за якими вже стоїмо поруч із яслами, в яких оповите Немовля, Котре в майбутньому буде сосудом смирення та чистоти, покірності і щирого послуху Богові та отримає за Свої чесноти гідність блаженства на всі роди (пор. Лк. 1, 48) і любов незліченної кількості віруючого народу, що носитиме на собі ім’я Її Божественного Сина.

     Нам добре відомо, що Син Божий став Сином Людським саме через Діву Богородицю, залишивши Її непорочною до Свого Різдва, під час нього і після його звершення. Але й прихід до цього світу Богородиці також ознаменований чудом, або ж як вказує в одній зі своїх святкових проповідей преподобний Іоанн Дамаскін: як Народження Спасителя є невимовним чудом, так і історія спасіння людства починається із чуда – чуда народження Немовляти від престарілих батьків. Втім, у Народженні Діви Марії важливим аспектом, що вартує уваги, є не тільки вік Її батьків, а й їхня особиста праведність перед Богом, Якого вони не зрадили і від Якого не відріклися, незважаючи на всі ті потрясіння, що вони переживали через дорікання та насмішки оточуючих.

     І ось цю праведність Своїх батьків і успадкувала Діва Марія і з часом значно примножила. Подібний факт життя Богородиці має надихати і нас до належної праці над своєю душею, працею над здобуттям та примноженням необхідних чеснот і найголовніше – нашої довіри Богові. Святі Яким та Анна дуже довгий час не мали щастя батьківства, проте мали честь гідного предстояння перед Господом, Котрий в належний час подарував їм жадане Немовля; а Пресвята Богородиця, будучи юною Дівою, також малу неабияку мудрість задля того, щоб довіритися Архангелу і послужити справі спасіння людства, до якого мав прийти Месія, про Пришестя Котрого Вона чудово знала (пор. Іс. 7, 14) завдяки Своєму щоденному вивченню Святого Письма і міркуваннями про нього.

     Такою постає перед нами Пресвята Діва – джерелом всіх чеснот, води якого запрошують втамувати гріховну спрагу кожної людини. Звісно, ми знаємо, що Богородиця мала природне народження і стала людиною, як і всі ми, але найголовніше, що відрізняє Її від іншої частини людства – Вона не мала того пристрасного нахилу до гріха, тому що солодкість перебування із Богом для Неї була значно важливішою за будь-які земні вподобання. Це також приклад для християн, які бажають прямувати до Бога стежиною вдосконалення, торуючи свій шлях через чагарники терену спокус, який належить знищувати благими справами та життям на засадах Слова Божого.

     Діва Богородиця – наша найперша Помічниця на шляху до Небесного Царства і Заступниця перед Своїм Божественним Сином за людський рід. У день Різдва Богоматері кожна віруюча людина по-особливому звертається до Неї із благаннями про допомогу в стійкості у вірі та благочесті, із молитвою про Її материнське заступництво та піклування, із подякою за всі благодіяння, які подав нам Христос у відповідь на Її прохання про нас. Всі ці благання, молитви та подяки мають ґрунтуватися на двох важливих чеснотах – вірі та любові, адже, згадуючи подію сьогоднішнього свята, ми прославляємо віру праведних Якима та Анни та поклоняємось Пречистій Діві, Котра є еталоном найщирішої та досконалої любові до Господа.

     Всі наші звертання до Богородиці – це сповідання Її великого служіння, Її участі в Тайні Боговтілення, Її безмежної вірності Господу. Втім, у преподобного Паїсія Святогорця ми можемо знайти і такі слова: «Що би людина не знайшла доброго сказати про Божу Матір, не зможе висловити Її величі. Богородиця Своїм послухом знову відчинила для нас рай, який закрив для нас непослух Єви». Але ми приходимо до Пресвятої Діви і оспівуємо Її, наскільки це є для нас можливим; ми прибігаємо до Її заступництва, тому що кращої допомоги не знаходимо; ми прославляємо Її послух Богові і прохаємо навчити й нас бути гідними служителями Небесного Отця, вірною Рабою Якого була Пречиста (пор. Лк. 1, 38).

     «Сьогодні, – говорить митрополит Сурозький Антоній, – народилася Та, Яка стане Мостом між Небом та землею; Та, Яка стане Дверима Втілення, Дверима, що відчиняються на Небо. Радітимемо сьогодні, тому що початок спасіння прийшов». Всі ми, улюблені у Христі брати і сестри, покликані до цієї прекрасної радості, покликані сповіщати її світові та зігрівати нею свої християнські душі. Сьогодні народилоя Немовля Марія, щоб у майбутньому стати Богородицею, народивши Того, Хто є для нас найголовнішою Істиною, єдиним вірним Шляхом і тим Життям (пор. Ін. 14, 6), у світлі Якого ми тільки й можемо споглядати нетлінне світло (пор. Пс. 35, 10), промені якого просвічують спасительну дорогу, що веде до Царства вічного блаженства, де Непорочна Діва разом зі своїми праведними родителями молить про нас Спасителя Христа.

Друк

     Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, нашій увазі пропонується чергова притча, що оповідає нам про подібність Небесного Царства, задля якого ми повинні завжди бути готовими увійти до радості нашого Люблячого Бога (пор. Мф. 25, 21). Сьогодні Господь звертається до нас із оповідкою, завершення якої надзвичайно важливо розуміти кожному із християн, адже все наше життя є настільки швидкоплинним процесом існування, що подекуди може видатися нібито питання свого спасіння, духовного вдосконалення і наближення до Творця можна відкласти на потім, але це абсолютно не так! Все перелічене має бути постійною складовою наших земних днів, а нашим натхненням для постійного здобуття благочестя завжди мають бути слова Христові про те, що «покликаних багато, але обраних мало» (Мф. 22, 13).

     Життя у Христі – це надзвичайне благо цього світу, який був відкуплений на Голгофі Божественною Кров’ю; життя у Христі – це уважність щодо кожного слова нашого Спасителя, Котрий постійно відкриває людині шлях до втраченого колись Раю, що був повернутий довготерпеливими Стражданнями Господа. Коли ми зі щирою вдячністю ставимося до цих безумовних фактів, тоді вже на запрошення Бога взяти участь у Його величному бенкеті відповідаємо не відмовками чи виправданнями, а рішучими діями – діями, коли ми поспішаємо взяти участь у бенкеті, а не витрачати час на земні піклування.

     Так, живучи в цьому світі, перед нами постійно постають ті чи інші питання, що потребують вирішення, але ніколи не слід забувати про те, що найкраще вирішення будь-яких негараздів – це звернутися до Бога, а не уникати Його і тим більше – Його запрошення до Царства. І це стосується кожної людини та християнина зокрема, про що і говорить сьогоднішня притча про весільний бенкет царського сина. Святий Феофан Затворник звертає увагу на наступне: «Сенс притчі зрозумілий. Бенкет шлюбний – Царство Небесне; запрошення – проповідь Євангелія; ті, що відмовилися – це ті, які зовсім не увірували; не одягнений по шлюбному – той, хто увірував, але не жив по вірі». А після цього святитель додає: «До якого розряду хто з нас належить – сам усякий [і] розбери».

     Втім, для нас обидві категорії не можуть бути прийнятними, тому що до перших християни аж ніяк не можуть відноситися, а із другими не повинні мати жодної спільності у вчинках. Коли людина дійсно приймає до свого серця Господа, її душа не може не линути до Нього і вона починає виголошувати вустами і серцем разом із пророком Давидом: «Як олень прагне до джерела води, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 41, 2). І саме такими душами належить бути кожному із нас, а особливо ж в моменти, коли Небесний Отець кличе до Себе, тому що Господь не може кликати людину до чогось поганого, злого чи нечестивого, а виключно до всього, що несе світло та чистоту, до всього, що наповнене добром і благочестям.

     Від дня коли людина приймає благодать Святого Хрещення, вона стає учасником весільного бенкету – бенкету Святої Церкви, де поруч із нею перебувають різні люди. Однак, різність між нами – це свідчення універсальності Божественного запрошення до розділення вічної трапези, єднання у радості та чеснотах. Цар із притчі після відмови покликаних на святковий бенкет звелів запрошувати всіх – як добрих, так і злих, серед яких були і ті, що не мали належного одягу (див. Мф. 22, 8-11). Але для нас, християн, належить постійно піклуватися про душевну одежу, підтримувати її чистоту і прикрашати її справами, за якими Небесний Цар зможе упізнати в нас тих, хто прагне до світла поруч із Ним та Його Сином, всіляко винищуючи в собі навіть найменші рухи в бік пітьми (пор. Мф. 22, 13).

     Тому Господь сьогодні винятковим чином із одного боку застерігає нас від необережності у наших вчинках і до уважності в провадженні свого земного життя заради здобуття життя вічного, а із іншого – що дійсно багато є покликаних до Його Святої Церкви і навіть досить велика кількість перебуває в Ній зараз тут, на землі, проте, на жаль, духовна пасивність призводить до того, що численність земна значно зменшується на порозі вічності. Христос, прийшовши на землю, закликав людство до зміни життя, бо прийшло Небесне Царство (пор. Мф. 4, 17), яке слід шукати разом із його правдою (пор. Мф. 6, 33), яка довершується в тому, що навіть не людина, а Сам Безгрішний Господь бажає спасіння і пізнання істини грішній людині (пор. 1Тим. 2, 14).

     Однією із гарних духовних рекомендацій сьогодні для нас можуть стати слова преподобного Паїсія Святогорця, який говорить: «Бог добрий, Він хоче, щоб ми всі ми спаслися. Якби спасіння було лише для небагатьох, то навіщо було розпинатися Христові? Райські ворота не тісні, вони відкриті всім людям, що смиренно схиляються і не роздуті гордістю». Так, наш Бог добрий! І нині добрий Бог кличе всіх на бенкет Сина у Його Святій Церкві, щоб ми відповіли на запрошення смиренням та любов’ю, а не пасивністю чи гордістю. Добрий Бог приготував нам на Своєму бенкеті вічне спасіння і бездоганну любов, а нам залишається приготувати належний одяг із добрих справ, із виконання заповідей, із прагненням до досконалості та здобуття Небесного Царства, сподобитися якого, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам.

Друк